2. Методологічні орієнтири дослідження

ОСОБИСТІСНОЇ АДАПТОВАНОСТІ

Зазначені різновиди адаптаційної взаємодії індивіда і середовища водночас являють собою взаємопов'язані рівні функціонування соціальне-психологічної адаптації, які завжди повно і конкретно виявляються як у процесуальному плані (система "адаптивність - неадаптивність - дезадаптивність"), так і результативному (система "адаптованість - неадаптованість - дезадаптованість"). Очевидно, що кожному з цих питань, які фіксують різні сторони такої архіскладної реальності, як соціально-психологічна адаптація, відповідає своя ділянка великого понятійно-термінологічного поля. Ця ділянка, зі свого боку, задає норми функціонування кожного конкретного поняття, які необхідно мати на увазі, організуючи психологічне пізнання. Зокрема, психологічному аналізові на рівні суб'єкта відповідає та ділянка понятійного поля, яка описує адаптацію як процес, а на рівні особистості — адаптацію як результат. Звідси, власне, й постає потреба дотримувалися термінологічної дисципліни у

15

Схема 1.

Типологія рівнів функціонування соціально-психологічної адаптації

	АДАПТАЦІЯ
	Адаптація як процес	Адаптація як результат
Середовище	Адаптивність	Адаптованість	Індивід
	Не адаптивність	Не адаптованість
	Дезадаптивність	Дезадаптованість
	Аналіз на рівні суб’єкта	Аналіз на рівні особистості
	РІВНІ ПСИХОЛОГІЧНОГО ПІЗНАННЯ

використанні понять: коли мова йде про перебіг адаптаційних процесів, структуру і динаміку адаптаційної активності, то слід говорити про "адаптив-ність, не- чи дезадаптивність" людини як суб'єкта своєї життєдіяльності, а коли має місце оформленість психічних процесів у вигляді станів і комплексів (страх, депресія, невротизм тощо), то буде правильним уживання термінів "адаптованість, не- чи дез-адаптованість" особистості. Тепер усі зазначені відношення і залежності між поняттями відтворимо у вигляді схеми 1.

Пропонована нами система різнорівневих результатів адаптації ґрунтується на методі категорійної типології. Суть його полягає в тому, що за кожних із запропонованих понятійних фіксацій адаптаційної активності закріпляється специфічне категорійне поле, котре й задає сферу їх застосування. Взірцем вдалого використання цього методу є проведене Ф.Ю. Василюком дослідження психологічних закономірностей переживання під час здолання людиною різнотипних критичних життєвих ситуацій. Так, доведено, що кожному з понять - стрес, конфлікт чи криза - "відповідає особливе категорійне поле, що й визначає норми функціонування та теоретичного використання цього поняття. Таке категорійне поле в онтологічному плані відображає окремий вимір життєдіяльності людини, що має свої закономірності і властиві йому умови життя, відмінний тип активності і специфічні внутрішні потреби" [17, с. 47-48].

У поданому розмежуванні понять є певна умовність. Проте в теоретичному плані воно має неабиякі переваги, адже дає змогу більш диференційовано представити палітру реальної взаємодії людини із зовнішнім оточенням. Зрозуміло, що як рівні психологічного пізнання (горизонтальний зріз), так і рівні соціально-психологічної адаптації (вертикальний зріз) тісно пов'язані між собою, переплітаються і доповнюють один одного, на що й указують умовні позначки на схем].^Скажімо, у кожної конкретної

16

17особистості реальна картина її взаємо-лристосування із світом задіює практично всі "впміри-характє-ристики" соціально-психологічної адаптації. Однак саме така емпірична інтерференція різних адаптаційних структур робить необхідним їх чітке розмежування за умов будь-якого скільки-небудь поважного , наукового вивчення.

І перше, на що слід звернути увагу, - це на переважання тієї чи іншої адаптаційної структури індивіда (відповідно й аналогічної ділянки понятійного поля) над усіма іншими та на системоутворювальну роль цієї окремої структури стосовно інших. До того ж така структура е зазвичай динамічною, змінною. Водночас і адаптивна активність школяра постійно змінюється то в один, то в другий бік, а тому маятник адаптивності, хоч і з різною амплітудою, все ж коливається безупинно, біполярне. Причому загальна картина взаємодії у системі "суб'єкт - середовище" має тенденцію до істотного ускладнення від адаптивності та особистої адаптованості аж до дезадаптивності та особистої дезадаитованості.

Запропонована категорійна типологія дає змогу адекватно описати номенклатуру основних адаптаційних ситуацій, у центрі яких знаходиться людина з її певним чином організованим внутрішнім світом. До того ж функціонування цих ситуацій має складну діалектичну природу, оскільки взаємодія у системі "індивід - середовище" характеризується змістом і формою, загальним і 18

конкретним, реальним і можливим, процесом і результатом. При цьому той чи той рівень адаптивності спричинений, з одного боку, психоемоційним станом індивіда, з іншого - його зовнішньою поведінкою та вчинками й ще з іншого - об'єктивними результатами-наслідками адаптаційної діяльності. Все залежить від того, як поєднуються у внутрішньому світі особистості вищі психоформи - ставлення, установки, оцінки, прийняття, самооцінки, переконання, психічні образи тощо. Очевидно також, що зростання негативних тенденцій в адаптаційній сфері людини обумовлює загострення її психологічної боротьби з оточенням, котра актуалізує процеси переживання, мислення, волі, увесь її життєвий потенціал.

Проте не слід думати, що зазначені міжпонятійні зв'язки і відмінності мають лише теоретичне значення. Є в них і суто практичний сенс: щонайперше вони сприяють глибшому і точнішому психологічному пізнанню основних характеристик адаптивної взаємодії школяра з його оточенням, від чого багато в чому залежить правильний вибір як стратегії, так і методів та прийомів психологічної допомоги йому в розв'язанні особистісних проблем.

19