54. Внутрішнє і зовнішнє становище Української рср у 1930-1941 рр., утвердження тоталітарного режиму в країні.

Стрижнем тогочасного політичного ладу залишалася ВКП(б) — єдина в країні політична партія. Вона будувалася за ієрархічним принципом і підкорялася Сталіну. Чисельність ВКП(б) та її регіональних організацій постійно зростала. Різноманітні громадські організації і добровільні товариства працювали під всебічним контролем партійних органів і органів безпеки (профспілки — «приводні паси» між партапаратом і робітничими колективами, комсомол — резерв та інструмент партії і т. п.).

Провідниками сталінізму в Україні стали: Л.Каганович (очолював ЦК КП(б)У в 1925–1928 рр.), С.Косіор (очолював ЦК КП(б)У в 1928–1938 рр.), М.Хрущов (очолював ЦК КП(б)У в 1938–1949 рр.), П.Постишев та інші.

Сталінський терор в Україні

Репресії — каральні заході держави проти своїх громадян, що порушують їх політичні, економічні, особисті права та свободи і здійснюються з метою придушення політичних противників; важливий елемент управління за авторитарних та тоталітарних режимів.

Найбільшу загрозу для тоталітарного режиму являла інтелігенція. По ній було завдано першого удару. У 1931 році відбувся процес так званого “Українського національного центру”. 50 осіб видатних учасників визвольного руху та культури було репресовано. В 1933 році гриміла гучна справа про націоналістичний ухил М. Скрипника, а далі справа так званої “Української військової організації”, по якій проходили як звинувачені відомі вчені академіки Яворський, Рудницький, Юринець, професор Волобуєв, театральні діячі Лесь Курбас, Каргальський, Паторжинський, ряд українських письменників.

Була розгромлена і репресована Всеукраїнська академія наук, а її історичну секцію, очолену М. Грушевським, який повірив у гуманність нового соціалістичного ладу і повернувся з короткочасної еміграції, закрито. Сам М. Грушевський був висланий до Росії, де й помер після “операції фурункула”.

«Розселянювання» України та голодомор стали черговим злочином сталінізму.

Приводом до нової хвилі репресій стало вбивство у грудні 1934 р. С.Кірова, обставини якого до сьогодні не з’ясовані. Сталінське керівництво скористалося ним для нагнітання атмосфери страху, для розправи зі своїми реальними та можливими противниками. Репресії охопили всі категорії населення: партійних та державних діячів, військових, інтелігенцію, пересічних громадян. Найбільший розмах сталінських репресій припадає на 1937–1938 рр.

Партійні «чистки» відбувалися під гаслами боротьбі з «ворогами народу», необхідності непримиренної боротьби зі «шпигунами», «шкідниками», а в Україні ще й боротьби з «буржуазним націоналізмом». Репресії зачепили близько половини членів КП(б)У, майже повністю було знищено ЦК і ПБ КП(б)У, обраний на ХІІІ з’їзді: 55 членів ЦК з 62, 10 членів ПБ з 11. Загинули: Х.Раковський, Е.Квірінг, В.Затонський, В.Чубар, Ю.Коцюбинський, Ю.Медведєв, П.Постишев, С.Косіор та інші. Не очікуючи арешту, покінчили з собою М.Скрипник та Голова РНК УРСР П.Любченко.

Напередодні була обезголовлена Червона Армія: командуючий Київським воєнним округом І.Якір, командуючий Харківським воєнним округом І.Дубовий разом зі своїми штабами. Були страчені відомі воєначальники, герої громадянської війни В.Прімаков, І.Федькович та ін.

Арешти ставали трагедією й для членів сімей, рідних і близьких — вони потрапляли в особливу категорію «членів сімей ворогів народу», часто їх також репресували, вони втрачали роботу і т.п.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20--30-х роках свідчать утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою.