12. Формування та розвиток системи публічного адміністрування незалежної України.

Україна здобула незалежність у 1991 році. Особливістю становлення публічної адміністрації в Україні було те, що, перебуваючи у складі СРСР, республіка не мала досвіду самостійного прийняття рішень та навіть повноцінної мережі адміністративних органів. Адже в СРСР рішення на усіх рівнях (від центрального до місцевого) приймалися компартійними органами.

З 1991 до 1996 року відбувалося досить хаотичне формування як органів державної виконавчої влади, так і моделі місцевого самоврядування.

З ухваленням Конституції України з 1996 року почала формуватися стабільніша модель організації публічної влади.

Перші спроби системного осмислення потреб адміністративної реформи виникли у парламенті у 1995 році, коли було прийнято рішення про розробку проекту Концепції адміністративної реформи. В результаті парламентського-президентського протистояння навколо законопроектів про Уряд та про місцеві державні адміністрації у 1997 році Президент Леонід Кучма утворив Державну комісію з проведення адміністративної реформи в Україні. У 1998 році ця комісія схвалила Концепцію адміністративної реформи в Україні, а згодом і Президент надав їй офіційного статусу (хоча з певним коригуванням).

В цей же період ухвалювалися деякі інші закони, що стосуються публічної адміністрації: ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»  (1997 рік), ЗУ «Про місцеві державні адміністрації» (1999 рік). 

1999-2001. Перші суттєві зміни в системі урядування почалися з кінця 1999 року і тривали у 2000 році. Разом з формуванням нового уряду (Віктора Ющенка) президентськими указами було суттєво впорядковано систему центральних органів виконавчої влади.

У 2001 році одночасно зі зміною урядів було запроваджено посади державних секретарів міністерств, а посади міністрів віднесено до політичних (щоправда, не законом, а президентським указом). У 2003 році одночасно з формуванням чергового уряду (Прем’єр-міністра Віктора Януковича) інститут державних секретарів міністерств було ліквідовано.

2005-2010. Наступні ініціативи в сфері адміністративної реформи розпочалися у 2005 році. Відбулася суттєва реорганізація органів виконавчої влади центрального рівня. В державних структурах розпочалася робота з розробки нового документу політики для адміністративної реформи. Проте проект Концепції реформування публічної адміністрації в Україні, що готувався протягом 2005-2009 років, так і залишився проектом. В урядових структурах тоді ж було напрацьовано низку важливих законопроектів («Про центральні органи викон. влади» та «Про державну службу» тощо).

Проте політичні чвари в період 2005-2010 років не дозволили провести адміністративної реформи. Були лише окремі локальні досягнення, як-от ухвалення 16 травня 2008 року Закону «Про Кабінет Міністрів України».

 2010-2012. За президентства Віктора Януковича зміни в системі урядування почали впроваджуватися одразу після змін Конституції (через рішення Конституційного Суду), що повернули більше повноважень главі держави. 

У жовтні 2010 року було ухвалено у новій редакції ЗУ «Про Кабінет Міністрів України». У грудні 2010 року без будь-яких публічних обговорень та без ухвалення будь-яких документів політики президентськими актами було змінено систему органів виконавчої влади центрального рівня.

В результаті цієї «реформи», з одного боку, було (як позитив) скорочено кількість ЦОВВ і типізовано деякі «інші ЦОВВ» за функціями.  З іншого боку (як негатив), статус самого Кабінету Міністрів реально понижено, ліквідовано урядові комітети та урядові органи (як вид).

Як наслідок, сьогодні Україна має гіпер-централізовану систему виконавчої влади, фактично підпорядковану Президенту. Процес вироблення політики став надзвичайно закритим. Правовий волюнтаризм в діяльності глави держави та інших владних інституцій став звичною практикою.     

Основними проблемами системи урядування в Україні наразі є:

1) високий рівень централізації та одержавлення публічних послуг;

2) централізація та концентрація влади Президентом; нівелювання конституційного статусу Кабінету Міністрів України; неконституційне підпорядкування виконавчої влади главі держави;

3) незавершеність розмежування політичного та адміністративного керівництва в міністерствах;

4) неефективна публічна служба: значна плинність кадрів; суб’єктивізм в управлінні публічною службою; слабкість вищого корпусу державної служби;

5) неналежне правове регулювання відносин між приватними особами та публічною адміністрацією – домінування відомчих інтересів, бюрократія, корупція та інші.