4. Специфіка публічного управління

Специфіка державного управління серед інших видів управління обумовлюється наступними, тільки йому притаманними трьома властивостями:

а) у своєму здійсненні спирається на державну владу — організаційну силу суспільства, котра має як джерело правову обумовленість (легітимність), а в реалізації — на силу державного апарату, що володіє і засобами примусу;

б) поширює свій вплив на все суспільство (навіть за його межі, на інші спільноти людей у рамках міжнародної політики, що проводиться державою), піддаючи управлінському впливові його найважливіші явища, процеси і взаємозв’язки;

в) діє системно, поєднуючи функціонування таких структур, як механізм держави, державний апарат, державну службу і публічні прояви суспільства.

Саме наявність останньої властивості надає державному управлінню необхідну узгодженість, координацію, раціональність та ефективність.

5. Сутність управління

Держа́вне управлі́ння (англ. public administration) — є видом діяльності держави, здійснення управлінського організуючого впливу шляхом використання повноважень виконавчої влади через організацію виконання законів, здійснення управлінських функцій з метою комплексного соціально-економічного та культурного розвитку держави, її окремих територій, а також забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя, створення умов для реалізації громадянами їх прав і свобод ^[1].

Державне управління є складовою політичного управління, тобто є процесом реалізації державної виконавчої влади як засобу функціонування будь-якої соціальної спільноти. Виділяють такі риси державного управління, що розкривають його сутність: 1. Державне управління завжди являє собою певну організуючу діяльність, у результаті якої виникають конкретні, управлінські за змістом відносини. 2. Необхідною умовою їх виникнення є наявність суб'єкта, наділеного владними повноваженнями для здійснення управлінських функцій. 3. Для виникнення управлінських відносин, крім суб'єкта, у них повинен брати участь також і об'єкт (об'єкти), на діяльність якого спрямовується управлінський вплив суб'єкта. 4. Характер відносин, які виникають між ними, завжди є владним, а в умовах державного управління - державно-владним, причому цими повноваженнями наділена завжди одна сторона - суб'єкт управління, а об'єкт управління є лише виконавцем вказівок і директив, що надходять від суб'єкта. 5. Організуюча діяльність державно-владного характеру полягає у виконанні та розпорядництві згідно з вимогами закону, тобто є підзаконною, ґрунтується на чинному законодавстві. 6. Управлінський вплив, який виникає під час цієї організуючої діяльності і налагодження управлінських відносин, може мати різний за своїми параметрами характер: це і державне регулювання, і централізоване керівництво, і оперативне управління. 7. Державне управління, функціонуючи у правовому полі чинного законодавства, у випадку його порушення, тягне за собою юридичну відповідальність.

6. Теорія управління, адміністрування

Класичні теорії управління (кінець ХІХ ст. – 20 -ті рр. XX ст.)

Першим етапом розвитку теорії управління є розвиток класичного напрямку менеджменту, для якого характерні науко­вий, раціональний підхід у дослідженні процесів управління і трак­тування організацій. Тут традиційно наголошують на трьох складових:

теорія “наукового управління” (“наукового менеджменту”);

теорія “ідеальної бюрократії”;

теорія “науки адміністрування”.

Теорія “наукового управління”. Основопо­ложником управління як самостійної галузі наукового знання вважають американського інженера-механіка Фредеріка-Вінслоу Тейлора (1856 – 1915).

Ф. Тейлор в основному акцентував свою увагу на проблемах організації праці та управління промисловими підприємствами, але, при цьому, можемо бачити його інтерес до деяких фізіологічних та психологічні питань – профвідбір, нормування праці, система оплати, заохочення та покарання, припасування ін­струмента до працівника тощо.

Теорія “ідеальної бюрократії”. Значний внесок у пошук способів ефективного управ­ління організаціями зробив видатний німецький соціо­лог Макс Вебер (1864 – 1920). Його концепція бюрократичних організацій передбачала аналіз організації як єдиного цілого. Її підґрунтям є твердження про те, що організація має бути заснована на раціональній владі, в основі якої дотримання таких головних правил [19]:критерієм відбору працівників та просування їх по службі є їхня компетентність, а не особисті контакти;все в організації має базуватися на правилах звітності, що за­безпечить послідовність їхньої діяльності;ефективність роботи менеджерів залежить не від їхніх особистісних характеристик, а від формальної влади тощо.

Теорія “науки адміністрування”. Представник цієї школи, відомий французький інженер Анрі Файоль (1841 – 1925), на відміну від Ф. Тейлора, який основну увагу приділяв виробничим системам, розробив загальні принципи управління організацією, побудові формальних організаційних структур і систем, а також таким функціям менеджменту, як планування, організація, коорди­нація і контроль за діяльністю окремих працівників.

Перші спроби вчених і практиків наприкінці XIX – на початку XX ст. дослідити зв’язок наукового управ­ління з психологією зумовили розширення психологіч­них досліджень у галузі управління.

Питання адміністративного управління  в теорії менеджменту вивчалися епізодично, що не могло не призвести до виникнення серйозних проблем в розробці теорії адміністрування для господарюючих суб’єктів. Адміністративне управління є одним з перших напрямків, які формувались в рамках менеджменту як науки. Певний дефіцит поняття сутності і значення адміністративного управління призвели до реальній втрати важливих питань в господарській діяльності підприємства. До найбільш  суттєвих та значимих робіт, які з’явилися в останні роки, в яких досліджуються питання адміністративного управління, можливо віднести праці І. Адізеса, О.В. Райченка, Г.І. Дібніса, О.О. Ромахової та інших.

Адміністративне управління можна розглядати як самостійний вид управлінської діяльності або ж, як одну з функцій керівника. Виділення адміністративного управління як самостійного виду діяльності визначається трудомісткістю і складністю процесів, які підлягають адмініструванню. Трудомісткість адміністрування залежить від кількості об'єктів, що адмініструються, та зв'язків між ними. Як правило, кількість зв'язків між об'єктами, що адмініструються, якщо вони не обмежені регламентом, росте в геометричній прогресії в порівнянні із зростанням кількості об'єктів, що адмініструються. Тому трудомісткість адміністрування залежить від раціонального рівня регламентації зв'язків сформованих груп виконавців.