18. Арістотель і держава.

Аристотель (384–322 до н. е.) в «Політиці», як і Платон, займався пошуком ідеальної держави. На його думку, держава є логічним продовженням родини, «…кожна держава складається з окремих сімей».

Він відзначав, що структурними елементами держави є родина та селище. Причому, селище складається з родин, а держава складається з селищ. «Суспільство, що складається з декількох селищ, є цілком завершена держава, що повною мірою, можна сказати, досягла самодомінуючого стану і що виникла ради потреб особи, але що існує ради досягнення благого життя».

Аристотель не заперечував приватну власність і вважав, що опорою держави повинні бути середні верстви суспільства. Украй бідних він відносив до громадян "другої категорії", дуже багатих підозрював у застосуванні "протиприродного способу" придбання матеріального статку.

Аристотель «…Усяке ж спілкування організується заради якого-небудь блага, то, мабуть, всі спілкування прагнуть до того або іншого блага, причому більше інших і до вищого із всіх благ прагне те спілкування, що є найбільш важливим із всіх і обіймає собою всі інші спілкування. Це спілкування й називається державою або спілкуванням політичним».

Державне управління Аристотель трактує як форму державного устрою. На його думку, «державний устрій (politeia) – це розпорядок у сфері організації державних посад взагалі, і верховної влади зокрема: верховна влада всюди пов’язана з порядком державного управління (politeyma), а останнє і є державним устроєм». Основою державного управління, як і Платона, має стати загальна користь, а причиною участі громадян у державному управлінні є їхня особиста зацікавленість.

До основних завдань держави філософ відносив недопущення надмірного росту політичної влади особистості, запобігання зайвого нагромадження майна громадянами, утримання в покорі рабів. Як і Платон, Аристотель не визнавав рабів громадянами держави, стверджуючи, що ті, хто не в змозі відповідати за свої вчинки, не можуть виховати в собі багато чеснот, вони раби за природою і можуть здійснювати лише волю інших.

19. Їдеї про державу м. Лютера.

Початок європейській Реформації поклав професор Віттенберзького університе­ту доктор богослов´я Мартін Лютер.

Мартін Лютер виступив рішучим противником папи римського і католицької церкви як посередників між Богом і мирянами. Спасіння досягається винятково вірою, стверджував він, і кожен віруючий не має потреби в посередниках у своїх відносинах з Богом. Ніхто з людей не має переваги над собі подібними: клір нічим не відрізняється від мирян, усі стани рівноправні. Єдине джерело віри — Біблія. Вчення «батьків церкви», булли і енцикліки Папи Римського — лише людські установлення, що підлягають раціональній оцінці і критиці.

За вченням Лютера, Бог створив два царства: Боже і світське. Це він зробив через двоїсту природу людини, що є водночас і духовною, і тілесною. Існування двох царств, за вченням Лютера, детерміновано ще й тією обставиною, що світ складається в основному не зі справжніх християн. Якби в ньому переважали справжні християни, то не треба було б ні князів, ні панів, ні меча, ні права. Справжні християни не допускали б ніяких порушень закону, любили б один одного. Суперечливість людської природи, крайня недосконалість світу, в якому панує зло, виступають, на думку Лютера, причинами, які викликали до життя Божою волею світське царство. Під поняттям світського царства він розумів усю сферу відносин між людьми, що безпосередньо регулюється людськими законами, приписами. Нею охоплюються сукупності різних зв´язків: господарських, торгових, сімейних, а найголовніше — політичні.

Держава повинна піклуватися про зовнішні відносини і внутрішні порядки, вирішувати світські конфлікти, боротися з проявами зла. Особи, які здійснюють ці функції, володіють владою, їхня влада над оточенням основана на насильницькому штучному пануванні. Лютер закликав правителів дбати не про власну вигоду, славу тощо, а про добробут країни. Владарює ж доцільно, управляє розумно той князь (монарх), який використовує владу не як привілей, а здійснює її як повинність, покладену на нього Богом. Тобто християнський правитель має вважати себе слугою, а не паном народу.

Лютер вирізняв ще групу власне земних, світських факторів, які повинні враховуватись у стратегії управління державою. Це: реальний стан країни, соціальна й політична доцільність, здатність адміністрації продумувати і втілювати в життя свої наміри. Лютер наставляв правителів прислухатися до голосу розуму, реалістично пристосовуватися до ситуації. Отже, реформатор виступав за тверезе поєднання сили з мудрістю у здійсненні державної влади.

Світська влада не повинна сягати далі тіла і майна людини. У всьому іншому державі належить право вимагати повної покори. Лише в єдиному випадку він визнає можливість опору владі: коли правителі зневажають свободу християнина самому будувати свої відносини з Богом, у випадку втручання правителів у справи віри.