71. Реформи і революції, війна і мир, конфлікти та консенсус як форми суспільних трансформацій.

Основні форми соціально-політичних перетворень в суспільстві: реформи, революції, війни.

Реформи – (перетворювання) це перебудова у способах функціонування соціальних інститутів, закладів, які відбуваються на основі існуючої законодавчої бази з метою вдосконалення існуючих систем, основа не порушується. Можуть бути різними за масштабами і сферою застосування. Але бувають такі протиріччя, які неможливо розв’язати за допомогою реформування. Тоді і відбуваються революції.

Соціальна революція – це якісний стрибок в житті суспільства, який стосується глибинної сутності життя суспільства.

Ознаки революції:

1. перехід влади в усій її повноті від тієї частини населення, яка нічого не хоче міняти, до рук тих, хто потребує змін, тобто ця група виражає інтереси суспільства.

2.це не одномоментний акт, може бути навіть кілька етапів.

Революція характеризується рушійними силами (це ті соціальні шари населення, які здійснюють цю революцію). Революція пов’язана зі зміною життя суспільства неконституційним шляхом.

Робесп’єр розрізняв революційне і конституційне правління. Мета революційного правління – створення республіки; революція – це боротьба свободи проти тиранії. Революційний режим призводить до терору.

Війна – це соціальний феномен, який відіграє значну роль в житті суспільства, це насильницька діяльність, яка застосовується в інтересах певної держави і призводить до збройних сил. (Гобсс: суперництво, недовіра, жадоба слави – причини війни; Руссо: майнова нерівність людей – джерело війни; Фрейдисти: людині притаманна вроджена агресивність). Багато авторів вважали джерелом війни географічний чинник. Національний суверенітет також є джерелом війн.

Війна не є революцією:

1. різний характер протиборчих сил;

2. специфіка за формами та засобами досягнення цілей.

Війне не завжди змінює соціальний лад.

Класифікація війн:

1. за історичною ознакою:

1.1. справедливі

1.2. несправедливі

2. по масштабам

3. по часу

4. по простору

5. по учасникам

6. по військово-технічному рівню.

Мир (міжнародний) – це відношення між народами та державами, які ґрунтуються на проведені зовнішньої політики ненасильницькими засобами і виконанні взятих на себе обов‘язків, відсутністю організованої військової боротьби між державами.

Конфлікт – це сутичка між сторонами, які незгодні між собою та сперечаються.

Консенсус – (згода, єдність) – форма колегіального прийняття рішень шляхом одноголосної згоди всіх учасників зборів, конференцій та ін. Термін “консенсус” виражає спільність позицій з того чи іншого питання різних груп та прошарків населення на основі відповідності політичних рішень їх соціальним потребам та інтересам.

72. Проблеми сенсу та спрямованості історії. Основні концепції критеріїв суспільного розвитку. (ф.Фукуяма «Конец истории»).

Френсис Фукуяма. Конец истории.

Проблема смысла и устремлённости истории.

Основные концепции критериев общественного развития.

Еще в начале 1990-ых годов в своей статье "Конец истории?" Френсис Фукуяма, осмысливая последствия развала стран социалистического блока, пришел к печальному выводу о том, что в мире победила одна единственная идеологическая доктрина «либеральной демократии и потому история закончена». Конец истории ознаменован завершением «идеологической эволюции человечества» и побёдой идей либеральной демократии, причём для этого даже "нет никакой необходимости, чтобы либеральными были все общества, достаточно, чтобы были забыты идеологические претензии на иные, более высокие формы общежития". И вместе с тем "конфликты будут - утверждает Ф.Фукуяма, - но для серьезного конфликта нужны крупные государства, все еще находящиеся в рамках истории, а они-то как раз и уходят с исторической сцены". Иначе говоря, минимализация масштабов идеологического противостояния неизбежно отражается на замедлении динамики дальнейшего развития социальной системы общепланетарного масштаба. Конечно, какое-то время еще останется "ностальгия по тому времени, когда история существовала. Какое-то время эта ностальгия все еще будет питать соперничество и конфликт."

Однако, по мнению, Ф. Фукуямы, для истории это уже несущественно. Ее конец печален. И все же, обнадеживает нас автор, "быть может...именно перспектива многовековой скуки вынудит историю взять еще один, новый старт?". "Государство, сформировавшееся в "конце истории", либерально в том смысле, что оно признает и защищает с помощью своих законов право каждого человека на свободу и демократично в той мере, в какой оно, это государство, существует с согласия управляемых ... этого надо было ожидать. История человечества основана на конфликтах; противоречия между хозяином и рабом, диалектика преобразования природы, борьба за всеобщее признание человеческих прав, противостояние пролетариев и капиталистов - вот что ее характеризует.

Зато во "всеобщем" и однородном государстве по определению все конфликты преодолены, все человеческие нужды так или иначе удовлетворяются. Нет борьбы и столкновения по "главным" вопросам - не нужны и государственные деятели, не нужны генералы. Остается голая экономическая деятельность".Борьба за признание, готовность жертвовать жизнью ради достижения абстрактных идей, всемирная идеологическая борьба, требующая дерзости, отваги, воображения и идеализма, все это сменится экономическими расчетами, решением утилитарных технических проблем, заботами о сохранении окружающей среды и удовлетворении требований утонченного потребителя. В пост-исторический период не будет ни искусства, ни философии, а только постоянная забота об экспонатах музея человеческой истории".

Проблема майбутнього і його передбачення належить до тих “вічних” тем, інтерес до яких закономірно зростає в міру скспільного прогресу. Майбутнє людства – це не аморфне і невизначене прийдешнє, без будь-яких рамок і просторових меж, в якому може відбутися все, на що здатна фантазія. Наукове передбачення і соціальне прогнозування мають дати відповідь не тільки на питання про те, що може реально здійснитися в майбутньому, а також і відповіді на запитання, коли цього слід чекати, які форми майбутнє здобуде і яка ймовірність даного прогнозу.

Деякі соціологи допускають можливість передбачення, але обмежкють його різними умовностями. Наприклад Ясперс заперечує можливість наукового передбачення майбутнього та наявність обєктивних законів історичного розвитку, визнає лише казуальні звязки. Карл Ясперс виділив поняття вісьового часу (період від 800 до н.е. до 200 н.е.), в процесі цього часу людство прийшло до усвідомлення граничних цілей свого буття (виникає філософія, формуються світові релігії).

Схеми суспільства:

1. Традиційне (аграрне) суспільство – це вихідна стадія (країни третього світу); велика роль: армії, церкви, сільське господарство.

2. Індустріальне суспільство (Дарендорф, Арон, Ростоу, Белл) – особлива роль промислово-фінансових корпорацій. Масове виробництво товарів довгого користування (холодильників, телевізорів тощо). Характерні концепції: деідеалогізації і конвергенції.

3. Постіндустріальне суспільство (Белл, Гельбрейд, Фурастьє таін.) – це створення дуже потужної сфери економіки послуг, домінування шару науково-технічних спеціалістів. Виникає постійне зростання виробництва за рахунок створення новітніх технологій; відбувається компютеризація, розвиваються інформаційні системи. Відбувається поліпшення якості життя. Розширюється сфера соціальних програм.

4. Інформаційне суспільство (Тофлер, Масудра) – головним фактором суспільного розвитку є виробництво та поширення інформації. Суспільство стає інформаційним суспільствомю

Але не можна уявити майбутнє людства поза людиною: майбутнє не приходить іззовні, обминувши прагнення, плани, бажання, інтереси і потреби особистості. Майбутнє людства треба розглядати як результат його діяльності, а не як те, що прийде само, і людина адаптується до нього.

Особливістю людського існування є його приналежність історії, тобто короткочасна людська буттєвість вписується в безкінечний процес змін одних людей іншими: здобуте попередниками впливає і поповнює змістом життя індивіда та залишене ним є в свою чергу спадком його наступників. Історія для індивіда стає предметом його осмислення.

Відомі два основних підходи до вирішення проблеми спрямованості історії. Вони поперемінно домінують в людських уявленнях, хоч мають спецефічне забарвлення в різні епохи. Це визнання колоподібного розвитку людства і його прогресивного поступу. Протягом всього існування людства спостерігаються злети і падіння його духовності. Життя суспільства має пульсуючий характер. Ось чому ідея прогресу і круговороту не взаємовиключні концепції, а взаємнодоповнюючі одна одну.