63. Духовний фактор в історії. Суспільні ідеали (свобода, соціальна справедливість, солідарність та ін.), ідеології, соціальні міфи та утопії в житті суспільства.

Духовність – основа людського буття, котра створює смисли. Це здійснення того , що не знаходить свого прояву природним чином , поєднання ладу світу і буття і саморозбудови людини , що містить цілі існування.

Духовність – це те , що протиставлене поняттям матеріальне і природне , Це керуюча основа буття , нематеріальна активність людей (традиція , культура) , як безперечна , смислова наповненість.

Дві сторони духовності

1. об'єктивна: не пов'язана з людиною;

2. суб'єктивна : дух людини.

Платон говорить , що тіло – це темниця душі , душа – духовна цілісність , після смерті душа летить до Бога.

Августин говорить ,.що душа і тіло народжуються одночасно , після смерті вони роз'єднуються.

В українській традиції – духовне вчення – вчення про серце: Сковорода , Юркевич. Духовне здійснюється шляхом усвідомлення.

Єдність матеріального і духовного – це єдність душі і тіла або духовний характер і водночас матеріальний вираз в культурі

Економічні надбання в суспільстві залежать передусім від духовних якостей людини. Розумним машинам потрібен розумний робітник. Саме духовна криза спричиняє деструктивні процеси в його економічних структурах.

Серед носіїв ідеї первинності духовного начала в суспільному бутті – Платон, Фіхте, Гегель, Сковорода , які говорили , що означальною ознакою людської діяльності є її усвідомленість і одухотвореність.

Постійно-діючим джерелом духовності індивіда є людська культура, ті духовні надбання людства , які створювались протягом тисячоліть попередніми поколіннями (мистецтво, філософія, мораль, наука, релігія).

Духовно-практичні форми духовності: світогляд , переконання , вірування, сподівання , а також Істина, Добро , Краса. Аналіз духовності здійснюється під кутом зору суспільної свідомості і індивідуальної свідомості . Індивідуальна свідомість - це духовний світ окремих людей і суспільна свідомість – свідомість , яка виражає інтереси класів , груп і суспільства у цілому. Хоч суспільна свідомість може існувати тільки в діяльності людини, але воно має відносну самостійність. Форми суспільної свідомості – наука , мистецтво , мораль і т.д. –не зводяться до індивідуальної свідомості.

Суспільна свідомість – це сукупність ідей, теорій, поглядів, уявлень, відчуттів, настроїв, традицій, нравів та інших духовних елементів, які функціонують в суспільстві. Суспільні свідомість присутня в усіх сферах, має тотальних характер.

Духовне життя – це зовнішній прояв суспільної свідомості, пов’язаний з виробленням матеріальних речей (друк, вироби мистецтва і тд.). духовне життя може бути більш або менш активним, а суспільна свідомість присутня завжди, тобто існує об’активно.

Індивідуальна свідомість – духовний світ індивіда. Суспільна свідомість піднімається над індивідуальною. Суб’єктами суспільної свідомості є колективи, ми не знаємо автора (епос, казки, билини тощо). Суспільна та індивідуальна свідомості пов’язані взаємопереходами. Індивідуальна свідомість не вичерпується суспільною свідомістю. Окрема людина є тим безпосереднім джерелом, з якого зростає суспільна свідомість. Але жодна людина не може знати всього, що входить до скарбниці людства.

Існує кілька концепцій щодо походження суспільної свідомості:

1. теорія філіації ідей – із старих ідей виникають нові (ідеалістична концепція) і духовне має джерело в самому собі;

2. матеріалістична концепція – джерело ідей існує в реальній дійсності і пов’язане з діяльністю людей (суспільне буття – первинно, суспільна свідомість - вторинна)

Суспільна свідомість має історичний характер, а також певну структуру. Форми суспільної свідомості: мораль, право, філософія, наука, релігія тощо. Суспільна свідомість має активний характер. Наше розуміння самої природи залежить від того, яке суспільне буття зараз, тобто пізнання природи йде через відображення суспільного буття. На певних етапах суспільна свідомість може не відповідати суспільному буттю. Суспільне буття наслідується.

Духовне життя особливо проявляється в тому, що в суспільстві виникають ідеали.

Ідеали визначають спосіб мислення і діяльності людей. Ідеал – це образ цілі діяльності. Це внутрішня мета людини. Ідеал – це уявний образ вищого ґатунку, це досконалість. Ідеали фактично ніколи не реалізуються і вони принципово недосяжні, але вони є орієнтирами і в цьому полягає їх необхідність.

Соціальні міфи та утопії , як і ідеали, відіграють значну роль в житті суспільства.

У міфі діяльність і свідомість нерозривно пов’язані. Міф, як правило, це розповідь. Міфи пов’язані з образами. Міфи існували і існують завжди.

Утопія (місце якого немає) – це благословенна країна; соціальна утопія – це художнє зображення якогось ідеального суспільства. (Томас Мор вперше ввів термін “утопія”). Утопія є формою осмислення суспільного ідеалу; з іншого боку – це критика існуючого суспільства. Утопія – це також передбачення майбутнього.

Антиутопія – це змалювання небажаного майбутнього.