Разговор пяти путников об истинном счастии в жизни.

Центральним в суспільних поглядах Сковороди було питання про людину, її внутрішню суть, про боротьбу за щастя людини і про шляхи, які могли б провести людину і народ до цього щася. Саме це він вважав основним предметом філософії. Істинне призначення науки він бачив у її служінні народу, у боротьбі за поліпшення життя людей. Свою теорію пізнання і самопізнання Сковорода вважав наукою, що веде до щастя. Він твердив, що пізнання розкриває істину, а доброчинність повинна поставити її на служіння, інтереси народу “Самонужнейшее” – лише те, що “необходимо для всенародного щастія”. “Общество”- говорить філософ, -есть то же что машина, в якій “замешательство бывает тогда, когда ея части отступают, к чему оныя своим хитрецом зделаны”, оскільки ж даному суспільстві всі подібні до вовків, правлячих у вівчарні, а саме правління є пограбуванням бідняків – все сучасне життя нерозумне, негідне і перебуває в стані цілковитого розладу. Сковорода з жалем говорив, що прекрасна Батьківщина його перебуває під владою “гогочущих”, “алчных”, “лукавих”, “обезьян”, “крокодилов”. Порятунком народних мас Сковорода бачив в самопізнанні і “добродетели” і “сродном труде”. Щастя людини філософ бачив в “сродній праці” і у виконанні свого обов’язку перед Батьківщиною. Він не вірив у містично-потайбічний світ, а заперечував його і був переконаний, що “новый мир” треба шукати “там где старое небо и земля”. Звідси філософ робить висновок, що необхідно знайти досконале суспільство. У досконалому суспільстві праці, свободи і рівності не повинно бути і не буде тиранії та гноблення, бо в цій “горней республике” нічого “тленного нет, но всё вечное и любезное даже до последнего волоса, а законы совсем противны тиранским”. “Ищем счастия по сторонам по векам, по статьям, а оное есть везде и всегда с нами, как рыба в воде, так мы в нём, а оно около нас ищет самих нас. Нет его нигде, затем есть оно везде Оно же преподобно солнечному сиянию – отвори только вход ему в свою душу. Оно всегда толкает в стену твою, ищет прохода и не отыскивает, а твоё серце тёмное и невесёлое, и тьма наверху бездны”.

Дійові особи: Афанасій, Яков, Григорій, Єрмолай, Лонгин.

23. Києво-Могилянська Академія як осередок української і слов’янської культур.

Києво-Мог. колегія (згодом академія) заснована в1632р у процесі об’єднання шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при Києва-Печерській Лаврі. Засновник – метрополіт Петро Могила. К-М ак. стала першим вищим учбовим закладом на території східних слов’янських народів. К-М ак. була закрита за наказом російського царя в 1817р. Цим був нанесений непоправимий удар по розвитку культури, науки, освіти в Україні. В К-М ак. вчилися багато відомих діячів, внесли великий вклад в розвиток філософії, велипросвітницьку роботу. (Г.Сковорода, І. Мазепа, П.Орлик, М.Ломоносов, Т.Прокопович,...).

Навчальний курс: мови – латинськ, грецька, старослав’янська, книжна укр-ка, польська, німецька, французька; арифметика, геометрія, музика; після загальноосвітніх граматичних класів вивчали поетику – 1рік, риторику – 1р, філософію – 2р, теологію – 4р.

Вже сам перелік предметів, які вивчались в академії засвідчує фундаментальність наукового та учбового закладу европейського рівня.

Етапи діяльності Києво-Могилянської академії.

1632 - кінець XVII ст характеризується початком розмежування філософії і теології, поступовою переорієнтацією від богопізнання на пізнання природи і людини, усвідомлення самостійної йінності природи і необхідності пізнання її законів. Філософи спираються на античну спадщину, твори схоластики та доби Відродження.

I-ша половина XVIII ст характеризується:

зародження типу мислення, що наближається до тогочасної модерної европейської філософії, зростає увага до проблем гносеології, до раціоналістичної та емпіричної методології. Філософія розуміється як наука, заснована на істиному вірогідному пізнанні. зародження нового, близького до науки нового часу типу мислення, У філософських курсах спостерігається критика романтизму, доповнення логіки гносеологічним змістом, відбувається поворот до спостереження і дослідницького знання. Викладачі звертаються до поглядів Коперника, Галілея, Декарта).

II-ша половина XVIII ст характеризується:

враховуючи світський характер навчання, викладачі хотіли реорганізувати її в світський вищий навчальний заклад, де студенти могли б отримувати належні технічні та гуманітарні знання.

Основи філософського світогляду професорів К-М ак.

У філософських курсах Гізеля, Яворського, Прокоповича обгрунтовується ієархічна структура п’яти світів:

1.нестворений;

2.інтелігибельний º божественна думка;

3.ангельский

4.елементарний (складається з 4 першоелементів);

5.мікрокосм = людина і макрокосм = земля.

Три останні світи відносяться до натурфілософії.

У вченні про матерію: обгрутнована ідея про єдність і однорідність матерії природніх тіл, земної та небесної матерії, про її ненароджуванність і незнищенність та кількістне збереження у світі.

Розроблялась філософська трактовка руху: цілеспрямованний процес, невіддільний від матеріальних речей, неперервний і універсальний характер.

Світ розглядався у єдності кількісних і якісних сторін.

Аналіз пізнавального процесу, здатності людини (відчуття, сприйняття, пам’ять, уявлення, мова, письмо).

Перехід від чуттєвого до раціонального ступення пізнання залишився не ясним професорам К-М ак. і докладно не досліджувався.

Логіка – засіб одержання знань, гарант подолання складнощів в пізнавальній діяльності.

Людина – “мікрокосм” у “макрокосмі” всесвіту, вона частина природи. Сутнісна основа людини – мислення, це спорідність її з Богом.

В людській душі виділяють частини: вегетативна, тваринна, людська, божественна частина. Ці частини можуть бути в злагоді й ні. У ставленні до Бога ствержується наявність у людини свободної волі (відповідальність за вчинки).

Аналізується місце і роль волі і розуму у вчинках людини. Моральність людини, природні потреби та інтереси. Досягнення доброчесності людиною мислиться шляхом подолання пристрастей.