17. Філософія г.-в.Ф. Гегеля: принцип тотожності мислення та буття, діалектика. Розуміння історії.
Вчення Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831) є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем.
Вперше в теорії діалектики Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезі.
Вихідний пункт філософ. концепції Гегеля - тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. (Панлогізм – доктрина про тотожність буття і мислення, згідно якої увесь розвиток природи і суспільства є здійсненням логічної діяльності ідеї. Визнаючи закони логіки єдиними законами рух матеріального світу, панлогізм ставить дійсні взаємовідносини буття і свідомості на голову.
Разом з тим у панлогізмі проходить думка про доступність усього існуючого раціональному, логічному пізнанню. Найбільш повно Панлогізм розвинутий у філософії Гегеля).
Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першоступінь, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Три етапи філософської системи Гегеля: логіка, філософія природи, філософія руху. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, яка (логіка) на думку Гегеля є вченням про сутність всіх речей. Завдання логіки полягає в аналізі наукового методу мислення.
Система логічних категорій Гегеля розпадається на підгрупи відповідно до тріади: буття-сутність-поняття. Буття включає категорії, якість, кількість, міра; сутність – відхиленість, тотожність, відмінність суперечність, основа, явище, дійсність... Поняття включає в себе два моменти: 1)перехід від суб’єктивного поняття (судження, умови від) до об’єктивного (механізм, хімізм); 2)перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея).
Гегель сформулював основні принципи діалектики:
- принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки (Зміни буття є не лише переходом однієї величини в іншу, а й переходом якісного в кількісне і, навпаки. Розвиток якості приводить до збільшення, зростання кількісних характеристик, які в свою чергу сприяють інтенсифікації якості. Але цей процес розвивається до певних меж, які визначаються категорією "міра". Міра, на думку Гегеля, як синтез кількості є завершеним буттям);
- принцип тотожності протилежностей (Рух від буття до сутності, що саморозвивається, а потім до поняття здійснюється через перехід від тотожності до суперечності, а потім до нової тотожності. Гегелівська категорія тотожності є діалектичною тотожністю як самототожність, яка містить у собі започаткований елемент відмінності. Відмінність є розвитком категорії тотожності, що вказує на взаємопов'язану невідповідність, внутрішню дисгармонію. На думку Гегеля, через пізнання відношення тотожності та відмінності виявляється суперечність, що лежить в їх основі. Сама суперечність, з точки зору Гегеля, є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, саме воно є всезагальним принципом саморозвитку).;
- принцип заперечення заперечення (розуміння заперечення заперечення органічно пов'язане і його з вченням Гегеля про суперечність. Діалектичне заперечення ("зняття") або перехід у інше як своє інше, є однією з найважливіших категорій логіки Гегеля. "Зняття" включає в себе три взаємодіючих моменти. Перший - власне заперечення, усунення, подолання. Другий - збереження того цінного, що було у заперечуваному. Третій - це "зняття", перехід на більш зрілий рівень розвитку. Своє вчення про заперечення заперечення Гегель зображав у вигляді тріади: теза - антитеза (заперечення) – синтез (заперечення заперечення)).
Якщо логіка у Гегеля – це наука про ідею в собі та для себе, то філософія природи є наукою про ідею в її "інобутті", в її відчуженому стані. У гегелівській діалектиці природи слід підкреслити два моменти: 1) діалектику філософського тлумачення природи; 2) діалектику самої природи (діалектика - розвиток).
Головні форми природного буття у Гегеля виступають: механіка (розглядає через простір, час, матерію та рух), фізика (розглядає небесні тіла, світло, теплоту і т.д.), органіка (дослідження питань геології, ботаніки, зоології).
В цілому в філософії природи (хоч дослідники і вважають її найслабшим місцем у філософському вченні Гегеля) окреслено шляхи загальної класифікації природних наук та основних форм руху в матеріальному світі, здійснено спробу показати реальні закономірності розвитку природи.
Філософія духу включає в себе вчення про суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об’єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).
В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Гегель визначив всесвітню історію так: “всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають пізнати в його необхідності”.
Розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ; 2) грекоримський світ; 3) німецький світ. Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку.
Стан неможливості мислення та буття Гегель називав абсолютною ідеєю.
Система Гегеля:
Філософія
духу
Діалектичний метод Гегеля:
Теза → антитеза → синтез
Система суперечить методу, оскільки є замкненою (це внутрішня суперечність); метафізичність системи суперечить діалектиці Гегеля.
Гегель – це класичний представник об’єктивного ідеалізму.
18. Філософія Л.Фейєрбаха: атропологічний принцип та вчення про релігію.
Філософська система Феєрбаха (1804- 1872) закінчує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність. У філософському розвитку Фейєрбаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму.
Головною справою життя і філософії Л.Фейєрбаха була критика релігії. На противагу Гегелівській філософії релігії, Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного.
На його думку, філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки, як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета. А релігія завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту.
Фейєрбах вважав, що ключ до розуміння релігії слід шукати в природі людини, в її потребах, інтересах, бажаннях , прагненнях. Звідси випливає: "Таємниця та істинний смисл теології є антропологія". Антропологія, гадав Фейєрбах, є прихованим смислом релігії. Адже. по-переш, релігія викликана такими почуттями і переживаннями, як страх, радість, захоплення, любов. По-друге, об'єкт релігії, її образи створюються фантазією. Психологія, на думку Фейєрбаха є матеріалом, а гносеологія формуючою силою релігії.
Фейєрбах пропонує такі основні принципи пояснення релігії:
людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію та почуття, а також і тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою;
вона вірить у досконалу істоту тому, що сама хоче бути досконалою;
людина вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає помирати.
Класична релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному світі. І він пропонує людству "нову релігію", засновану на почутті, сердечному ставленні людини до людини, яке досі шукало свою істину у фантастичному відображенні дійсності через посередництво одного чи кількох богів, а тепер знаходить її у любові.
Фейєрбах постійно протиставляє релігійному наперед визначенню (приреченню) та смиренню активну діяльність людей. Не в релігії, а в практичній діяльності, у матеріальній і духовній творчості, ц творенні людина долає ті різноманітні незручності, які стоять на шляху до справжньої свободи.
Така своєрідна критика релігії переросла у Фейєрбаха в критику філософського ідеалізму, яка завершилась переходом до матеріалістичних тенденцій.
В розумінні природи Фейєрбах був послідовним матеріалістом, розглядав її як цілісний організм. На відміну від Гегеля, який зробив предметом своєї філософії абстрактний дух, Фейєрбах поклав в основу своєї філософії людину і природу.
Керуючись антропологічним поясненням явищ суспільного життя властивостями і потребами окремих людей) принципом, Фейєрбах не враховував того, що людина, будучи частиною природу, є в той же час продуктом суспільного життя.
Продовжуючи матеріалістичні традиції Л.Фейєрбах вніс значний вклад і в теорію пізнання.
Антропологічний принцип Фейєрбаха в теорії пізнання виражається у тому. що він по новому інтерпретує поняття "об'єкт". На його думку, поняття об'єкта спочатку формується в досвіді людського спілкування. Першим об'єктом для будь-якої людини є завжди інша людина.
Реальний світ за Фейербахом,є дійсністю, що чуттєво сприймається, і саме завдяки чуттєвому сприйманню лише і можливе його пізнання.
Фейербах заперечує існування об'єктів, принципово недосяжних для чуттєвого сприймання, виступаючи тим самим проти агностицизму (вчення, згідно якого людина не здатна пізнати сутність речей, не може мати достовірні знання про них).
Вихідним в процесі пізнання вважав відчуття.
Незважаючи на всі недоліки властиві філософії Фейєрбаха, безперечним досягненням її є те, що вона відтворила матеріалістичні принципи і тим самим справила значний вплив на розвиток філософської думки, стала вихідним пунктом формування і становлення марксистської філософії.
Антропологизм – философская концепция, рассм. природу и сущность человека как исходную точку и центральный предмет изучения. Ввел и обосновал антропологич. принцип в ф. Людвиг Фейербах. Его осн. работы: "Мысль о смерти и бессмертии", "К критике философии Гегеля", "Сущность христианства", "Основные положения философии будущего". Его воззрения начали формироваться под воздействием гегелевской Ф. Но уже тогда проявилось его расхождение с Гегелем в отношении к религии вообще, к христианской – в частности, несовместимой, по убеждению Фейербаха с разумом и истиной. Он рассм. философию и религию как миропонимания, взаимно исключающие друг друга. Философия, по его мнению, не должна оправдывать религию, а только объяснять её. Бог, по Фейербаху, не творец, а творение человека, порождённое невежеством и бессилием перед неподвластными его воле стихиями и силами. От критики религии Фейербах перех. к критике идеализма и его вершины – философской системы Гегеля. Особенно критикует он мир идей и идею абсолютного духа за разрыв с реальной жизнью. Постепенно переходит на позиции материализма. В теории познания на первый план он ставил опыт как первоисточник знания. При этом он подчёркивал взаимную связь чувственного созерцания и мышления в процессе познания. Отвергая религиозный культ, Фейербах противоп. ему культ человека. Его девизом было: "Человек человеку бог". Он говорил: “Моей первой мыслью был бог, второй – разум, третьей и последней – человек.” Истинной религией по его мнению является любовь к человеку. Антр. матер. Фейербаха рассм. человека одноврем. как материальный объект и мыслящий субъект. Человек – это единство бытия и мышления. Исходя из этого он отвергает механистический материализм. Вместе с тем антропологизм Фейербаха основывается на биологич. (а не социальной) трактовке природы человека. Обществен. жизнь у него рассматр. через сознание самого человека. Система обществ. отношений у Фейербаха имеет вид межиндивидуального общения. Движущей силой человеч. воли он считал стремление к счастью, которое недостижимо без счастья окружающих. Учение Фейербаха имело прогрессивное значение благодаря его ярковыраженному гуманистическому характеру. Идеи Фейербаха легли в основу философской антропологии – течения за-падноевропейской, преимущественно немец-кой Ф. І-ой половины ХХ века. Шелер, один из родоначальников философской антропо-логии выдвинул задачу создания основопо-лагающей науки о человеке. Он предполагал, что философская антропология соединит научное изучение различных сфер челове-ческого бытия с целостным, философским его постижением. Программа, выдвинутая Шелером, не была выполнена. ФА, несмотря на некоторые её научные и теоретические достижения не стала целостным учением о человеке и вылилась в отдельные филосо-фско-антропологические теории – биоло-гич., психологич., религиозную, культурную и др.
Фейєрбах був сенсуалістом, тобто виходив з того, що джерелом пізнання є чуття.
