2. Зміна суспільно політичного життя Франції в період становлення буржуазного суспільства

Французька революція 1789— 1799 pp. внесла значні зміни в усі аспекти життя суспільства, стала своєрідним історичним рубіконом в європейській та світовій історії, прискорила її ходу, зламала становий устрій і поставила соціальний та національний конфлікти в основу подальшого розвитку країн Європи і світу. Початок XIX ст. був пов'язаний з наполеонівськими війнами. Прагнення Наполеона Бонапарта перекроїти карту Європи зазнало невдачі. Завершення наполеонівських війн поставило перед монархами Європи завдання реставрації королівських династій, створення дієвої системи забезпечення миру і стабільності, попередження нових революцій. Віденський конгрес (вересень 1814 р. —травень 1815 р.) започаткував систему міжнародних відносин в Європі, засновану на принципах рівноваги. її сутність становило зміцнення власної безпеки через формування союзів і відволікання уваги противника на потенційних ворогів. Крім реставрації та підтримки монархічних правлінь, країни-переможниці, насамперед Росія, Австрія і Пруссія, намагалися максимально задовольнити власні інтереси за рахунок територіальних надбань. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. не менш поважним претендентом на панівне становище в європейській політиці стала Велика Британія — така собі «майстерня світу», де на той час вироблялося найбільше в Європі вугілля, чавуну, бавовняних тканин, машин та обладнання. Промислова революція, яка розпочалася в Англії, згодом охопила всі інші країни Західної Європи та Північної Америки, забезпечила англійське (згодом європейське) економічне домінування у світі. Це дозволило європейським державам створити колоніальні імперії, найбільшою серед яких стала англійська. Західна Європа та Північна Америка на підмурівку останніх економічних і технічних досягнень перетворилися у виробників основної маси промислової продукції, тоді як Східна Європа з Росією та Латинська Америка виявилися їхніми сировинними придатками. Така структура світу спричинилася до становлення у Західній Європі та на Півночі США економічних механізмів регулювання виробництва і демократії, а в Східній Європі, Латинській Америці, на Півдні США — до розвитку позаекономічних методів експлуатації (рабства, кріпацтва, пеонату) і посилення диктаторських, абсолютистських традицій. У політичному плані головними претендентами на лідерство у світі виступали Англія, Франція, Росія, а згодом Німеччина, США та Японія. Цивілізації країн Сходу — мусульманська, індійсько-південноазійська, китайсько-далекосхідна — завдяки «викликові» європейців зазнавали значних змін — як позитивних, так і негативних. Спираючись на свою економічну перевагу, європейці жорстоко нищили підвалини традиційних суспільств у країнах Азії та Африки. Наприкінці 40-х pp. Францію, Німеччину, Австрію, Угорщину та Італію охопила хвиля революцій, які, хоча й закінчилися поразкою, проте мали важливе значення для формування національної свідомості народів Європи, прискорення темпів соціального та економічного розвитку європейських країн, становлення демократичних інститутів влади. Не менш насиченою важливими подіями виявилася друга половина XIX ст. Для більшості країн світу цей час став періодом радикальних соціально-політичних реформ, які створили передумови для прискорення темпів їхнього розвитку. Світ вступив у період динамічного економічного розвитку на основі досягнень науково-технічного прогресу та концентрації виробництва і капіталу, загострення соціальних протиріч і конкурентної боротьби за ринки збуту. Ще однією рисою XIX ст. стало поширення нових поглядів на місце і роль націй у суспільно-політичному житті. Французька революція кінця XVIII ст. вперше визнала націю найвищою цінністю і джерелом державної суверенності. Ця подія ознаменувала завершення донаціональної ери в історії людства і початок нової — періоду формування націй та національного існування народів. XIX ст. стало добою розгортання національно-визвольних рухів у різних регіонах світу. Процеси національного відродження надзвичайно активно розгорнулися в цей час серед слов'янських народів Центрально-Східної Європи. Результатом пробудження національної свідомості стало також успішне завершення процесів творення італійської та німецької націй у другій половині XIX ст. Увесь цей період був часом майже безперервних війн у різних регіонах світу. Найбільшими у XIX ст. за розмахом битв, кількістю жертв і політичними наслідками були наполеонівські війни (кінець XVIII ст. — 1815 р.), громадянська війна у США (1861-1865 pp.) та інтервенція розвинених держав у Китай (1851-1865 pp.), Кримська (Східна) війна (1853-1856 pp.), війни за участю Пруссії (1866 р. ї 1870-1871 pp.), Росії (1877-1878 pp.), колоніальні війни Франції та Великої Британії тощо. Характерною рисою культурно-історичного процесу і країнах Західної Європи і Північної Америки в XIX ст. був інтенсивний розвиток усіх галузей духовної культури, національних літератур і мистецтв. Риси, що втілювались у них, свідчили про формування в цих країнах нового суспільства з його мораллю та культурою, змінами в економічній і соціально-політичній сферах. Так відбулося становлення та утвердження індустріального суспільства, тих засадничих принципів, які в основних рисах діють і понині.

3.Нове розуміння бідності і ролі бідняків

      Однією з перших держав Європи, що зазнала змін у суспільно-економічному устрою, стала Франція, у якій відбулася Велика революція 1789-1793 рр. Французька революція подарувала світу ідеалізацію буржуазного суспільства. Люди були переконані, що створений істинно моральний лад: нема більше поділу на панів і рабів, а є тільки вільні від народження громадяни. Уявлялось, що це буде суспільство суцільних доброчесностей. Розвіються, як дим, турботи, страх, відчай, бідність. Проте ера всезагального щастя не могла наступити разом з перемогою буржуазних революцій, перш за все через те, що новий порядок не знищив класових суперечностей, а лише на місце старих поставив нові. Були створені інші умови експлуатації і інші форми боротьби. Ідеали виявились надто далекими від їх втілення на практиці..       В епоху Просвітництва пройшло розмежування хворих і здорових бідняків. Убогий, здатний працювати, став позитивним елементом, який можна повернути на користь суспільства. Навпаки, хворий сприймався як “мертвий тягар”, що існує в суспільстві тільки на правах споживача. У цей період стало зрозумілим, що хоч в опіці над убогими і нема ніякої матеріальної (раціональної) необхідності, тим не менше благодійність є першим і абсолютним обов’язком суспільства, нічим не обумовленим, так як саме вона – умова його існування. Забуваючи і не турбуючись про знедолених і убогих, суспільство тим самим прирікає себе на самознищення (приклад Спарти яскраве тому підтвердження).       У результаті дискусії про форми благодійництва було вирішено, що ізоляцією, тобто будівництвом госпіталів та інших закладів опіки проблема не розв’язується. Допомогу слід надавати сім’ям.       Наближення підтримки хворого бідняка до його сім’ї досягало, як здавалось, зразу двох цілей: “одухотворення” і “олюднення” допомоги, що надається, і економії державних коштів на організацію медичного обслуговування. Таким чином, в епоху Просвітництва пройшло розмежування бідності і хвороби, руйнувались кордони ізоляції (у її межах залишались тільки позбавлені розуму).       Як вже відзначалось, переворот в суспільній свідомості, здійснений Великою французькою революцією, показав цілому світові, що свобода – найкраща форма благодійності. У той же час звільнення людини для буржуазної держави - не самоціль, а тільки засіб. Людина повинна була отримати свободу, тому що тільки таким шляхом можна було заручитись тими силами і робочими руками, яких новий економічний принцип все більше потребував для завоювання світу.

4. розвиток медичного напряму у системі соціальної опіки і піклування

В епоху Відродження змінюється ставлення до хірургії. Якщо в середні віки хірургів не приймали в корпорацію лікарів і хірургічним втручанням часто займалися цирульники і навіть банщики, то в цю епоху хірургію починають викладати в університетах і відкривають хірургічні академії. Нову методику лікування вогнепальних ран запропонував французький хірург Амбруаз Паре (1510—1590), який відмовився від заливання ран киплячим маслом і припалювання. Паре удосконалив техніку ампутації і операції грижі, відновив операцію на заячій губі і трахеотомію, застосовував перев’язку крупних кровоносних судин у рані, запропонував складні ортопедичні винаходи – штучні кінцівки, суглоби з системою зубчастих коліс тощо. Проте упереджене ставлення до хірургії проявилося у тому, що Паре було відмовлено в отриманні ступеня доктора медицини. Цей приклад ще раз підтверджує роздвоєність і непослідовність наукової думки в епоху Відродження. Проте навіть за таких умов медицина, медична наукова думка досягли високого розвитку. У цілому слід зробити висновок, що культура епохи Відродження засвідчила високий злет людської думки у всіх сферах діяльності: науці, мистецтві, літературі, музиці, сфері виховання, освіти. Сформувалися нові суспільні відносини, головним об’єктом яких виступає людина як особистість з усіма її сильними і слабкими сторонами. Це була розвинута культура перехідного періоду між епохою середньовіччя і епохою Нового часу.

Французький матеріалізм XVIII століття і його роль в поширенні матеріалістичного розуміння хвороби У XVIII столітті Франція стала центром розвитку та поширення матеріалізму та атеїзму. В епоху розвитку капіталістичних відносин в передових країнах Європи і розгортання перших буржуазних революцій у зв'язку з технічним прогресом і розвитком природознавства типовою формою прогресивної філософії з'явився матеріалізм механістичного і метафізичного характеру. Цей матеріалізм боровся з ідеалізмом і середньовічної схоластикою. Мислителі, що відображали інтереси і настрої революційної тоді французької буржуазії, підривали політичну та ідеологічну надбудову феодального суспільства. Матеріалістична філософія XVIII століття послужила теоретичною основою ідейного руху, з'явився прологом французької буржуазної революції, що перемогла в кінці XVIII століття. Французькі матеріалісти розвивали вчення про те, що природа матеріальна, вічна, неповторна і незнищенна, нескінченна і підпорядковується своїм об'єктивним законам. Матеріалізм XVII-XVIII століть був пов'язаний з розвитком механіко-математичних наук. Енгельс говорив, що з кожним складовим епоху в галузі природничих наук відкриттям матеріалізм неминуче повинен змінювати свою форму. Французький матеріалізм узагальнив успіхи природознавства XVII і XVIII століть і напередодні французької буржуазної революції 1789 р. з'явився теоретичним зброєю боротьби революційної буржуазії проти феодальної ідеології, носив бойовий і прогресивний характер. Французькі матеріалісти виступали борцями за науковий прогрес, проти релігії, проти ідеалістичної метафізики. К. Маркс зазначав, що в розробці основних положень французького матеріалізму XVII-XVIII століть істотну роль зіграли лікарі-матеріалісти Леруа, Ламетрі і Кабаніс, тому що їх тісний зв'язок з природознавством і знайомство з медициною полегшували їм матеріалістичне розуміння природи і приводили їх до матеріалізму в філософії. У «Святому сімействі» К. Маркс писав: «Механістичний французький матеріалізм примкнув до фізики Декарта на противагу його метафізиці. Його учні були за професією антіметафізікі, а саме фізики. Лікар Леруа кладе початок цій школі, в особі лікаря Кабаниса вона досягає свого кульмінаційного пункту, лікар Ламетрі є її центром. Декарт був ще живий, коли Леруа переніс декартівську конструкцію тварини на людину (щось подібне в XVIII столітті зробив Ламетрі) і оголосив душу модусом тіла, а ідеї - механистическими рухами. Леруа думав навіть, що Декарт приховав своє справжнє думку. Декарт протестував. Наприкінці XVIII століття Кабаніс завершив картезіанський. Матеріалізм у своїй книзі «Співвідношення фізичного і морального в людині» '. Леруа (1598-1679) був найближчим учнем Декарта. Леруа швидко зрозумів прогресивність відкриття Гарвея. Витримавши в 1640 р. жорстоку боротьбу на захист вчення про кровообіг, він захищав матеріалістичне ядро ​​цього вчення проти догм і схоластичного уявлення про життя. Леруа в Нідерландах видав книгу «Підстави фізики». У ній Леруа порвав з дуалізмом Декарта і встав на матеріалістичні позиції, не визнаючи принципової відмінності душі від тіла. Ж. О. Ламетрі (1709-1751) був одним із зачинателів французького матеріалізму. Після опублікування в 1745 р. першої філософської роботи «Природна історія душі» Ламетрі піддавався переслідуванням католицького духовенства і феодальних влади у Франції і емігрував до Нідерландів, де видав своє головне філософський твір «Людина-машина» (1747). У цій книзі Ламетрі проголосив програму вивчення життєвих процесів шляхом дослідів і Евал до перебудови фізіологічної науки на матеріалістичних засадах. Гнаний за свої переконання і в Голландії, Ламетрі емігрував до Німеччини. Він активно боровся за матеріалізм в медицині і різко критикував ідеалістичні системи XVIII століття. Науки про живу природу в XVIII столітті були ареною запеклої боротьби між 'матеріалізмом і ідеалізмом. У прямому зв'язку з релігійними поглядами на божественний акт творіння органічного світу стояла широко поширена серед вчених XVIII століття теорія преформізма, згідно з якою всі ознаки живих істот недоосвічених в статевих клітинах їхніх батьків. У відповідь на спроби передових матеріалістів витлумачити життєві процеси на основі природних закономірностей, реакційні вчені висунули віталістичних вчення про надприродне, нематеріальному «життєвому принципі», про таємничу «життєву силу». Віталісти заперечували навіть можливість вивчення деяких сторін життєдіяльності організму, наприклад сили м'язів, швидкості руху крові і т. п. Ідеалістична філософія Лейбніца і Канта на Заході справила вплив на розвиток науки, особливо медицини.