2. Філософія історії

Здавна люди намагалися зрозуміти історію (людства чи окремих цивілізацій) як якийсь спрямований, наділений внутрішнім смислом процес, що має початок, певні етапи розвитку і завершення, – можливо, з повторенням циклу. Прийнято розрізняти два типи філософських концепцій історії – лінійні та циклічні – але в тих і інших можна побачити велику подібність: лінійні концепції вбачають в історії людства єдиний одиничний процес, що має початок, розвиток і кінець (при цьому початок і кінець є абсолютними); циклічні концепції вбачають в історії людства множину процесів (циклів) з такою ж структурою. Важливою рисою обох поглядів є історичний детермінізм: в найважливіших загальних рисах хід і кінцевий результат історичного процесу визначений наперед і не залежить від людських зусиль.

Наприклад, згідно з класичними циклічними концепціями (Віко, Данілевський, Шпенглер, Гумільов) історія людства являє собою сукупність історій окремих великих культурних спільнот (цивілізацій), кожна з яких являє собою щось дуже подібне до живого організму і необхідно проходить в своєму розвитку етапи зародження, розвитку, розквіту, старіння і загибелі.

Багато лінійних концепцій історії (як, наприклад, в християнстві та марксизмі) розглядають історію людства як процес, що починається з деякого стану ідилії (едемський сад в християнстві, первісне безкласове суспільство), порушення цієї ідилії (гріхопадіння в християнстві, поява приватної власності і класового розшарування в марксизмі) започатковує власне історичний процес, і цей процес спрямований до відновлення первісної ідилії на вищому рівні (Царство Боже в християнстві, комуністичне безкласове суспільство в марксизмі) як до своєї кінцевої мети. (Цей же міф про давній “золотий вік” людства та його деградацію внаслідок появи приватної власності знаходимо у Платона і Руссо.)

Згідно з теорією Маркса розвиток матеріальних виробничих сил (техніки й технології) детермінує розвиток суспільних відносин в економічній царині (матеріальні виробничі сили та економічні відносини утворюють “базис” суспільства), а ті, у свою чергу, детермінують розвиток відносин у царині політики, права, релігії (“надбудова”)⁴⁹, – таким чином, що кожне суспільство в своєму розвитку необхідно проходить певні стадії розвитку, які Маркс називав суспільно-економічними формаціями – первісна безкласова формація, класові формації рабовласництва, феодалізму і капіталізму, майбутня безкласова комуністична формація.⁵⁰

Обом цим концепціям (лінійній і циклічній) протистоїть історичний індетермінізм – погляд, згідно з яким розвиток історії не визначений наперед, а залежить від людських рішень та ідей; люди творять історію і те, якою вона буде, залежить від них самих; а отже, ми відповідальні за майбутнє.

Слід звернути увагу на принципову відмінність в розумінні смислу поняття історичної відповідальності з точки зору детермінізму та індетермінізму. Детерміністи марксистського типу часто говорять про відповідальність перед історією, майбутнім, але не за майбутнє. З точки зору історичних детерміністів смисл історичної відповідальності полягає в тому, що майбутнє засудить тих, хто діяв не у згоді з ним (викине їх “на смітник історії”), з точки зору індетерміністів смисл історичної відповідальності в тому, що ми відповідаємо перед майбутніми поколіннями за те, що залишимо після себе.

Важливою є також відмінність у моральній позиції, що відповідає історичному індетермінізму та детермінізму. Індетерміністи оцінюють історію і власні рішення, спрямовані у майбутнє, з точки зору звичайних моральних норм і цінностей. Детерміністи схильні підміняти моральність авторитетом історії. Можемо проілюструвати це на прикладі марксизму.

Маркс і його послідовники сповідували моральний релятивізм і навіть нігілізм. Вони стверджували, що будь-яка мораль і моральні цінності є прикриттям інтересів панівного класу і засобом зміцнення класового панування. Особливо відверто-цинічно цю позицію виражено в “Маніфесті комуністичної партії” (1847 р.), написаному спільно Марксом та Енґельсом:

“Право, мораль, релігія є для нього [пролетаря] лише буржуазними забобонами, за якими приховані буржуазні інтереси. …Чи потрібна глибока інтуїція, щоб зрозуміти, що ідеї, погляди та концепції, одним словом, свідомість людини, змінюються з кожною зміною в умовах її матеріального існування, суспільних відносин та суспільного життя?”

Тут йдеться не про “буржуазні” мораль і право, а про мораль і право взагалі. Мораль і право розглядаються лише як інструмент класового панування:

“Панівні ідеї кожної епохи завжди були ідеями панівного класу.”

Тому “Маніфест” не передбачає формування нових, кращих моралі та права після соціалістичної революції; він взагалі відкидає мораль та право як “забобони”. Маркс та Енґельс розглядають можливе заперечення: незважаючи на усі зміни в моральній свідомості, сама мораль завжди залишалася, і, до того ж, залишалися такі вічні морально-ціннісні ідеї як ідея Свободи та Справедливості. І відповідають: те, що

“суспільна свідомість минулих часів, незважаючі на всі чисенні відмінності, зберігає певні спільні форми, або спільні ідеї”

є відображенням факту, спільного для всіх минулих часів – експлуатації однієї частини суспільства іншою. З усього цього можливо зробити лише один висновок: на думку Маркса й Енґельса, в комуністичному суспільстві, де не буде експлуатації, не буде також ніяких моралі і права.⁵¹

Але, якщо усі моральні цінності є лише забобонами і прикриттям інтересів панівного класу, то який сенс має вимога боротьби проти експлуатації за майбутнє комуністичне суспільство? Що мотивувало самих Маркса, Енґельса, Леніна та інших марксистських лідерів, які за своїм соціальним становищем були аж ніяк не пролетарями? Навряд чи доводиться сумніватися, що в основі соціалістичного руху і, зокрема, марксизму, лежать усе ж таки моральні мотивації – співчуття до злиденних робітників, ідея соціальної справедливості, образ майбутнього досконалого суспільства тощо. Проте, теоретики марксизму цього не усвідомлювали і категорично заперечували, висміюючи будь-яке моралізаторство. Ось як описує це Бертран Рассел:

“Маркс завжди відкидав будь-які етичні або гуманні причини, чому треба віддавати перевагу соціалізмові і ставати на бік робітників, гадаючи, що цей бік не етично кращий, а просто бік, на який стає діалектика у своєму детермінованому русі. Маркс міг би сказати, що він не обстоює соціалізм, а провіщає його.”⁵²

Цю думку підтверджує і найближчий соратник Маркса, Фрідріх Енґельс (у співавторстві з яким Маркс написав добру половину своїх праць і який як ніхто інший зробив дуже багато для популяризації і розвитку марксизму). Енґельс пояснював, що Маркс ніколи не базував політичні вимоги на тому, що економічні факти перебувають у суперечності з нашим почуттям моральності, оскільки це “не має прямого відношення до економіки”. Він базував їх

“на неминучій руйнації капіталістичного способу виробництва, яка щодня набуває розвитку на наших очах... Адже те, що в економічних термінах може бути формально некоректним, може разом з тим бути правильним з точки зору світової історії.”⁵³

Але ж ця позиція абсурдна: якщо комунізм необхідно настане, і це визначається законами історії, то навіщо за нього боротися? Чи повинні ми “ставати на бік світової історії”, незалежно від того, чи ця історія веде до чогось доброго чи поганого? Чи закликали б Маркс і Енґельс боротися за майбутнє суспільство, якби відкрили “закон історії”, згідно з яким це суспільство буде не суспільством, в якому немає експлуатації, Царством Розуму і Свободи, а навпаки – суспільством посиленої експлуатації, Царством Невігластва і Рабства?

Маркс та Енґельс (і їх послідовники), слідом за своїм вчителем Геґелем, цілком некритично зайняли позицію обожнення історії, яка стає для них найвищим, незаперечним, абсолютним авторитетом.⁵⁴ Ця позиція не витримує раціональної і моральної критики, а проте саме вона великою мірою пояснює привабливість і вплив марксизму. Дж.Себайн та Л.Торсон проводять слушну аналогію:

“Історична необхідність у Гегеля і Маркса має менше спорідненості з науковими причиною і наслідком, ніж Воля Господня у кальвіністів. Подібно до останньої, Історія забезпечує марксиста-революціонера його покликанням, упевненістю в остаточному успіху, а то й відпущенням гріхів, скоєних в ім’я Історії. Отже, історична необхідність означає не просто причину і наслідок, чи бажаність, чи моральний обов’язок, а всі три заразом – свого роду космічний імператив, що творить і провадить людський інтерес і людський розрахунок та робить їх своїми служниками. Однак, якщо кальвіністи називали це теологією, то гегельянці і марксисти називають це наукою.”⁵⁵

1 Платон. Закони.

2 Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Т.1. – с.213.

3 co-operation – у буквальному перекладі з англійського – спільна діяльність.

4 Спенсер Г. Человек против государства.

5 Цит. за.: Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги.

6 Рассел Б. Історія західної філософії. – с.91-92.

7 Рассел Б. Історія західної філософії. – с.563.

8 Див., зокрема: Скирбекк Г., Гилье Н. История философии. – с.410.

9 В подальшому викладі філософії Руссо я слідую за Бертраном Расселом.

10 Плутарх – найвідоміший давньогрецький історик

11 Лікург – легендарний цар – засновник Спарти

12 Рассел Б. Історія західної філософії. – с.573.

13 Рассел Б. Історія західної філософії. – с.574.

14 Цит. за: Рассел Б. Історія західної філософії. – с.574.

15 Характерно, що цей “новатор дитячої педагогіки” сам мав п’ятеро дітей, але не став їх виховувати ані за новим, ані за старим способом, а повіддавав усіх у дитячий притулок.

16 Рассел Б. Історія західної філософії. – с.581.

17 Рассел Б. Історія західної філософії. – с.582.

18 Рассел Б. Історія західної філософії. – с.582.

19 Рассел Б. Історія західної філософії. – с.583.

20 Історія філософії. / Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. та ін. – К.: Либідь, 2001. – 408 с. – с.114.

21 Гегель Г.В.Ф. Философия истории. – Санкт-Петербург: Наука, 2000. – С.114-115.

22 Рассел Б. Історія західної філософії. – с.613.

23 Рассел Б. Історія західної філософії. – с.613.

24 Цит. за: Реале, Антисери. История западной философии. Т.3. – с.103.

25 [МДПС, ……..]

26 [МДПС, …….]

27 [МДПС, ……]

28 МДПС, ………

29 [МДПС, ………]

30 Ненависть до носіїв протилежної чи неприйнятної богословської думки.

31 [МДПС, ……]

32 [МДПС, 19-22]

33 ОГВТ, 9

34 ОГБМ, 59

35 [МЛСО]

36 Як писав Фрідріх фон Гаєк, “сутність свободи як першодвигуна інтелектуального розвитку зовсім не в тому, що кожний має право говорити або писати усе що завгодно, а в тому, що будь-яка ідея може бути піддана обговоренню. І доки в суспільстві не пригнічується інакомислення, завжди знайдеться хтось, хто поставить під сумнів ідеї, що володіють свідомістю його сучасників, і стане пропагувати нові ідеї, виносячи їх на суд інших.” [ХФДР]

37 Фрідріх фон Гаєк. Індивідуалізм істинний та хибний [ГФІЕ]

38 Цит. за ХФКН

39 У ІІ половині ХХ ст. цю критику розвинув Е.Фромм, який писав про формування “ринкового” типу характеру, коли людина розглядає себе як товар, який треба вигідно продати, і розвиває в собі ті якості, які цьому сприяють – зокрема, лицемірство і пристосовництво (конформізм) за принципом “я – те, чого побажаєте”.

40 Сформульована тут проблема – у формі дилеми “мати чи бути” – осмислювалася пізніше, у ХХ столітті, в однойменних працях Габріеля Марселя (релігійний екзистенціалізм) та Еріха Фромма (неомарксизм, психоаналіз).

Зауважимо, що “політеконом” міг би відповісти на “наїзд” Маркса, відзначивши, що він свідчить про елементарне економічне невігластво автора – нерозуміння того, що накопичення в будь-якій можливий економіці є нічим іншим як інвестуванням, яке є необхідною умовою розвитку виробництва, та відкладеним на майбутнє споживанням (що може бути передане у спадок нащадкам).

41 цією мудрованою формулою Маркс виражає ідею гармонії між людиною і природою

42 Іншими словами, в комуністичному суспільстві місце економічного багатства займає внутрішньо багата, всебічно розвинена людина.

43 Правда, деяка загальна схема соціалістичної організації економіки була окреслена в працях попередників Маркса, сен-сімоністів (послідовників французького мислителя Сен-Сімона). Придався також досвід державного управління головними сферами економічного життя, набутий в умовах загальної мілітаризації під час І Світової війни.

44 РГКЛ

45 Учень Сен-Сімона Огюст Конт передбачав, що в майбутньому суспільстві не повинно бути свободи думки й совісті. Свобода думки і совісті для Конта – це лише анархія думок, а їх вимога – “антисуспільна ліберальна догма”: “Якщо ми не дозволяємо вільного мислення в хімії чи біології, то чому маємо дозволяти його в моралі чи політиці?” (Цит. за Берлін І. Чотири есе про свободу. – С.210)

Через п’ятдесят років це ж саме заявить В.І.Ленін у статті “Что делать?”, обґрунтовуючи недопустимість свободи критики в партії "наукового соціалізму": “Гасло "свобода критики" – це, по суті, "свобода опортуністичного напрямку в соціал-демократії, свобода перетворювати соціал-демократію в демократичну партію реформ, свобода вкорінення в соціалізм буржуазних ідей і буржуазних елементів". У науці не може бути рівноправності правильних і хибних поглядів. Посилання на "свободу" – політичне лицемірство. “...внутрішня фальш лежить і в сучасному вживанні слова "свобода критики". Люди, дійсно переконані в тому, що вони просунули вперед науку, вимагали б не свободи нових поглядів поряд із старими, а заміни останніх першими”.” (Валіцький А. Марксизм і стрибок у Царство Свободи. – С.262). Конту, Леніну та їм подібним не спадало на думку, що існує велика різниця між тими, хто "дійсно переконаний в тому, що вони просунули вперед науку" та тими, хто дійсно просунули вперед науку. Сила переконання дає перевагу самовпевненим дурням та фанатикам, а справжній науковець має аргументами та фактами переконати науковий загал у перевагах своєї теорії, відповідаючи при цьому на всі контраргументи критиків.

46 Навіть такий шанувальник творчості Маркса як Еріх Фромм визнавав: “якщо прийняти до уваги діяльність Маркса в І Інтернаціоналі, його догматичне й нетерпиме відношення до кожного, хто хоча б у чомусь з ним не погоджувався, не доводиться сумніватися в тому, що ленінська централістська інтерпретація Маркса не така вже несправедлива...” (Фромм Э. Здоровое общество // Фромм Э. Мужчина и женщина. – М.: АСТ, 1998. – С.357.)

47 один з вождів партії більшовиків, який після здобуття влади Сталіним втік в еміграцію

48 Мізес Л. Соціалізм

49 У вступі до “Критики політичної економії” Маркс так сформулював квінтесенцію свого вчення:

“В процесі суспільного виробництва власного життя, люди неминуче вступають у певні відносини, що не залежать від їхньої волі – виробничі відносини, які відповідають даному ступеню розвитку їх матеріальних виробничих сил. Сукупність цих виробничих відносин утворює економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому виникає юридична й політична надбудова, і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює загальний процес соціального, політичного й інтелектуального життя. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхню свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні виробничі сили суспільства вступають у суперечність з існуючими виробничими відносинами або – висловлюючи те ж саме в юридичних термінах – з відносинами власності, всередині яких вони досі розвивалися. З форм розвитку виробничих сил ці відносини перетворюються на їхні пута. Тоді починається епоха соціальної революції. Зміни в економічному базисі ведуть раніше чи пізніше до перевороту в усій величезній надбудові. При вивченні таких переворотів завжди необхідно розрізняти матеріальний переворот економічних умов виробництва, який можливо визначити з точністю природничих наук, і юридичні, політичні, релігійні, художні або філософські – коротше кажучи, ідеологічні форми, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт і борються за його розв’язання. Так само, як ми не судимо про людину за тим, що вона думає про себе, не можна судити про такі епохи перевороту за їх свідомістю. Навпаки, цю свідомість необхідно пояснити з суперечностей матеріального життя, з конфлікту, що існує між суспільними виробничими силами та виробничими відносинами. Жодна суспільна формація ніколи не руйнується раніше, аніж цілком розвинуться усі виробничі сили, для яких вона дає достатньо простору, і нові вищі виробничі відносини ніколи не заміщують старі раніше, аніж матеріальні умови для їх існування визріють всередині старого суспільства. Таким чином, людство неминуче ставить перед собою лише такі завдання, які воно здатне вирішити, оскільки ближче дослідження завжди покаже, що сама проблема виникає лише тоді, коли матеріальні умови для її розв’язання вже наявні або принаймні перебувають у процесі формування. В загальних рисах, азіатський, античний, феодальний і сучасний буржуазний способи виробництва можна виділити як основні епохи, що позначають прогрес в економічному розвитку суспільства. Буржуазний спосіб виробництва є останньою антагоністичною формою суспільного процесу виробництва – антагоністичною не в смислі індивідуального антагонізму, а у смислі антагонізму, який породжується самими суспільними умовами буття індивіда – але виробничі сили, що розвиваються всередині буржуазного суспільства, створюють також матеріальні умови для розв’язання цього антагонізму. Тому передісторія людського суспільства закінчується цією суспільною формацією.”

Пор., Людвіг фон Мізес:

“Ми можемо резюмувати марксистську доктрину наступним чином: Від самого початку існують "матеріальні виробничі сили", тобто технологічне обладнання людських виробничих зусиль, інструменти та механізми. Ніякі питання про їх походження не допускаються; вони є – і все; ми повинні припустити, що вони впали з неба. Ці матеріальні виробничі сили примушують людей вступати в певні виробничі відносини, які не залежать від їхньої волі. Ці виробничі відносини далі визначають правову та політичну надбудову суспільства, а також релігійні, художні та філософські ідеї.” (МЛТИ, 85)

50 Проти цієї теорії можна висунути багато аргументів:

• по-перше, історично неекономічні (політичні, релігійні, правові) відносини впливали на економічні та розвиток техніки і технології не менше, аніж навпаки, так що марксистські уявлення про однобічний детермінізм не витримують критики;

• структури соціально-економічних відносин, через які проходили різні людські спільноти в процесі свого розвитку дуже суттєво відрізнялися: в концепції Маркса час від часу з’являлося поняття азійської формації, яке не вписувалося в загальну схему; багато суспільств не проходили в своєму розвитку такої стадії як рабовласницька суспільно-економічна формація; європейський феодалізм та російський середньовічний лад мали між собою (за структурою суспільних відносин) більше відмінного ніж подібного;

• немає підстав говорити про те, що ті системи суспільних відносин, через які пройшли більшість європейських країн (первісний лад, феодалізм, капіталізм) були необхідно детерміновані розвитком виробничих сил; те, що усі європейські країни пройшли через ці стадії, є не результатом, до якого ці країни прийшли незалежно одна від одної внаслідок розвитку матеріальних виробничих сил, а результатом взаємного впливу, спільного соціально-культурного цивілізаційного простору; так само перехід багатьох азійських країн до капіталізму був не результатом внутрішнього розвитку, а результатом зовнішніх (західних) впливів;

• всупереч претензіям Маркса, теорія про те, що внутрішні закономірності історичного розвитку необхідно ведуть до комунізму, не ґрунтується ні на яких наукових підставах.

51 В.І.Ленін у зверненні до третього з’їзду комсомолу пояснював:

“Коли нам говорять про мораль, ми відповідаємо: для комуністів уся мораль полягає в міцній, згуртованій дисципліні та свідомій боротьбі мас проти експлуататорів. Ми не віримо у вічну мораль і ми викриваємо усі байки про мораль.”

52 Рассел Б. РБІЗ, - С.655

53 Енгельс Ф. Передмова до “Злиденності філософії”

54 І це всупереч відомій заяві самого Маркса про те, що історія – не якась жива істота, а діяльність живих людей, що переслідують свої цілі.

55 Себайн, Торсон. Історія політичної думки. – К.: Основи, 1997. – С.656-657

53