1. Проблема соціальної справедливості. Обмінна та зрівнювальна справедливість. “Мінімальна держава” та соціалізм

2. Філософія історії

1. Проблема соціальної справедливості. Обмінна та зрівнювальна справедливість. “Мінімальна держава” та соціалізм

Однією з найбільш впливових політичних ідей кількох останніх століть є ідея соціальної справедливості. Багато політичних мислителів будували проекти справедливого суспільства майбутнього. Багато людей присвячували своє життя боротьбі за здійснення таких проектів; і ще більше людей було знищено заради досягнення цієї мети. Тим не менше, сама ідея соціальної справедливості залишається доволі неясною. Схоже, що в словосполучення “соціальна справедливість” і “соціальна несправедливість” кожний вкладає власні інтуїтивно-емоційні реакції на різноманітні суспільні відносини, але нікому не вдалося знайти спільний знаменник для цих реакцій, яки дозволив би визначити об’єктивні критерії соціальної справедливості/несправедливості.

Ідея соціальної справедливості/несправедливості тісно пов’язана з соціальною нерівністю. По суті, питання “Що таке соціальна справедливість?” є питанням про те, яка міра і які форми соціальної нерівності допустимі, морально виправдані або суспільно корисні.

В минулому (рабовласницьке, кастове, феодальне) суспільство було розділене на великі соціальні групи, за кожною з яких були закріплені (традицією, релігією, юридичними нормами) особливі права та обов’язки, що дуже відрізнялися за своїм обсягом. При цьому приналежність до відповідної групи (а отже володіння або неволодіння відповідними правами) визначалася народженням і не могла бути змінена окрім дуже рідкісних винятків. Така нерівність з часом стала викликати все більше обурення і все більше людей вважали її несправедливою. З переходом до ліберально-демократичної політичної системи цей різновид нерівності було поступово усунуто: усі громадяни визнаються рівними перед законом, мають одні й ті ж права та обов’язки. Інший різновид нерівності, який у сучасному суспільстві викликає обурення і визнається несправедливим – расова, статева і т.п. дискримінація. В усіх цих випадках у сучасних демократичних суспільствах існує досить високий рівень згоди в розумінні того, що така нерівність є морально недопустимою, тобто несправедливою, – хоча, звичайно, існують проблеми з фактичним забезпеченням (а не лише юридичним визнанням) рівності.

Проте існує інший різновид нерівності, якому набагато важче дати однозначну оцінку – майнова нерівність.

Чи є справедливим, що деякі люди мають мільйони, а багато інших – ледве зводять кінці з кінцями або й голодують? Дитина з багатої родини має усі умови для того, щоб здобути добру освіту і зайняти високе соціальне становище, в той час як дитина з бідної родини, яка, можливо, має анітрохи не гірші природні задатки, хоч і має формально ті ж самі права, не має матеріальних можливостей їх реалізувати й зайняти гідне місце у суспільстві. Чи це справедливо? Чи винна ця дитина в тому, що вона народилася в бідній родині?

З іншого боку, якщо уявити суспільство, в якому майнова нерівність або її успадкування не буде допускатися, то це теж здається несправедливим. Адже здається, що справедливо, якщо людина, яка більше працює, або є більш талановитою, винахідливою, яка створює товари й послуги, яких потребує більше інших людей, і отримує, відповідно, більшу плату. Як має визначатися ця плата? У системі ринкової економіки кожний отримує за свою працю стільки, скільки інші готові за неї віддати. Здається, усе справедливо: одна людина добровільно віддає свою товари чи послуги за певну плату (за яку вона зможе купити відповідну кількість товарів і послуг інших людей), а інша, теж добровільно, віддає цю плату за ці товари й послуги. Це добровільний обмін, в якому кожний замість того, чого він потребує менше, отримує те, чого він потребує більше. Здається, що усе тут цілком справедливо. А хіба не справедливо те, що ми можемо передавати набуте нами майно і багатство нашим дітям? Тим не менше, в процесі таких начебто цілком справедливих дій і суспільних взаємодій утворюється та майнова нерівність, яка багатьом видається несправедливою.

Тож що справедливо: не втручатися в цей процес і дозволяти майновій нерівності зростати до якого завгодно рівня, чи відбирати якусь частину справедливо набутого майна в одних, багатших, щоб віддавати його іншим, біднішим?

Можемо побачити, що тут присутні дві різні концепції соціальної справедливості. Першу з них можемо назвати обмінною справедливістю: якщо має місце добровільний обмін товарів і послуг (опосередкований у сучасному суспільстві грошовою системою), то ніякої несправедливості немає. Другу можна назвати зрівнювальною справедливістю: якщо має місце майнова нерівність, нерівність соціального становища і фактично доступних можливостей, то це несправедливо.

Цим двом концепціям справедливості відповідають дві протилежні ідеології, концепції правильної (справедливої) суспільної системи.

Ідеї обмінної справедливості відповідає ідеологія, яку називають laisses faire або концепцією мінімальної держави, держави-нічного сторожу. Головні принципи цієї ідеології:

• економічна система має ґрунтуватися на приватній власності, свободі економічної діяльності, вільному обміні товарами й послугами (опосередкованому грошовою системою), – усі ці умови об’єднуються поняттям вільного ринку;

• функції держави мають бути мінімальними; вона має лише забезпечувати правопорядок, захищати приватну власність і життя людей від насильства, карати злодіїв, шахраїв, вбивць і т.п.;

• зокрема, держава не повинна здійснювати економічної діяльності, а також не повинна здійснювати те, що звичайно називають соціальним захистом (тобто, вилучення грошей у громадян і суб’єктів економічної діяльності через оподаткування з наступним їх перерозподілом на користь найбідніших верств населення);

• економічна функція держави зводиться до забезпечення засобами правоохоронної системи умов для вільного обміну товарами й послугами, виконання договорів, захисту від злодіїв і шахраїв тощо.

Ідеологію мінімальної держави часто ототожнюють з поняттям лібералізму. Проте таке ототожнення не зовсім відповідає смислу, в якому вживалося і вживається (зокрема, тими людьми, які вважають себе лібералами) слово “лібералізм” і тому може вводити в оману. Слід розрізняти, з одного боку, лібералізм як ідеологію особистої свободи та, з іншого боку, ідеологію laisses faire, мінімальної держави.

Між лібералізмом як ідеологією особистої свободи та ідеєю вільного ринку справді існує тісний взаємозв’язок, який став особливо очевидним у ХХ столітті. Чимало філософів та економістів доводили, що особиста свобода в інших сферах (свобода слова, думки, зібрання тощо) неможлива без економічної свободи, що забезпечується системою вільного ринку (приватна власність, свобода економічної діяльності, вільний обмін товарами і послугами).

Переважна більшість людей, які вважають себе лібералами, визнають необхідність економічної свободи, що ґрунтується на приватній власності та системі вільного ринку. Вони визнають, що ця свобода важлива як сама по собі, так і як передумова інших свобод. З іншого боку, багато людей, які вважають себе лібералами, не є прибічниками концепції мінімальної держави, а допускають значно більше втручання держави в економічні процеси і, зокрема, досить високий рівень перерозподілу доходів через оподаткування і соціальні програми. Тобто, вони вважають, що в сучасному суспільстві потрібно досягати певного компромісу між обмінною та зрівнювальною справедливістю, системою вільного ринку та державного управління економікою.

Інколи ідеологію мінімальної держави називають економічним лібералізмом, щоб відрізнити її від правового (конституційного) лібералізму, під яким розуміють верховенство права, розподіл влад, непорушність громадянських свобод і приватної власності, незалежний суд, гарантовані права меншості.

Ідеологію мінімальної держави також часто називають лібертаріанством, а її прибічників – лібертаріанцями, щоб відрізнити цю позицію від інших значень поняття лібералізму.

Протилежністю ідеології мінімальної держави є ідеологія соціалізму (комунізму), яка апелює до ідеї зрівнювальної справедливості і прагне до встановлення суспільного ладу з економічною системою, що ґрунтується на суспільній власності на засоби виробництва. Тобто, усі заводи, фабрики, магазини, банки і т.п. вважаються власністю усього народу (суспільства), а управління усією економічною системою здійснюється централізовано спеціальними державними плановими органами, які визначають, що, як і в якій кількості має вироблятися і розподілятися. Вся економічна система стає чимось на зразок величезної єдиної фабрики, в ній не існує конкуренції. Рівень доходів (заробітної плати) за різними видами праці визначається також державою відповідно до уявлень про соціальну справедливість або міркувань економічної доцільності.

Якщо ідеологія мінімальної держави тісно пов’язана (хоча й не повністю тотожна) з ідеологією індивідуалізму (лібералізму), то ідеологія соціалізму (комунізму) приблизно так само пов’язана з ідеологією холізму (колективізму). Дещо спрощено можна сказати, що соціалізм (комунізм) – це егалітарний (зрівнювальний, від equality – рівність) холізм.

Правда, тут теж, як і у випадку лібералізму, існує проблема багатозначності (або “розмитості” значення) поняття і пов’язаної з цим плутанини. Особливо у ХХ столітті, внаслідок еволюції європейських соціал-демократичних і соціалістичних партій в напрямку лібералізму (відхід від марксизму, визнання важливості забезпечення особистих прав і свобод, відмова від ідеї про повну ліквідацію приватної власності й вільного ринку з їх заміною на суспільну власність і економічну систему централізованого планування) соціалізмом часто стали називати суспільні системи, які поєднують приватновласницькі і ринкові відносини з високою часткою в економіці державної власності і високим рівнем соціальних стандартів (які забезпечуються високим рівнем оподаткування). У цьому смислі, зокрема, інколи говорять про “шведський соціалізм”. Далі ми будемо вживати поняття соціалізму у більш традиційному, вузькому й “жорсткому” смислі, маючи на увазі суспільний лад, економічна система якого ґрунтується на суспільній власності на засоби виробництва та централізованому плануванні.

Привабливість ідеї соціалізму зумовлювалася багатьма різними чинниками. Розглянемо головні з них.

1) Важке соціально-економічне становище робітничих мас у ХІХ – першій половині ХХ ст.

Зрозуміло, що люди, які тяжко працюють і живуть у злиднях, порівнюючи своє становище зі становищем багатих людей, не визнають це справедливим, навіть якщо їм будуть логічно бездоганно доводити, що ця нерівність – результат добровільного (і, отже, справедливого) обміну товарами й послугами. Тому зрозуміло, що рецепт соціальної справедливості за принципом “забрати і поділити порівну” був популярним. Шляхетне співчуття “знедоленим і ображеним” сприяло популяризації соціалістичних ідей і серед заможнішої частини населення, – особливо, серед гуманітарно освіченої верстви інтелектуалів.

Навіть з точки зору обмінної справедливості та соціальна нерівність, яка існувала і існує в капіталістичних країнах, не зовсім виправдана. Значною мірою в цьому був винен не сам капіталізм, а спадщина феодального середньовічного суспільства. Адже чимало багатіїв походили з аристократичних родин і початком їх багатства була спадщина від аристократичних предків, які свого часу набули це майно не працею й підприємницькою діяльністю, а як військову здобич чи нагороду від монарха. Також ні для кого не секрет, що чимало багатіїв здобувають “початковий капітал” кримінальним або напівкримінальним шляхом, і що збільшення цього капіталу часто здійснюється не тільки завдяки підприємницькій винахідливості. Має місце корупція політичної влади: замість того, щоб забезпечувати дотримання усіма учасниками економічних взаємодій однакових правил гри, влада часто слугує інтересам окремих, найбагатших капіталістів чи великих бізнесових груп.

Можна сказати, що економічна модель вільного ринку є ідеальною з точки зору обмінної справедливості. А проте, з огляду на зазначені вище чинники, реальні економічні процеси в умовах капіталізму завжди більшою або меншою мірою відхиляються від цієї моделі. Якщо ці відхилення є дуже великими, то до невдоволення, викликаного “природною” соціальною нерівністю, яка виникає в процесі ринкового обміну, додається невдоволення соціальною нерівністю, що створюється неринковими чинниками і є невиправданою як з точки зору зрівнювальної, так і з точки зору обмінної справедливості.

Не випадково, що соціалістичні ідеї набули великого впливу в європейських країнах, в яких становлення капіталізму відбувалося шляхом поступового витіснення й трансформації соціальних інститутів і структур феодального середньовічного суспільства, і в яких злиденні народні маси з сільського господарства перемістилися у сферу промислового виробництва, утворивши головне опертя соціалістичного руху – багаточисельний промисловий робітничий клас. Натомість, соціалістичні ідеї не здобули значної популярності в США, де успішному розвитку капіталізму сприяли такі чинники:

• формування капіталістичного суспільства здійснювалося в США, так би мовити, “з чистого аркушу”, без значної аристократичної соціальної спадщини;

• переважну більшість населення відпочатку складали дрібні підприємці і фермери, а промислові робітники були у ХІХ ст. значно менш численними і значно більш заможними;

• релігійне (переважно протестантське) середовище було сприятливим для формування недержавних форм суспільного самоуправління, а також для продуктивної співпраці в економічній царині на основі високого рівня довіри (певності у виконанні домовленостей).

Протягом ХІХ-ХХ ст. поступово зростав і рівень життя європейських робітників, завдяки чому соціалістичний рух поступово ставав менш радикальним, більш схильним до компромісів і боротьби за поступові покращення соціального становища робітників, і, зрештою, відмовився від мети повалення капіталістичного ладу і його заміни соціалістичною системою суспільної власності на засоби виробництва і централізованого планування.

Таким чином, не справдився прогноз найвпливовішого теоретика соціалізму, Карла Маркса (1818-1883), про те, що розвиток капіталістичних відносин супроводжуватиметься усе більшим зубожінням робітничих мас (які при цьому ставатимуть усе чисельнішими) і, зрештою, необхідно призведе до соціалістичної революції у найбільш розвинених капіталістичних країнах. Натомість, всупереч Марксу, соціалістичні революції – починаючи з більшовицького перевороту в Росії в жовтні 1917 р. – здійснювалися лише у економічно відсталих, переважно селянських країнах, які, в кращому разі, перебували лише на початковій стадії розвитку капіталістичних відносин.

2) Проблема експлуатації

Теоретики соціалізму намагалися довести несправедливість розподілу доходів за умов капіталізму, не лише як наслідок пережитків феодалізму і нелегальних шляхів набуття капіталу, але й як сутнісну, невід’ємну рису самої системи капіталістичної економіки. Зокрема, широко вживалося поняття експлуатації, що означало привласнення результатів чужої праці.

Зокрема, учні Сен-Сімона (сен-сімоністів) сформулювали теорію про те, що таке експлуатація характерна для усіх класових суспільств, хоча поступово, в процесі історичного розвитку вона послаблюється, набуває більш м’яких форм і мусить зникнути після заміни капіталістичного ладу на соціалістичний. Розуміння сен-сімоністами ситуації за умов капіталізму яскраво передає висловлювання сен-сімоніста Абеля Трансона:

"Селянин або ремісник вже не прикріплений ані до хазяїна, ані до землі, його не порють, як раба; порівняно з кріпаком йому належить більша частина його праці, але, тим не менше, закон до нього жорстокий. Йому належать не усі плоди його праці. Йому доводиться ділити їх з іншими людьми, які не приносять йому ніякої користі ані своїми знаннями, ані своєю владою. Коротше кажучи, у нього немає ані хазяїв, ані господ, але є буржуа... Якщо ... людство рухається до такого стану, за якого становище індивідуумів буде визначатися відповідно до їх здібностей і винагорода відповідно до їх справ, то зрозуміло, що власність в її нинішньому вигляді має бути скасована, бо даючи певному класу людей можливість жити у неробстві чужою працею, вона підтримує експлуатацію однієї частини населення –найбільш корисної – тієї, що працює і виробляє, в інтересах іншої..."³⁸

Отже, з цієї точки зору буржуа (тобто капіталісти) – це нероби, які не приносять ніякої користі, а лише привласнюють собі результати чужої праці.

Цієї ж теорії дотримувався, по суті, і Карл Маркс, який запропонував теорію експлуатації, згідно з якої капіталістичний прибуток – це результат привласнення капіталістами “додаткової вартості” – тієї частини продукту, виробленого робітниками, яка перевищує мінімальний рівень, необхідний для відтворення робочої сили. Звідси – теза Маркса про те, що капіталістична приватна власність – це грабунок, і популярне марксистське гасло “експропріація експропріаторів”, яку вождь більшовиків В.І.Ленін переклав на зрозумілу російську мову у формі гасла: “Грабь награбленное!”

Критики марксизму доводили, що ця теорія свідчить про економічну неграмотність, нерозуміння засадничих принципів функціонування будь-якої економічної системи. А саме:

• в процесі виробництва капітал є так само необхідним, як і праця;

• капіталістичний прибуток є частково винагородою за працю капіталіста по організації виробництва і збуту продукції, а частково (особливо на сучасних підприємствах, де організацією виробництва і збуту займаються переважно не капіталісти, а менеджери) – винагородою за надання капіталу для виробничих потреб;

• не існує ніяких об’єктивних критеріїв справедливості, які встановлювали б, у яких пропорціях має здійснюватися розподіл виробленої вартості продукції між найманою працею та капіталом (в умовах ринку ці пропорції визначаються попитом на працю і капітал);

• прибуток виконує важливу економічну функцію, оскільки основна його частина йде на розвиток виробництва; без прибутку ніякий економічний розвиток неможливий, тому для розвитку будь-якої економіки, – чи то капіталістичної чи то соціалістичної, – необхідно, щоб частина виробленої вартості продукції йшла не на зарплату робітникам, а, у формі прибутку, спрямовувалася на розвиток виробництва.

Цю критику можна підсумувати таким висновком: поняття експлуатації в умовах ринкової економіки має чисто емоційний смисл, оскільки не існує ніяких об’єктивних критеріїв експлуатації.

Тим не менше, теорія експлуатації (особливо, марксистська) викликала довіру і працювала як потужний засіб агітації, оскільки вона відповідала почуттям обурення і несправедливості, які викликало важке соціально-економічне становище робітничих мас на фоні багатства і розкоші невеликої частини суспільства.

3) Безвідповідальний політичний романтизм інтелектуалів, мрії про ідеальне гармонійне суспільство майбутнього, зневага до “світу торгашів і лавочників”.

Для ілюстрації звернемося до однієї з самих ранніх праць Маркса, “Економічно-філософських рукописів 1944 р.” Ця праця дуже довго залишалася невідомою: вперше вона була опублікована лише у 1932 р., англійською мовою – у 1959 р. Ця публікація викликала великий ентузіазм у деяких неортодоксальних філософів – шанувальників Маркса, які намагалися у її світлі здійснити гуманістичне перепрочитання творчості Маркса, протиставляючи Маркса-гуманіста тоталітарному марксизму. Проте ані Маркс, ані його найближчі однодумці не надавали цій праці великого значення, оскільки під час її написання світогляд Маркса перебував ще в процесі формування, під великим впливом Фейєрбаха (від якого Маркс різко відмежувався вже наступного, 1945 р., знаменитими “Тезами про Фейєрбаха”). Разом з тим, правдоподібно, що саме найбільш ранні праці проливають світло на справжню мотивацію Маркса і марксизму, яку зрілий Маркс, схоже, намагався приховати і від інших і від самого себе, щоб відповідати образу науковця, який не має нічого спільного з моралізуванням.

“Рукописи 1844 р.” виражають неприйняття таких явищ капіталістичного суспільства як: нетворча рутинна праця, що не приносить задоволення й не слугує розвитку особистості, єдиною метою якої є заробляння грошей; тенденція до перетворення накопичення капіталу або споживання матеріальних благ на головну мотивацію людської життєдіяльності.³⁹ Натомість, “рукописи” створюють образ майбутнього комуністичного суспільства як суспільства, в якому людина зможе всебічно розвивати усі свої здібності і перебуватиме у гармонії з іншими людьми та природою. Це і розуміється під “гуманізмом” Маркса.

Маркс, слідом за Фейєрбахом, говорив про “відчуження” людини від власної родової сутності і необхідність його подолання. Проте поняттю відчуження Маркс надав суттєво іншого змісту. Фейєрбах вбачав відчуження людини від її родової сутності в царині світоглядної свідомості – релігії й філософії. Відповідно, шлях до його подолання, за Фейєрбахом, полягає у формуванні нового світогляду – філософії, суть якої виражається гаслом “Людина людині Бог”. Маркс відкинув цей “ідеалістичний” аспект вчення Фейєрбаха. На його думку, відчуження закорінене не в ідеологічній, а в економічній сфері. Релігійне відчуження – це лише вторинне, похідне явище – частина ідеології, “ілюзорної свідомості”, яка приховує більш фундаментальне, економічне відчуження – відчуження людини від власної праці та її продуктів.

В “рукописах 1844 р.” Марксове розуміння ідеї “відчуження” розкривається найбільш повно і яскраво.

З одного боку, ми бачимо тут образ невідчуженого, людського відношення людини до людини, природи і до продуктів людської діяльності: любов обмінюється тільки на любов, довіра – тільки на довіру; щоб насолоджуватися мистецтвом, потрібно бути художньо освіченою людиною; щоб впливати на інших людей, потрібно бути людиною, “що справді стимулює й рухає вперед інших людей”; в праці людина виражає свою індивідуальність; речі, які людина виробляє, сприймаються нею як втілення її власної праці і як такі, що слугують її людським потребам: суспільні відносини і відносини з природою є гармонійними і т.д.

Протилежністю цього є відчужені відносини, які особливо розвиваються у капіталістичному суспільстві – відносини, що опосередковуються грошима: все обмінюється на гроші, а гроші – на все. Відповідно, головною метою діяльності людини стає не розвиток власної особистості і реалізація власного творчого потенціалу, а заробляння грошей, економічне багатство. Праця не приносить задоволення, її продукт стає чужим, байдужим людині (адже людина працює не задля нього, а задля грошей). Цьому сприяє постійно зростаюча спеціалізація, поділ праці. Людина не розвивається як людина, в усій повноті її потенційних можливостей, а, в кращому разі, розвивається дуже однобічно, як спеціаліст, стає “гвинтиком” економічної системи. Виробничі і суспільні відносини, сформовані людською діяльністю, стають над людиною, підпорядковують її собі.

Маркс відзначав, що концепція “економічної людини”, яка передбачається класичною економічною теорією (політекономією), відображає цей стан відчуження:

“Чим менше ти їси, п’єш, чим менше купуєш книг, чим рідше ходиш у театр, на бали, в кафе, чим менше ти думаєш, співаєш, теоретизуєш, співаєш, малюєш, фехтуєш і т.ін., тим більшим стає твій скарб, що не підточується ані міллю, ані хробаком – твій капітал. Чим мізернішим є твоє буття, чим менше ти проявляєш своє життя, тим більше твоє майно, тим більшим є твоє відчужене життя, тим більше ти накопичуєш своєї відчуженої сутності. Всю ту частку життя й людяності, яку віднімає в тебе політеконом, він відшкодовує тобі у вигляді грошей і багатства, і все те, чого не можеш ти, можуть твої гроші; вони можуть їсти, пити, ходити на бали, в театр, можуть мандрувати, можуть придбати собі мистецтво, вченість, історичні раритети, політичну владу – усе це вони можуть собі привласнити; усе це вони можуть купити; вони – справжня сила... Усі пристрасті і всяка діяльність можуть потонути в прагненні наживи. Робітник вправі мати лише стільки, скільки потрібно для того, щоб хотіти жити, і він вправі хотіти жити лише для того, щоб мати (цей мінімум).”⁴⁰

Головну причину відчуження Маркс вбачав у приватній власності, а тому вважав, що в майбутньому комуністичному суспільстві вона зникне. Комунізм уявлявся молодим Марксом як панацея, що вирішить усі людські проблеми:

“Комунізм як позитивне скасування приватної власності – цього самовідчуження людини – і в силу цього як справжнє привласнення людської сутності людиною і для людини; а тому як повне, таке, що здійснюється свідомо й зі збереженням усього багатства попереднього розвитку, повернення людини до самого себе як людини суспільної, тобто людяної. Такий комунізм, як завершений натуралізм, дорівнює гуманізму, а як завершений гуманізм дорівнює натуралізму;⁴¹ він є справжнє розв’язання суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, справжнє розв’язання спору між існуванням і сутністю, між опредмечуванням і самоутвердженням, між свободою і необхідністю, між індивідом і родом. Він – вирішення загадки історії, і він знає, що він є це вирішення.”

В комуністичному суспільстві

“на місце економічного багатства … стають багата людина і багата людська потреба. Багата людина – це в той же час людина, що потребує усієї повноти людських проявів життя, людина, в якій її власне здійснення виступає як внутрішня необхідність, як потреба.”⁴²

В комуністичному суспільстві не буде й спеціалізації. Молодий Маркс уявляв комунізм як Царство свободи, де кожна людина набуває всебічного розвитку, займається тим, чим їй подобається займатися, час від часу змінюючи характер діяльності (типовий член суспільства зможе витрачати декілька годин на день на риболовлю чи полювання, ще декілька – на управління державою, потім зможе зайнятися мистецькою творчістю і т.д.)

Пізніше Маркс усвідомив нереалістичність цього ідеалу. В “Капіталі” він визнав:

“Царство свободи … за природою речей лежить по той бік сфери власне матеріального виробництва... Свобода в цій сфері може полягати лише в тому, що колективна людина, асоційовані виробники раціонально регулюють цей свій обмін речовин з природою, ставлять його під свій спільний контроль, замість того, щоб він панував над ними як сліпа сила; здійснюють його з найменшою затратою сил і за умов, найбільш гідних їх людської природи й адекватних їй. Але тим не менше усе це залишається царством необхідності. По той бік його починається розвиток людських сил, який є самоціллю, справжнє царство свободи, яке, проте, може розквітнути лише на цьому царстві необхідності, як на своєму базисі. Скорочення робочого дня – головна умова.”

Те, що Маркс зрештою усвідомив неможливість існування сучасного високорозвиненого промислового виробництва без спеціалізації з усіма її негативними аспектами, не завадило йому розвивати і з неослабною енергією сповідувати своє вчення про історичну необхідність комуністичного суспільства.

Маркс вважав, що відкрив закони історичного розвитку суспільства, згідно з якими капіталістичне суспільство після досягнення найвищого рівня свого розвитку мусить необхідно породити власне “заперечення” – соціалістичну революції, в результаті якої буде встановлено диктатуру пролетаріату, ліквідовано приватну власність, створено комуністичний (соціалістичний) суспільний лад, економічна система якого ґрунтується на суспільній власності на засоби виробництва та централізованому плануванні. В результаті класовий поділ і соціальна нерівність зникнуть, після чого держава якимось чином відімре.

При цьому Маркс не дав ніяких відповідей на питання: як може функціонувати соціалістична економічна система? хто, як, на основі яких принципів буде здійснювати управління “суспільною власністю на засоби виробництва”, планування виробничого процесу і розподілу товарів і послуг (особливо зважаючи на тезу про “відмирання держави”)? як можливий перехід від диктатури пролетаріату до відмирання держави? і т.п. Більше того, Маркс наклав свого роду заборону на обговорення усіх цих питань, висміюючи усіх, хто намагався розробити якусь більш-менш конкретну теорію майбутньої соціалістичної системи як “утопістів”, і стверджуючи, що форми майбутнього соціалістичного суспільства неможливо передбачити, але вони сформуються самі в процесі розвитку капіталістичного суспільства і його наближення до власного “заперечення” – соціалістичної революції.

Таким чином, Маркс і його послідовники доводили неминучість комуністичної революції і проводили велику роботу, спрямовану на мобілізацію робітничих мас на боротьбу за цю революцію, не маючи ніяких більш-менш конкретних уявлень про те, як може функціонувати соціалістична система, але разом з тим будучи переконаними, що вона буде більш продуктивною за капіталістичну. Після того, як російські марксисти-більшовики (не дочекавшися “самозаперечення” капіталізму в розвинених країнах і визрівання всередині нього нових форм суспільної організації) “виправили” теорію Маркса і здійснили революцію у відсталій Росії, лідер більшовиків Ленін зізнавався, що не зміг знайти в працях марксистів жодної теорії соціалістичного будівництва і мусив імпровізувати.⁴³

Ця безвідповідальність – дії за наполеонівським принципом “треба ув’язатися в бійку, а там подивимося” – була характерна і для багатьох західних “лівих” інтелектуалів ХХ ст.

Між тим, критики марксизму аргументовано доводили хибність і міфологічний псевдонауковий характер усіх суттєвих положень теорії Маркса, а також неможливість ефективної соціалістичної економіки. Але симпатики марксизму як правило відкидали ці аргументи, не спростовуючи їх, а викриваючи “буржуазні класові інтереси” їх авторів.

4) Сцієнтизм та ідеал наукового управління суспільством

Однією з причин привабливості ідеалу соціалізму для багатьох інтелектуалів було те, що він був перебував у руслі панівної тенденції і ідеалу Нового часу – наукового опанування дійсності. Наука Нового часу ставила за мету опанування стихійними силами природи і постановку їх на службу людини. Багато мислителів, теоретиків і прибічників соціалізму, розглядали соціально-економічну систему ринкової економіки як щось дуже подібне до неопанованих стихійних сил, як стан соціальної анархії.

В межах окремого підприємства здійснюється раціональне планування, виробництво і реалізація продукції за раціональними планами (які, проте, порушуються непередбаченими змінами на ринку); але в масштабах національної чи світової економіки взаємодія економічних агентів здійснюється без єдиного плану, неузгоджено, стихійно. Ліберальні економісти, починаючи від Адама Сміта, доводили, що ця спонтанна взаємодія в ринкових умовах виявляється насправді більш продуктивною і здатною до саморозвитку, аніж будь-яка система економіки, підпорядкована централізованому плануванню, яку можливо уявити і здійснити людським розумом. А проте багатьох інтелектуалів, орієнтованих на ідеал наукового управління, це не переконувало: вони вважали, що “суспільство” повинно взяти під контроль весь економічний процес, здійснювати виробництво і розподіл товарів і послуг за єдиним планом, виробленим науковцями. Економічна система уявлялася при цьому як єдина величезна фабрика.

Зокрема, прибічники системи централізованого планування вважали, що періодичні економічні кризи, що виникають в умовах капіталістичної економіки, є результатом її анархічного характеру, свідчать про її неефективність і потребу її заміни системою централізованого планування.

Слід відзначити, що одна з головних причин величезного впливу марксизму було те, що Маркс і його послідовники змогли надати своєму вченню вигляду науковості, – завдяки багатотомним працям Маркса, що були написані дуже важким для розуміння псевдонауковим стилем з використанням малозрозумілої термінології (“Капітал” – знаменита праця Маркса, якої майже ніхто з марксистів не розумів і недочитував далі сотні перших сторінок першого тому, але якою дуже захоплювалися), а також завдяки постійним енергійним виголошенням Марксом та його послідовниками твердження про науковість марксизму і тавруванню усіх інших соціалістичних вчень як ненаукових, утопічних.

Напочатку 1990-х років німецький філософ Гюнтер Рормозер так описував саморозуміння марксизму: “Зіштовхуючись із соціалізмом, що терпить нині катастрофу, ми ні на мить не повинні забувати, що відповідно до задуму його засновника і творця мова йде саме про науку. Для Маркса суть справи полягала в науковому розумінні історії. Марксизм стверджує, мабуть і понині, що він являє собою справді наукове розуміння історії і що він розв’язав, як говорив Маркс, "загадку історії". Ці цілком незвичайні слова ми повинні пам'ятати, думаючи над тим, яким був реальний хід подій у двадцятому столітті. Марксизм претендує на пізнання закономірності розвитку людства, що виражається в послідовній зміні суспільних формацій. При цьому для марксистського соціалізму мова йде не про якийсь світогляд чи ідеал, а про пізнання найглибшого закону, що визначає розвиток і хід історії в цілому.” Саме тому “ще більш пристрасно, ніж зі своїми ідеологічними супротивниками, Карл Маркс боровся із соціалізмом, що виступав як ідея. Маркс затаврував його як "утопічний соціалізм". Завдяки Марксові соціалізм перестав бути утопією, ідеєю і став наукою.”⁴⁴

Критика ідеалу і практики соціалізму

Критика ідеалу і практики соціалізму (спробу реалізації якого було здійснено спочатку на території колишньої Російської імперії – в СРСР, а потім, під силовим контролем СРСР, і в країнах Східної Європи ) має два головні аспекти: економічний (проблема ефективності) та ціннісний (проблема свободи).

1. Критики соціалізму доводили, що система централізованого економічного планування на основі суспільної (фактично, державної) власності на засоби виробництва неспроможна забезпечити на достатньо високому рівні (який хоча б наближався до рівня розвинених ринкових економік) потреби споживачів та ефективність виробництва, – це неможливо без економічної конкуренції на основі приватної власності і прагнення максимізації прибутку.

В системі ринкової економіки потреби споживачів та ефективність виробництва забезпечуються тим, що кожний учасник економічного процесу намагається отримати найбільший прибуток, спрямовуючи виробничі ресурси на вироблення саме тієї продукції, в якій є найбільша потреба споживачів (попит) і використовуючи ці ресурси якомога ефективніше. Приватний капітал оперативно реагує стан і зміни попиту і пропозиції, перетікаючи в ті сфери виробництва, де в ньому є найбільша потреба, спрямовується на виробництво тією продукції, на яку є найбільший незадоволений попит, і максимально економно використовуючи виробничі ресурси.

В соціалістичній системі усе має плануватися і контролюватися надскладною бюрократичною системою, яка нездатна оперативно відслідковувати наявні потреби споживачів (попит), організувати достатньо збалансоване й економне постачання ресурсів для виробництва відповідних товарів і послуг, забезпечувати дієві економічні стимули для сумлінної праці робітникам та зацікавленість керівників підприємств у впровадженні технічних і технологічних вдосконалень. Як результат – неекономне використання природних ресурсів, низький життєвий рівень (порівняно з розвиненими ринковими економіками), дуже бідний асортимент продукції, дефіцит потрібної продукції (на яку є попит) і перевиробництво непотрібної (що перевищує попит).

На практиці, в перші десятиліття (після революційної розрухи) економіка в Радянському Союзі досить динамічно розвивалася, але це досягалося шляхом надмобілізації в умовах жахливого сталінського терору (коли невиконання плану, з власної вини чи без неї, загрожувало розстрілом) та експлуатації села і каторжної праці мільйонів узників сталінських таборів (ГУЛАГу). Після смерті Сталіна, коли репресивна система перестала застосовуватися в таких масштабах (застосовувалася лише проти інакомислячих, дисидентів), темпи розвитку економіки постійно знижувалися аж до застою 1980-х. Швидко стало зрозумілим, що за своєю ефективністю соціалістична економічна система не може конкурувати з розвиненими ринковими економіками. Спроби реформи соціалістичної системи М.Горбачовим виявилися невдалими і привели до розвалу СРСР.

Натомість, розвиток ситуації в капіталістичних країнах зовсім не відповідав передбаченням Маркса про неминучий занепад капіталізму, що матиме наслідком пролетарську революцію і встановлення соціалістичного ладу.

Важлива частина теоретичної системи Маркса – теорія резервної армії робочої сили. Вона стверджує, що невід’ємною рисою капіталізму є масове хронічне безробіття, існування резервної армії робочої сили, яка чинить тиск на ринку праці і дозволяє роботодавцям утримувати заробітну платню на рівні прожиткового мінімуму, необхідного для відновлення робочої сили. Маркс пише навіть про необхідне зростаюче зубожіння робочих мас. Таким чином, за теорією Маркса, економічний розвиток за умов капіталізму, не приводить до покращення життя робітничих мас; його плодами можуть користуватися тільки капіталісти.

Насправді неважко показати, що впровадження нової техніки зовсім не обов’язково веде до масового безробіття (хоча в періоди криз рівень безробіття і може бути досить високим); воно веде до переміщення робочої сили з одних секторів економіки в інші.

Натомість, проти теорії Маркса можна висунути дуже вагоме заперечення, навіть не звертаючись до факту реального зростання рівня життя:

Промисловий капіталізм, як економічна система, орієнтована на підвищення ефективності масового виробництва, а отже – на постійне зростання його обсягів, вже цим самим передбачає зростання споживання мас. (Зрозуміло, що невеличка купка експлуататорів-капіталістів не може сама поглинути усю, або хоча б більшу частину постійно зростаючої кількості товарів масового виробництва. Вони не можуть з’їсти в тисячу разів більше їжі та зносити в тисячу разів більше одягу, ніж проста людина. Тому основна маса їх надприбутків або вкладається у бізнес і, отже, слугує подальшому економічному прогресу, або витрачається на вишукані, ексклюзивні, немасові, і тому дорогі, блага, або йде на меценатські та благодійні цілі.) А факту цього постійного і великого зростання продуктивності за капіталізму Маркс не міг і не пробував заперечити.

Якщо бути більш точним, то зростання рівня життя основної маси населення в умовах капіталізму необхідно відбувається за умови, що темпи зростання виробництва значно перевищують темпи зростання населення – умова, яка, загалом, виконувалася в західних капіталістичних країнах ХІХ-ХХ століть. Тому рівень життя переважної більшості населення (зокрема, робітників) дуже зріс, а ідея заміни капіталізму на соціалістичну систему централізованого планування втратила своїх прибічників.

2) Задовго до більшовицької революції критики соціалістичної теорії передбачали, що спроби її втілення у життя призведуть до знищення особистої свободи.

Зрештою, Маркс і його послідовники не приховували своєї зневаги до тих прав і свобод, що становлять основу ліберальної демократії. Чимало соціалістичних мислителів, попередників Маркса (зокрема, сен-сімоністів) і марксистів (зокрема, В.І.Ленін) вимагали цих свобод поки це було корисно для їх партії, і в той же час цинічно стверджували, що після їх приходу до влади ці свободи стануть “зайвими”, а також не допускали свободи критики в своїй партії.⁴⁵

Згідно з теорією Маркса, для побудови комуністичного “Царства Розуму і Свободи” необхідно встановити диктатуру пролетаріату (що на практиці могло означати лише диктатуру марксистської партії від імені пролетаріату). Правда, Маркс передбачав, що ця диктатура знищить класовий поділ, після чого держава (Маркс стверджував, що держава є інструментом класового панування) відімре. Проте він не пояснив ані того, як це відбудеться, ані того, хто буде здійснювати управління централізованою економічною системою після відмирання держави. Тому багато критиків вбачали в теорії Маркса про відмирання держави чисту демагогію.

Сучасник Маркса, російський анархіст Михайло Бакунін, розглядаючи концепцію народної держави диктатури пролетаріату відзначав, що весь народ чи весь пролетаріат не може здійснювати управління державою, а отже, “уявна народна держава буде не чим іншим як досить деспотичним управлінням народних мас новою і вельми нечисленною аристократією дійсних або уявних вчених”; справжньою метою марксистів є “повалення існуючої влади й порядків, щоб на їх руїнах заснувати свою власну диктатуру”. Вчення про відмирання держави і про те, що “диктатура є необхідний перехідний засіб для досягнення цілковитого народного звільнення” є оманою: “ми відповідаємо: ніяка диктатура не може мати іншої мети крім увічнення самої себе, і що вона спроможна породити й виховати в народі, який її терпить, лише рабство; свобода може бути створена лише свободою...”

Згадаймо також передбачення Івана Франка, який у статті “Що таке поступ?” (1905 р.) писав, що в марксистській народній державі “люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови”.

Можна було б навести ще висловлювання величезної кількості інших мислителів з подібними передбаченнями.

Так що, встановлення більшовиками тоталітарного режиму аж ніяк не було випадковістю чи результатом “спотворення ідей соціалізму” Й.В.Сталіним. Основи тоталітарної системи на практиці були закладені вже Леніним, а в теорії – Марксом⁴⁶.

Зрештою, справа не в особах. Критики соціалізму доводили, що ідея економічна система на основі “суспільної власності” необхідно веде до знищення особистої свободи. Ось як писав про це Л.фон Мізес:

“Свобода друку ілюзорна, коли уряд володіє та керує всіма паперовими фабриками, друкарнями та видавництвами і коли йому належить остаточне право вирішувати, що друкувати, а що не друкувати. Свобода зборів також неможлива, коли уряду належать усі зали. І точно так само з усіма іншими свободами. В один зі своїх світлих періодів Троцький⁴⁷ – звичайно, Троцький-вигнанець, переслідувана жертва, а не безжальний командир Червоної Армії – побачив речі, якими вони є, і заявив: "У країні, де єдиним роботодавцем є держава, опозиція означає голодну смерть. Старий принцип: хто не працює, той не їсть, – був замінений новим: хто не кориться, той не їсть".”⁴⁸

Сучасний стан і тенденції

В ХХ ст. політичні процеси практично в усіх розвинених капіталістичних країнах відбувалися в напрямку компромісу між обмінною та зрівнювальною справедливістю, що дозволяв би зберегти ефективність ринкової економічної системи і, водночас, не допускати надмірного зростання соціальної нерівності, створювати більш рівні стартові можливості. Соціал-демократичні партії відійшли від марксизму. В більшості європейських країн соціал-демократична партія є однією з двох головних політичних сил. Порівняно зі своїми головними опонентами – консерваторами, вона дещо більш схильна до зрівнювальної справедливісті і збільшення ролі держави в економічній системі.

Ефективність ринкової економічної системи вирішальною мірою залежить від такого неекономічного чинника як рівень розвитку громадянського суспільства (недержавних форм суспільної самоорганізації) і його спроможність контролювати державну владу, запобігаючи її корупції. Сучасна ситуація в Україні є найкращою ілюстрацією.

В Україні після розпаду СРСР не відбулося зміни політичної еліти; приватизація і перехід до ринкової економіки здійснювався під керівництвом колишньої радянської компартійної та господарської верхівки. В результаті створилася вкрай корумпована система, в якій великий бізнес зрощений з державною владою. Громадянське суспільство, яке впродовж сімдесяти років жорстоко і систематично знищувалося радянською владою, перебуває в сучасній Україні в зародковому стані і розвивається дуже повільно.