2. На шляху до суспільної організації договірного типу: Античність та Середньовіччя

Давня Греція, розділена на міста-держави (поліси) з різними політичними устроями, мала два головні центри, які перебували у постійному конфлікті і представляли два протилежні типи суспільної організації – демократичні Афіни, що були центром ремесла і торгівлі, та мілітарну Спарту.

Зауважимо, що Афінська демократія в багатьох відношеннях не відповідала сучасним уявленням про демократію: згадаймо про існування рабовласництва, сваволя “демократичного” судочинства (що проявилася, зокрема, у суді над Сократом). В ній були присутні значні елементи мілітаризму – чого й неможливо було уникнути у тих умовах частих воєн з Персією та Спартою.

Тим не менше, в Афінах було здійснено величезний – порівняно з усіма іншими суспільствами до Нового часу – поступ у становленні типу суспільної організації, що ґрунтується на вільній співпраці. Цю спрямованість розвитку дуже яскраво засвідчує знаменита промова лідера демократичних Афін Перікла:

“Наша політична система не змагається з інституціями, що діють в інших країнах. Ми не наслідуємо наших сусідів, а навпаки прагнемо самі бути прикладом. В управлінні у нас беруть участь більшість, а не одиниці: ось чому наш лад зветься демократією. Закони забезпечують рівну справедливість для всіх, але ми відкидаємо права на вищість. Якщо громадянин відзначився, то його висувають на державну службу, віддаючи йому перевагу перед іншими, не як привілей, а в нагороду за його заслуги, а бідність цьому не перешкодить... Наша свобода розповсюджується і на повсякденне життя; ми не підозрюємо один одного і не ганьбимо свого сусіда за те, що він живе по-своєму... Але це не означає, що ми живемо у беззаконні. Нас навчили поважати уряд і закони, а також не забувати, що ми повинні захищати зневажених. Нас також навчили дотримуватись неписаних законів, які ґрунтуються лише на почутті справедливості... Наше місто відкрите для світу, ми не висилаємо чужинців... Ми вільні жити так, як нам того хочеться, але ми завжди готові подивитись у вічі небезпеці... Ми любимо прекрасне, але не потураємо своїм примхам, і хоча ми розвиваємо наш інтелект, це не послаблює нашу волю... Визнати свою вбогість не соромно, але ганебно, коли людина не робить нічого, щоб уникнути злиднів. Афінський громадянин не ухиляється від громадських обов'язків, навіть коли він зайнятий особистими справами... Ми вважаємо людину, що не цікавиться державою, не нешкідливою, а некорисною. І хоча лише нечисленні здатні творити політику, ми всі можемо судити про неї. Ми вважаємо, що відкрите обговорення не стане на шляху політичних рішень, а навпаки є обов'язковою передумовою мудрих вчинків... Ми віримо, що щастя — це дитя свободи, а свобода рідна сестра доблесті, і ми не відступаємо перед небезпеками війни... Підсумовуючи, я хочу заявити, що Афіни — це школа Еллади, і гадаю, що кожен афінянин зростає, для щасливої різнобічності, готовності до будь-яких несподіванок і упевненості в собі.”⁵

Мабуть, в цій промові Перікла мало місце деяке прикрашування. Для нас важливо не стільки те, в якій мірі Афіни дійсно відповідали цій картині, скільки сам ідеал суспільства вільної співпраці, що виражається у цій промові.

Натомість, Спарта була взірцем мілітарного суспільства. Спартанське суспільство було військовою організацією. Спартанці не займалися ремеслами, торгівлею чи сільськогосподарською працею. Вони жили за рахунок ілотів – місцевого населення, що було колись завойоване спартанцями і зведене до становища кріпаків. Життя спартанців проходило у постійних війнах і військових навчаннях. Ось як описує життя спартанців Б.Рассел:

“Хирлявих дітей після огляду старійшинами філи умертвляли; ростити дозволялося тільки тих, котрі були визнані здоровими. До двадцятирічного віку всіх хлопців виховували в одній великій школі; метою виховання було зробити їх відважними, нечутливими до болю й дисциплінованими. Такої бредні, як культурна чи наукова освіта, не визнавали, єдина мета була продукувати добрих вояків, до останку відданих державі.

У двадцять років юнаки йшли вже на справжню військову службу. Одружуватися дозволялося із двадцяти років, але чоловік до тридцяти років мав мешкати в “чоловічому домі” й поводитись у подружжі так, ніби це діло незаконне й таємне. Після тридцяти років він ставав повноправним громадянином. Кожний громадянин був приділений до котроїсь із спільних їдалень і обідав разом з іншими; він повинен був робити внесок до їдальні з того, що родило на його земельному паї. Державна доктрина полягала в тому, що жоден громадянин не повинен жити ні в злиднях, ні в розкошах. Кожен мав право жити з урожаю на своїй ділянці, якої не міг продати – хіба подарувати. Нікому не дозволялося мати золото чи срібло, гроші робилися з заліза. Спартанська простота стала прислів’ям.

...Дівчата проходили таке саме фізичне тренування, як і хлопці... Жінкам не дозволялося виявляти ніяких почуттів, невигідних для держави. Вони могли показувати зневагу до боягуза, і їх хвалили, коли йшлося про їхнього сина, але вони мусили приховувати горе, коли їхню новонароджену дитину прирікали на смерть як хирляву або коли їхні сини гинули в бою.”⁶

Обидва типи політичні організації знайшли своїх теоретиків серед давньогрецьких мислителів. Теоретичне вираження ідеалу вільного суспільства рівних громадян, крім Перікла, давали такі давньогрецькі філософи як Демокріт, софісти Антифонт, Гіппій, Лікофрон, учень Сократа Антисфен. Спарта була взірцем для тоталітарної утопії Платона.

В період після занепаду давньогрецької політичної системи міст-держав, в імперії Олександра Македонського та Римській імперії, а також у Середньовічному суспільстві домінував мілітарний тип суспільної організації.

В добу Середньовіччя суспільство було поділене на стани – великі групи людей, що виконують специфічні функції; при цьому приналежність до стану визначається народженням і не може бути змінена окрім окремих виключних випадків. Головними станами були феодали, які володіли землею, та залежні селяни (в Україні їх називали кріпаками), що жили на землі, яка вважалася власністю феодалів, і не могли вільно залишити цю землю, мусили виконувати феодальні повинності (оброк, панщину) і підлягали суду феодала. В деяких країнах феодал мав право розпоряджатися життям кріпаків, продавати їх іншим феодалам тощо. Навіть там, де такого права не було, фактично феодал мав безмежну владу над кріпаками, – адже ніякого вищого суду, до якого міг би звернутися кріпак, не існувало. У Європі феодали були фактично повноправними господарями на своїй території. Разом з тим, вони були військовим станом і були зобов’язані виконувати військові накази монарха (короля). Чимало політичних мислителів та істориків пов’язували феодальний устрій з завоюванням; згідно з цією теорією феодали були нащадками завойовників, а кріпаки – завойованих народів.

Крім цих двох станів у Середньовічному суспільстві важливе значення мав третій стан – міщани – жителі міст, ремісники і торгівці. В цьому середовищі значно більшу вагу мали договірні відносини, так що середньовічні міста можна вважати осередками суспільної організації договірного типу. Але свобода таких договірних відносин дуже сильно обмежувалася корпоративною (цеховою) організацією ремесел – ремісники різних напрямків були об’єднані в корпорації (цехи), які встановлювали жорстку систему правил (починаючи від навчання ремеслу), порушення яких мало наслідком втрату права займатися відповідним ремеслом. Проте з часом розвиток торгівлі, технічні нововведення, становлення більш продуктивних (капіталістичних) форм організації виробництва вели до руйнації цих цехових обмежень і до зростання багатства й суспільної ваги третього стану, який поступово перетворювався на найвпливовішу суспільну силу. Наслідком цього були буржуазні революції і ліквідація феодальної системи суспільних відносин.

В добу Середньовіччя політична теорія ґрунтувалася на ідеї про те, що “усяка влада від Бога”, і, насамперед на вірі у божественність королівської влади.

В Новий час загальна секуляризація (звільнення від релігії) і раціоналізація (пошук раціональних пояснень замість догматично-релігійних) привели до формування нових способів розуміння походження і завдань політичної системи, держави.

Природно, що першим таким впливовим способом стала договірна концепція держави.