2.3.3. Творчість т. Шевченка як інтерпретаційний критерій „національного підходу“

Вивчення можливого методологічно-інтерпретаційного потенціалу художньо-літературної творчості видається потрібним теоретичним завданням у контексті сучасного пошуку іманентних українській духовності літературознавчих підходів. Особливо вагомим для українського постімперського літературознавства є, очевидно, вивчення вже наявного герменевтичного досвіду у вітчизняному метадискурсі передусім націоцентричних літераторів (письменників і вчених).

Зокрема, йдеться про вивчення рецепції, інтерпретації та методологічної актуалізації творчості одного українського класика у критичній спадщині іншого. У нашому випадку простеження можливого гносеологічно-евристичного діалогу доречно провадити на матеріалі поезії Т. Шевченка та есеїстики Євгена Маланюка, чия послідовна і глибока національна заангажованість, що служить свідченням іманентного й акмеїчного вираження української духовності, мабуть, ні в кого не викликає сумніву. Спробуємо накреслити основні (концептуальні) моменти вивчення способів використання творчості Т. Шевченка як інтерпретаційного критерію в контексті есеїстичної інтерпретації Є. Маланюка.

Таке витлумачення передбачає попереднє окреслення двох основоположних у контексті даної проблематики понять: літературної герменевтики і „національного підходу“ Є. Маланюка.

Поняття літературної герменевтики¹⁸ визначаємо, виходячи із герменевтичної функції, органічної для художньої літератури. Під нею розуміємо практику (передусім) та теорію (рідше) інтерпретації явищ буття, виражених у літературному творі, зокрема в поезії Т. Шевченка. Натомість під „національним підходом“ Є. Маланюка маємо на увазі авторський метод національно-екзистенціальної інтерпретації, котрий випливає із традицій націоналістичної герменевтики 20–30-х років ХХ ст., одним із основоположників якої був Д. Донцов. „Естетиці декадансу“, що виросла у вітчизняній культурі в теорію „плебейської літератури“ М. Драгоманова, протиставляє Д. Донцов „естетику Шевченка“ (цього „Прометейового духу“ у художній інтерпретації Є. Маланюка), який відкидав „солодкаво-нудну“ творчість, протиставляючи їй націотворчу героїку¹.

Блискучим зразком націоекзистенціальної літературної інтерпретації, як варіанту „національного підходу“, може бути сонет (точніше, сонетоїд) Є. Маланюка „Шевченко“. У ньому спостерігаємо не лише глибоке, субстанціональне, власне герменевтичне бачення/окреслення підставових духовних концептів універсуму поета-генія, загальновизнаного основоположника українського націоналізму Нового часу². Цей твір має і певне методологічне значення, оскільки дає добре уявлення про те фундаментальне аксіологічне місце/значення, котре займає у національно-духовній, культурній традиції, а звідси й у художньо-критичній свідомості (навіть тезаурусі) alter ego автора творча персоналія Кобзаря (підтвердженням цьому можуть бути й інші художні твори та есеїстичні роботи поета):

Не поет – бо це ж до болю мало,

Не трибун – бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все – „Кобзар Тарас“

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше – бунт буйних майбутніх рас,

Полум’я, на котрім тьма розстала,

Вибух крові, що зарокотала

Карою за довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,

Гонта, що синів свяченим ріже,–

У досвітніх загравах – степа

З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч – усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати³.

Виходячи з цього експліцитно і неодноразово заявленого аксіального статусу персоналії та творчості Т. Шевченка у герменевтичному світогляді Є. Маланюка, варто простежити як і якою мірою на практиці реалізується трансформація літературно-інтерпретаційного потенціалу „Кобзаря“ в методологічні критерії „національного підходу“ (як націоналістичного способу осмислення художніх (ширше – загальнокультурних) феноменів та закономірностей). Розглянемо декілька характерних прикладів у контексті есеїстичної інтерпретації Є. Маланюка. Причому приклади ті стосуються шевченкознавчих робіт автора.

Промовистим зразком окресленого вище витлумачення може бути з’ясування Є. Маланюком характерних рис романтизму Т. Шевченка. Говорячи про „своєрідний“ романтизм Кобзаря, критик відштовхується в його характеристиці не від теоретичних загальників, не від пасіонарних прикладів (Байрон чи Лермонтов), нав’язуючи їх стильові особливості досліджуваному автору,– якраз навпаки. Дослідник, володіючи достатнім теоретичним і практичним передзнанням, вдало накреслює певні компаративні моменти саме тому, що глибоко пізнає суть „шевченкового романтизму“, пізнає на основі аналізу передусім його власних художніх творів. І тут для нас важливо вияскравити момент апеляції критика саме до явно виражених інтерпретаційних висловлювань у поетичному дискурсі („Тризна“, „Слепая“ тощо), котрі, зрештою, і виводять Є. Маланюка на головну якість витлумачуваного явища: романтизм Шевченка виразно національно-заангажований, „органічно-реальний“ (звідси й авторські умовні терміни – „реальний романтизм“ чи „романтизм античний“):

„…Належить бо спеціяльно підкреслити – і в цім найголовніша прикмета Шевченкового романтизму – що романтизм той ніколи не мав абстрактного („світового“, як у Байрона, чи „міжпланетарного“, як у Лермонтова) характеру романтизму канонічного. В тій самій „Тризні“ писаній, як і „Слепая“,– мовляв Шевченко,– „черствим кацапським словом“, і писаній, підлягаючи літературній моді, навмисно „байронічно“, поет застерігається, що „…тьму розличных сновиденій и байронический туманъ онъ не пускалъ…“ Шорстко – і то не раз – висловлюється Шевченко, так би мовити, про „поезію для поезії“ („чи є поганьше що на світі, як та дрюкована нудьга про марно страчені літа?..“). Поезія для нього – служення… (…) Був це романтизм, що знайшов своє адекватне органічно-реальне втілення. І може це давало привід деяким дослідникам (Єфремов) називати Шевченка реалістом“⁴.

В іншій роботі, характеризуючи романтизм у діахроній перспективі як перманентний „бунт особистості“ проти обездуховлюючого матеріалізму, автор використовує образ Т. Шевченка з „Посланія“ – „образ Божий“ – саме як образ-термін на позначення сутнісного аспекту кожної особистості, тобто як методологему в межах свого „національного підходу“. Це дозволяє з національних позицій виступити проти „тієї безформної, заразливо-трупної, смертоносної потвори, що під псевдонімом „гуманізму“, „просвічености“, „соціялізму“, загалом матеріялізму, поглинала всяку особовість, отже й національну, всяку органічність, отже й культурну, всяку історичність і всякий лик, отже „образ Божий“⁵.

В есе „Три літа“ спостерігаємо в один з моментів надзвичайно проникливого витлумачення феномену Гоголя, традиції маргінальності та національного ренегатства загалом, апеляцію до іншого уривка з „Кобзаря“, котрий володіє неабияким евристичним потенціалом. Через нього критик пізнає сам і допомагає пізнати нам два антагоністичні типи української свідомості в добу національної кризи ХІХ століття. Ідеться про інші ейдологічні терміни – „сміх“ Гоголя і „плач“ Шевченка: „Ти смієшся, а я плачу“ – пише в посланії до Гоголя Шевченко. Це – закінчена формула відношення до української дійсности синів одного народу, що перебував найстрашнішу з криз, які знає історія. І в цім „плачі“ разом з „ними“ (з „мужиками“) вже не було солодких зідхань Гребінки й Квітки, не було „благоденствія“ олеографічної „Малороссії“ й замогильного „сміху“ Гоголя. Цей плач був протестом. Був обудженням національної пам’яти (Розрита могила, Чигирин, Суботів), був зрушенням важкого закляття (Великий Льох), був вибухом свідомости ошуканого народу (Сон, Кавказ), врешті „роздертям мальованої завіси“, про яку згідно говорять Куліш і Костомаров…“⁶.

Цей же ж Шевченківський образ-термін – „плач“ (як також „схаменіться“ й „будьте люди“) – допомагає дослідникові охарактеризувати в націологічному сенсі й наступну культурно-історичну епоху національного резистансу загалом: „Цей „плач“, що, пізніш, пройшовши крізь полум’я гніву, тужавіє й обертається в крицю національної зброї, проходить по Україні очищальною грозою, тамує процес національного розкладу, спалює суспільний непотріб, відділює мертве від живого і стоплює благодаттю любови тих, що „схаменулися“ і „стали людьми“, в зародок органічної ієрархії нації“⁷.

В іншій студії охарактеризувати й збагнути національний сенс доби Визвольних Змагань допомагає ціла галерея образів, передусім образів-персонажів, зокрема із поеми „Гайдамаки“. З іншого боку, Маланюк увиразнює бачення поезії Шевченка як ідеологічної, філософсько-методологічної основи українського націоналістичного руху: „Але прийшла українська революція і заревли українські гармати, і, коли не батько сина, то, принаймні, брат брата „різали“ –

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

І весь запал, всю енергію, все напруження наша революція завдячує „малокультурній і безвольній людині“. Динамізм революції був даний Шевченком. Ту частину 40-мільйонового народу, що хопилася зброї, повела в бій його волева, його електризуюча поезія. Повела, дійсно, у всьому, до дрібниць. Навіть ті шлики й оселедці, ті гайдамацькі полки, ті старокозацькі й дещо театральні жести повстанських отаманів і молодих хорунжих,– це все було проявом сугестійної сили Шевченка, втіленої в несмертельних образах Гонти, Гамалії, Палія, Трясила і саме не історичних, а поетичних, несмертельних через поезію образах, бо тільки ці образи живуть реальніш за дійсність“⁸.

Навіть критику частих бунтів проти Т. Шевченка Є. Маланюк провадить, використовуючи капітальні образи двох Іванів – близнят-антагоністів (один „як Гонта“, інший – помічник катів народу) з „Великого Льоху“. Водночас ця критика виводить автора на пізнання, ширших за суто літературні (як проблема антишевченківського виступу у творі Хвильового), історичних і культурно-психологічних проблем українського суспільства та української людини початку ХХ ст.: „Мені… здається, що в оцих перманентних бунтах проти Шевченка бере участь саме дух другого Івана, як духом цього Івана пояснюються „нейтралісти“ р. 1917, „боротьбісти“ р. 1918 і 19 і „каяття“ р. 1927 і 28-го.

Бунти проти Шевченка мають завше підозрілий характер, навіть і в тих випадках, коли бунтував Куліш, а нині бунтує Хвильовий, хоч причини цих бунтів полягають не в поверховнім снобізмі й естетизуванні, а мають трагічне джерело одчаю й мук безсилля.

У Куліша це йшло рівнобіжно з його політичними корчами. У Хвильового ще страшніше – як ознака повного банкрутства нащадків другого Івана з „Великого Льоху“ і як показник тієї психологічної кризи, що розгорнулася за останні часи на Україні. Показником цієї кризи є хвильовизм, варіянт недавньої винниченківщини, рецидив історичних хвороб української психіки: анархічности й морального атеїзму“⁹.

Інші аспекти методологічного використання творчості Кобзаря в якості критеріїв національної (націоналістичної чи націоцентричної) оцінки української культурно-історичної та національно-психологічної дійсності можна простежити в інших працях Є. Маланюка на прикладі осмислення творчих персоналій І. Франка чи Лесі Українки, феноменів більшовизму, малоросійства чи української культури взагалі (в однойменних студіях „Книги спостережень“).

Накреслені в цій студії методологічні та практичні моменти можуть стати підставою для повномасштабного вивчення використання творчості Т. Шевченка як герменевтичного критерію в контексті есеїстичної спадщини Є. Маланюка. Водночас проведене дослідження спонукає до цілого ряду висновків, кілька з яких видаються особливо важливими.

По-перше, літературну дійсність, постать Кобзаря, його та власну культурно-історичну епоху Є. Маланюк інтерпретує, виходячи з іманентних національних концептів, ідей, що визначали життя й структурували художню творчість національного генія. По-друге, зазначені літературно-герменевтичні ідеї та образи Т. Шевченка мають національно-екзсистенціальну (виразно націоцентричну чи націоналістичну) природу і, не втрачаючи цієї субстанціональної ознаки, стають методологемами – безпосередньою основою для сформування суто наукових (дискурсивних) ідей в есеїстиці Є. Маланюка. По-третє, даний ракурс розгляду проблеми літературної герменевтики дозволяє стверджувати, що есеїстика Є. Маланюка, і передусім його „національний підхід“, дають зразок авторського методу Шевченкової національно-екзситенціальної методології (в межах „шевченківської естетики“ (Д. Донцов)); характерним підтвердженням цьому стають постійні апеляції критика до Кобзаря (його творчості) як до основоположника глибоко національного (націоцентричного чи, власне, національно-екзистенціального) способу мислення¹⁰.

1. Донцов Д. Передмова до 2-го видання // Донцов Д. Дві літератури нашої доби.– Торонто, 1958.– С. 6.

2. Див. у цьому плані роботи М. Драгоманова, І. Франка, В. Жаботинського, Д. Донцова, Б. Андерсона, В. Іванишина, О. Забужко, Г. Касьянова та ін.

3. Маланюк Є. Поезії (Упорядк. та передмова Т. Салиги, прим. М. Старовойта).– Львів: УАІ ім. Івана Федорова; „Фенікс Лтд“, 1992.– С. 151.

4. Маланюк Є. Ранній Шевченко…– С. 34.

5. Маланюк Є. До справжнього Шевченка // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 50.

6. Маланюк Є. Три літа // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 44.

7. Там само.

8. Маланюк Є. Репліка // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 64.

9. Там само.– С. 65–66.

10. Детальніше див.: Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 1992.