21. Гносеологічні і соціологічні концепції т.Гоббса.

Онтологічні і гносеологічні питання Томас Гоббс розглядає з позицій номіналізму. У відповідності з такою концепцією, матерія, рух, простір, час - лише назви, символи, знаки розуму для визначення різних станів тіл, їх координації. Номіналістська точка зору проводиться філософом і в розумінні суті низки якостей - кольору, звуку, смаку та ін. Все, на його погляд, ніщо інше, як привиди, суб'єктивні психічні утворення, що виникають під впливом руху зовнішніх тіл. Рух, за Томасом Гоббсом, - невід'ємна властивість кожного тіла.

Славу та визнання Т.Гоббсу приніс написаний у Парижі й виданий у Лондоні 1651 році знаменитий «Левіафан, або Матерія, форма та влада. держави церковної та громадянської». До речі, це саме дослідження принесло йому й безліч неприємностей. У суперечливих політичних перипетіях «Левіафан» викликав до себе різноспрямоване ставлення: від захоплення та підтримки одними політичними силами до засудження й навіть спалення іншими. Час, як відомо, всьому віддає належне. «Левіафан» Т.Гоббса сьогодні розглядають як одну з перших фундаментальних праць, на ідеях якої грунтувалися і з якої виходили концепції «громадянського суспільства» та «правової держави». «Левіафан» – це міфічне біблійне страховисько, іменем якого Гоббс назвав «державу», підкреслюючи тим самим всесилля цієї соціальної інституції – своєрідного «земного Бога», що повністю підпорядковує собі як окрему людину, так і цілий народ. Держава, на думку філософа, має земне (природне), а не божественне походження, її необхідність зумовлена природою людини, потребою жити суспільно за наявності різноспрямованих егоїстичним інтересів, потреб, пристрастей, властивостей та сил кожного окремого індивіда.

Людина, вважав Т.Гоббс, посідає проміжне місце між природою та суспільством. Усі люди від природи є рівними. Проте різниця у вихованні та «тілесній будові» породжує в них неоднакові прагнення. Це, у свою чергу, викликає суперництво, ворожість у Громадянську війну Т.Гоббс розглядав як «хворобу держави», за якою слідують шаленство, розклад, занепад. Філософ звеличував цінність громадянського миру й засуджував революції та бунтівні заколоти як руйнівні чинники соціальності. Т.Гоббс був переконаний, що вся влада в державі має належати правителю – і законодавча, і виконавча, і судова, і зовнішньополітична. Будь-який поділ влади, на думку філософа, неминуче призводить до непорозумінь, суперечок та громадянської війни. Дехто з філософів вважає соціально-філософську (державобу-дівничу) концепцію Т.Гоббса якщо не тоталітарною (диктаторською), то принаймні недемократичною. На мою думку, Т.Гоббс не тяжів до тоталітаризму. Він намагався зберегти традицію й водночас відшукати в ній місце для нових політичних явищ та процесів, зокрема для рівності, суверенітету громадянина тощо.

22. Сенсуалізм Дж.Локка.

Основна ідея Локка полягала в тому, що знання самі по собі виникнути не можуть. Вроджених ідей і принципів немає. Всі ідеї і поняття виникають з досвіду. Спираючись на дані медицини, дитячої психології, етнографії, філософ вказує, що якщо б ідеї були вроджені, то вони були б доступні дітям, ідіотам та дикунам. Наявні факти і спостереження за дітьми, душевнохворими людьми свідчать про те, що насправді такі ідеї, як поняття про Бога і душі, ідеї добра, зла і справедливості, ними не усвідомлюються, а отже, від народження людині не дано. Особливо показово Локк ілюструє неспроможність теорії вроджених ідей на прикладі сновидінь. Сновидіння, за Локка, складені з ідей безсонної людини, з'єднаних між собою химерним чином. Самі ж ідеї не можуть виникнути раніше, ніж органи почуттів не забезпечать їх ними.

Під досвідом Локк розумів все те, чим наповнюється душа людини протягом усього його індивідуального життя. Зміст досвіду і його структура складаються з елементарних складових, позначених філософом загальним терміном «ідеї». Ідеями Локк називав і відчуття, і образи сприйняття і пам'яті, загальні поняття і афективно-вольові стани. Спочатку людина з'являється на світ з душею, подібної чистому аркушу паперу на якому тільки за життя зовнішній світ завдає своїми впливами візерунки. Саме зовнішній світ є першим джерелом ідей. Від зовнішнього досвіду людина може мати тільки те, що нав'язує йому природа.

Вчення Локка про зовнішньому і внутрішньому досвіді мало своїм наслідком два важливі моменти. Затвердженням зв'язку між зовнішнім і внутрішнім досвідом він намагався відновити єдність різних форм пізнання. Продуктами рефлексії є загальні поняття і складні ідеї, а останні можуть бути результатом лише розумової діяльності. З цієї точки зору рефлексія виступає як форма раціонального пізнання, яка в свою чергу спирається на чуттєвий досвід. Поділом ж досвіду на зовнішній і внутрішній Локк прагнув підкреслити очевидні відмінності в закономірностях раціонального і чуттєвого пізнання.

Пізнання Локк визначав як встановлення відповідності або невідповідності двох ідей, причому адекватність пізнання залежить від сфпособів сприйняття душею своїх ідей. Їх три: інтуїтивний, демонстративний і чуттєвий. Нижчою і найменш надійним є чуттєве пізнання, при якому речі пізнаються через образи сприйняття. Вищим же і найбільш достовірним джерелом є інтуїтивне пізнання, коли відповідність або невідповідність двох ідей встановлюється через самі ці ідеї. Коли розкрити подібність або відмінність в ідеях за допомогою їх самих не вдається, людині доводиться залучати інші ідеї, вдаватися до додаткових доказам і міркуванням. Цей вид знання, що виводиться за допомогою низки проміжних умовиводів, названий Локком демонстративним пізнанням. За своїм характером, ролі та достовірності воно займає місце між чуттєвим і інтуїтивним пізнанням.

Пізнавальні сили не вичерпують усього багатства душевного життя людини. Поряд з ними в душі є інший ряд психічних явищ, тісно пов'язаних з пізнавальними силами і названих Локком силами бажання або прагнення. У рамках спонукальних сил він виділяв волю і емоційний стан - задоволення і страждання. Таким чином, спонукальні сили є активною стороною всієї пізнавальної та практичної діяльності людини.