3. Організація виробництва

У системі виробництва сільськогосподарської продукції, планування займає визначальне місце, воно є центральною ланкою будь-якої системи управління підприємством в умовах ринку. Завдяки плануванню встановлюють темпи і пропорції розвитку виробництва, які повинні забезпечити найвищу його економічну ефективність.

Планування в сільськогосподарському виробництві - це процес формування множинних цілей розвитку підприємства та засобів їх досягнення за певний період, воно зв'язує всі елементи виробництва у цілісну виробничо-господарську систему і забезпечує її необхідний, передбачуваний розвиток, узгоджує потенційні можливості підприємства з потребами товарного ринку.

Необхідно дотримуватись загальних основоположних принципів планування. Якість планування в значній мірі залежить від глибини врахування принципів, їх кількості та дієвості.

Є такі принципи: принцип єдності (системності, холізму), принцип безперервності принцип наукової обґрунтованості планів, принцип орієнтації планів на зростання кінцевих позитивних результатів діяльності, принцип забезпечення необхідної пропорційності у розвитку виробничих ланок; принцип поєднання та узгодження перспективного та поточного планування, принцип виявлення провідної ланки (об'єкту, напрямку) планування діяльності, принцип гнучкості забезпечує в процесі планування можливості коригування планів відповідно до змін у внутрішньому та зовнішньому середовищі, принцип точності передбачає врахування при складанні планів певного ступеня точності розрахунків, передбачень.

Кожне підприємство формує свою нормативну базу для планування. Норми і нормативи, які використовують при цьому, формуються на базі: міжвідомчих норм та нормативів; галузевих норм та нормативів, розроблених на рівні обласних та районних управлінь агропромислового комплексу; індивідуальних норм та нормативів, що розробляються на підприємстві; тимчасових норм та нормативів, розроблених на підприємстві й на рівні галузей.

Отже, нормативна база планування це сукупність прогресивних норм і нормативів. Прогресивна техніко-економічна норма це міра граничної чи мінімально можливої величини техніко-економічного показнику плану конкретного господарства. В плануванні сільськогосподарських підприємств використовуються такі норми: норми затрат матеріальних ресурсів; норми природних втрат продукції; норми затрат праці і заробітної плата; норм особистого споживання та ін.

Внутрішньогосподарське планування це система встановлення стратегічних та оперативних напрямів господарювання, обгрунтування узгоджених пропозицій в економічному і соціальному розвитку підприємства та його підрозділів, спрямованих на задоволення попиту ринку і одержання максимально можливих прибутків.

Внутрішнє планування, хоча й органічно поєднане із зовнішнім, є більш вірогідним і значною мірою формалізованим, оскільки стосується роботи підрозділів, які утворюють єдину виробничу систему і мають між собою усталені технологічні зв'язки. Ця обставина дещо спрощує розроблення внутрішніх планів. Проте складна система внутрішньогосподарських зв'язків між основними підрозділами, основними і допоміжними, вплив кон'юнктури ринку через зміну попиту на продукцію підприємства, цін на продукцію та фактори виробництва ставлять високі вимоги до організації внутрішнього планування.

Оперативно-календарне планування стосується лише виготовлення продукції і передбачає календарну ув'язку виробничих процесів, що виконуються в структурних підрозділах підприємства аж до робочих місць, з урахуванням послідовності виробництва продукції та її основних частин, тривалості циклів обробки і складання (кінцевого виготовлення).

Перспективні плани визначають напрям, масштаби і темпи економічного і соціального розвитку підприємства на декілька років вперед. Річний план передбачає собою виробничу програму розвитку галузі чи підприємства на календарний рік. До річних планів належать: план економічного і соціального розвитку підприємства; виробничі плани внутрішньогосподарських формувань (бригад, ланок, цехів, дільниць, ферм), технологічні карти.

До оперативних планів в сільськогосподарських підприємствах належать робочі плани на періоди сільськогосподарських робіт, а також плани-наряди.

Спеціалізація с формою суспільного поділу праці, який виникає й удосконалюється разом з розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, що зумовлює виділення виробництва певних видів продукції в самостійні галузі та під галузі відповідно до потреб суспільства.

Основним показником, який характеризує рівень спеціалізації як процесу суспільного поділу праці, є питома маса галузей в структурі товарної продукції. Але, оскільки, процес спеціалізації складний і багатогранний, і на нього впливають природні і економічні умови, необхідно додатково залучати і інші показники.

Заробітна плата - це одна з найскладніших економічних категорій і одне з найважливіших соціально-економічних явищ. Оскільки вона, з одного боку, є основним (і часто єдиним) джерелом доходів найманих працівників, основою матеріального добробуту членів їхніх родин, а з іншого боку, для роботодавців є суттєвою часткою витрат виробництва і ефективним засобом мотивації працівників до досягнення цілей підприємства, то питання організації заробітної плати і формування її рівня разом з питаннями забезпечення зайнятості складають основу соціально-трудових відносин у суспільстві, бо включають нагальні інтереси всіх учасників трудового процесу.

У сучасних умовах на підприємствах застосовуються різні форми і системи оплати праці, але н;айбільше поширення отримали три форми оплати праці: відрядна, погодинна і тарифна.

Відрядна оплата праці - це оплата праці за кількість зробленої продукції (робіт, послуг), вона заснована на оплаті праці в прямій залежності від його результатів.

Різновиди відрядної оплати праці:

• Відрядно-преміальна;

• Непряма-відрядна;

• Відрядно-прогресивна;

Погодинна оплата праці - це оплата праці за відпрацьований час.

Ця форма має такі системи:

Проста погодинна - розраховується як добуток годинної тарифної Щ ставки робочого даного розряду на відпрацьований час у даному періоді.

Погодинно-преміювальна - це така оплата праці, коли робітник одержує не тільки заробіток за кількість відпрацьованого часу, але \ визначений відсоток премії до цього заробітку.

Тарифна система являє собою основу для диференціації заробітної плати відповідно по кваліфікації, умовам і шкідливості праці, а також у районному, міжгалузевому, галузевому і внутрішньозаводському розрізах. У тарифній системі відображені питання поділу праці робітників по професіях, фахам і кваліфікації.

Тарифно-кваліфікаційні довідники - це нормативні документи, у яких усі види робіт, що виконуються в тому або іншому виробництві, діляться на групи в залежності від їхньої складності.

Загальний розмір авансу, виданий протягом року, складається з двох частин: поточного авансування за виконання фактичного обсягу робіт (чи відпрацьований час) та стимулювання протягом року.

У практичній діяльності реформованих сільськогосподарських підприємств застосовуються переважно дві основні форми авансування -погодинне і відрядне. Розміри оплати при погодинному авансуванні встановлюються на підставі різних підходів (з урахуванням побажань колективу).

Основними видами оплати праці виступають доплата за продукцію та преміальні виплати за відповідні показники. Грошова оплата при використанні різних систем доповнюється натуральною оплатою. Зазначені системи оплати праці гнучкіші й забезпечують в основному потреби господарств на досягнутому рівні їх розвитку

Кормова база - склад, кількість і якість кормових ресурсів, система їх виробництва, заготівлі, зберігання і використання. Тобто в дане поняття включають три основні взаємопов'язані системи: кормовиробництво кормоприготування і використання кормів. Поняття кормової бази включає в себе зоотехнічну, агрономічну і організаційно-економічну сторони.

Основними принципами раціональної організації кормової бази є:

• відповідність зональним умовам і спеціалізації господарств;

• загальний обсяг кормових ресурсів повинен випереджати ріст поголів'я тварин та його продуктивність;

• ефективне використання землі шляхом оптимального поєднання польового і лукопасовищного кормовиробництва;

• рівномірне круглорічне забезпечення поголів'я тварин якісними кормами власного виробництва;

• стабільність кормової бази, тобто незалежність її від впливу несприятливих кліматичних умов;

• раціональне розміщення кормовиробництва на території господарства, відповідність його внутрішньогосподарській спеціалізації і розміщенню тваринництва;

• підвищення економічної ефективності кормової бази на основі виробництва кормів при мінімальних затратах праці і коштів на одиницю кормової продукції, виключення втрат при їх переробці і згодовуванні;

• плановість виробництва і згодовування кормів.

Для галузей тваринництва виробляють і використовують багато видів кормів, які об'єднують у групи: концентровані, грубі, соковиті, зелені, тваринного походження, мінеральні і синтетичні. Кожна з цих груп кормів включає декілька видів різних кормів:

1. Концентровані корми;

2. Грубі корми;

3. Соковиті корми;

4. Зелені корми;

5. Корми тваринного походження;

6. Мінеральні корми;

7. Синтетичні речовини;

8. Харчові рештки громадських їдалень та інших підприємств харчування.

Щоб вибрати найефективніші типи годівлі тварин, проводять їх зоотехнічну і економічну оцінку за системою показників:

• зоотехнічна цінність корму;

• зоотехнічна оплата корму;

• економічна оплата корму;

• ефективність використання землі . Кінцеву, результативну ефективність типів годівлі тварин

характеризують такі показники, як кількість, собівартість і рентабельність виробництва продукції тваринництва.

Під системою кормовиробництва слід розуміти комплекс організаційно-економічних, агрономічних і зоотехнічних заходів, що забезпечують у певних природно-економічних умовах потрібний обсяг виробництва кормів відповідної якості при найменшому розмірі кормової площі і найменших витратах у розрахунку на кормову одиницю корму. Ланками системи кормовиробництва є: основне джерело надходження кормів, рівень інтенсивності кормовиробництва, організація і технологія ви­робництва кормів, організація заготівлі та зберігання кормів.

Польове кормовиробництво забезпечує більше 2/3 надходження кормових ресурсів від загальної їх потреби. Під кормовими і зернофуражними культурами зайнято більше 60% орних земель.

Планування кормової бази в господарствах включає обчислення потреби в кормах, визначення кількості надходження їх з власних джерел і купівлі, планування розміру посівних площ фуражно-кормових культур використання кормів, складання кормового балансу. При цьому має бути забезпечена потрібна якість корму за протеїном та іншими речовинами, також якомога менші розмір кормової площі і собівартість корму.

Розрахунок потреби в кормах для тваринництва на певний період називається планом потреби в кормах. Отже, кормовий план - це науково обґрунтований розрахунок потреби господарства в кормах на певний період э усіх видів кормів і у відповідності з на міченим поголів'ям і продуктивністю худоби. Його складають на рік, стійловий і пасовищний періоди, квартал, місяць. Застосовують такі способи розрахунків потреби в кормах:

• за плановим поголів'ям худоби і птиці у фізичних головах та нормами

їх годівлі в натуральних кормах;

• за плановим поголів'ям худоби і птиці в умовних головах та нормами

потреби кормів на одну умовну голову в кормових одиницях;

• за плановим обсягом виробництва продукції тваринництва та нормами витрат корму (в кормових одиницях) на одиницю різних видів продукції.

Річний план потреби в кормах є основою планування кормової бази. Його складають на календарний і господарський роки.

Тваринництво - це галузь агропромислового комплексу, що забезпечує людину продуктами харчування, а промисловість - сировиною.

Тваринництво має велике народногосподарське значення. Воно являє собою джерело забезпечення населення такими важливими продуктами харчування, як м'ясо, молоко, яйця, а також дає для промисловості вовну. шкіру, смуток та іншу сировину.

Відтворення стада - це регулярна заміна вибулих тварин того ж самого призначення молодшими і більш високопродуктивними. Розрізняють просте, розширене і звужене відтворення стада. Якщо заміну тварин проводять такою самою кількістю тварин, то таке відтворення називають простим^ при поповненні стада більшою або меншою кількістю тварин відповідно розширеним або звуженим відтворенням. Необхідно добиватись щоб тварини замінювали більш якісними, тобто з кращими породними племінними якостями, більш продуктивними. Це інтенсивний тип відтворення стада, при екстенсивному - якісних змін немає.

Стадо тварин поділяється на дві частини — доросле поголів'я і молодняк різного віку. В даному випадку доросле маточне поголів'я відноситься до основних засобів, а молодняк — до оборотних.

Як вже зазначалось раніше, заміну тварин проводять внаслідок їх старіння захворювань чи з інших причин. Процес старіння вносить певні зміни і в структуру стада. Замінюють тих тварин, строк служби яких минув. Строк служби тварин - це період, протягом якого від тварин одержують продукцію. Його необхідно відрізняти від віку тварин, який починають відлічувати з дня народження тварин. Строк служби відлічують з часу одержання від тварин продукції (молоко, приплід тощо). Так, наприклад, у корів строк служби починається з 27-30 місяців і більше, свино­матки перший приплід дають в 14-15 місяців.

Вибуття із стада дорослих тварин внаслідок старіння, захворювання, зниження продуктивності і з інших причин називають вибракуванням, а поповнення стада — ремонтом. Молодняк, який використовують для ремонту стада, називають ремонтним, а інший — надремонтним.

Організацію відтворення стада визначає ряд природних (біологічних) і організаційно-економічних умов. До біологічних відносяться: вік першого парування маток, період їх вагітності, циклічність охоти маток і строк Ті настання після родів, плодовитість і швидкоспілість тварин, тривалість їх життя і господарського використання. Організаційно-економічні умови –це замовлення споживачів на виробництво і реалізацію продукції, строки Ті реалізації, передача тварин за внутрі- і міжгосподарською кооперацією, ліквідація яловості маточного поголів'я і підвищення його плодовитості, своєчасне вибракування низькопородних і малопродуктивних тварин, поліпшення племінних якостей, забезпечення капітальними приміщеннями, матеріально-технічними і трудовими ресурсами.

В аграрних формуваннях відтворення стада здійснюється двома основними шляхами: внаслідок вирощування власної худоби і молодняку 1 в результаті надходження його з інших господарств. Значна частина аграрних формувань сама вирощує ремонти і молодняк, створюючи для цього спеціалізовану ферму а в подібних господарствах такої ферми може і не бути.

За останні роки досить широкого поширення кинуло відтворення стада, яка здійснюється на основі міжгосподарської кооперації, коли організовують спеціалізовані господарства з вирощування нетелей для корів-первісток, репродукторні свинарські чи інші господарства. Є також племінні господарства для забезпечення аграрних формувань, що виробляють продукцію тваринництва високоякісним племінним молодняком.

Звідси, поглиблення спеціалізації, дальший розвиток міжгосподарської кооперації мають вплив на організацію відтворення поголів’я, що водо до створення товарних господарств і вирощування ремонтного молодняку.

Переведення тваринництва на Індустріальну основу підвищує вимоги до відтворення поголів'я і комплектування стада тварин, яких вирощують комплекси і ферми, В цих умовах спостерігається інтенсивне використання тварин і скорочений строку їх служби та зростає потреба в ремонтному молодняку. Оскільки, на комплексах і фермах промислового типу значно більше вибраковується дорослих низькопродуктивних або не придатних до індустріальної технології тварин, а виробництву на таких фермах і комплексах властива поточність і ритмічність, то кожен певний період часу відповідну кількість тварин слід вибраковувати або реалізовувати. Тому таку саму кількість їх необхідно ввести в стадо. Отже, важливим в організації відтворення основного стада є рівень оновлення і вибракування маточного поголів'я. З врахуванням високих затрат на його вирощування кожному господарству в принципі вигідно використовувати маток можливо більш тривалий час. Однак, це справедливо тільки в тому випадку, якщо старі матки зберігають високу продуктивність і відтворювальну здатність не нижче середньої у стаді. Тому є оправданим, як із зоотехнічної, так і з економічного погляду, такий рівень вибракування і оновлення стада, який сприяє підвищенню Його продуктивності і якісному вдосконаленню поголів'я.

Основними вимогами правильної організації відтворення стада є: своєчасне парування ремонтного молодняку, ліквідація яловості та підвищення плодючості маток; повне збереження приплоду; поліпшення племінних якостей тварин; своєчасне вибракування малопродуктивних і непридатних для розведення тварин.

Поліпшення племінних якостей тварин. Племінна худоба та птиця продуктивніша і скороспіла, вона забезпечує більший вихід продукції на одиницю використаного корму та дешевше її виробництво. Масове поліпшення племінних якостей тварин є одним з важливих напрямків науково-технічного прогресу та інтенсифікації виробництва. Для того, щоб його здійснити, організовують племінні розплідники, племінні господарства, племінні ферми і групи тварин, станції штучного осіменіння тварин.

Племінні розплідники - це райони зосередження великої кількості племінних тварин певних видів, в яких ведуть систематичну роботу щодо поліпшення породних якостей. Племінний молодняк звідси надходить для поліпшення племінних якостей відповідних видів тварин у господарства інших районів, які входять у зону обслуговування цими племо розплідниками.

Племінні господарства - це окремі господарства, науково-дослідні тваринницькі господарства, в яких переважають племінні тварини певних. видів. їх організовують у районах розміщення племо-розплідників. Племінні ферми і групи тварин створюють у господарствах, де вже е значна кількість племінної худоби. Приплід молодняку використовують на ремонт стада у своєму та інших господарствах, чим поступово підвищують його племінні якості

Станції штучного осіменіння тварин відіграють велику роль у масовім поліпшенні племінних якостей худоби. В них зосереджені висококласні племінні плідники (бугаї, барани), сім'я яких завозять на тваринницькі ферм господарств, де проводять штучне осіменіння маточного поголів'я.

Визначають структуру стада окремих видів тварин (поголів'я їх обчислюють у фізичних головах), в різних видів тварин разом (в умовних головах). Коефіцієнти переведення тварин і птиці в умовне поголів’я: корови і бугаї - 1.0; інше поголів'я великої рогатої худоби - 0,6; свині в цілому — 0,3; вівці а цілому - 0,1 ; птиця - 0,02 і коні в цілому — 0,8. Співвідношення всього поголів'я різних видах тварин в умовних головах у цілому характеризує видову структуру тваринництва, яка є одним із показників його спеціалізації, тобто показує переважний розвиток певних видів худоби у господарстві чи районі.

Розрізняють фактичну і організаційну (раціональну) структуру стада. Фактична структура стада - це співвідношення статево-вікових груп - у стаді, яке фактично склалося, її визначають переважно на кінець поточного або початок наступного року. Ця структура нестабільна.

Під організаційною (раціональною) структурою стада розуміють таке раціональне співвідношення статево-вікових груп яке встановлено відповідно до планового напрямку розвитку тваринництва і забезпечує виконання господарством договірних зобов'язань і відтворення стада.

Організаційна структура стада встановлюється на кінець планового року і є стабільною. Збільшення поголів'я за роками не порушує співвідношення їх груп, тобто раціональних пропорцій. Раціональну структуру стада можна встановити, враховуючи певні організаційно-господарські і біологічні фактори. Основними з них є виробничий напрям тваринництва; вік молодняку, який реалізується на м'ясо; строк продуктивного використання дорослих тварин і відсоток їх щорічного вибракування; кількість розплодів маток за рік та їх плодючість за один розплід; темпи зростання поголів'я тварин. Вирішальний вплив на формування структури стада має виробничий напрям галузей тваринництва. Для кожного напрямку характерна відповідна структура стада.

Період використання ширин залежить від їх продуктивності та оплати корму.

Оборот стада - це рух (зміни) у складі статево-вікових груп худоби і птиці протягом певного періоду (місяця, кварталу, року). Оборот стада - це кількісні та якісні зміни в стаді за відповідний проміжок часу. Оборот стада здебільшого буває місячний, квартальний і річний.

Складання обороту стада є важливим елементом планування тваринництва. Мета обороту стада - це забезпечити формування структури стада, відповідно до напряму розвитку галузі, організаційно-господарських умов аграрних формувань та біологічних, особливостей окремих видів тварин.

Якщо в господарстві вирощують все поголів'я молодняку, то це повний (замкнений або закінчений) оборот стада. В умовах пог­либлення ш спеціалізації на основі міжгосподарської кооперації в спеціалізованих і міжгосподарських підприємствах утримуються тільки тварини окремих статево-вікових груп відповідного виду. Це є неповний (розімкнений або незакінчений) оборот стада.

Річний оборот стада складають у спеціальних таблицях планових документів. Таблиця обороту має такі показники: статево-вікові групи тварин; фактичне поголів'я на початок планового року; надходження протягом року (приплід, купівля, перехід з молодших груп); вибуття протягом року (переведення в старші групи, продаж, інше вибуття); поголів'я на кінець року; середньорічне поголів'я.

Скотарством називають галузь тваринництва, яка займається розведенням великої рогатої худоби. В залежності від продуктивного призначення великої рогатої худоби (ВРХ) скотарство поділяється на два основних напрями — м'ясне та молочне. Інколи виділяють таку спеціалізацію як м'ясо-молочну, чи молочно-м'ясну.

Свинарство — важлива галузь тваринництва. Розведення свиней характеризується певними перевагами порівняно із іншими галузями:

тваривництва — високою плодючістю і скороспілістю. Продукція галузі мяса і сало—користується широким попитом населення як продукт харчування. Крім того, продукцію використовують у легкій промисловості.

Різниця між робочим періодом і періодом виробництва у сільському господарстві створює необхідні умови для поєднання землеробства з підсобними промислами. Наприклад, період виробництва озимих зернових культур триває 250-300 днів, а робочий період, що охоплює обробіток грунту, сівбу, догляд за посівами, збирання врожаю, — близько трьох тижнів, дналогічна закономірність виявляється в садівництві, виноградарстві та Інших галузях рослинництва, що зумовлює сезонність виробництва, нерівномірний розподіл та використання трудових ресурсів протягом року, їх надлишок у міжсезонний період і нестачу в період масових польових робіт. Одним з напрямів більш повного та рівномірнішого використання трудових ресурсів і є організація підсобних виробництв.

Додатковим джерелом грошових надходжень є переробка в господарстві виробленої сільськогосподарської продукції: виготовлення плодоовочевих консервів, сухофруктів, борошна, олії, круп, м'ясних та молочних виробів. Переробка продукції зумовлена і технологічним фактором — необхідністю максимально зберегти вихідні якості. Цього досягають, дотримуючись оптимальних строків її збирання, закладання на зберігання або переробку, тобто запобігаючи її якісним втратам. Підсобні промислові виробництва виконують важливу соціально-економічну функцію не тільки стосовно сільського господарства та сільського населення.

Підсобні виробництва та промисли організовують на базі агрофірм, агрокомбінатів, агроторгових підприємств, агропромислових об'єднань, акціонерних товариств, сільськогосподарських кооперативів, фермерських господарств та їх об'єднань. Функціонують вони у цих формуваннях на правах виробничих підрозділів. Основним завданням їх діяльності є раціональне використання продукції, збільшення обсягів виробництва продуктів харчування та виробів виробничо-технічного призначення,

повніша зайнятість та закріплення робочої сили, зміцнення економіки

господарств у цілому, прискорення соціального розвитку села. Кінцевою метою їх діяльності, як і будь-якого іншого підприємництва в умовах ринку, є отримання максимального прибутку.

Всі види підсобних підприємств і промислів можна класифікувати за

спеціалізацією, за принципом організації діяльності, за характером використання праці, за розмірами і т.ін. Найсуттєвішою є класифікація за спеціалізацією. За цією ознакою розрізняють підсобні підприємства, які: 1) обслуговують основне виробництво; 2) переробляють сільськогосподарську продукцію; 3) випускають промислову продукцію.

Економічні взаємовідносини між підприємницькими структурами з виробничого обслуговування та сільськогосподарськими підприємствами будуються на основі прямих договорів, у яких зазначають усі умови виробничого обслуговування та розрахунки за надані послуги. Ці відносини мають грунтуватись на принципах взаємовигідного партнерства.

Сучасні умови вимагають принципово нової системи виробничого обслуговування сільськогосподарських товаровиробників. Це пов'язано з виникненням нових організаційних форм у сільськогосподарському виробництві та переходом засобів виробництва переважно у приватну власність, що дає змогу сільським товаровиробникам економніше використовувати кошти і майно і вибирати залежно від економічної доцільності між виконанням робіт власними силами чи на стороні.

Для ефективного і безперервного транспортування вантажів необхідно забезпечити основні й допоміжні цехи заводу і транспортний цех достатньою кількістю відповідних транспортних засобів. Для розрахунку потреби у визначених видах транспортних засобів і в організації їхньої роботи необхідно визначити вантажообіги заводу і цехи, вантажні потоки і номенклатуру вантажів, що транспортуються.

Вантажообігом заводу або цеху називається кількість вантажу, що підлягає перевезенню за визначений період часу (рік, квартал, місяць, добу, зміну).

Вантажний потік — це кількість вантажів, що переміщуються у визначеному напряму між пунктами навантаження і вивантаження.

Вантажообіг заводу дорівнює сумі окремих вантажних потоків.

Вантажообіг цеху визначається за таблицею, що складається з двох частин: надходження і відправлення вантажів. У кожній частині таблиці вказуються пункти, найменування і кількість вантажу.

Обсяги механізованих робіт, що їх виконують машини на тракторній тязі та змонтовані на тракторах, обчислюють в умовних еталонних гектарах. У загальний обсяг тракторних робіт включають польові, стаціонарні, транспортні, навантажувально-розвантажувальні й земляні роботи. Площу збирання самохідними комбайнами в умовні еталонні гектари не перераховують, а обчислюють у фізичних гектарах зібраної площі.

Розраховують обсяг тракторних робіт в умовних еталонних гектарах, перемножуючи кількість виконаних змінних технічно-обґрунтованих норм виробітку (нормо-змін) тракторами конкретної марки на змінний еталонний виробіток.

Розвиток переробного виробництва в кожній країні залежить від багатьох факторів: наявності сировини, що в свою чергу залежить від природно-кліматичних умов; від рівня розвитку виробничих сил та технічного оснащення; рівня задоволення потреб населення країни в окремих видах промислової продукції та продовольчих товарів; від наявності фінансових та матеріальних ресурсів переробних підприємств тощо.

За призначенням готової продукції переробні виробництва можна поділити на дві групи: підприємства, які свою продукцію направляють іншим галузям як сировину і ті підприємства, що направляють свою продукцію для безпосереднього споживання населення.

За рівнем механізації виробничих процесів підприємства переробного виробництва можна поділити на: часткової механізації (механізовано процеси основного виробництва); повної механізації (повністю механізовані виробничі процеси основного та допоміжного виробництва); автоматизовано-механізовані (процеси основного виробництва автоматизовані, допоміжного-механізовані); повної автоматизації (процеси основного та допоміжного виробництва повністю автоматизовані).

Залежно від характеру кінцевого продукту, його споживчих властивостей, а також технологічних вимог до сировини всі переробні галузі поділяються на окремі види. Існує кілька підходів щодо класифікації переробних галузей, а саме:

відповідно до характеру сировини, яка переробляється, переробні галузі поділяються на:

• видобувні (соляна, рибна, виробництво мінеральних вод), які характеризуються високою трудомісткістю;

• обробні (м'ясна, молочна, смакохарчова), які характеризуються високою матеріаломісткістю, оскільки витрати на сировину і матеріали перевищують 75%.

Усі галузі, що переробляють сільськогосподарську та іншу сировину, діляться на три групи:

• виробництво продуктів харчування — харчова промисловість;

• виробництво одягу і взуття — легка промисловість;

• виробництво інших предметів споживання — мило, парфумерія, сіль, мінеральні води та ін.

Залежно від виду перероблюваної сировини переробні підприємства діляться на дві групи:

• переробка рослинної сировини (борошномельна, хлібопекарна, цукрова, олієжирова, плодоовочеконсервна та інші види промисловості);

• переробка тваринницької сировини (м'ясо-молочна, маслоробна,

шкіряна та інші види промисловості).

За ступенем зв'язку переробних підприємств з їх сировинною базою

можна також виділити дві групи:

• переробні підприємства, що переробляють безпосередньо сільськогосподарську сировину, — первинна переробка, (борош­номельна промисловість);

• переробні підприємства, що використовують сировину, яка вже пройшла первинну переробку, — вторинна переробка (наприклад* хлібопекарна промисловість).

Відповідно до тривалості виробничого циклу переробні галузі можуть

бути сезонними і цілорічними, перервного і неперервного виробництва.

Ефективність виробництва — найважливіша якісна характеристика господарювання на всіх рівнях.

Під економічною ефективністю виробництва розуміється ступінь використання виробничого потенціалу, що виявляється співвідношенням результатів і витрат суспільного виробництва. Чим вище результат при тих самих витратах, тим швидше він зростає в розрахунку на одиницю витрат суспільно необхідної праці, та чим менше витрат на одиницю корисного ефекту, тим вище ефективність виробництва. Узагальнюючим критерієм економічної ефективності суспільного виробництва виступає рівень продуктивності суспільної праці.

Рівень економічної та соціальної ефективності виробництва (діяльності) залежить від багатьох чинників. Тому для практичного розв'язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників її зростання за певними ознаками. Класифікацію чинників зростання ефективності (продуктивності) виробничо-економічних та інших систем діяльності доцільно здійснювати за трьома ознаками:

• видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення);

• напрямами розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності);

• місцем реалізації в системі управління виробництвом (діяльністю).

Практично найбільш важливою треба вважати класифікацію чинників ефективності за місцем реалізації в системі управління діяльністю (третя ознака групування чинників).