76. Право і правосвідомість. Ідея правової держави та проблема прав людини у філософії права „новочасної” та сучасної доби. Право і закон. Право і справедливість.

Право - система общеобязательных норм и правил поведения людей, которые выражены в юридических законах и отображают государственную волю, устанавливают права и обязанности|долги| участников правоотношений, изменяется вместе с развитием общества, государства политики. Взаимодействуя с политикой, право оказывает большое|великое| влияние на ее реализацию, будучи основой|основанием| развития правосознания. Поведение, взаимоотношения людей регулируются политическими|политичными|, моральными и правовыми взглядами. Виды права – государственное, конституционное, административное, криминальное, процессуальное, семейное, международное.

Гос-во – обществ. механизм, призванный защищать интересы людей опред. территории и регулир. при помощи правовых норм взаимоотн. между ними, исп. при необх. спец. органы принуждения. Оно вкл. в себя бюрократич. аппарат, армию, суд, прокуратуру, карательные органы. Признаки гос-ва – территориальный принцип деления населения, наличие публичной власти, существование воор. формирований (армии, полиции), наличие налоговой системы, суверенитет, регулир. общ. отн. с помощью права, управление делами общества, распоряжение его человеческими, материальными и природными ресурсами.

Правовое гос-во – альтернатива тоталитарному. три важнейших принципа правового государства: верховенство закона; разделение властей (духовной и светской, а также законодательной, исполнительной и судебной); доминирование правового регулирования в практике государственного упорядочения гражданской жизни.

В основе лежит принцип свободы выбора народом своего соц. и полит. устройства. Опирается на конституцию, которая четко опред. взаимные обязательства управляющих и управляемых.

Существенным разделом цивилизованной конституции являются права человека, или гуманитарные права: свобода совести, слова, собственности, личной неприкосновенности и т.д. Первые провозвестия идеи гуманитарного права восходят к эпохе Возрождения. Концепция прав человека, появившаяся на общественной арене XVI-XVII веков под именем "божественного права христианина", "нового естественного права", "неотъемлемого личного права", по духу своему враждебна ренессансному титанизму и имеет религиозно-нравственные истоки. Исторически первое из всех прав человека - это свобода совести. Борьба за свободное распоряжение своими силами и способностями (комплекс "права на жизнь") и своим имуществом (комплекс "права на собственность") развертывалась в странах Запада на базе борьбы за веротерпимость. Этим объясняется генетическая системность прав человека, отчетливо зафиксированная, например, в "Двух трактатах о государственном правлении", вышедших из-под пера Дж. Локка. Именно от свободы совести как божественного правомочия каждого верующего все другие субъективные права личности заимствовали статус "священных", "прирожденных" и "неотчуждаемых". В ходе английской революции XVI века, идея неотчуждаемых личных прав соединилась с понятием первоначального общественного договора - с конституционалистским образом мысли. Осуществляется разделение естественных прав человека на категории - права просто гражданские (свобода совести, свобода распоряжения собственностью и др.) и права гражданско-политические (избирательное право, свобода политических объединений и др.). Такое понимание естественных прав человека - его можно назвать базисно-политическим, было унаследовано группами североамериканских колонистов. Именно из духа христианского протестантского просвещения родился идеал правоупорядоченной демократии, когда народ - суверен в качестве собирательной личности ограничивает сам себя признанием неотчуждаемого права каждого на "жизнь, свободу и стремление к счастью" (такова ключевая формула Декларации независимости).

С конца 40-х годов одна за другой появляются на свет международные гуманитарно-правовые документы, которые авторитетом мирового сообщества налагают минимальные цивилизационные лимиты на национально-государственную политическую практику. Этот новый этап в развитии гуманитарного права открывает Всеобщая декларация прав человека, принятая Генеральной Ассамблеей ООН в 1948 году. За нею вскоре последовали Конвенция о защите прав человека и основных свобод (1950), Конвенция о предупреждении преступления геноцида и наказании за него (1951), Конвенция о борьбе с дискриминацией в области образования (1960); далее - Международная конвенция о ликвидации всех форм расовой дискриминации (1965), Международный пакт о гражданских и политических правах (1966), Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах (1966).Всеобщая декларация прав человека 1948 года представляет собой антитоталитарное юридическое вето. Ее обосновывает Нюрнбергский процесс. Она кодифицирует осуждение мировым сообществом гитлеровского "нового порядка" и раскаяние в допущении этого порядка. Четвертая и пятая статьи декларации говорят о категорической недопустимости рабства, работорговли и пыток Предотвращение новых регрессий к варварству - первоочередная задача цивилизованной государственности. Она имеет категорически обязательный характер и обосновывает права, которые именуются "элементарными" и "базисными". К их числу относятся личная неприкосновенность, свобода совести, слова и объединений, права собственности и политического участия.

Гуманитарно-правовые декларации (даже международные, даже поддержанные авторитетом и силой мирового сообщества) сами по себе еще не создают повседневно действенной формы, внутри которой развивается цивилизованная политическая, экономическая и социальная жизнь. Права человека необходимо заложить в конституцию общества, превратить в базисный принцип, который определяет законодательство и правосудие.

Закон (З.), необходимое, существенное, устойчивое, повторяющееся отношение между явлениями. З. выражает связь между предметами, составными элементами данного предмета, между свйствами вещей, а также между свойствами внутри вещи. На основании познания З. достигается предвидение будущего, осуществляется претворение теории в практику. Посредством познанных З. оказывается возможным управление как природными, так и социальными процессами.

Закон общественный (З.О.), объективно существующая, повторяющаяся, существенная связь явлений общественной жизни или этапов историч-го процесса, характеризующая поступательное развитие истории. Законы развития общества есть законы исключительно деятельности людей, а не нечто внешнее по отношению к ней.

Справелдивость (Спр.), понятие о должном, соответствующее определённым представлениям о сущности человека и его неотъемлемых правах. Спр. – категория морально-правового, а также социально-политического сознания. Так, понятие Спр. Содержит в себе требование соответствия между практич-й ролью различных индивидов (социал-х групп) в жизни общества и их социальным положением, между их правами и обязанностями, между деянием и воздаянием, трудом и вознаграждением, преступлением и наказанием, заслугами людей и их общественным признанием. Несоответствие в этих соотношениях оценивается как несправедливость.

Закон, нормативвный акт высшего органа государственной власти, принятый в уствновленном конституцией порядке. З., издаваемый в порядке текущей работы законодательного органа, обладает наиболнн высокой юридической силой после конституции. Все акты, издаваемые государственными и общественными органами, лолжны соответствовать закону, не могут противоречить ему. З. принимаются в нашей стране Верховной радой или референдумом.

Конституция (К.) – Основной Закон государства, определяющий основы общественного и государственного строя, систему государственных органов, порядок их образования и деятельности, права и обязанности граждан.

Справедливість належить ДО виробленого історичною практикою механізму стабілізації, охорони та забезпеченні розвити)' с\ег і струггур До цього механізму належать і нормзти.вмо-регуяятивиі систявщ, оерев яких виділясться право - загальнообов'язковий, гарантований примусовою силою держави порядок життя суспільства.

Принцип справедливості С • кінисвомч рахунку, дотриманням »*галміоп> балансу, еквівалентності взаємних, віддавань та отримань, якими пов'емм мік собою суб'єкти права. Загострення він набуває з розвитком процесів рошаш% праці та товарного виробництва, котрі спадать самостійних індивіді* у стан загальної взаємної залежності один кіл одного. Ця яаасмозиежність «осит». безособовий, неперсоніфікований характер. Переважання взаємовідносин такого різновиду народжує проблему гарантованосп дотриманий інтересів окремої особистості.

софістів - Фразімахом з Халкедону: "Справедливістю с те, що в нагоді сильнішому". Тобто критерієм практичної політики та принципом володарювання с вигода сильнішого.

В людській душі Платон розрізняв три частини: розум - пов'язаний з мудрістю, волю — пов'язану з мужністю та почуття — пов'язані з стриманістю. | Справедливість являє собою гармонійне єднання всіх чеснот.

Арістотель (384-322 рр. до н.с) синтезував значну кількість сощально-філософських та політико-правових ідей щодо справедливості. її зв'язку із державою, правом та законністю. Мислитель звернув увагу на відносність поняття справедливості і в той же час на її об'єктивну обумовленість в кінцевому рахунку "правдою", природними законами.

Епікур (341-270 рр. до н.е.) вважав, що сама по собі справедливість нічого не варта, оскільки вона може проявлятися лише у відносинах між людьми та має договірну природу. Тільки на етапі раннього християнства повна рівність людей вважалася справедливістю. З перетворенням християнства в панівну релігію лише релігійна рівність стала вважатися справедливою. Людей рівняло загальне походження їх від Бога, та можливість рівності безсмертних душ у загробному житті.

Під час занепаду феодалізму в розвитку суспільної думки стосовно проблем державотворення, принципів справедливості та законності спостерігалися дві тенденції.

Перша — більш уваги приділяла проблематиці природного права. Одним з головних постулатів була ідея збігу справедливості, права та законності. Представником її можна вважати Гуго Гроція.

Друга - відрізнялася інтересом до норм, принципів та системи позитивного права в цілому. її підтримували представники історичної школи права.

Локк Людина, захищаючи своє: життя, свободу, власність, в природному стані прагне не нашкодити іншому.

В праві Кант розрізняв три категорії: 1) природне право, котре має виток в апріорних принципах та поділяється на приватне право (яке врегульовує відносини індивідів, як власників) і публічне право (яке визначає стосунки між людьми, об'єднаними в державу, як членами політичного цілого); 2) позитивне право, витоком якого є воля законодавця; 3) справедливість — вибагливість, яка не передбачається законом й тому не забезпечується примусом. Будь-яка держава, по розумінню Канта, має три влади:

Громадянське суспільство - це опосередкована працею система потреб, яка грунтується на верховенстві приватної власності та загальній формальній рівності людей- 3 його точки зору нерівність розподілення власності та станів не можна назвати несправедливістю природи, яка не може бути справедливою чи несправедливою.

Наявність свободи в громадянському суспільстві означає досягнення стану правової держави. Мова йде не про свободу громадянина, з одного боку, а з іншого свободу держави, не про протиставлення їх автономних та незалежних прав та свобод, йдеться про органічно цілісну свободу - свободу державно організованого народу, яка включає в себе свободу окремих індивідів.

Якщо уявити, що люди оцінюють державні порядки спираючись лищ_е на свої суб'єктивні уявлення, які не мають ніякого об'єктивного грунту ппо справедливе та несправедливе, то неможливо вести розмову _Поо справедливість та несправедливість державно-організованого суспільства. Щоб його оцінити потрібно знайти аргументи, котрі приймались би незалежно від відмінностей між індивідами та їх почуттями по відношенню до важливіших інститутів суспільного життя. Виникає проблема пошуку в справедливості того, що можливо проаналізувати за допомогою чітко визначених правил логіки.

Перельман називає вимогу рівного зиношення до рівних людей

Справедливість с проявом розуму в дії, функції якого полягають в пошуках направлення, загального для різних концепцій справедливості, направлення, яке не вичерпує весь сенс цього поняття, але може бути визначене ясно та чітко.

Джон Роулз переконаний в можливості наукового осягнення сенсу справедливості

По аналоги з арістотелевською концепцією розподільнім та зрівняльної справедливості Роулз вважає, шо в вихідній ситуації люди обрали б па протилежних принципи розподілення прав та обов'язків: перший - вимагас рівності в їх розподіленні, а другий стверджує, шо соціальна та економічна нерівність може бути справедливою за умов її компенсації благами для кожного, особливо для найменш забезпечених членів суспільства

Принцип рівності зводиться до вимоги для кожної особистості рівних прав на головні права та свободи. Система індивідуальних прав та свобод повинна співпадати із загальною свободою "свобода може бути обмежена тільки заради свободи".

Принцип відмінності обумовлює виправдання соціальної та економічної нерівності, якщо вона розумно сприймається суспільством як користь для кожного та реалізується в умовах досяжності для всіх позицій та посад від найнижчих до найвищих. Йдетьсі про надання рівних можливостей та усунення нерівності, котра виникає або складається на підставі кількості матеріальних цінностей або народження. висуває "принцип відшкодування**, суть якого полягає в тому, щоб змістити вплив випадковості в бік рівності.

Справедливість - це принцип, котрий має нормативний характер та відображає соціально-економічні відносини, які існують в певному суспільстві. Це складний феномен, який постає грунтом взаємодії політики, моралі, економіки та права. Під правом, в ідеалі, слід розуміти не будь який закон чи сукупність нормативних актів держави, а лише нормативно закріплену справедливість, яка має визначати зміст права взагалі та окремої правової норми, зокрема.

Законність являє собою не тільки принцип правового регулювання суспільством, а і режим точного та неухильного дотримання існуючого та нормативно закріпленого державними приписами та нормами моралі порядку.