75.Гражданское общество и государство....

“Загальна воля” громадян торкається тільки кола питань, які мають справді загальногромадянський інтерес (захист країни вiд зовнiшньої загрози, підтримка стабільного економічного розвитку тощо), І в той же час забезпечує вільне вирiшення громадянами їхніх приватних проблем, то перед нами, з одного боку, демократична держава, а з іншого – громадянське суспільство.

Змiст поняття громадянського суспiльства включає всю сукупнiсть неполітичних (недержавних) відносин у суспільстві, тобто економічнi, моральні, культурно-духовнi, релiгійнi, нацiональні. Громадянське суспiльство – це сфера спонтанного самовиявлення вiльних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищенi законом вiд прямого втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади.

Економiчною основою громадянського суспiльства є власнiсть в усій багатоманітності її форм, насамперед приватна, кооперативна, асоційована, колективна тощо. Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

Основою громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених ними міжособистісних зв'язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття інтересів, можливостей і способів їх висловлення та реалізації.

Головні риси громадянського суспільства:

— відокремлена від держави структура суспільства, до якої належать різноманітні асоціації, добровільні об'єднання людей;

— адекватний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та процесів у ньому;

— утвердження безпосередніх і різноманітних інтересів, можливість їх вираження та здійснення;

— можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від держави — сфери умовного, формального життя;

— наявність ринку, вільної конкуренції, відносин обміну діяльністю та її продуктами між незалежними власниками;

— безпосереднє спілкування людей;

— повага громадянських прав, які вважаються вищими за державні закони;

— свобода особистості;

— плюралізм, сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві й різноманітної діяльності людей;

— регулювання дій людей безпосередньо самими ж людьми, передусім через норми моралі.

Альтернативність ознак та цінностей держави й громадянського суспільства не означає їх антагоністичності, а навпаки, зумовлює їх взаємну потребу. Без держави неможливе громадянське суспільство, без громадянського суспільства неможлива повноцінна правова держава. Вони є взаємообумовленими аспектами одного цілісного життя людини, цивілізованого суспільного буття.

Лише з допомогою норм права державна влада може набути загальності та обов'язковості, що забезпечує стабільність і динамізм політичних процесів. У зв'язку з цим, розбудовуючи правову державу, потрібно керуватися принаймні такими трьома основними принципами взаємозв'язку держави та права:

1. Першість і верховенство права. Це означає, що право є невід'ємною власністю людини, нації, народу, воно ніким не надається й ніким не може бути відчужене.

2. Відповідність закону праву. Будь-який закон, прийнятий державою, має бути правовим. Право містить у собі сенс правильного, справедливого. Коли справедливість дістає нормативне закріплення, вона стає законом. Отже, закон є лише юридичною формою права.

3. Формальна рівність. Право має бути визнане як рівний для всіх вимір свободи. Принцип нормальної рівності припускає лише одне — закріплення в законі однакових можливостей.

Реально в Україні вже є громадянське суспільство: за кількiстю полiтичних партій і громадських організацiй ми, певне, не поступаємося найдемократичнішим країнам світу; у нас є порiвняно розвинута публічна сфера, продекларована свобода приватної власностi і ринок "втягує" все нові й нові прошарки населення. Складнiше справа виглядає, на нашу думку, з головним – етносом громадянського суспільства, громадянином, орієнтованим на високі моральні цінностi та зразки поведінки. На жаль, у суспільстві, з одного боку, ще панує право сильного і жадоба до зиску за будь-яку ціну, з іншого – політична апатія, утриманська свiдомiсть, прагнення до повернення під владу "сильної руки". Отже, створення громадянського суспільства в Україні потребує насамперед морального відродження, реконструкції почуття солiдарностi і вiдновлення людської гідності.

ВЛАСТЬ - в классических философских концепциях - особое отношение между людьми, способность осуществлять свою волю. Традиция интерпретации В. в терминах воли (субъективной или коллективной) и дихотомии "господин - раб" восходит к Платону и Аристотелю. Преодолевая доминировавшие в средневековье сакральные представления о В., Макиавелли выдвинул идею о светском характере В., необходимой для сдерживания эгоистической природы человека и определяемой тактическими соображениями в отношениях "государь - подданные".

В доктрине европейского либерализма (Локк, Гоббс и др.) нашли свое развитие рационалистические взгляды на природу, источники и функции В. Работы Маркса и Энгельса сместили акценты на исследование политической В., основанной на классовых антагонизмах и определяемой в конечном счете материально-производственными отношениями.

Проблема В. была систематически проанализирована в социологии М.Вебера, который ввел понятие легитимности господства (признания В. управляемыми индивидами), выделил легальный, традиционный, харизматический виды, а также личностный и формально-рациональный типы В.

В настоящее время при анализе В. принято рассматривать в качестве видов политическую, экономическую, государственную, семейную В., учитывать различные ее формы (господство, руководство, управление, организация, контроль) и методы (авторитет, право, насилие).

Неклассические философские версии В. связаны со снятием оппозиции "правитель - подчиненный", пересмотром понимания В. как чисто идеологического, подконтрольного разуму феномена и рассмотрением ее в более широких философских контекстах. С первым наброском такого подхода выступил Ницше. Он дезавуировал деятеля-субъекта как "присочиненного" к волевому акту. Безличная сила "воли к В." лежит, по Ницше, в основании существования; познание мира, будучи "волей к истине", оказывается формой проявления иррационального полифункционала "воли к В.". Идеи генеалогического исследования В. (по Ницше) были восприняты современной французской философией от структурализма до "новых левых". Фуко, исследуя комплексы "В. - знания", рассматривал "структуры В." как принципиально децентрированные (лишенные иерархически привилегированной точки - Суверена) образования, специфика которых в том, что они - "везде". Эта "вездесущность" В. задает ее новое видение как лишенного теологического измерения самоорганизующегося процесса взаимоориентации, конфликтующих отношений, пронизывающего силовыми полями весь социум.

Природа В., по Фуко, обращена к сфере бессознательного, существуя в модусе самосокрытия, она обнаруживает свои подлинные "намерения" на микроуровне социальной жизни (классификация удовольствия, ритуал исповеди, локализация секса и т.п.), на поверхности кристаллизуясь в государственные институты и социальные гегемонии.

Р.Барт развивает и перерабатывает в русле "политической семиологии" ницшеанские интуиции об укорененности В. в "самом начале языка". Он демонстрирует, что язык, считающийся нейтральным средством коммуникации, на самом деле пропущен через механизмы вторичного означивания (идиоматические смыслы, жанровые конвенции и т.п.), имеющего идеологическую природу и обеспечивающего языку социальную действенность и статус дискурса. Таким образом, В., по Р.Барту, осуществляется в форме дискурсивных стратегий, на службе у которых оказывается индивид в силу самого факта употребления языка и которые в совокупности образуют первичный уровень принуждения. Более радикальные трактовки В. содержатся в работах Делеза и Гваттари (В. как субпродукт "производства желания"), проясняющих бытийные аспекты В. через образы "В. ткани", "В. организма" и т.д. Общая направленность неклассических концепций В. заключается в выявлении форм и методов принуждения, осуществляемых помимо сознания индивидов, что определяет переход от попыток дефиниции В. к ее систематизированному описанию.