39. Характеристики класичної та некласичної традицій в філософії.»Постмодерністський поворот» в культурі хХст.Філософський модерн та постмодерн.

Наука класичного періоду розпочинається в Європі з Ф. Бекона, досягає найвищого розквіту в працях І. Ньютона і закінчується революцією у фізиці наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Стрижневою науковою дисципліною класичного періоду була механіка, що вивчала стійкі залежності, які можна виразити переважно математичною мовою. Вона орієнтувала дослідження на пошук причин явищ, знання яких за умови додержання логічних правил мислення обов’язково повинно привести до очікуваних наслідків. Видатну роль в дослідженні відігравав експеримент, за допомогою якого можна було визначити стабільність, однозначне функціонування досліджуваного об’єкта в заздалегідь заданих умовах. Вважалося, що заради вирогідності з описів і пояснень треба виключити все, що стосується впливу людської діяльності на об’єкт. Пізнання тлумачили як теоретичне узагальнення даних спостереження й експерименту.

Основною рисою класичної науки є те, що знання носить об'єктивний характер, а сам шлях до їх накопичення і відкриття суб'єктивний. Класична наука має особистісно-світоглядну орієнтацію. Для класичної науки характерне поєднання теоретичних і емпіричних методів дослідження. Основна мета класичної науки формування загального уявлення про світ і місце в ньому людини.

Класичну науку (додисциплінарну (ХVII-XVIII ст.) і дисциплінарну (ХІХ ст.), згідно станів її розвитку) складають ідеали, норми наукового мислення, відповідна наукова картина світу, а також філософські ідеї та категорії, на яких вона грунтується. Заміна будь-якої частини з цих засад становить наукову революцію, що і відбулося на початку ХХ ст. і спричинило розвиток некласичною науки.

Некласичний період розпочинається з виникнення термодинаміки. Якщо в класичній науці закони і сам предмет вважали незмінними, позачасовими і позапросторовими, то термодимаміка довела: предмет дослідження і знання про нього мінливі, нестійки. Цю думку підтверджували ідеї неевклидової геометрії, криза канторівської теорії множин, виникнення інтуїціоністської математики, ідеї структуралізму в гуманітарних науках. У цю епоху розпочинається ланцюгова реакція революційних змін у різних галузях знань: у фізиці (відкриття поділу атома, становлення релятивістської і квантової теорії), в космології (концепція нестаціонарного Всесвіту), у хімії (квантова хімія), в біології (становлення генетики). Пізніше зароджуються кібернетика і теорія систем, що відіграли дуже велику роль у розвитку сучасної наукової картини світу. У процесі видатних досягнень у різних галузях формувався стиль мислення некласичної науки. Він характеризувався відмовою від прямолінійного об’єктивизму і розуміння відносної істинності теорій і картин природи, розроблених на тому чи іншому етапі розвитку природознавства. Відповіді природи на запитання людей залежать не тільки від її будови, а й від того, як ці запитання ставляться, від історичного розвитку засобів і методів пізнавальної діяльності. На противагу ідеалу єдино істинної теорії, що фотографує досліджувані об’єкти, припускається правдивість кількох різних теоретичних описів однієї і тієї самої реальності, оскільки в кожній з них може бути момент об’єктивного знання. Некласична наука почала досліджувати не просто предмети, що зазнають змін, а об’єкти, недоступні людським органам почуттів (мікро- і макросвіт). Для цього створюють особливий тип лабораторій - складний, насичений технічними засобами технологічний процес на зразок сучасного виробництва. Наукові дослідження починають здійснювати спеціально організовані колективи з поділом праці в них: від генераторів ідей до організаторів їх виконання, з участю інженерів, техніків, лаборантів, які технічно забезпечують функціонування засобів наукової діяльності. Наука в прямому розумінні слова стає різновидом індустрії.

Некласична наука (постмодерн):

- відмова від абсолютів (принцип релятивності) (приклади: теорія відносності, квантова механіка);

- у центрі пізнавального процесу стоїть суб'єкт з його соціокультурними прикметами;

- методи пізнання залежать від суб'єкта;

- спроби виділити наукове і ненаукове (позитивізм).

Модерн розпочинається з грандіозної революції в науці та філософії Копеника-Декарта і завершується початком теперішньої кризи антропності, ознаменованої занепадом неподільної віри в науку, раціональність, науково-тхнічний поступ.

Людина модерну — це культуротворець, сповнений віри у Розум, Науку, Техніку. Вона відчуває себе такою, що стоїть віч-на-віч зі Всесвітом, їй приступні усі його ресурси, усі джерела буття. Фінальна перемога антропності у Всесвіті неминуча. Одним словом, людина модерну приречена на перемогу, на безмежну владу над усім сущим; її буття гарантоване у Всесвіті; несталість, нестабільність, колапс життєвого простору не загрожує людському буттю.

Ідея загального прогресу базувалася на твердій впевненості, що розвиток мистецтв, технологій, наук, розширення горизонтів свободи абсолютно необхідні, життєво важливі, корисні планетарному людству у всій його тотальності. Найрізноманітніші політичні течії об'єднувала загальна віра в те, що всі починання, відкриття, встановлення правомочні лише в тій мірі, в якій вони сприяють емансипації людства.

Світові війни, Голокост, екоцид підірвали віру людини модерну у саму себе, у свій розум, в НТП.

Людина, за влучним зауваженням Ніцше, втратила гідність у своїх же власних очах. Зазнали занепаду навіть такі одвічні очевидності, як "Істина", "Благо", "Обов'язок", "Краса". Акцентуючи увагу на цих катаклізмах епохи модерну, постмодерністи риторично запитують: хто ще є спроможним самовіддано вірити у всеблагого, всемогутнього Бога, берегти відданість системі святинь, ідеалів, цінностей модерну? Чи може хто-небудь сьогодні фанатично вірити у духовний поступ? Чи не підірвана віра у

Розум, НТП, у велику мрію Просвітництва? Хто сьогодні вірить у можливість ціннісно-нейтральної науки, у те, що вона є безперечним благом? Хто сьогодні з абсолютною вірогідністю знає, що таке "гарне життя" і як досягти його? Хто сьогодні знає, як розв'язати глобальні проблеми, що дісталися нам у спадок від модерну: забруднення атмосфери, потепління планетарного клімату, вичерпання непоновлюваних енергоджерел, нуклеаризм, перенаселення планети, расизм, войовничий націоналізм, СНІД, проблеми збереження стабільності біосфери, антропосфери, сфери культури?

Наукові революції другої половини XX ст. — нелінійна, ймовірнісна, комп'ютерно-інформаційна, квантовопольова та ін. — кардинально перетворили фундаментальні основи не лише наук про природу, а й наук про людину, культуру, історію, мову. Вони спростували нарцисистські міфи модерну про унікальність, центральність, привілейованість становища нашого Всесвіту, нашого біологічного виду (Гомо сапіенс), нашої психіки "Доба Модерну" для до-ніцшевського періоду була добою безмежної, віри в реформасторську міць сил епохи Модерну : Природознавства, Техніки, Індустрії та Демократії.

В новому (тобто, після-ніцшевському) дискурсі оцінювання Модерну змінюється чи не на протилежне.

"Доба Модерну" проголошується часом війни світоглядів за володіння планетою, війни індустріальної цивілізації проти беззахистної природи, війни тоталітарних режимів, проти особистості. Модерн звинувачується тут в найтяжких злочинах проти, людства. На нього покладається відповідальність, за всі світові катастрофи XX століття (починаючи від двох ситових війн і закінчуючи екоцидом, що наближається).

Застереження, світового співтовариства, про те, що подальше здійснення "Проекту Модерну" невідворотно приведе людство до самознищення, - характерна особливість після-ніцшевського дискурсу про Модерн.

Людина постмодерну знає, що минуле здатне найнесподіванішим чином нагадати про себе, особливо у тих випадках, коли воно ігнорується. Саме тому вона вдивляється у майбутнє без самовпевненості модерністів, без їхньої волі до влади. Вона зустрічає це майбутнє з великою невпевненістю, розгубленістю, скепсисом. Для неї воно подібне до безодні, хаосу утопічних надій, мрій, сподівань, страхів, загроз. Таке бачення майбутнього, мабуть, є одним з найхарактерніших поглядів постмодернізму, найвластивішим для нього сприйняттям теперішньої екзистенційної ситуації.