25.Особливості філософії та культури Нового часу (аналіз в контексті праці м.ХАйдеггера “Час картини світу)

Развитие науки Нового времени, как и социальные преобразования, связанные с разложением феодальных общественных порядков и ослаблением влияния церкви, вызвали к жизни новую ориентацию философии. Если в средние века она выступала в союзе с богословием, а в эпоху Возрождения - с искусством и гуманитарным знанием, то теперь она опирается главным образом на науку.

Поэтому для понимания проблем, которые стояли перед философией XVII века, надо учитывать, во-первых, специфику нового типа науки - экспериментально-математического естествознания, основы которого закладываются в этот период. И во-вторых, поскольку наука занимает ведущее место в мировоззрении этой эпохи, то и в философии на первый план выходят проблемы теории познания - гносеологии.

Уже в эпоху Возрождения, как мы видели, средневековая схоластическая образованность была одним из предметов постоянной критики. Эта критика еще более остро ведется в XVII веке. Однако при этом, хотя и в новой форме, продолжается старая, идущая еще от средних веков полемика между двумя направлениями в философии: номиналистическим, опирающимся на опыт, и рационалистическим, выдвигающим в качестве наиболее достоверного познание с помощью разума. Эти два направления в XVII веке предстают как эмпиризм и рационализм.

ХАЙДЕГГЕР (Heidegger) Мартин (1889—1976) — немецкий философ, один из крупнейших мыслителей 20 в. Родился и воспитывался в небогатой трудовой католи­ческой семье. Такое происхождение в преимущественно протестантской Германии некоторые исследователи склонны рассматривать как сыгравшее принципиаль­ную роль во всем философском становлении X. Прин­ципиально неискоренимая провинциальность мышле­ния, почвенничество, смесь католицизма с протестан­тизмом, критика метафизики, поиски идеального языка в языке мифа и диалекта традиционно увязываются с этими обстоятельствами жизни философа. Учился в гимназии иезуитов в Констанце, с 1909 в университете Фрайбурга слушал теологию, естественные науки, фи­лософию

26 .Проблема методу пізнання в філософії Нового часу (бекон, Деекарт)Характеристика раціоналізму та емпіризму.

Найсуттєвіша особливість філософії Нового Часу: орієнтація на природознавство; тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя. Головне завдання своє вбачає а розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнанні, концентруючи основну проблематику навколо методології наукового пізнання і гносеології.

На цій основі в філософії ХУП ст. формуються два протилежні напрямки: емпіризм І раціоналізм.

Емпіризм - Проголошує, що основний зміст наукове пізнаній отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було у чуттєвому досвіді суб'єкта Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво-сенсетивного досвіду ((лат.) - почуття, відчути). Ідеалістичний емпіризм обмежує досвід сукупністю відчуттів або явлень, заперечуючи, що у основі досвіду лежить об'єктивний світ (Берклі, Юм, Мах, Авенаріус, Богданов, сучасний логічний емпіризм і т.д.}. Матеріалістичний емпіризм вважає, що джерелом чуттєвого досвіду є об'єктивно існуючий світ (Ф.Бекон, Гоббс, Локк французский матеріалізм XVIII ст. Обмеженість емпіризму, вважають деякі сучасні філософи, полягає у метафізичному перебільшенні ролі чуттєвого досвіду і недооцінка ролі наукових абстракцій і теорій у пізнанні, в запереченні активної ролі і відносної самостійності

Раціоналізм - наголошує, що основний зміст наукового пізнання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенсетивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Раціоналізм виникає як спроба пояснити логічні особливості істин математики і математичного природознавства (в XVII ст. Декарт, Спіноза, Лейбніц, у ХУШ ст. - Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель). Обмеженість раціоналізму, вважають деякі сучасні філософії, полягає у запереченні досвідного походження всезагальності і достовірного знання, абсолютизує безумовний характер цих логічних ознак, не знає діалектики переходу від меншої всезагальності І необхідності до більшої і необхідної.

Раціоналізм має різноманітні прояви у різних областях знання. У психології, наприклад, на перший план висуває інтелектуальні психічні функції, зв'язки, наприклад, волю до розуму (Спіноза); в етиці - раціональні мотиви і принципи моральної діяльності; в естетиці раціональний (інтелектуальний) характер творчості. У всіх випадках раціоналізм означає віру у розум, в очевидність розумного споглядання, в силу доведеності.

Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знані визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Засновником емпіризму був англ. філософ Ф. Бекон (1561-1626), який основні свої ідеї висловив у працях “Новий органон” і “Про гідність та примноження наук“. Головне завдання Ф. - пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно оріентував пізнавальну і практичну діяльнисть людини. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота. На думку Бекона, існуе чотири види помилкових суджень, “примар”, від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. “Примари Роду” - пов’язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Під впливом ціх примар людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих суб’єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослід-ницька дисципліна можуть послабити їхній вплив. “Примари Печери” - зумовлені індивід. особл. людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу нібито із своєї печери. “примари Печери”, як і “примарами Роду”, є проявами суб’єктивного ставлення людини до природи. Ці “примари” можна подолати шляхом колективного досві-ду, врівноваженістю в судженнях. “Примари Площі” - проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. “Примари Театру”- породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба виходити лише з досвіду і безпосередньго вивченя природи, бути вільним і самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалеж-ним від авторитетів. Метою пізнання є зба-гачення життя справжніми відкриттями і вла-да людини над силами природи; об’єктом піз-нання є природа, а основними методами – індукція та експеримент. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схолас-тичної, абстрактно-спекулятивної методо-логії, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алего-ричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший – це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях – шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагро-мадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки – шлях бджоли. Як бджола пере-робляє нектар у дорогоцінну речовину – мед, так і справжній науковець перетворює емпі-ричні факти за допомогою раціональних ме-тодів у наукову істину. Методом, за допомо-гою якого відбувається сходження від оди-ничних фактів, окремих спостережень до тео-ретичних узагальнень, є методом наукової індукції.

В своїй основній праці „Новий Органон” Бекон сформулював основні принципи англійського матеріалізму і емпіричні методології нової науки. Складається з двох частин: “Афоризми про тлумачення природи або царства людини” і друга “Велике встановлення наук”. Бекон ставить задачу сформувати правильний метод дослідження природи, щоб досягнути царства людини на Землі. Він впевнений, що природу можна підкорити лише підкоряючись їй, не викривляючи її образу, лише осягаючи діючі в ній причини і закони. Цьому заважають “ідоли”: “ідоли роду” (племені), що пов'язані з вірою в істинність пріоритетного; “ідоли печери” — з вузькістю поглядів деяких людей; “ідоли площі” (ринку) - з буденним слововживанням; “ідоли теорій” (театру) - з догматичною прихильністю до односторонніх концепцій. Протидіяти їм можуть мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження.

Силогічна логіка не вловлює тонкощів природи, істинною зброєю пізнання, на думку Бекона, є індукція, яка є раціональною методологією аналізу дослідних даних. Структуру індукцій складають “таблиці відкриттів”: збирається достатня кількість різноманітних випадків явища, причини і “форми” якого шукається ( таблиця наявності), потім - багато випадків, як можна більше подібних попереднім, в яких це явище відсутнє (таблиця відсутності); потім множину випадків в яких спостерігається інтенсивності даного явища (таблиця ступенів). Порівняння цих множин дозволяє виключити факти, які не постійно супроводжують дане явище, і в результаті виявити його причину, закон і “форму”, що дає і правило практичного отримання явища. Процесу індуктивного аналізу сприяють ситуації в яких природа досліджуваного явища виявляється більш очевидно, ніж звичайно - так звані переважні приклади. Робота індуктивного методу ілюструється на прикладі знаходження “форми” тепла.

Основ. протилежного раціоналіст. Напрям-ку був Декарт. Основні погляди викладені у працях: “Міркування про метод”, “Роздуми про першу філософію”, “Начала філософії”, “Пристрасті душі”. Д. підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядкуватись раціон.-математ. Мислен-ню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформолював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання – визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цім правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правлі формулюється вимогоа аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на прос-тіши і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає “дотримуватись певного порядку мислення” - починати з найпростіших і дос-тупних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуіцію. Отже, засадними елементами раціо-наліст. методу Д. є дедукція та інтуіція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретель-ність дедуктивного виведення і вимагає пов-ного переліку, детального огляду всіх ланок. Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціо-наліст. дедукцію методологією інтелектуаль-ної інтуіції. Раціоналіст. дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочивидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми мате-матики. Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуіції, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: “Я мислю”. Неможливо заперечувати положення “Я мис-лю”, бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Саме цьому положенню притаман-ні ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: “Мислю, отже існую”. Тобто від здатності мислити переходить до суб’єкта, істоти, яка мислить. Людина від на-родження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-де-дуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксі-оми математики. Ці ідеї Декарт розглядав як втілення природного світлого розуму.