23. Особливості культури та філософії доби європейського Відродження:гуманізм, антропоцентризм, пантеїзм, натуралізм.Ренесансний гуманізм та утопія.

Возрождение - период в культурном и идейном развитии стран Западной и Центральной Европы. В Италии эпоха Возрождения с 14-16 веков, в других странах с 15-16 вв. Большинство исследователей связывают появление Возрождения с переходом от средневековья к Новому времени, т.е. от феодализма к капитализму.

 Отличительные черты идеологии Возрождения: 1. антифеодальная направленность 2. светский характер ( против церкви ) 3. гуманистическое мировоззрение 4. обращение к культурному наследию античности.

Идеологической основой стали гуманизм, а затем натурфилософия.

В философии эпохи Возрождения можно выделить три основных течения мысли, весьма условно дав им преимущественные временные координаты:

- антропоцентрическое, с середины XIV до сер. XV в.),

- (онтологическое, с сер. XV до первой трети XVI в.),

- (механистическое, втор. пол XVI нач. XVII в.) Натурфилософия, затем, уступает место философии Нового Времени.

Гуманизм - от лат. человеческий - признание ценности человека как личности, его права на свободное развитие и проявление своих способностей. Утверждение блага человека, как критерия оценки общественных отношений. В философском смысле - светское вольномыслие, противостоящее духовному господству церкви. Гуманизм начинается тогда, когда человек начинает рассуждать о самом себе, о своей роли в мире, о своей сущности и предназначении, о смысле и цели своего бытия. Эти рассуждения имеют всегда конкретные исторические и социальные предпосылки, гуманизм по своей сущности всегда выражает определенные социальные, классовые интересы. Гуманизм ренессанса проявлялся в революционных идеях, обращенных на внутреннюю, земную "божественность" человека, в привлечении человека к жизненной активности, в утверждении веры человека в себя.

Від studia humana («людське знання»), як називали світське знання, і пішла назва гуманізм. Буржуазний спосіб життя орієнтував на природу, природне буття як справжню реальність, але феодальні відносини, як і раніше, орієнтува­ли на духовність, на Бога, як на єдине істинне розуміння суті реаль­ності. Протягом досить тривалого часу ці різні світоглядні установки не виявили своєї несумісності, тому конкретним об'єктом існування для ідеологів молодої буржуазії виступає не природа, як така, а при­родна людина.

Природна людина претендує на роль найвищої реальності, не принижуючи божественно-духовної реальності. Бог продовжує віді­гравати почесну роль творця світу, але поряд з ним з'являється людина. Формально вона залишається залежною від Бога, бо створена ним, але будучи наділеною, на відміну від решти природи, здатніс­тю творити і мислити, людина поряд з Богом фактично починає віді­гравати роль істоти, співрівної Богові (антропологізм). Людська діяльність як діяльність принципово творча є одним з центральних моментів антропологізму перших гуманістів. Саме увага до людської діяльності стимулює дослідницький пошук гума­ністів у питаннях свободи волі в її відношенні до божест­венного провидіння.

Вчення про людину. Згідно з роздумами одного з гуманістів XV ст. Джованні Піко Мірандоли, Бог, створивши людину, поставив її в центрі Всесвіту і звернувся до неї зі словами про те, що не дасть людині ні визначеного місця на Землі, ні особистого образу, ні осо­бливих зобов'язань, щоб місце, лице і обов'язки свої людина мала б за власним бажанням, згідно з своєю волею і своїм рішенням.

Проблема діяльності. В епоху Відродження будь-яка діяльність, чи то діяльність художника, скульптора, архітектора, чи інженера сприймається інакше, ніж в античності або в середні віки. В епоху Відродження творча діяльність набуває сакрального, тобто священного характеру. За допомогою цієї діяльності людина не просто задовольняє свої потреби. Вона творить новий світ, ство­рює красу і творить найвище, що є у світі — саму себе. В епоху Відродження зростає цінність окремої людини.

Початок гуманістичного руху і Відродження загалом звичайно відносять до кінця XIII — початку XIV ст. Пер­шим «гуманістом» прийнято вважати видатного поета і мислителя Данте Аліг'єрі (1265—1321), що жив і творив у Флоренції — «столиці» італійського Відродження – итал. поэт, создатель итал. лит. языка. Данте одним із перших проголосив людину «найвеличнішим чу­дом з усіх проявів божественної мудрості». Інший мисли­тель-гуманіст, поет Франческо Петрарка (1304—1374) по­лемізує з філософами-схоластами (і чи не один з перших відкрито критикує «схоластизованого»Арістотеля). Ви­правдовуючи «земні» устремління людини, Петрарка звер­тається до спадщини головним чином античних мислителів, хоча прагне знайти співзвучні мотиви і в таких авторитетів середньовіччя, як Августин.

В эту эпоху происходило своеобразное обожествление человека - "микрокосмоса", богоравного существа, создающего и творящего самого себя. Эти взгляды представляют собой антропоцентризм. Это философский термин, укоренившийся во второй половине 19 века для обозначения идеалистических учений, видящих в человеке центральную и высшую цель мироздания. Но его основы были заложены в эпоху Возрождения. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентрчним, в центрі уваги якого була людина (італієць Піко делла Мірандола (1463-1494) був впвнений, що Бог створив людину і зробив її цетром Всесвіту і кінцевою метою світобудови). Характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація нам мистецтво. За допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його цінність. Людина усвідомлюється і змальовується як вища цінність і онтологічнв реальність.

Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру.

Пантеизм - от греч. theos, что означает бог. Это религиозные и философские учения, отождествляющие бога и мировое целое. Але в розумінні природи, як і в тлумаченні людини у цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачеться пантеїстично. В перекладі з грецької мови «пантеїзм» означає «всебожжя». Християнський бог свій трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис, які не були притаманні їй в античності.

Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства військової справи, тобто розвиток матеріального в-ва, обумовило розвиток техніки, природознавства, математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму від схоластики і повороту від суто логічної проблематики до природничо-наукового пізнання світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші мислителі епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму.

Одним з характерних представників ренесансної філософії цього спрямування був Микола Кузанський (1401 – 1464 рр). Аналіз його вчення дає змогу особливо яскраво побачити різницю між старогрецькою трактовкою буття і трактовкою буття в епоху Відродження.

Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орієнтувався на традицію неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислював вчення неоплатоників, починаючи з ценрального для них поняття «єдиного». У Платона і у неоплатоників, як ми знаємо, єдине характеризується через протилежність «іншому», неєдиному. Цю точку зору поділяли піфагорійці та елеати, які протиставляли єдине множинності, границю – безмежності. Кузанець, який поділяв принципи християнського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє, що «єдиному ніщо ен протилежне». А звідси він робить характерний висновок: «все є все» – формула, яка звучить пантеїстично і безпосередньо передує пантеїзму Жордано Бруно (1548 – 1600 рр).

Ця формула неприйнятна для християнського теїзму, який принципово відрізняє творіння («все» від творця («єдиного»), але, що не менш важливо, вона відрізняється і від концепції неоплатоників, які ніколи не ототожнювали «єдине» з «усім». Ось тут і проявляється новий підхід до проблем онтології.

З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж – «мінімумом». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму.

Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родональників новоєвропейської діалектики.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення природи як начала несамостійного. Природа трактується пантеїстично (грецьке "пантеїзм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним. (Парацельс (1493-1541): природа як живе ціле, що пронизане магічними силами; Д. Бруно (1548-1600): природа і є Бог у речах).

Деяким філософам епохи Відроження були властиві натуралістичні погляди: природа розглядалася в її цілісності ( М.Кузанський (1401-1464), Д. Бруно: безкінечність Всесвіту та множинність у ньому світів; Парацельс).

Натурфилософия становится определяющим движением философской мысли на заключительном этапе Возрождения. Ее отличает не только предмет рассмотрения - прежде всего собственно "философия природы", но и метод подхода к основным проблемам философии. Сами мыслители назвали себя "натуральными философами", подчеркивая этим, что рассматривают и космос и человека с точки зрения автономии природы, вне теологии и схоластической книжной традиции. Натурфилософия использовала во всей полноте возрожденное гуманистами античное философское наследие, прежде всего философию "десократников", но также и платонизм, и отвергаемый ею в его схоластической форме Аристотелем. Через головы гуманистов она обратилась и к философской мысли средневековья, в особенности к неортодоксальным, аверроистским и неоплатоническим, пантеистическим течениям. Опираясь на достижения возникающих эту эпоху и в борьбе со схоластикой естественных наук, исходя из назревших общественных потребностей, натурфилософия стремится создать новую картину мира, свободную не только от авторитета теологии и схоластики, но и от книжной учености гуманизма. Основу ее метода составляет рассмотрение природы исходя из ее "собственных начал", независимо от вне- и сверхприродного вмешательства и от груза книжной учености.

У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки: 1) Ла Боесі (1530-1563) виступав проти абсолютизму влади. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції відстоювання міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету; 2) Нікколо Макіавеллі (1469-1527) обгрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Ідеалом держави вважав республіку як виразника народного суверенітету.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму (Томас Мор (1478-1535) "Утопія", Томазо Кампанелла (1568-1639) " Місто Сонця"). Утопісти вважали, що приватна власність спричиняє усі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Вони сформулювали основні риси майбутнього суспільства ( планове суспільне господарство, обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами, всі дорослі члени беруть участь у політичному управлінні, усі діти мають право на безплатну освіту та ін. Але утопісти пропагують надмірно сувору мораль, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стан, іделізують середньовічне ремесло.

Філософія, природознавчі досягнення епохи Відродження відкривали шлях розвиткові філософії та науки Нового часу