2.Джерела вивчення культури як історичного процесу.

Кожний народ фіксує свою історію низкою писемних джерел. Слов’яни, зокрема українці, залишили їх чимало. Це літописні зводи “Влесова книга” і “Повість минули літ”, козацькі літописи, філософські, наукові, економічні, політичні твори, першодруки, пам’ятки літератури – від славетних “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Слово о полку Ігоревім” – до книг, написаних сучасними майстрами поезії, прози, драматургії.

Наша країна багата на мистецькі пам’ятки: мозаїки і фрески Софії Київської, Спаса на Берестові, твори народних майстрів, художників сьогодення та ін. Рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку культури виробництва, що також входить у коло дослідження історії культури. Зокрема, вироблена нашим народом культура землеробства стала основою для цього виду діяльності в усій Європі.

3.Культура скіфів та сарматів на українських землях.

Скіфи- один з найдавніших народів Стародавнього світу. Вони з’явилися на території України в першій половині VII ст. до н. е., прийшовши зі сходу, з степів між Каспієм, Уралом і Кавказом. Наприкінці VII ст. до н. е скіфи остаточно підкорили місцеві племена, завершивши політичне формування Скіфії.

Про життя скіфів, їх побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд докладно розповідає грецький історик і географ Геродот у своїй роботі «Історія». Його розповіді підтверджуються археологічними дослідженнями скіфських пам’ятників. Ядро Скіфії становили племена царських скіфів і скіфів-кочівників, які панували над усіма іншими племенами. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили каллипиды або еллиноскифы. Далі на північ жили скіфи-орачі, на схід від них — скіфи-хлібороби. Останні два народу, вважають дослідники, не були етнічними скіфами, а належали до праслов’янських, що потрапили під скіфське вплив. Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н. е., за часів правління царя Атея, який вів часті війни за контроль над причорноморськими землями. Ударною силою скіфського війська була кіннота. Воїн-скіф був одягнений переважно в панцир, мав бойової пояс і щит, а його голову захищав шолом. Арсенал скіфської зброї складався з невеликого складного лука, списи, дротиків, сокир, кинджалів, коротких мечів.

Лісостепові племена скіфів займалися орних землеробством, у них розвивалося скотарство, садівництво, різні промисли і ремесла. Про соціальне розшарування скіфського суспільства красномовно свідчать численні поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдені унікальні вироби із золота і срібла. Скіфська релігія була політеїстичною. Всі боги зображувалися у вигляді людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль (образи коня, оленя та ін.).

Отже, у своєму розвитку скіфське товариство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації На рубежі IV-III вв. до н.е почався занепад цієї могутньої держави і на більшій її території з’явилися нові кочові племена.

Сармати — Сформувалися в заволжских степах на рубежі III-II ст. до н. е, хвилями рухалися на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кінець II ст. до н. н.е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор’я, а вже на межі нашої ери вони освоюють степу між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю. Постійні сарматські набіги і вимоги платити данину зумовили переселення ранньослов ’ янського населення Середнього Подніпров’я на нові території.

Апогею розвитку сарматське товариство досягло в I в. н.е Господарство сарматів мало характер попередників, а суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до раннеклассовых відносин. Сармати були вміло за скіфів у військовій справі, використовували досконалу зброю. Згодом частина населення сармата асимілювалася із місцевими слов’янськими племенами.