3.Культура доби Козаччини

На Запорізькій Січі склалася і розвивалася культура, яка формувалася у русі українських генетичних джерел, виникла на основі глибоких традицій українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток і на культуру цієї спільноти. Січ формувалася із втікачів від кріпацтва, національних і релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури та мистецтва свого народу. Унаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалася оригінальна, яскрава, різнобарвна, самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури усієї України.

Таким чином, упродовж ХІV − ХVІ ст. в українській культурі, з одного боку, розвивалися та удосконалювались традиції Київської Русі, з іншого, сприймались і трансформувались ідеї Ренесансу та Реформації. Хоча зберігається провідна роль релігійного мистецтва, посилюється увага до земної людини і реального, земного життя. Взаємодія із західноєвропейським мистецтвом активізується в ХVІ – першій половині ХVІІ ст., коли українська культура вступає в новий етап розвитку. Саме тоді загострюються проблеми міжконфесійної боротьби, національного і соціального визволення, розгортається культурницька і просвітницька діяльність братств, набуває поширення книгодрукування, засновуються освітні заклади нового (європейського) типу. Як про потужну культуро творчу силу, заявляє про себе козацтво. У цей час відбувається піднесення в різних видах мистецтва. Здобутки культури українського народу ХІV − ХVІ ст. дають підстави говорити про її самобутні риси, тісний зв'язок її з гуманістичними ідеями.

4.Особливості національно-культурного відродження 1 половини 20 століття

Загалом розвиток української культури XX ст. відбувався під знаком потреби її національного державного довершення. Логіка, очевидно, полягала в тому, щоб зберегти й уможливити подальший розвиток тих самоорганізуючих вартостей народного життя, що здійснювалися передусім у демократичних виявах упродовж історії.

Українська культура, перебуваючи під різними державними утвореннями, зберігала єдність не завдяки політичній владі, а переважно всупереч їй. Основою єдності стали набуті традиції, звичаї, відповідний етичний і гуманітарний дискурси. За століття іноземного панування в Україні накопичився значний потенціал громадського самоврядування та його культурно-дискурсивного забезпечення у піснях, легендах, казках, фольклорі, літературі, а також у певних обрядах і звичаях. Основним осередком культурного життя в Україні була традиційна громада з рівними правами кожного на вибори старости (війта), скарбника, часом писаря. У зв'язку з політичними обставинами громадське самоврядування зосереджувалося зазвичай у сільському середовищі, хоча, скажімо, земства мали значний вплив у деяких містах Слобожанщини. Західна Україна на початку XX ст. зуміла досягти успіхів культурної самоорганізації в освіті, релігії, спортивних і наукових товариствах, мистецьких гуртках тощо. Михайло Брайчевсь-кий вважав, що "головною тенденцією, яку насамперед слід виокремити, був глибокий демократизм усіх державних інституцій, створених нашим народом". За приклади візьмемо київську синьйорію доби Київської Русі — "представницький орган влади, що поставив себе над великокнязівським престолом"; політичний план Романа Мстиславовича, що передбачав "виборність вищого володаря"; козацьку культуру, в якій склався "цілком завершений і послідовний республіканський устрій"; Конституцію Пилипа Орлика та ін.