2.1. Образ суспільства епохи пізнього капіталізму у праці Теодора Адорно та Макса Хоркхаймера «Діалектика Просвітництва»

В основоположній для Франкфуртської школи роботі, написаній М. Хоркхаймером сумісно з Т. Адорно, «Діалектика Просвітництва»[8] (1947) показано, що діалектика просвітництва є природним принципом панування, якому підкоряється вся природа і який в європейській культурі модифікувався на основі техніки і технології, заснованої на раціональності. Європейська людина копіює природний принцип панування і за допомогою техніки спрямовує його проти самої природи. В цьому і полягає головна вада європейської цивілізації.

В «Діалектиці Просвітництва» [8] франкфуртці вдаються до спроби заново осмислити історію цивілізації (насамперед західної), щоб, з огляду на сучасні їм жахливі події першої половини XX століття (дві світові війни, тоталітарні режими й т.п.), зрозуміти, чому людство постійно занурюється у все нові й нові витвори варварства. Автори показують глибинну основу, на їхню думку, гримас соціального панування і підкорення – тотальну раціональність. Раціональність має власну логіку і власну історію, тут економічні чинники відіграють лише допоміжну роль. Починаючи з гомерівської «Одисеї» й закінчуючи новітніми етапами культурної індустрії, раціональність під ім'ям Просвітництва невпинно набирає сили. І вона, стверджують М. Хоркхаймер і Т. Адорно, активно використовує науку.

Концепція прогресу, що була одним із ключових моментів теорій індустріального суспільства класичної соціології, була сформульована в рамках філософії Просвітництва, що погодила його зі збільшенням обсягу знання й розвитком науки в цілому. Наука й знання розглядалися як безумовне благо, ріст якого й повинен привести людство до матеріального добробуту, політичній і духовній волі. Історія вибудовувалася й програмувалася як перманентний ріст знання й сполучені з ним процеси доброчинної соціальної трансформації. Саме тому фактичні наслідки програмного проекту Просвіти, спостережувані в суспільствах XX сторіччя, стали для М. Хоркхаймера й Т. Адорно основним об'єктом соціологічного інтересу.

У рамках Просвітництва формується специфічне відношення людини й природи, людини й суспільства. Це відношення вони характеризують як устремління до влади й домінування над природою й суспільством за допомогою науки й знання. Програмою Просвітництва було зняття чар з миру. Воно прагнуло зруйнувати міфи й скинути уяву за допомогою знання. Техніка є сутність цього знання. Воно має своєю метою не поняття й образи, не радість пізнання, але метод, використання праці інших, капітал. Ті деякі речі, які воно [знання]... усе ще таїть у собі, самі по собі знову ж є всього лише інструментами... Єдино чому хочуть навчитися люди в природи, так це тому, як її використовувати для того, щоб повністю поневолити і її, і людину". "Пробудження суб'єкта" куплено ціною визнання влади як принцип всіх відносин. Освіта ставиться до речей точно так само як диктатор до людей. Вони відомі йому в тім ступені, у якій він здатний маніпулювати ними. Точно так само й "людині науки речі відомі в тім ступені, у якій він здатний їх провадити. У цьому перетворенні сутність речей завжди розкривається як та ж сама в кожному випадку, як субстрат володарювання".

Просвіта підкоряє собі природу за допомогою раціоналізації праці. "Поділ праці, у яке соціально розвивається панування, служить самозбереженню поневоленого цілого. Але тим самим... (ціле) стає виконавцем волі партикулярного... Те, що відбувається з усіма завдяки деяким, незмінно здійснюється у вигляді торжества багатьох над одиничним: гніт суспільства завжди несе на собі одночасно й риси гніту колективу"[8].

Специфіка позиції Хоркхаймера й Адорно, її новизна в порівнянні з теоріями класичної соціології в питанні панування, насильства й експлуатації полягає в тому, що ці відносини розглядаються як укорінені в суспільстві як цілому, а не як відносини між класами або групами, не як домінування однієї групи над іншою. Панування носить тоталітарний характер у тому розумінні, що з'являється як домінування цілого суспільства над окремою людиною й здійснюється в безособових формах системи й формулах науки; воно оплачується відчуженням людини від об'єктів, що поневолюються нею, і уречевленням духу. "Зачарованими" стають відносини самих людей, і навіть відношення одиничної людини до самої себе.

Нескінченний науково-технічний прогрес, на думку М. Хоркхаймера й Т. Адорно, обернувся для людини нескінченним регресом, вихолощуючи його самость і перетворюючи його в маніпулюємий зовнішніми чинниками й організаціями автомат. Люди перетворюються в те, проти чого був спрямований закон розвитку суспільства - "закон розвитку самості": у всього лише видові істоти, один одному тотожні завдяки ізоляції в "примусово керованій колективності". Ця "примусово керована колективність" і є те, у що перетворилося суспільство в епоху пізнього індустріалізму. Вийти за рамки цього науково-технічного універсума неможливо, навіть опершись на єдино можливу сферу - сферу культури, як того, що приблизно може бути нефункціонально й неутилітарно. Культура також виявляється колонізованої науково-технічним розумом, як і сфера соціального. Теорія культури стає тому в М. Хоркхаймера й Т. Адорно найважливішим компонентом теорії індустріального суспільства.

Теорія культури складається з декількох базисних положень, що розкривають її природу й функції в сучасному суспільстві. Головним у розумінні культури індустріального суспільства є те, що вона існує як індустрія культури, основною метою якої є підпорядкування людини й тотальний контроль над індивідуальною свідомістю й суспільством у цілому.

Суть концепції полягає в тому, що культура стає індустріальним утворенням, повторює й відтворює логіку всієї системи - системи технічного розуму, бізнесу, насильства й експлуатації. "Кіно й радіо вже більше не потрібно видавати себе за мистецтво, - відзначають Хоркхаймер і Адорно. Та істина, що вони є нічим іншим, як бізнесом, використовується ними як ідеологія, що повинна легітимізувати той мотлох, що вони навмисне провадять. Вони самі себе називають індустріями, і цифри доходів їхніх генеральних директорів усувають усякий сумнів у суспільній необхідності подібного роду готових продуктів". На думку Хоркхаймера й Адорно, очевидна залежність індустрії культури від найбільш могутніх секторів індустріального виробництва - металургії, нафтовидобутку, енергетики, хімічної промисловості, у порівнянні з якими монополії в області культури виглядають слабкими й залежними.

Як індустріальне утворення культура не тільки включена в систему економічних і соціальних відносин, вона є продуктом технологічних стандартизованих процесів свого власного виробництва, які породжують настільки ж стандартизовану продукцію індустрії культури. На все накладається печатка однаковості. Кіно, радіо, журнали складаються в систему, кожний розділ якої й всі вони разом виявляють рідкісну єдність форми, поглядів і стилю. Технічний стандарт породжує стандарт культурний; стандарт технологічної форми породжує стандарт утримування. Влада над суспільством здобувається за допомогою технічного стандарту, але по своїй суті вона втілює владу економічно пануючих. Технічна раціональність, підкреслюють М. Хоркхаймер і Т. Адорно, є раціональністю самого панування. Однак провину за це жодним чином не слід покладати на якийсь закон розвитку техніки як такий. Причина - у способі її функціонування в економічній і соціальній системах.

Ідентичні програми радіостанцій, нескінченні "мильні опери", "образливі адаптації" класичних добутків - така основна продукція індустрії культури, така її специфічна мова з тільки йому властивим синтаксисом. І незважаючи, а скоріше навіть завдяки постійній погоні за новими ефектами й технічними можливостями, влада стереотипу й стандарту тільки підсилюється. Індустрія культури і її продукти - це затвердження стереотипу й стандарту й заперечення стилю в традиційному мистецтвознавчому змісті слова. Індустрія культури сама стає стилем - єдиним, вичерпним і тотальним.

Розвинене індустріальне суспільство середини XX ст. – це суспільство, у якому можливість стати вільним соціальним і економічним суб'єктом, власником, уже повністю ліквідована. Незалежне підприємництво, на якому ґрунтувалася буржуазна родина й суспільне становище людини, виявилося в залежному положенні. Усі стають службовцями, усім нав'язує зовсім певна манера тримати себе, що складається в постійному демонструванні всім і кожному своєї придатності для цього суспільства. Існування в умовах пізнього капіталізму є не що інше, як "безперервно триваючий обряд ініціації". Кожний зобов'язаний доводити, що він без залишку ідентифікує себе із владою. Індивід стає ілюзорним, але не просто через свою стандартність, створюваної в рамках індустрії культури. Його терплять лише доти, поки його беззастережна ідентичність із загальним залишається поза сумнівом.

Ідеї, розроблені М. Хоркхаймером і Т. Адорно в "Діалектика Просвітництва", вплинули на розвиток теоретичної думки всієї критичної соціології й навіть більш широко – на оформлення й становлення всього постмодерністського дискурсу в соціології останньої третини XX ст. Ключові моменти концепції суспільства, які ми вичленували в даній роботі, стали головними темами деяких соціологічних досліджень, зібравши навколо себе основні соціологічні інтереси й теоретичні перспективи.