2. Соціологія Франкфуртської школи: загальна характеристика

Головними теоретиками інституту стали, крім Макса Хоркхаймера, Теодор Адорно, Герберт Маркузе, Фредерік Поллок, Еріх Фромм. Після другої світової війни до них приєдналися Альфред Шмідт, Оскар Негт, Юрген Габермас. У 1933 році інститут, з огляду на захоплення влади в Німеччині нацистами, перебазувався до свого філіалу в Женеві, згодом до Парижа, а в 1938-1939 роках – до США. Вплив інституту на інтелектуальне життя Америки виявився величезним. Після повернення у 1949 році дирекції та значної частини співробітників до Франкфурта інститут відновився як німецький дослідницький центр, але в світі він надалі сприймався на рівні наукової школи міжнародного масштабу – Франкфуртської школи. Протягом першої половини 70-х років більшість діячів цього інституту вийшла за межі ідейно-теоретичних позицій, окреслених франкфуртцями в 30-40-х роках. Тож Франкфуртська школа як науковий напрям з консолідованою програмою й методологією припинила існування. Однак після цього вона ще тривалий час не втрачала своїх адептів і послідовників. Як пише Дж. Рітцер, більшість із праць критичної школи спрямовано на критику сучасного суспільства і різних його складових (компонентів)[1]. В неомарксизмі виділяють два напрями, що отримали (умовні знов-таки) назви: «сцієнтистського» (від англ. science – наука) і «гуманістичного» (від лат. humanus – людяний). Перший оцінює загальнопоширений марксизм як недостатньо науковий, другий – як недостатньо гуманний. Франкфуртська школа розробляла другий напрям.

Найвизначальнішою для Франкфуртської школи є «критична теорія». Поняття «критична теорія» запропонував М. Хоркхаймер у 1937 році в статті «Традиційна і критична теорія». Провідною темою статті було осмислення науки XVII-XX століть[2]. Того ж року Г. Маркузе у статті «Філософія і критична теорія» подав критичну теорію як оновлену філософію історії. У подальшому для франкфуртців пріоритетною виявилася соціально-філософська проблематика, і таким чином під критичною теорією розумілась насамперед критична теорія суспільства. Остання набула статусу, так би мовити, візитної картки Франкфуртської школи. Саме на ній зосередилися і вдячні послідовники, і недоброзичливі «судді» школи [3]. 

Неомарксизм  як новоутворений напрям другої половини ХХ ст.  диктує  зречення  від духовної культури  марксистського капіталізму і визнання  антикапіталістичної революції. Виникає зовсім нова соціальна база як противага  Карлу Марксу. Якщо за мірками марксистів рухомою силою та лідером у суспільстві  вважається пролетаріат, то в неомарксизмі –  це групи, які  перебувають на «соціальному дні» капіталістичного суспільства. Сюди можна віднести групи, які  виступають проти західної культури,  є негативно налаштованими  до буржуазних цінностей: інтелектуали, безробітні, молодіжні рухи, представники сексуальних меншин, що вкрай не задоволені переслідуванням зі сторони буржуазної влади, в тому числі і наркомани[4].

Франкфуртську школу називають  критичною через те, що  ідея  стосувалася  критики капіталістичного і соціалістичного суспільства в умовах радянської системи, її теорій, що лежали в основі апологетики.

В основі марксизму лежала  леніно-сталінська теорія, тобто  така собі  марксистська модель.  Вона стала предметом  особливої уваги представників Франкфуртської школи.

Таким чином  неомарксизм  Франкфуртської  школи здійснив  поштовх , який привів до змін в марксистському капіталізмі та соціалізмі, намагаючись  у такий спосіб покращити  становище в політиці, економіці і суспільстві  у другій половині ХХ століття[5].

Показові у зв’язку з цим найвідоміші праці Карла Маркса «Капітал. До критики політичної економії » і Макса Хоркхаймера «Традиційна і критична теорія». Карл Маркс критикує не лише капіталізм як антигуманний суспільний лад, а й політичну економію як «хибну свідомість», «ідеологію» чи «теорію» капіталізму. Буржуазній політичній економії як хибній теорії він протиставляє свою «пролетарську» політичну економію як теорію істинну. Натомість для Макса Хоркхаймера хибною («традиційною») є теорія, котра з загальних принципів виводить припущення та співставляє останні з фактами. Таким чином, розроблена з Карлом Марксом політична економія з її претензіями на відкриття істинних, але не відомих раніше законів, підпадає під «традиційність», тобто хибність у хоркхаймерівському тлумаченні[6]. Своє завдання Макс Хоркхаймер вбачає у розвінчанні будь-якої традиційної теорії, незважаючи на можливу її наукоподібність.

У розвитку цієї школи розрізняють три періоди: європейський, американський та західнонімецький. Ці періоди відображають не тільки власне інституційні етапи її становлення, а й інституційно-теоретичні долі школи[7].

Європейський період (1930-1933) характеризується:

• активним творчим самовизначенням Франкфуртської школи через об'єднання філософського і соціологічних підходів до аналізу сучасного капіталістичного суспільства, тобто на основі соціологічної критики існуючих філософських і філософської критики соціологічних понять і уявлень;

• радикальним розмежуванням з усіма іншими тенденціями і напрямами західноєвропейської філософії, соціології, психології, політекономії.

Цей період розвитку теорії франкфуртської школи пов'язаний із західною версією марксизму (інтерпретованого Д. Лукачем) з його установками на аналізом типів соціальності, об'єктивних суспільних закономірностей, політекономічних процесів, критику товарного фетишизму, виявлення економічного змісту влади.

Американский період (1934-1948) історії Франкфуртської школи позначений спробами надати критичній теорії конструктивну форму. Предметом їх філософствування стає нова квазіреальність, обумовлена не економічними категоріями власності, а типом культури, західною цивілізацією, формою раціональності, всередині якої співіснують і капіталізм, і соціалізм. Теоретики Франкфуртської школи намагаються перевести аналіз у площину глобальної проблематики і критично переосмислити першоджерела сучасної цивілізації. Ці спроби втілилися в колективну працю «Авторитарна особистість", присвячений аналізу того соціального типу особистості, який, згідно франкфуртців, слугував (або може служити) живильним середовищем і матеріалом фашистських режимів. Оскільки переважна більшість населення, на думку авторів, є носіями «фашизоїдної» свідомості, то єдиним виходом з цієї ситуації може бути революція без народу і проти народу, чинена жменькою представників авангардистсько-революційної свідомості. Ідеї цієї книги були розвинені в результуючому в американський період дослідженні «Діалектика освіти. Філософські фрагменти» (1947). У роботі простежується, як підступна «діалектика освіти», що почалася в олімпійській міфології греків, із залізною необхідність призвела до гітлерівських злочинів. У цей же період з'явилися роботи двох інших франкфуртців: «Втеча від свободи» Еріха Фромма і «Розум і революція» Герберта Маркузе. Е. Фромм зробив спробу дати загальну характеристику різних історичних типів «самовідчуження» людини, витлумачивши Карла Маркса за допомогою фрейдовского психоаналізу, а психоаналіз – за допомогою марксистських соціально-економічних категорій. Г. Маркузе досліджував можливості застосування діалектики до аналізу історичної реальності, суспільства і людини.

Західнонімецький період еволюції Франкфуртської школи характеризується:

• популяризацією її ідей, що досягла піку до кінця 60-х років в русі «нових лівих»;

• різними модифікаціями розроблюваної ними соціальної філософії.

У цей час вони концентруються: на розробці нових моделей, нових типів раціональності, на методології соціальних наук.

РОЗДІЛ ІІ. ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ФРАНКФУРТСЬКОЇ ШКОЛИ