Тема 3. Система соціального захисту в Україні

 

Основні питання:

        становлення та розвиток системи соціального захисту в Укра­їні

        поняття, ознаки та структура системи соціального захисту в Україні

        організаційно-правові форми соціального захисту в Україні

 

Україна, набувши незалежності у 1991 p., одержала у спадок ра­дянську систему соціального забезпечення, яка була побудована на за­садах державного патерналізму, державного опікування, мала адміні­стративний характер. Це виявлялося, зокрема, в тому, що пенсійне за­безпечення здійснювалося за рахунок держави і колгоспів (тобто фі­нансувалося з податків); соціальне страхування не передбачало участі самих громадян у фінансуванні такого страхування, внески сплачува­ли підприємства, установи, організації, фонд соціального страхування перебував у віданні профспілок. Закон СРСР “Про державні пенсії”був прийнятий Верховною Радою СРСР 14 липня 1956 p., а Закон про пенсії і допомоги членам колгоспів — лише 15 липня 1964 р.

Радянські конституції передбачали право громадян на матеріальне забезпечення у старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника. Це право гарантувалося соціальним страхуванням робітників, службовців і колгоспників, до­помогою по тимчасовій непрацездатності; виплатою за рахунок дер­жави і колгоспів пенсій за віком, інвалідністю і у зв’язку з втратою го­дувальника; працевлаштуванням громадян, які частково втратили пра­цездатність; піклуванням про громадян похилого віку і про інвалідів; іншими формами соціального забезпечення (ст.Конституції СРСР 1977 p.; ст. 41 Конституції УРСР 1978 p.).

Система соціального забезпечення була побудована на засадах, закладених у перші роки радянської влади. Однак на етапі припинення існування СРСР та набуття незалежності Україною радянська система соціального забезпечення вичерпала себе і проявила негативні тен­денції.

Трансформація суспільно-економічної системи України у напрямі побудови демократичної соціальної держави та ринкової соціально орієнтованої економіки докорінно вплинула на зміну інституційної бази і моделі соціального забезпечення.

В Україні закладено правові та інституційні основи нової системи соціального захисту, орієнтованої на досвід європейських країн із со­ціальною ринковою економікою. Ця система перебуває у стані станов­лення і реформування. Водночас вона реально функціонує і має певну усталену структуру, незважаючи на те, що окремі її ланки вимагають подальших реформ. Частина цих реформ реально здійснюється на під­ставі ухвалених концепцій і стратегій.

У перші роки незалежності України, коли ще діяла Конституція України, яка передбачала право громадян на державне соціальне за­безпечення, соціальний захист спочатку концептуально розглядався законодавцем як комплекс додаткових заходів, спрямованих на полег­шення становища окремих, найбільш вразливих, категорій населення в умовах перехідного періоду до ринкової економіки. Це відобразило­ся у змісті й назвах законодавчих та інших нормативно-правових ак­тів, які встановили різного роду соціальну підтримку та соціальні пільги для визначених найбільш вразливих категорій населення.

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 p., внесла суттєві термінологічні й понятійні зміни у розуміння традиційного соціального забезпечення. Конститу­ція України закріпила право громадян на соціальний захист і встано­вила, що це право включає право на забезпечення громадян у разі по­вної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати году­вальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старо­сті та в інших випадках, передбачених законом. Було встановлено, що це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ та організацій, а також бюджетних та інших джерел соціаль­ного забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, при­ватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види со­ціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, ма­ють забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мініму­му, встановленого законом (ст. 46).

Отже, було застосовано досвід сучасних європейських кра­їн із соціальною ринковою економікою як щодо визначення самого права — “право на соціальний захист”, так і щодо ринкового змісту організаційно-правових форм здійснення цього права.

Поряд з фундаментальним основним правом на соціальний захист Конституція проголосила й інші права окремих категорій населення на соціальний захист: право на соціальне житло, яке надається для громадян, які потребують соціального захисту, державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло (ст. 48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на охорону державою сім’ї, дитинства, ма­теринства і батьківства (ст. 51); право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (ст. 52); право на соціальний захист громадян України, які перебува­ють на службі Збройних Сил України та в інших військових форму­ваннях, а також членів їхніх сімей (ст. 17).

Ці конституційні положення набули конкретизації і доповнення у законах та підзаконних нормативно-правових актах України.

Після прийняття Конституції України, а також після ухвалення системних правових актів, якими було рефор­мовано радянське соціальне страхування та пенсійне забезпечення й упроваджено загальнообов’язкове державне соціальне страхування та загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, соціальний за­хист населення в Україні перетворився на всезагальну єдину систе­му, призначену для захисту населення від негативних наслідків со­ціальних ризиків.

Система соціального захисту в Україні — це система юридич­них, економічних, фінансових та організаційних засобів та заходів, спрямованих на убезпечення населення від несприятливих наслід­ків соціальних ризиків.

Сучасна система соціального захисту в Україні характеризу­ється такими ознаками:

-                    закріпленням у Конституції України права громадян на соціальний захист і встановленням державних гарантій його здійснення;

-                    створенням у державі системи соціального захисту, структура та засади якої в цілому відповідають європейській концепції соціаль­ного захисту;

-                    закріпленням у законодавстві комплексу соціальних ризиків, які є підставою для надання відповідного соціального захисту. Пере­лік соціальних ризиків відповідає міжнародним правовим актам у цій сфері;

-                    закріпленням на законодавчому рівні видів матеріального забез­печення (пенсій, соціальних допомог та соціальних послуг), на які особа, що зазнала соціального ризику, набуває права в системі соці­ального захисту;

-                    створенням системи соціальних установ і закладів, які згідно з законодавством зобов’язані надавати соціальні виплати та послуги;

-                    створенням законодавчо визначеного механізму фінансового за­безпечення системи соціального захисту (соціальні страхові внески роботодавців, застрахованих осіб, кошти державного бюджету та ін.).

В Україні створено численне законодавство у сфері соціального захисту, яке закріплює умови і порядок надання населенню соціальних грошових виплат і соціальних послуг. Хоча в цій системі немає єдиного нормативно-право­вого акта, який закріпив би загальні засади соціального захисту, все ж наявні системний характер актів, що врегульовують відносини у сфері соціального захисту, та їх функціональне “згрупування”, спрямоване на захист населення від негативних наслідків настання соціальних ри­зиків.

На сьогодні система соціального захисту в Україні включає дві підсистеми — державну систему соціального захисту і недержавне со­ціальне забезпечення.

Державний соціальний захист у свою чергу складається з трьох підсистем: загальна система соціального захисту (загальні умови для всього населення, які реалізовуються через соціальне страхування і державну соціальну допомогу)', спеціальний соціальний захист (для окремих категорій осіб за їх професійним статусом); додатковий со­ціальний захист (для окремих категорій осіб за їх соціальним стату­сом).

Недержавне соціальне забезпечення включає недержавне пенсійне забезпечення та недержавні соціальні послуги.

Кожна з названих ланок утворює окрему, відмінну від інших, організаційно-правову форму соціального захисту, яка функціонує на підставі відповідних нормативно-правових актів та забезпечена визна­ченими фінансовими джерелами.

Організаційно-правова форма соціального захисту — це об’єд­нана спільними принципами і методами здійснення сукупність юри­дичних, фінансових, організаційних засобів соціального захисту окре­мих категорій населення. Ці форми відрізняються одна від одної за та­кими ознаками: 1) коло осіб, які підлягають забезпеченню; 2) види, умови та розміри забезпечення; 3) органи, що надають соціальні ви­плати і послуги; 4) джерела і способи фінансування.

В Україні соціальний захист здійснюється через такі організаційно-правові форми.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Нині ре­ально функціонують такі види соціального страхування:

-                    загальнообов’язкове державне соціальне пенсійне страхування;

-                    загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещас­ного випадку та професійного захворювання;

-                    загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випа­док безробіття;

-                    загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похо­ванням.

Відносини щодо соціального страхування врегульовано відповід­ними законами України: Основами законодавства України про загаль­нообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 p., “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещас­ного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спри­чинили втрату працездатності” від 23 вересня 1999 p., “Про загально­обов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” від 2 березня 2000 p., “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витра­тами, зумовленими похованням” від 18 січня 2001 p., “Про загаль­нообов’язкове державне пенсійне страхування” від 9 липня 2003 p..

Також 8 липня 2010 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування” № 464-VI (набув чинності з 1.01.2011р.), який вніс суттєві зміни в систему збору внесків на соціальне страхуван­ня. Цей Закон визначив правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соці­альне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати. Єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соці­альне страхування визначено як консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов’язкового державно­го соціального страхування в обов’язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених зако­нодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отриман­ня страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Сума єдиного внеску розподіляється у встановленому розмірі на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, загальнообо­в’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тим­часовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похован­ням, загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещас­ного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спри­чинили втрату працездатності.

Розмір єдиного внеску для кожної категорії платників, визначених цим Законом, та пропорції його розподілу за видами загальнообо­в’язкового державного соціального страхування встановлюються з урахуванням того, що вони мають забезпечувати застрахованим осо­бам страхові виплати соціальні послуги, передбачені законодавством про загальнообов’язкове державне соціальне страхування; фінансу­вання заходів, спрямованих на профілактику страхових випадків; створення резерву коштів для забезпечення страхових виплат та на­дання соціальних послуг застрахованим особам; покриття адміністра­тивних витрат із забезпечення функціонування системи загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Основами законодавства про загальнообов’язкове державне соці­альне страхування передбачено також пенсійне страхування. Слід за­значити, що з прийняттям 9 липня 2003р. законів України “Про за­гальнообов’язкове державне пенсійне страхування” та “Про недер­жавне пенсійне забезпечення”, які набрали чинності з 1 січня 2004 p., а також з урахуванням дії іншого численного пенсійного законодав­ства, є підстави визнати, що загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та пенсійне забезпечення виокремилось із соціального страхування і в цілому набуло ознак окремої організаційно-правової форми. Передбачається реалізація подальших реформ у сфері пенсій­ного забезпечення. Зміст і напрями реформи визначені Концепцією подальшого проведення пенсійної реформи, схваленою розпоряджен­ням Кабінету Міністрів України від 14 жовтня 2009 р. № 1224-р.

Окрім цих видів соціального страхування передбачається також введення медичного соціального страхування. Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування — конституцій­не право людини в Україні (ст. 49 Конституції України). На сьогодні медична допомога, яка за міжнародними актами віднесена до системи соціального захисту, надається в Україні в державних та комунальних закладах охорони здоров’я безоплатно.

Державна соціальна допомога — це така форма соціального за­хисту, яка передбачає надання матеріальної підтримки за рахунок ко­штів державного та місцевих бюджетів, а також інших програм мате­ріальної допомоги, здійснення соціального обслуговування та утри­мання, встановлення соціальних пільг.

Державна соціальна допомога як форма соціального захисту ста­новить систему державної підтримки населення, що надається за ра­хунок державного бюджету у певних, визначених законами, випадках. Підставою для її надання є, зокрема, складні життєві обставини — об­ставини, що об’єктивно порушують нормальну життєдіяльність осо­би, наслідки яких вона не може подолати самостійно. До таких нале­жать інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку зі ста­рістю або станом здоров’я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або роботи, малозабезпеченість тощо.

Державна соціальна допомога, за законодавством України, нада­ється у грошовій та натуральній формах, а також у формі соціального обслуговування і призначена як для всього населення України зага­лом, так і для окремих категорій: малозабезпечених сімей, сімей з ді­тьми, інвалідів, дітей-інвалідів, дітей-сиріт та дітей, позбавлених бать­ківського піклування, тощо.

Кожен вид соціальної допомоги регулюється спеціальним актом. Це, зокрема, закони України “Про соціальні послуги” від 19 березня 200З p., “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сі­м’ям” від 1 червня 2000 p., “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р. (в редакції Закону України від 22 березня 2001 p.), “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” від 16 листопада 2000 p., “Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам” від 18 травня 2004 p., “Про забезпечення організаційно-правових умов соці­ального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклу­вання” від 13 січня 2005 p., “Про основи соціального захисту бездо­мних громадян і безпритульних дітей” від 2 червня 2005 p., “Про жит­ловий фонд соціального призначення” від 12 січня 2006 р. та ін.

Соціальна допомога в Україні надається за певними принципами, серед яких основними є принципи адресності (перевірка стану нуж­денності заявника) та обумовлення державної допомоги економічни­ми можливостями держави.

В основу надання державної соціальної допомоги покладено базо­вий державний соціальний стандарт — прожитковий мінімум. Він за­стосовується, як правило, як для визначення права особи на допомогу, так і для визначення розміру допомоги. Ці питання регламентуються Законом України “Про прожитковий мінімум” від 15 вересня 1999 р. Система державних соціальних стандартів встановлена Законом Укра­їни “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” від 5 жовтня 2000 р. Однак здебільшого держава гарантує лише части­ну прожиткового мінімуму при визначенні розміру соціальних допо­мог, це так званий гарантований мінімум — рівень забезпечення про­житкового мінімуму.

Спеціальний соціальний захист — це спеціальні умови держав­ного пенсійного забезпечення та іншого соціального захисту для окре­мих категорій працівників і службовців за їх професійним статусом.

Ця структурна ланка соціального захисту передбачає встановлення законодавством спеціальних правових умов, відмінних від загальних умов, для пенсійного забезпечення окремих категорій осіб, а також на­дання передбачених законодавством державних соціальних пільг і га­рантій, вжиття на державному рівні заходів, спрямованих на їх соціальний захист.

За законодавством України, спеціальні умови пенсійного забезпе­чення встановлені державним службовцям, суддям, прокурорам, військовослужбовцям, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, кримінально-виконавчої служби України та деяким іншим категоріям осіб. Окрім спеціального порядку пенсійного забезпечення таким категоріям осіб законами України встановлено низку соціальних пільг за професійною ознакою.

Додатковий (особливий) соціальний захист полягає у наданні соціальних пільг (трудових, житлово-комунальних, медичних, тран­спортних) окремим категоріям населення, які потребують додаткової соціальної підтримки від держави внаслідок того, що вони зазнали особливих соціальних ризиків. За законодавством України це стосу­ється інвалідів, ветеранів війни, осіб, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, осіб, які зазнали політичних репресій, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, тощо.

Слід зауважити, що додаткові пільги мають саме додатковий ха­рактер стосовно загальної системи соціального захисту.

Питання додаткового соціального захисту регулюються законами України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 p., “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” від 17 квітня 1991 p., “Про статус і соціальний захист гро­мадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 р. (у редакції Закону України від 19 грудня 1991 p.), “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 p., “Про жертви нацистських переслідувань” від 23 березня 2000 p., “Про соціальний захист дітей війни” від 18 листопада 2004 р. та ін.

За статистикою, в Україні 13 млн пільговиків за соціальною озна­кою.

Медичне обслуговування населення (соціальний ризик — хворо­ба) в Україні фактично здійснюється на умовах державної соціальної допомоги, оскільки поки не введено медичне страхування, фінансу­вання його здійснюється з державного бюджету. В Україні заклади охорони здоров’я структурно відокремлені від закладів соціального захисту, а їх управління здійснюється Міністерством охорони здоров’я України. Оскільки обсяг медичної допомоги юридично не визначений і не обмежений, медична допомога має надаватися безоплатно в необ­хідному обсязі.

Поняття медичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, у тому числі державного, формування і використання до­бровільних медичних фондів, а також порядок надання медичних по­слуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у дер­жавних і комунальних закладах охорони здоров’я та перелік таких по­слуг мають бути визначені законом.

У підзаконному нормативно-правовому акті - Постанові КМ України «Про затвердження Програми подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги» від 11 липня 2002 р. N955 було визначено поняття медичної допомоги як виду діяльності, який включає комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення та лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров'ю і працездатності та здійснюється професійно підготовленими працівниками, які мають на це право відповідно до законодавства.

У перспективі має бути затверджено гарантований мінімум медикосоціальної допомоги населенню та його обсяг, введено загальнообов’язкове державне медичне страхування. На сьогодні держава гарантує надання безоплатної медичної допомоги громадянам України у державних та комунальних закладах охорони здоров’я.

Новою організаційно-правовою формою соціального захисту в Україні, яка тільки починає впроваджуватися, є недержавне соціальне забезпечення через недержавні пенсійні фонди, банківські установи, недержавні соціальні заклади.

9 липня 2003 р. прийнято Закон України “Про недержавне пенсій­не забезпечення”, який визначає систему недержавного пенсійного за­безпечення як складову частину системи накопичувального пенсійно­го забезпечення, яка базується на засадах добровільної участі фізич­них та юридичних осіб у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання додаткових до загальнообов’язкового державного пенсій­ного страхування пенсійних виплат. Недержавні пенсійні фонди ви­плачують такі пенсійні виплати: пенсії на визначений строк; однора­зові пенсійні виплати та ін.