3. Суспільно-політичний і національний рух на землях Західної України

У 1900 р. українців на арені політичної боротьби Австро-Угорської імперії репрезентували три організовані на партійному рівні політичні сили – радикали, соціал-демократи, народні демократи. Це була Русько-українська радикальна партія (РУРП) (І. Франко, М. Павлик та інші); Українська соціал-демократична партія (УСДП), пізніше почали вживати назву Українська радикальна партія (М. Ганкевич, В. Охрімович та інші); Українська народно-демократична партія (УНДП) (М. Грушевський, І. Франко, Ю. Романюк та інші).

Політичні діячі краю багато попрацювали над тим, щоб у галицькому середовищі закріпилася самоназва «українець» (замість «русин»). Вони, зокрема, українці Східної Галичини, сприймали як політичний ідеал ідею соборності України. Найвпливовішою серед українських партій була УНДП. Вона відстоювала парламентські форми боротьби, пропонувала свої шляхи вирішення соціально-економічних і культурно-духовних завдань.

Усі українські політичні партії Східної Галичини в своїх програмах передбачали утворення на українських землях окремої провінції в складі Австро-Угорської держави, тобто намагалися забезпечити національно-територіальну автономію для українців в імперії. Це питання, як і питання відкриття українського університету у Львові було предметом українсько-польського протистояння. Поляки у Галицькому сеймі та Австрійському парламенті домагалися збереження єдності Східної і Західної Галичини в межах існуючого коронного краю та польського характеру управління в ньому.

Австро-Угорська влада проявляла терпимість щодо видавництва в Східній Галичині українською мовою літератури, газет, журналів, книг. Одночасно розширювалося співробітництво між західними і східними українцями, зокрема у галицьких і буковинських українських виданнях публікували свої праці письменники й громадські діячі Східної України (В. Антонович, Леся Українка, А. Кримський та ін.).

Від 1892 р. у Львові діяло наукове товариство імені Тараса Шевченка (НТШ), першим головою якого був Олександр Барвінський, історик, педагог, видавець. З 1897 р. головою НТШ був Михайло Грушевський, секретарем – Володимир Гнатюк, український фольклорист, етнограф. Членами НТШ були Іван Пулюй, видатний український фізик, громадський діяч; Іван Горбачевський, визначний хімік, громадсько-політичний діяч; Іван Франко, видатний український громадсько-політичний діяч, письменник, філософ та ін. До 1914 р. вчені – члени НТШ випустили українською мовою 300 томів українських праць з різних галузей знань.

Авторитетною українською громадською організацією в Східній Галичині на початку ХХ ст. залишалася «Просвіта» У цей час налічувалось 77 філій товариства, 3 тис. сільських читалень, понад 200 тис. членів. В. Федорович, який очолював його в 1873-1877 рр. казав: «скільки голів здобудемо для Просвіти, стільки душ скаже, що це земля – Україна, а вони українці». Крім підвищення національної свідомості серед українців товариство вчило галичан веденню кооперації, кращим зразкам господарювання, займалося видавничою справою, друкуючи і поширюючи не лише галицьких авторів, а й твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Лесі Українки та ін. письменників Східної України.

5 травня 1900 р. відомий діяч радикальної партії К. Трильовський заснував у с. Завалля Снятинського повіту перше в Східній Галичині спортивно-пожежне товариство «Січ». Згодом його гуртки на базі ідейної підготовки галицької молоді до боротьби за незалежність України виникали в деяких містах і багатьох селах краю. Чисельність гуртків та їх членів постійно зростала, вдосконалювались форми їхньої роботи.

У 1900 р. митрополитом греко-католицької церкви став Андрей Шептицький. Він виступив за дотримання християнської моралі в суспільстві, за посилення уваги до господарчих і культурних потреб населення. З цих пір роль церкви у політичному житті галицьких українців помітно зросла.

Ареною конфронтації українців і поляків став Львівський університет. У липні 1899 р. близько 500 студентів зібрались у Львові на перше віче у справі заснування українського університету. На другому віче в 1900 р. цю ідею підтримали М. Павлик, К. Левицький, Ю. Романчук, М. Ганкевич та ін. громадсько-політичні діячі.

Наступного року проведено третє віче, з вимогою відкриття українського університету, в якому взяли участь до 3000 студентів, семінаристів і гімназистів. а також професор Львівського університету М. Грушевський. Влада не реагувала на звернення учасників віча, тож на знак протесту 600 студентів-українців залишили Львівський університет і переїхали вчитися в інші вищі навчальні заклади Австро-Угорщини. Цю акцію відкрито підтримали лідери УСДП Галичини. Однак потім вони відійшли від вимог щодо негайного відкриття українського університету. Польські політичні кола вважали, що постановка цього питання є «образою для польської справи».

Студенти Чернівецького університету вимагали від уряду створення кафедри історії України, протестували проти німецької орієнтації навчального процесу.

Значного успіху добилися галичани і буковинці в демократизації виборчої системи. В січні 1907 р. австрійський уряд проголосив нове виборче положення. На парламентських виборах до рейхсрату у 1907 р. українці здобули 22 мандати в Східній Галичині і 5 – у Буковині. Депутатів могло бути більше, якби не фальсифікації і репресії на виборах з боку польської адміністрації. До крайових сеймів у Львові та Чернівцях у 1907 р. обрано 12 депутатів-українців у Галичині і 17 – в Буковині.

Таким чином, боротьба політичних сил Східної Галичини, Закарпаття, Буковини за права українців давала позитивні результати: «народ у собі» ставав «народом для себе». Це ставало можливим завдяки діяльності українських політичних партій, товариства «Просвіта», НТШ, українських викладачів та студентів Львівського та Чернівецького університетів.