
- •1 Економічний розвиток українських земель і соціально-політичне становище населення у складі Російської імперії на початку хх ст.
- •Особливості промислового розвитку та соціальне становище робітників
- •2. Особливості розвитку сільського господарства та соціальне становище селян
- •3. Суспільно-політичний і національний рух в Україні на початку хх ст.
- •4. Політичні партії в Наддніпрянській Україні, їх програми і тактика
- •1 Економічний розвиток українських земель і соціально-політичне становище населення у складі Австро-Угорської імперії на початку хх ст.
- •1. Промисловий розвиток та соціальне становище робітників
- •2. Розвиток сільського господарства та соціальне становище селян
- •3. Суспільно-політичний і національний рух на землях Західної України
- •1 Україна в російській революції 1905-1907 рр.
- •1. Причини та характер революції
- •2. Події в Україні весною та влітку 1905 р.
- •3. Події в Україні восени і взимку 1905 р.
- •4. Відступ революції. Тактика основних суспільно-політичних сил у період (1906 р. – 3 червня 1907 р.)
- •5. Ставлення до революції різних суспільно-політичних сил. Українські партії в революції
- •1 Україна в роки посилення авторитарних тенденцій російського уряду (1907-1910 рр.)
- •1. Політичні репресії в Україні: їх цілі і наслідки
- •2. Аграрна реформа п. Столипіна та її реалізація в Україні
- •3. Економічне становище та проблеми консолідації суспільно-політичного та національного руху в умовах посилення авторитарних тенденцій російського уряду
- •1 Економічний розвиток українських земель, соціально-політичне становище населення напередодні Першої світової війни (1910-1914 рр.)
- •1. Розвиток промисловості і становище в селянському господарстві в 1910-1914 рр.
- •2. Зміни у складі населення України. Зростання політичної активності українського суспільства
- •3. Особливості національного питання в Росії та пошук шляхів його вирішення в Україні
1 Економічний розвиток українських земель і соціально-політичне становище населення у складі Австро-Угорської імперії на початку хх ст.
1. Промисловий розвиток та соціальне становище робітників
На початку ХХ ст. в Східній Галичині проживало майже 3 млн. 850 тис. українців, які становили 63,09 % всього населення краю, поляків було 32,7 % німців – 3,7 %. Буковину в 1900 р. населяли 305,1 тис. українців, або 41 % загальної кількості її населення. В Закарпатті проживало 505,3 тис. українців, це складало майже 70 % населення.
Східна і Західна Галичина в Австро-Угорській імперії були окремим коронним краєм «Королівство Галичини і Володимирії» з Великим князівством Краківським. Його територія включала 50 повітів. Буковина – 10 повітів. Українське Закарпаття поділялося на 4 українські жупи (комітати). Адміністративним центром Східної Галичини був м. Львів, Буковини – Чернівці, Закарпаття – Ужгород.
Вищою посадовою особою в Східній Галичині був намісник, який призначався австрійським цісарем, зазвичай, із польських магнатів. Йому належала вища адміністративна влада в краї. Повітами управляли старости, що підлягали намісникові. У Львові діяв Галицький, а в Чернівцях – Буковинський станові сейми, які виконували функції органів крайового самоврядування, тобто вирішували питання торгівлі, освіти, санітарного стану населених пунктів тощо. Західні українці мали обмежені можливості у виборах до Віденського й Будапештського парламентів, Галицького й Буковинського сеймів. На початку ХХ ст. в Східній Галичині у виборах брали участь лише близько 7 %, а на Буковині – 4,9 % населення. При цьому, якщо в Австрії один депутат в парламент (рейхсрат) припадав на 40 тис. осіб, то в Буковині – на 65 тис., а в Східній Галичині – на 94 тис. Така ситуація зберігалася до 1907 р., коли було введене загальне голосування на виборах депутатів до парламенту і сейму. Вибори до сеймів відбувалися за куріями, які визначались за національною і становою належністю виборців. Курії були складені так, що більшість депутатів (послів) обиралась до Галицького сейму від польських, а до Буковинського – від румунських і німецьких поміщиків і буржуазії. В Галицький сейм один депутат обирався від 52 виборців-поміщи- ків, а від сільської громади – 8764 голосами.
Своєрідністю політики австрійських правлячих кіл було те, що вони для утримання в покорі всіх підвладних їм націй надавали одним з них привілеї і за їхньою допомогою гнобили інших, діючи за принципом «поділяй і владарюй». Так, у Східній Галичині переваги і привілеї мали польські шляхтичі й капіталісти, у Буковині – румунські, в Закарпатті – угорські. Отже, галицькі, буковинські і закарпатські українці були ущімлені в правах з боку польських, угорських, румунських поміщиків і буржуазії, а також австрійської правлячої бюрократії. У галицьких містах поляки, євреї, німці становили понад 80 %. Українці були в більшості лише в таких містечках, як Косів, Турка, Печеніжин, Снятин, Яворів, Надвірна й деякі ін.
Основними галузями промисловості Східної Галичини були нафтова, соляна, лісорубна. У 1900 р. на нафтопромислах Дрогобицько-Бориславського басейну завдяки застосуванню парових машин і методів глибинного буріння (71 свердловина до 1 км) видобувалося більше 325 тис. тонн нафти, а в 1904 р. – 2050 тис. тонн. Австрійська влада не заохочувала переробки нафти на місцях. Вивізне мито на неперероблену нафту було нижчим, ніж на перероблену. Це призвело до того, що на місці перероблялась лише третина видобутої нафти. Солі видобували понад 145 тис. тонн або 64 % загальнодержавних потреб. На видобуток і продаж солі існувала державна монополія. Ціни на сіль були дуже високими, отож населення краю страждало від «соляного голоду».
У Східній Галичині діяли 700 промислових підприємств. У середньому на одне підприємство припадало 60 робітників, тож 42 тис. осіб працювали на заводах і фабриках. Загалом робітників було 170 тис., які працювали в сільському господарстві, лісовій та нафтовій промисловості. Більшість із них складали українці. В Буковині працювали 35,5 тис. робітників, у Закарпатті – 14 тис.
Лісорубна промисловість розвивалась лише як сировинна. Щорічно рубали 6 млн. м3 лісу, 2/3 його вивозили за кордон (приблизно 85 тис. вагонів). На кожному із 100 лісопильних заводів працювали в середньому по 20 осіб. У Східній Галичині діяли 5 полотняних фабрик. У краї зовсім не було важкої промисловості. Цукрова, паперова, текстильна, шкіряна, сірникова галузі промисловості були малорентабельними, їхні підприємства часто зазнавали банкрутства. За рівнем технічного оснащення вони були слабшими, ніж подібні галузі на території Австро-Угорщини.
Розвиток промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття штучно гальмувався метрополією. Тут переважав кустарно-ремісничий характер виробництва. Промислове виробництво орієнтувалось на видобуток і первинний обробіток сировини. Воно залежало від іноземного капіталу. Так, 75 % капіталу у нафтовій промисловості належало німецьким власникам. Край був переважно ринком збуту готової продукції, яка вироблялась за її межами. Енергоозброєність промисловості була незначною. Лише 5,5 % усіх двигунів, що були в імперії, працювали на підприємствах Східної Галичини.
Економічний розвиток Буковини на початку ХХ ст. був надто слабким. Найманих робітників там було не більше 72 тис. осіб.
В інтересах економічного розвитку імперії в Східній Галичині велось будівництво залізниць. На початку ХХ ст. їх довжина перевершила понад 4000 км, а в 1912 р. становила 5200 км. Залізничні колії з’єднали центральні райони імперії з окраїнами, а також з іншими державами в т. ч. з Росією (через Підволочиськ і Броди).
Найбільшим торговим центром був Львів, в якому проживало 150 тис. мешканців. В кожному місті і більшості містечок проводились ярмарки. Так, на ярмарках у Береговому і Мукачевому в Закарпатті щорічно продавали по 120 тис. голів рогатої худоби, коней, овець. У Чернівцях на ярмарку найбільше торгували зерном. На ярмарки ввозили і продавали переважно товари широкого вжитку. У торгівлі переважали особи єврейської національності. В 1900 р. нею займалися майже 280 тис. євреїв і лише 20 тис. українців.
Люди страждали від високих податків на землю, будинки та зарплату і від штрафів. Значними були відсотки за кредити в банках, тому трудівники краю не часто брали позики.
З розвитком, хоч і повільним, капіталізму на західноукраїнських землях зростала чисельність робітників. Робітництво було багатонаціональним. Тут працювали, крім українців, поляки, німці, мадяри, румуни, чехи. Фаховий рівень українських робітників був здебільшого невисокий, їхня заробітна плата була у 2 рази нижчою, ніж робітників в Австро-Угорщині. Зазвичай українські робітники жили у підвалах, бараках, сараях. Їх умови праці особливо на нафтових промислах і лісозаготівельних підприємствах були важкими. Робочий день тривав від 11 до 16 год. На виробництві не діяла система охорони праці, внаслідок цього існував високий рівень травматизму. За 1902-1904 рр. на підприємствах Східної Галичини сталося майже 8,5 тис. нещасних випадків. Східна Галичина, Буковина і Закарпаття мали значний надлишок робочої сили, її щорічний приріст становив 600 тис. осіб.
Робітничий рух у краї був слабко розвинений, стихійний. Робітники ставили перед власниками підприємств, як правило, економічні вимоги. У 1900-1903 рр. у Східній Галичині відбулися 42 страйки. Найбільшим був страйк будівельників Львова у 1902 р., в якому взяли участь 5 тис. осіб і який закінчився кривавою розправою поліції над страйкарями. Під час страйку в 1904 р. у Дрогобицько-Бориславському басейні постраждали майже 6 тис. нафтовиків.
Отже, промисловий розвиток у Східній Галичині, Буковині і Закарпатті штучно гальмувався Австро-Угорською імперією. Чисельність робітників була невеликою, соціальний стан їх був значно гіршим, ніж робітників у метрополії. Великих і середніх українських підприємців не було.