4. Політичні партії в Наддніпрянській Україні, їх програми і тактика

Розвиток суспільного і національного руху призвів до утворення нелегальних українських політичних партій. Першою нелегальною українською політичною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна Українська Партія (РУП), яка сформувалася в січні 1900 р. в Харкові, з осіб близьких до марксизму: Д. Антоновича, П. Канівця, М. Русіва та ін., а також членів робітничих і студентських гуртків. Незабаром її ряди поповнилися за рахунок вчителів, земських службовців. Мета політичної організації полягала в об’єднанні різних сил у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Її політична платформа була досить нечіткою: від марксизму – до революційних народників. Член РУП, за висловом одного із сучасників, був схожий на юнака-революціонера з «Маніфестом» К. Маркса в руці і «Кобзарем» Т. Шевченка в кишені. Програму для РУП склав М. Міхновський. Вона була опублікована у Львові у 1900 р. у вигляді брошури «Самостійна Україна». В її основу було покладено патріотизм, радикалізм, безкомпромісність у боротьбі за ідеал нації. У ній також було обґрунтовано право України на незалежність від Російської імперії. Гаслом РУП, на думку М. Міхновського, мало стати: єдина, самостійна Україна від Карпат до Кавказу. Він вважав, що лідером у боротьбі за досягнення самостійності України мала стати українська інтелігенція.

Більшість членів РУП не підтримала радикалізму М. Міхновського (офіційно він не входив до складу партії), тому у 1902 р. він створив Українську народну партію. Вона представляла націоналістичний напрямок у політичному житті України початку ХХ ст. У 1902-1904 рр. керівники УНП розробили теоретичні засади самостійності України. Самостійність України проголошувалась ними вищою метою. У 1903 р. він опублікував «10 заповідей УНП». До них він відносив як найвищу ціль – самостійність України, за яку «варто боротися, не шкодуючи сил». Усі люди, на його думку, визнавалися братами українців, окрім москалів, поляків, угорців, жидів, поки вони будуть панувати над нами. Закликав М. Міхновський також поважати діячів свого краю і ненавидіти його ворогів; не бути байдужим до ідеалів; не відступати; не обкрадати народу; держатись купи.

До заслуги УНП можна віднести й те, що вона виступала за всебічне реформування існуючого політичного і соціального ладу. Про це йшлося у виданих УНП брошурах «Свято робітників 1 мая», «Робітнича справа в програмі УНП», «10 заповідей УНП» та ін. УНП відкрила нову сторінку в політичній історії України, ставши першою українською партією, яка пішла шляхом політичного націоналізму.

Економічна криза на початку ХХ ст., зростаючий робітничий рух спонукали УНП посилити свою роботу серед робітників і селян. Вона намагалася надати йому національного характеру, вважала, що соціальні проблеми не можуть бути вирішені при нерозв’язаному національному питанні.

На 1903 р. РУП нараховувала 500 членів. Саме у цей час поліція розгромила її комітети у Києві, Харкові, Полтаві. РУП стає на шлях офіційного зближення з РСДРП (м), підтримує ідею встановлення демократичної російської республіки і автономії у ній України. Долучила РУП до своїх програмних гасел і таке: встановлення 8-годинного робочого дня, зниження викупних платежів за землю для селян, конфіскації монастирських земель і передачі їх у власність сільських громад.

Першим конкретним кроком у діяльності РУП стали організовані нею осередки «вільних громад» у Києві, Харкові, Полтаві, Ніжині, Лубнах, Чернігові. Вони займались пропагандою ідей партії серед селян. У 1902 р. подібні осередки були утворені у Львові. Тут вони видавали пропагандистську літературу, яка мала підняти свідомість селян і робітників, у т. ч. газету «Гасло»,»Селянин», у 1901 р. брошуру Д. Антоновича «Дядько Дмитро», а у 1902 р. «Чи є тепер панщина?» та ін. Видана нею у Львові література доправлялась в Наддніпрянську Україну, де розповсюджувалась її прихильниками.

В 1904 р. у Львові на ІІ з’їзді РУП серед прибулих делегатів виявились серйозні політичні розбіжності і, передусім, з питань національної програми і відносин РУП з РСДРП (м). Делегат С. Мазуренко виступив взагалі проти акцентування на цьому етапі уваги на національному питанні. М. Порш відстоював необхідність боротьби за національно-територіальну автономію для України у складі Російської імперії. В. Винниченко обстоював ідею національного соціалізму, С. Петлюра, Г. Ткаченко заради збереження і зміцнення українських революційних сил запропонували об’єднатися з РСДРП (м), але їх позицію більшість делегатів з’їзду не підтримала. Відмінність позицій щодо національного, аграрного, організаційного питань призвела до офіційного розколу в РУП. З цього часу соціалістичні і націоналістичні уподобання серед членів ще донедавна єдиної РУП стали надто серйозними. РУП не змогла довший час синтезувати в собі два напрямки, а саме національного і соціального визволення. Відмова більшістю РУП від самостійницьких ідей і захоплення соціалістичними ідеями призвело до першого розколу. На її основі постає ряд нових, менш впливових партій.

До ліберально-демократичної течії українського політикуму варто віднести Українську демократичну партію (УДП). Вона утворилась у 1904 р. і виступала за автономію для України і конституційну монархію в Росії, за демократичні свободи для громадян. Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. У 1904 р. відбувся розкол в УДП і більш радикальні члени утворили у 1905 р. Українську радикальну партію (Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський). Її підтримувала частина української інтелігенції. Вона була партією парламентського типу і активізовувала свою роботу під час виборів до Державної думи і в самій Думі.

Отже, структура українських політичних партій до початку у 1905 р. народно-демократичної революції була такою: від соціалістичного, ліберально-демократичного і до націоналістично-радикального напрямків. Перевага в українському політичному русі була на боці партій соціалістичного спрямування. І це було до певної міри справедливо. Адже утворення і діяльність українських політичних партій відбувалося в умовах національного гноблення, політичного безправ’я, погіршення матеріального становища населення. До того часу продовжували діяти Емський і Валуєвський укази, які позбавляли права українців на власний культурний розвиток. До політичної боротьби долучалась передусім інтелігенція, а з початку ХХ ст. – робітники, селяни, студенти.

У Росії не було парламенту і тому-то українські політичні партії не мали місця для своєї діяльності, вимушені були працювати в нелегальних умовах. Вони мріяли про автономію України у федеративній Росії. Українські політики відчували себе одночасно українцями і представниками російського народу. Репресії з боку влади були такими потужними, що українські політики практично не бачили перспектив своєї боротьби, все більше сподівались на російських демократів, які в разі повалення царя могли надати Україні автономію.

Виникнення українських політичних партій засвідчувало, що в процесі боротьби робітників, селян, студентів проти царизму відбувалась консолідація і розмежування суспільних сил, що було відображенням їх ідеології. Вони стали на шлях до захисту національних інтересів.

Україна була частиною Російської імперії, тому-то на її території діяли організації загальноросійських політичних партій. До них належали РСДРП – партія пролетаріату, Партія соціалістів-революціонерів (есери), Бунд – партія єврейського пролетаріату. Союзи боротьби за звільнення робітничого класу Києва, Катеринослава, Миколаєва з цього часу стали організаціями РСДРП.

Спочатку соціал-демократи ставили завдання мобілізації робітників на боротьбу за економічні інтереси. Однак уже з 1900 р. вони почали закликати робітників до боротьби проти влади, за встановлення в Росії демократичної республіки, запровадження рівного виборчого права, свободи слова, зборів, знищення становості у суспільстві, рівність усіх громадян перед законом.

Активними діячами РСДРП в Україні були: у Луганську – В. Шелгунов, в Одесі – Д. Ульянов, у Києві – О. Шліхтер, П. Красиков, у Катеринославі – Р. Землячка, у Донбасі – Г. Петровський. Бунд (Союз) єврейських робітників був утворений у 1897 р. Його організації діяли лише на Правобережній Україні (межа осілості євреїв). Це була політична партія національного типу.

Партія соціалістів-революціонерів (есери) утворилась у 1902 р. Її лідером був В. Чернов. Партія ставила своїм основним завданням повалити владу царя, встановити демократичну республіку, соціалізувати землю таким чином, щоб вона належала тим, хто її обробляє. Остання вимога забезпечила цій партії найбільший з-поміж інших політичних партій вплив на селян.

В Україні названі загальноросійські партії постійно вели боротьбу за вплив на українських робітників, селян та інтелігенцію і частина із них вступала в ці партії і разом з представниками інших національностей, вони підтримували їхні програми і тактику боротьби. Чимало представників української інтелігенції вважали за доцільне вирішити російську політичну проблему (зліквідувати царизм) і лише тоді перейти до української справи.