3. Суспільно-політичний і національний рух в Україні на початку хх ст.

З початку ХХ ст. в Україні, як і в цілому по країні, починається переломний етап в політичному оформленні основних суспільно-політичних рухів. Посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, яка проявляла невдоволення жорстокою внутрішньою політикою і домагалася часткових реформ. Ліберально-демократичний рух розвивався головним чином в рамках земських установ, де працювали лікарі, вчителі та інші спеціалісти. Земсько-ліберальний рух в Україні особливого розмаху не набув. У Волинській, Київській і Подільській губерніях земства до початку ХХ ст. не діяли (вони були створені тут лише в 1912 р.).

Земства вимагали конституційних реформ та участі «народного представництва» в здійсненні законодавчої влади, протестували проти утисків владою громадськості щодо управління на місцевому рівні. Вони хотіли мати свободу преси, зборів, прагнули рівності усіх громадян перед законом, уведення загального виборчого права. Представники земств збирались на свої форуми, де виголошували промови про необхідність запровадження в імперії демократії, затверджували петиції і направляли їх цареві. З їхньої точки зору, саме цар Микола ІІ повинен був демократизувати країну. Земські діячі надавали великого значення співпраці з владою задля заспокоєння робітників, селян, студентів. У 1904 р. в Одесі, Полтаві, Чернігові пройшли з’їзди земств на підтримку російсько-японської війни. З боку влади ніяких репресивних заходів до діячів земств і здійснюваних ними акцій не застосовувалось. Вони не були загрозою для існуючого режиму.

Економічне та соціальне становище робітників було першопричиною їх участі в різноманітних акціях протесту. Специфіка робітничого руху полягала в тому, що в Російській імперії була заборонена діяльність політичних партій і профспілок робітників. До протестного руху робітників проти царизму долучалась Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). За участю її представників відбулася маївка робітників Харкова у 1900 р. В 1901-1902 рр. маївки вже були проведені в Києві, Катеринославі. Чимало робітників відчули свою силу та впевненість, свою окремішність із загальної маси населення. Вимогами робітників під час маївок були: свобода профспілок і страйків, уведення 8-годинного робочого дня, скасування на заводах і фабриках надурочних робіт. Влада не бажала і не йшла на задоволення цих справедливих вимог. Репресії з її боку були єдиним засобом «заспокоєння» робітників у великих містах України. Поліція, козачі сотні били робітників під час демонстрацій, найактивніших із них арештовували і часто засуджували до різних термінів тюремного ув’язнення.

Одночасно влада здійснювала спроби вгамувати робітників, поставити їх рух під свій контроль. Жандармський полковник, діяч царської політичної поліції С. Зубатов став ініціатором проекту створення підконтрольних поліції просоціалістичних організацій, так званої політики «поліцейського соціалізму». Зубатовщина була одним із методів боротьби поліції російської держави з робітничим рухом напередодні революції 1905–1907 рр. Її суть полягала в тому, що під опікою царської власті і контролем поліції були створені робітничі організації (товариства взаємодопомоги), які відвертали робітників від революційної боротьби. Ці організації були створені в Києві, Катеринославі, Одесі, Херсоні. Їх чисельність на Півдні України сягала 6-8 тис. осіб. В 1903 р. ці організації примкнули до страйків робітників і були розпущені.

1903 рік став роком масових страйків і демонстрацій робітників України. 17 липня в Одесі відбувся перший політичний страйк залізничників і портовиків. 21 липня – 8 серпня робітничі страйки пройшли в Києві, Миколаєві, Єлисаветграді, Керчі, Катеринославі, Конотопі. Головним гаслом страйкуючих було «Геть самодержавство!» У 1903 р. в страйках взяли участь 115 тис. робітників. Під час розгону в українських містах мітингів і демонстрацій було вбито понад 100 і заарештовано більше 2000 осіб. У 1904 р. в Україні відбулось майже 90 антивоєнних виступів робітників, які протестували проти російсько-японської війни, вимагали негайного її припинення.

На початку ХХ ст. протест робітників проти влади набирав масовості, вони добровільно, наперекір адміністраціям заводів і фабрик брали участь у демонстраціях, страйках, мітингах. Металісти, залізничники, друкарі, портовики та інші групи робітників під час масових акцій протесту відчули свою близькість, зрозуміли значимість робітничої солідарності. Кожний крок боротьби надавав їм більшої впевненості у своїх силах.

Як наслідок економічного та соціального становища відбувалися стихійні, ізольовані від робітничого руху протести селян. Передусім останні нищили, грабували поміщицькі маєтки. У 1902 р. лише в Подільській губернії було знищено 40 маєтків. Селяни протестували проти продажу їхнього майна за недоїмки, вимагали зменшення орендної плати за землю та дозволу користуватися випасами для худоби, сіножаттями. В окремих випадках дуже лютих поміщиків навіть вбивали. Найбільш масовими і частими виступи селян були в Полтавській та Харківській губерніях. Резонансними стали повстання в селах Карлівка і Ковалівка Полтавської і в с. Валків Харківської губерній. У 1902 р. зафіксовано понад 120 виступів селян 337 сіл, в яких взяли участь понад 160 тис. осіб.

Упродовж 1903-1904 рр. відбулося майже 1000 виступів селян, за участі більше 800 тис. осіб. Це була фактично селянська війна за землю, проти поміщицького землеволодіння. У боротьбі проти селян, як і щодо робітників, влада діяла тільки репресивними засобами: поліція, козачі сотні били селян, 900 із найбільш активних учасників виступів були віддані до суду. На мешканців повсталих сіл накладено 800 тис. рублів контрибуції, яку вони повинні були сплатити поміщикам, як компенсацію за збитки, завдані їм під час селянських виступів.

Внаслідок одноосібної системи господарювання, відсутності реальної політичної сили на селі протестний рух селян на початку ХХ ст. не набрав організованого характеру. Вимоги селян не були чітко вираженими, засоби боротьби не могли забезпечити вирішення і не вирішили головної проблеми на селі – земельної. Формами їхнього протесту були самозахоплення землі, погроми поміщицьких маєтків, відмова сплачувати податки за недоїмки.

Національний рух в Україні розвивався під знаком протесту проти шовіністичної політики царату, за вільний розвиток української мови, культури й літератури. Провідну роль в ньому відігравали вчені Київського, Харківського університетів, групи демократичної інтелігенції Полтави, Чернігова, Катеринослава та інших міст.

1903 рік став часом небаченої до того політичної активності українського суспільства. У цьому році в Полтаві був відкритий пам’ятник Івану Котляревському. На урочинах були представники з Галичини, Буковини. У цьому ж році в Києві громадськість урочисто відзначала 35-річчя музичної творчості Миколи Лисенка. Саме на цій хвилі з’явилась ідея звернення до царя з петицією щодо припинення переслідування української мови. Українська інтелігенція на цьому етапі нашої історії посилила боротьбу за використання української мови в освіті і видавничій сфері.

Бурхливий розвиток промисловості в Україні вимагав багато фахівців, насамперед середньої ланки. Це зумовило потребу розширити соціальну базу студентства, збільшити його чисельність. Діти середніх верств інтелігенції, окремих ремісників, торговців, військових чинів отримали доступ до реальних училищ, університетів і ставали студентами. Їм були близькі економічні та соціальні проблеми тогочасного українського суспільства, тож студенти ставили політичні вимоги, протестували проти політичного безправ’я народу, поліцейського режиму, свавілля на фабриках і заводах, вимагали автономії для університетів, все частіше брали участь у мітингах і демонстраціях протесту робітників.

У 1899 р. уряд видав «Тимчасові правила про відбування військової повинності студентами, яких вигнали за вчинені безпорядки». Згідно із цим розпорядженням у січні 1901 р. за спробу провести страйк було прийняте рішення віддати у солдати 183 студентів Київського університету. На знак протесту проти таких дій властей в Україні страйкували понад 30 тис. студентів. Стосовно страйкуючої студентської молоді царський режим діяв також лише репресивними методами.

Таким чином, на початку ХХ ст. земсько-ліберальний, робітничий, селянський рух в українських губерніях значно активізувався. Український національний рух відбувався у різних формах і до нього залучалися все ширші верстви науковців, земських чиновників, студенів, робітників і селян.