3. Особливості національного питання в Росії та пошук шляхів його вирішення в Україні

Національне питання в Російській імперії полягало в тому, що не було рівності всіх народів, царизм не визнавав і не надавав їм права на самовизначення. 57 % населення Російської імперії становили неросіяни, 90 % з яких були селянами. Національне гноблення в державі було в економічному, політичному і духовному житті. В усіх сферах життя насаджувалась російська одномірність. Об’єднання з Росією значної частини неросійських народів, у т. ч. і українського, відбулося через зовнішню загрозу. Уже багато років здійснювалась русифікація. Особливо помітною вона була в Україні, тож загроза втрати національної ідентичності для українців була реальною. Протестний рух в українських губерніях Російської імперії проти такої перспективи посилився з початком ХХ ст.

Національне питання в українських губерніях імперії початку ХХ ст. – це питання про рівність націй, про здобуття українцями в перспективі своєї державності. Відсутність власної державності гальмувало формування у них національної свідомості. Нація, як відомо – це стійка спільність людей, що має спільну мову, культуру, економічну і територіальну спільність. Особливістю національного питання було те, що в Україні проживало чимало національних меншин, тобто наша територія також була багатонаціональною.

Отож, головним у національному питанні для українців було відродження власної державності. В тодішніх умовах Російської імперії здобути її було неможливо, тому практично всі українські політики виступали за автономію України в складі федеративної Російської держави, вбачали в цьому необхідний крок до своєї державності в майбутньому.

Росія і Польща перебували у протистоянні за Україну з давніх часів. Однак ні росіяни, ні поляки не терпіли українських «сепаратистів», відмовляли українцям навіть у вживанні самоназви, замінювали її словом «малороси».

Ситуація в національному питанні в Україні ускладнювалась тим, що національна буржуазія не могла, та й не хотіла відстоювати свої економічні інтереси. Інтернаціональний склад робітників в Україні не дозволяв об’єднати їх зусилля на вирішення національного питання. Соціальне питання в робітничому середовищі за таких умов висувалося на перше місце.

Єдиним повнокровним носієм національної ідентичності, мови і традицій передусім, було українське селянство. Воно становило вельми вагому частину українців (85 %), однак стримуючим фактором у розвитку цієї суспільної верстви було те, що майже 80 % українських селян не володіли грамотою. Їм важко було поєднати свою боротьбу за вирішення соціальних проблем й національного визволення.

Українські партії не змогли провести в ІV думу жодного депутата, тож національні проблеми українців в ній відстоювали окремі депутати-росіяни. Так, російські ліберали, зокрема П. Мілюков і В. Дзюбинський, вважали за необхідне піти на деякі поступки українцям. Вони зібрали в думі 37 підписів під законопроектом про дозвіл вживання української мови у початкових школах у місцевостях з переважаючим українським населенням. Депутати-чорносотенці виступили проти допуску української мови в школу. До них приєднався і М. Родзянко – голова ІV Думи, депутат від Катеринославщини. Він заперечував сам факт існування української мови.

Лідер партії кадетів П. Струве не визнавав можливості української державності, бо це, на його думку, могло послабити єдину російську народність. П. Мілюков був проти федеративного устрою Росії і надання Україні автономії, оскільки це могло загрожувати єдиній російській державності. Більшовики виступали проти організацій пролетаріату за національною ознакою, бо це послаблювало єдиний фронт боротьби проти буржуазії. Як бачимо у 1910-1914 рр. дискусії в російських політичних колах щодо того, чи має Україна право на державність, були дуже активними.

Керівництво УСДРП перебувало у Львові і звідти намагалося донести до українських робітників національну ідею. Для партії на цьому етапі залишилось невирішеним питання про узгодження національної та соціальної ідеї. УСДРП як діяльна структура практично зникала. Про це, зокрема, говорилось у доповіді ЦК УСДРП Міжнародному конгресу в Копенгагені у 1910 р.: «Ми швидко руйнуємось, умирає організація за організацією». В Києві партія нараховувала лише 12 членів, в інших містах їх не було взагалі. В 1910-1911 рр. у Львові УСДРП видавала газету «Наш голос», на сторінках якої порушувала питання про відродження безправних народів у Росії, узгодження своїх дій з іншими соціалістичними партіями України. Л. Юркевич, А. Жук з 1911 р. схилялися до національно-політичного самостійництва. Шлях до незалежності України вони вбачали у поразці в майбутній війні Росії і через встановлення союзу з Австро-Угорщиною. Цю ідею підтримав А. Шептицький. М. Грушевський, навпаки був проти такої перспективи вирішення українського питання. УПСР вважала необхідним звільнення українських селян від чужого панування, здобуття автономії для України.

Соціал-демократи на перше місце ставили інтереси боротьби трудівників проти царизму, національне питання з їх точки зору вважалось підпорядкованим класовим інтересам пролетаріату. Вони визнавали право націй на відокремлення від Росії та утворення своїх національних держав. Однак це, на їх думку, мало бути лише право, яке не варто реалізовувати у тих конкретно-історичних умовах, що склалися. У єдності пролетарів Російської імперії вони бачили передумову успіху в своїй боротьбі за владу. Теоретичне обґрунтування такої позиції здійснив лідер більшовиків В. І. Ленін.

Царат, зі свого боку, робив все можливе, щоб перешкодити українцям усвідомити свої національні інтереси. З цією метою влада часто вдавалась до провокацій у міжнаціональних стосунках в Україні. Однією з таких провокацій, що мала зіткнути у ворожому протистоянні українців та євреїв була так звана «справа Бейліса». У березні 1911 р., у Києві було знайдено труп 12-річного хлопчика Андрія Ющинського. Чорносотенська преса одразу ж повідомила, що його вбили євреї задля виконання своїх релігійних обрядів. Попри усі намагання шовіністів звинуватити М. Бейліса (прикажчика цегельного заводу) в цьому вбивстві, суд присяжних після 20 місяців судових засідань виправдав його. Це стало можливим тому, що на захист М. Бейліса виступили Максим Горький, Володимир Короленко, демократична преса в Україні, які власне не допустили осуду єврейської нації та іудейської релігії.

В офіційній пропаганді передвоєнних років часто піднімалось питання підвищення патріотизму громадян Російської імперії. В зв’язку з цим український національний рух російські шовіністи оголосили «мазепинським», сепаратистським. Особливо старались щодо цього газети «Киевлянин» та «Новое время».

Попри це національна свідомість українців зростала. У 1912 р. в Києві відбулися похорони М. Лисенка, в яких взяло участь десятки тисяч осіб. Це була перша велелюдна українська маніфестація. Вона засвідчила зростання національної свідомості серед українців. Демонстрацією українства стало також поховання у Києві Лесі Українки влітку наступного року. Найбільше український політичний рух проявив себе під час відзначення  100-ліття від дня народження Т. Шевченка в 1914 р.

У Державній думі Росії депутати від українських губерній не раз порушували українське питання. Вони виступали за відродження української державності, демократизацію суспільства, вільне вживання рідної мови, діяльність національних, суспільно-політичних і громадсько-культурних організацій. Їхні зусилля хоч і не були успішними, все-таки перешкоджали асиміляційним планам російських шовіністів

Таким чином, напередодні Першої світової війни в українських губерніях Російської імперії спостерігався бурхливий економічний розвиток. Особливих успіхів досягнуто в промисловості, передусім у металургійній та гірничодобувній галузях. Однак, це суттєво не змінило соціального та економічного становища українських робітників і селян на краще, експлуатація їхньої праці посилювалася. Вказані чинники значною мірою сприяли утвердженню в українському середовищі думки про необхідність відродження Української державності.

Національне питання в Україні в цей період розглядалось у контексті відродження української державності. Українські політичні партії стояли переважно на позиціях федералізації Росії і надання Україні автономії. Опір з боку царської влади щодо такої перспективи ще більше зріс.

монополія (Монопо́лия (от греч. μονο — один и πωλέω — продаю) — фирма (ситуация на рынке, на котором действует такая фирма-монополист), действующая в условиях отсутствия значимых конкурентов (выпускающая товар(ы) и/или оказывающая услуги, не имеющие близких заменителей). Первые в истории монополии создавались сверху санкциями государства, когда одной фирме давалось привилегированное право торговли тем или иным товаром. Естественная монополия — предприятия, объединенные единой сбытовой организацией, состояние товарного рынка, при котором удовлетворение спроса на этом рынке эффективнее в отсутствие конкуренции в силу технологических особенностей производства (в связи с существенным понижением издержек производства на единицу товара по мере увеличения объема производства), а товары, производимые субъектами естественной монополии, не могут быть заменены в потреблении другими товарами, в связи с чем спрос на данном товарном рынке на товары, производимые субъектами естественных монополий, в меньшей степени зависит от изменения цены на этот товар, чем спрос на другие виды товаров.

• Государственная монополия — монополия, созданная в соответствии с законодательством, определяющим товарные границы монопольного рынка, субъекта монополии (монополиста), формы контроля и регулирования его деятельности, а также компетенцию контролирующего органа.

• Чистая монополия — ситуация, когда на рынке присутствует только один поставщик данного вида товаров и услуг.

• Конгломерат (Концерн) (в юридической практике — группа лиц) — несколько разнородных, но финансово взаимно интегрированных субъектов

синдикат (Синдика́т (от фр. syndicat «синдикат», далее из др.-греч. σύνδικος «защитник, заступник; синдик») — термин, первоначально относящийся к трейд-юнионам (профессиональным союзам). В более позднее время синдикат — это организационная форма монополистического объединения, при которой вошедшие в него компании теряют коммерческую сбытовую самостоятельность, но сохраняют юридическую и производственную свободу действий. Иными словами, в синдикате сбыт продукции и распределение заказов осуществляется централизованно.)

земська́ рефо́рма 1864 року — реформа системи регіонального управління Російської імперії, зумовлена необхідністю пристосувати самодержавний лад до потреб капіталістичного розвитку та прагненням царської влади залучити на свій бік лібералів у боротьбі з революційним рухом.

Згідно з «Положенням про губернські і повітові земські установи» (1864), були створені губернські та повітові земські збори та земські управи. В основу виборчої системи були покладені виборні, майнові (цензові) та станові засади.

Виборці ділилися на 3 курії: повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських товариств.

Право участі у виборах за 1-ю курією мали власники не менш ніж 200 дес. землі, власники промислових, торговельних підприємств або нерухомого майна на суму не нижче 15 тис. крб або з доходом не менше 6 тис. крб на рік, а також уповноважені від землевласників, товариств і установ, що володіли не менше 1/20 цензу 1-й курії.

Виборцями міської курії були особи, які мали купецькі свідоцтва, власники підприємств або торгових закладів з річним обігом не нижче 6 тис. крб, а також власники нерухомої власності на суму від 500 крб (у невеликих містах) до 3 тис. крб (у великих містах). Від виборів, таким чином, були усунуті наймані робітники, дрібна буржуазія, інтелігенція.

Вибори за селянською курією були багатоступеневими: сільські товариства обирали представників на волосні сходи, ті — виборників, а останні — «гласних» у повітові земські збори.

Губернські гласні обиралися на повітових земських зборах.

Система виборів забезпечувала значне переважання в земствах поміщиків.

Головами губернських і повітових з'їздів були предводителі дворянства.

Земські збори і управи як установи не мали права спілкуватися між собою, не мали примусової влади, бо поліція їм не була підпорядкована; їх діяльність контролювалася губернаторами і міністром внутрішніх справ, які мали право припиняти виконання будь-якої постанови земських зборів.

Побоюючись впливу земських установ, уряд надав їм право відати лише місцевими господарськими справами: утриманням шляхів сполучення, будівництвом і утриманням шкіл і лікарень (для чого земства отримували фінансування за рахунок місцевих зборів), піклуванням про розвиток місцевої торгівлі та промисловості тощо.

Земську реформу провели не скрізь і не одночасно. До кінця 1870-х років земства були створені в 34 губерніях Європейської Росії і в Області Війська Донського (де 1882 року їх ліквідовано). Багато регіонів Російської імперії земств не мали.

Земська реформа сприяла розвитку місцевої ініціативи, господарства та культури.