2. Зміни у складі населення України. Зростання політичної активності українського суспільства

Промислове піднесення, розвиток сільського господарства, внутрішньої і зовнішньої торгівлі зумовили зміни у складі населення губерній на території України. У 1913 р. тут нараховувалось 32,6 млн. осіб, з них у селах мешкало 27,6 млн. осіб, або майже 85 %, у містах – 5 млн. осіб, або 15 %.

До українських капіталістів можемо віднести Терещенків, Харитоненків, Демченків, Римаренків, Ярошинських й ін. Однак питома вага їхнього капіталу, порівняно із російською й іноземною буржуазією, була незначною.

У 1913 р. чисельність робітників в Україні досягла 2,7 млн. осіб, у т. ч. у промисловості – 645 тис. (замість 475 тис. у 1910 р.), на залізниці – 160 тис., у будівництві – 400 тис., у сільському господарстві – 1,5 млн. Робітників-кустарів було майже 650 тис. Як і раніше, робітництво України було багатонаціональним за своїм складом, але переважали в ньому українці та росіяни.

Поміщики мали 30 тис. маєтків і 10 млн. га землі, а 5 тис. великих поміщиків мали по 16 тис. га землі. Магнати Потоцькі мали 107 тис., Браницькі – 167 тис. га. За національним складом поміщики були поляками, росіянами, українцями. Найбільшими з російських та українських поміщиків були Бобринські, Кочубеї, Лизогуби, Родзянки, Скоропадські, Терещенки, Уварови і Харитоненки. Поміщики-українці якихось окремих ознак свого економічного і політичного становища від російських поміщиків не мали.

У 1914 р. в Україні нараховувалось 4 млн. селянських господарств: 57,1 % із них були бідняцькими, 29,9 % (майже 1200 тис.) – середняцькими, 12,2 % (майже 500 тис.) – заможними. Заможні селянські господарства мали 37,8 % землі, 40 % посівних площ, 30 % коней, 24 % великої рогатої худоби. Вони були основними постачальниками зерна на ринок. При цьому 2 млн. селянських господарств мали в середньому по 2 га землі. Понад 1 млн. селянських дворів не мали корів і коней, 560 тис. дворів не мали посіву. За оренду поміщицьких земель селяни щороку виплачували 70 млн. рублів орендної плати. І все це мало місце через 8 років після початку П. Столипіним аграрної реформи.

1 вересня 1911 р. у Києві був важко поранений, а 5 вересня помер голова уряду П. Столипін. В нього стріляв есер й одночасно агент царської охранки Д. Багров. Обставини цього політичного вбивства були тоді для багатьох малозрозумілими. Власне, був відомий виконавець й існували лише здогадки щодо замовника вбивства голови уряду Російської імперії. Справа в тому, що аграрною реформою були незадоволені цар та поміщики. Вони від початку вбачали у ній небезпеку своїй економічній могутності, а спроби П. Столипіна перебудувати самодержавство у буржуазну монархію викликали незадоволення і спротив. Аграрна реформа була практично зупинена. Не випадково, що цар не брав участі в похоронах голови уряду, а П. Столипін був похований не в столиці імперії, а в губернському Києві.

Зростання політичної активності населення, в основі якої були ті ж причини, що й у 1905-1907 рр., ставало неминучим. Восени 1910 р. намітилось зростання чисельності учасників робітничого руху. Масові демонстрації робітників, службовців, студентів з нагоди смерті Л. Толстого відбулися у листопаді 1910 р. в Одесі, Харкові, Києві, Миколаєві, Херсоні. Наступний етап у піднесенні робітничого руху пов’язаний з подіями на Ленських золотих копальнях у Сибіру. Там 4 квітня 1912 р. було вбито і поранено майже 500 робітників. Мітинги, демонстрації солідарності з постраждалими прокотилися всією Росією. 9 квітня почали політичні страйки робітники Києва, Миколаєва, потім їх підтримали у Харкові, Катеринославі, Одесі, Єлисаветграді. Упродовж місяця в Україні відбулось 152 політичних страйки, в яких взяли участь понад 40 тис. робітників.

1 травня 1912 р. у демонстраціях взяли участь понад 21 тис. осіб. Страйк робітників Харківського паровозобудівного заводу розпочався 12 листопада 1912 р. і тривав 66 днів. Їм надавали матеріальну допомогу робітники багатьох міст України та Росії. Страйкарі вимагали звільнення з-під арешту своїх товаришів, які брали участь у попередньому страйку. Загалом у 1912 р. в Україні страйкувало 130 тис. осіб, з них в політичних страйках взяло участь більше половини. Активізувались виступи студентів Київського політехнічного інституту та Харківського університету, особливо в зв’язку з розстрілом робітників на Ленських копальнях.

У 1913 р. відбулися великі страйкові виступи до річниці «кривавої неділі» 9 січня, проти офіційного святкування 300-річчя династії Романових у лютому, до дня Ленського розстрілу в квітні.

На активізацію політичного життя в Україні суттєво вплинула виборча кампанія до ІV Державної думи, що відбувалась восени 1912 р. Політичні партії отримали можливість вести передвиборчу агітацію і ця обставина певною мірою посприяла подоланню у їхніх рядах розгубленості, розколів.

Найбільшими у 1913 р. були першотравневі страйки. В Україні 1 травня відбулось 62 політичні страйки з кількістю учасників близько 25 тис. осіб. Цього року було майже 250 страйків, у яких взяли участь 77 тис. осіб. Найбільш активно, наполегливо й організовано виступали металісти, які становили понад 70 % усіх страйкарів. За ними йшли шахтарі, друкарі, будівельники та ін.

1914-й рік розпочався з масових політичних страйків. В Україні у них взяли участь 250 тис. робітників. Велике збудження викликала заборона царським урядом вшанування 100-річчя з дня народження Т. Шевченка. На знак протесту масові страйки, демонстрації, мітинги робітників і студентів відбулись у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та інших містах.

Активну роботу проводили соціал-демократи України щодо підготовки до відзначення 1 Травня. На заклик РСДРП цього дня в Україні відбулося 85 політичних страйків з більш як 30 тис. учасниками, найбільше – в Харківській і Київській губерніях.

Таким чином, економічне піднесення в промисловості і сільському господарстві призвело до певних змін в усіх існуючих в Україні соціальних верствах населення. Напередодні Першої світової війни в Російській імперії назрівала революційна ситуація. За 6 місяців 1914 р. в Україні відбулося 300 страйків, 70 % з яких були політичними. Тільки Перша світова війна, що розпочалася 1 серпня 1914 р., запровадження військового стану в українських губерніях перервали наростання революційного руху.