1 Україна в роки посилення авторитарних тенденцій російського уряду (1907-1910 рр.)

1. Політичні репресії в Україні: їх цілі і наслідки

На літо 1907 р. стало очевидно, що суспільно-політичний і національний рухи в Російській імперії, у т. ч. і в Україні були владою придушені. Політичні партії пішли в підпілля. Уряд П. Столипіна став на шлях авторитаризму, одночасно передбачав здійснення реформи місцевого самоврядування і судочинства, запровадження страхування робітників і загальної початкової освіти.

Розпуск ІІ Державної думи став першим напрямком прояву авторитаризму уряду в Російській імперії. Суть нового виборчого закону полягала в тому, що він ще більше обмежував можливість обрання депутатами думи будь-кого від ліберальної буржуазії та передусім від робітників та селян. Відбувся новий поділ населення на курії, згідно з яким І і ІІ курії (поміщики і великі капіталісти), які становили 1 % виборців, обирали 64,4 % депутатів, ІІІ курія (робітники і селяни) – 24,8 % депутатів. Лише 15 % дорослого населення країни відповідно до нового виборчого закону могли брати участь у виборах.

У результаті виборів до ІІІ Державної думи, які відбулися влітку і восени 1907 р., цар отримав бажаний для себе результат. Лише поміщиків у ній було 202. Від українських губерній обрано 111 депутатів, у т. ч. 64 поміщики, 13 священиків і лише 20 селян. За партійною ознакою 55 із них належали до російських націоналістів, 41 – до октябристів, 5 – до кадетів. Від УСДРП до ІІІ Державної думи не потрапив жоден депутат. У ІІІ Державній думі було дві більшості – правооктябристська і октябристсько-кадет- ська. Уряд П. Столипіна балансував між ними. Це було ніщо іншим, як реалізацією ідеї союзу поміщиків і буржуазії.

Другим напрямком авторитарної політики з боку влади була організація терору проти робітників, селян, представників інтелігенції, котрі брали участь у революційній боротьбі. Різні місцевості України ще тривалий час перебували в умовах воєнного стану, або стану надзвичайної охорони, в них діяли військово-польові суди. У селах і містах жорстоко розправлялися з людьми козачі сотні, військові команди й чорносотенні загони. Були заарештовані депутати ІІ Державної думи від лівої фракції. П. Столипін дав пряму директиву губернаторам: «Менше арештовувати, більше стріляти… Переконання залиште, дійте вогнем…». У цей період військово-польові суди ухвалили понад 5 тис. смертних вироків тим, хто був активним учасником революційних подій. Найбільших репресій зазнали соціал-демократи, есери. У тюрмах без суду перебували десятки тисяч людей. Шибениці, які називали «столипінськими галстуками», споруджували в багатьох населених пунктах. Окрім того, у деяких містах влаштовували показові судові процеси, мета яких полягала в тому, щоб залякати населення. На таких процесах виносили жорстокі вироки. Так, наприкінці 1908 р. у Катеринославі військовий суд розглянув справу про 131 учасника збройного повстання 1905 р. у Юзівці (нині Донецьк). Вісім з них – П. Бабич, А. Ващеєв, В. Григоращенко, О. Зубарєв, І. Митусов, Г. Ткаченко, В. Шмурілович, А. Щербаков – були засуджені до страти через повішання.

Діяльність П. Столипіна дуже влучно характеризують сказані ним слова: «Я схопив революцію за горло і я її задушу, … якщо мене не вб’ють». Урядові сили ліквідовували демократичні організації, робітничі профспілки, передусім звільняли з роботи і всіляко переслідували учасників і симпатиків революції, закривали немонархічні газети і журнали тощо.

Посилення національного гніту, заборона царським урядом функціонування у видавничій сфері української мови – це був третій напрямок авторитарної політики уряду. У 1908 р. 37 депутатів від України внесли на розгляд ІІІ Державної думи законопроект про дозвіл викладання «в початкових школах місцевостей з малоруським населенням» рідною для нього українською мовою. Однак дума не схвалила цього законопроекту. Сенат у тому ж році видав указ про шкідливість культурної і просвітницької діяльності в Україні.

В 1907 р. заборонено вживання української мови в навчальних закладах та адміністративних установах. У школах не можна було співати українських пісень. Почалось закриття «Просвіт», українських клубів і музично-драматичних театрів. Влада не дозволяла публічно вшановувати пам’ять Т. Шевченка. Українців П. Столипін у 1910 р. оголосив «інородцями» й заборонив їм створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цьому ж контексті треба розглядати заборону вживання назви «Україна», будівництва пам’ятника Т. Шевченку в Каневі й інші репресивні заходи російського уряду.

Таким чином, царський уряд спланував і поспішав якомога швидше зреалізувати свій курс на придушення революції, в т. ч. в губерніях на території України, здійснював авторитарну політику, переслідував українські партії, громадські організації та особи, які виступали за відродження української культури і державності.