5. Ставлення до революції різних суспільно-політичних сил. Українські партії в революції

На початку ХХ ст. структуризація російського суспільства в основному завершилася. В умовах приватної форми власності на засоби виробництва поділ суспільства відбувся саме за цією ознакою. Найбільшим власником в імперії був цар Микола ІІ і його оточення – поміщики та дворяни. Вони володіли більшістю земель, мали чималі капітали, управляли державою. Їхня мета полягала в тому, щоб нічого не міняти, оскільки будь-які зміни могли призвести до послаблення, а то й розпаду імперії. Цар, поміщики і дворяни від початку революції були контрреволюційною силою.

Частина російської буржуазії, яка не була пов’язана з царським двором, виявляла зацікавленість у ліквідації абсолютної влади царизму, поміщицького землеволодіння, становленні демократичної республіки, наданні народу демократичних прав і свобод. Її політичний та економічний інтерес співпадав з інтересами робітників і селян.

Пролетаріат і все селянство (заможні, середняки і бідняки) боролися за покращення свого матеріального становища, припинення поліцейського терору, демократичні права і свободи. Селяни хотіли безоплатно отримати нові земельні площі, вимагали відмінити викупні платежі за надільну землю. Тільки у спільній боротьбі з робітниками вони могли вирішити ці проблеми. Відповідно робітники, будучи в абсолютній меншості, не могли вирішити свої проблеми самостійно. Ось чому спільні дії робітництва і селянства у народно-демократичній революції були закономірними і необхідними.

Відповідно до того, які були цілі і завдання основних суспільно-політичних сил у народно-демократичній революції, відпрацьовувались і їхні методи (тактика) боротьби. Урядові сили від початку революції стали на шлях силових методів, придушення усіх і всього, хто був здатний боротися з царизмом і відстоювати свої інтереси.

Ліберальна буржуазія, відчуваючи своє непевне становище, не проявляла готовності до радикальних дій, а обмежувалася пропозиціями щодо реформ у політичному й економічному житті країни, передусім великі надії покладала на Всеросійські Установчі збори.

Робітництво та селяни виступали за радикальні методи боротьби. Організація масових політичних демонстрацій, тривалі страйки, збройні повстання – ось їх основні засоби, які мали призвести в решті-решт до позбавлення поміщиків і дворян влади. В результаті перемоги революції влада мала перейти до буржуазії. Робітники повинні були скористатися перевагами політичного життя в демократичному суспільстві для задоволення згодом своїх політичних прав і вирішення багатьох проблем матеріального становища.

У листопаді 1905 р. із чорносотенців під покровительством міністра внутрішніх справ В. Плеве утворено партію на підтримку царя – «Союз руського народу». Її очолювали О. Дубровін і М. Пурішкевич. Партія ставила за мету збереження монархії, була проти надання Україні автономії. Вона мала сильні позиції в тих регіонах Російської імперії, де населення було багатонаціональним. В Україні кількість членів цієї партії сягала 100 тис. осіб, у т. ч. в Одесі – 8440, Катеринославі – 6696, Харкові – 6520. У Києві партія видавала газету «Киевлянин» (редактор В. Шульгін). Загалом в Україні монархічні організації, серед них і «Союз Михаїла Архангела» видавали 25 газет, в т. ч. «Почаевский листок», «Русская правда», «Подольский листок» та ін.

Монархісти брали участь у репресіях проти інтелігенції, розгоні демонстрацій робітників і студентів. Єврейські погроми вони здійснювали під гаслом «Бий жидів, рятуй Росію! «. В цих акціях часто брали участь і робітники, які були членами монархічних партій і організацій. Ідеологічною основою цих політичних сил був великодержавний шовінізм. Вони вважали державним народом лише росіян, російська мова, на їхню думку, мала залишатися панівною.

Ліберальна буржуазія створила партію Союз 17 октября (октябристи) очолювану А. Грековим, М. Родзянком та Партію конституційних демократів (кадети), лідерами якої були П. Мілюков, П. Струве, В. Набоков та ін. В Україні на початку 1906 р. було 10 тис. членів Союзу 17 октября. Її організації були створені в Катеринославі, Маріуполі, Мелітополі, Юзівці, Києві, Харкові та інших містах. Її лідери виступали проти федеративного устрою, за унітарну Росію, тому не допускали й думки про надання Україні автономії.

В жовтні 1905 р. в Санкт-Петербурзі відбувся установчий з’їзд Партії конституційних демократів (кадети). Це була ще одна партія ліберальної буржуазії. Її мета полягала в тому, щоб у Росії утвердити конституційну монархію, парламент. Кадети вважали, що досягати цього потрібно лише мирним шляхом, реформами. Найбільше сподівань вони покладали на Всеросійські Установчі збори, які мали прийняти конституцію Російської імперії. В Україні було 50 відділень цієї партії, її чисельність сягала 9 тис. осіб. Хоч ця партія і не визнавала права націй на самовизначення, як таке що є не на часі, українські кадети, серед них барон Ф. Штейнгель і В. Науменко, ставили питання про припинення утисків української мови. Щодо земельного питання, то кадети сходились на тому, що збільшення землі у селянських господарствах – справа необхідна. Вони пропонували додати селянам землю, яку держава мала викупити з державного фонду.

До загальноросійських партій, які відстоювали інтереси робітників і селян, треба віднести РСДРП і Партію соціалістів-революціонерів (есерів). У квітні 1905 р. в Лондоні відбувся ІІІ з’їзд РСДРП (б), на якому обговорювалось питання про тактику партії в революції. Після тривалих дискусій делегати з’їзду погодилися з висновками В. Леніна про те, що у цій революції робітники мають бути в союзі з усім селянством, але з їх боку не може бути довіри до ліберальної буржуазії. Соціал-демократи мали забезпечити перехід від страйків до збройного повстання. Ця тактика обґрунтовувалась тим, що враховуючи гостроту економічних проблем та архаїчність влади, народно-демократична революція за короткий час мала перерости у революцію соціалістичну, в результаті якої передбачалось встановити диктатуру пролетаріату.

Тоді ж провела в Женеві свою партійну конференцію РСДРП (м). На ній були представники Донбасу, Катеринослава, Києва, Харкова. Головним під час дискусій було питання про тактику меншовиків в революції. Г. Плеханов, Ю. Мартов та інші вважали, що революція в Росії за характером є народно-демократичною. Робітники і селяни повинні допомогти буржуазії прийти до влади, причому це мало відбутися мирним шляхом. Меншовики були проти збройного повстання, оскільки це, на їхню думку, могло злякати буржуазію і вона могла відступити від революції. Кінцевою метою революційних змін, вважали лідери меншовиків, мала стати парламентська республіка європейського типу. Ці політичні позиції меншовиків у цей час підтримувала Українська соціал-демократична спілка (Спілка).

У кінці 1905 р. у Фінляндії відбувся з’їзд Партії есерів, на якому обговорювалась її тактика в революції. Есери визнавали необхідність збройного повстання, а також індивідуального терору (вони вийшли з народників). Одночасно передбачалась організація страйків і демонстрацій робітників. Метою всіх дій мало бути встановлення революційної диктатури робітників, селян та інтелігенції. Для партії надзвичайно важливим було аграрне питання, вона розробила чітку програму його вирішення. Есери вважали, що в умовах Росії найефективнішим буде шлях від приватної власності на землю до народної і розподіл землі за зрівняльно-трудовим принципом. Зауважимо, що саме цього хотіли селяни. З метою поглиблення революції есери в Україні брали участь у роботі рад робітничих депутатів і профспілок, організовували бойові дружини.

Таким чином, у революції, що розпочалась, загальноросійські політичні партії активізували свою політичну діяльність, у т. ч. в Україні, розробили свою стратегію і тактику. Аналіз їх діяльності засвідчує, що у тих конкретних історичних умовах поведінка основних суспільно-політичних сил базувалась на основі їхніх економічних і політичних інтересів.

Українські партії, що діяли у 1905-1907 рр., можна поділити на три групи залежно від політичної спрямованості: соціалістичні, ліберально-демократичні і націоналістичні. До соціалістичного напрямку належала УСДРП. Вона утворилась у грудні 1905 р. із РУП. Її лідерами були В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш та інші. Чисельність УСДРП становила близько 3 тис. осіб. Об’єктом її діяльності були українські робітники, селяни. Девіз партії був такий: «Через місто в село», а ідеологічне гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Тактика УСДРП в революції полягала в тому, щоб організовувати страйки, демонстрації робітників, хоча загалом вона займала пасивну позицію. Партія зробила спробу об’єднатися з РСДРП (м), але воно не відбулося, тому що УСДРП не захотіла відмовитись від самостійного існування, на чому наполягала РСДРП (м).

УСДРП видавала газети «Боротьба», «Селянин». Основними програмними вимогами були: демократична республіка і автономія України в складі Російської федеративної республіки; демократичні права і свободи для громадян; 8-годинний робочий день, обмеження жіночої і дитячої праці.

В аграрному питанні УСДРП виступала за ліквідацію викупних платежів, зменшення орендної плати за землю. Вона вважала, що землею мали розпоряджатися крайові аграрні самоуправи і це мало бути підтверджено ухвалою Всеукраїнських Установчих зборів. УСДРП виступала за національні принципи своєї побудови і федерацію з РСДРП (м). Вона була проти встановлення диктатури пролетаріату. Можемо стверджувати, що це була ліва соціалістична партія реформістського спрямування.

Українська соціал-демократична спілка (Спілка) утворилась у січні 1905 р. Її лідерами були Леся Українка, М. Меленовський, О. Скоропис-Йолтуховський. У 1906 р. її чисельність становила 4,5 тис. осіб. Найбільший вплив Спілка мала в Чернігівській, Полтавській, Подільській, Волинській і Херсонській губерніях. Спілка видавала газету «Правда», брошури для селян, зокрема «Як відібрати землю в поміщиків» та ін. Вона відстоювала необхідність скликання Всеукраїнських Установчих зборів і недооцінювала значення національного питання, займала інтернаціоналістські позиції. В основу її діяльності покладено розвиток класової, а не національної свідомості робітників і селян. В умовах революції партія виступила за першочергове вирішення економічних проблем, а потім – національних, за толерантне ставлення до Росії. Переважно Спілка орієнтувалася на сільських робітників, вимагала негайної конфіскації землі у поміщиків, організовувала страйки сільгоспробітників, брала участь у піднятті селянських повстань у Золотоніському, Лубенському, Білоцерківському повітах.

Українська партія соціалістів-революціонерів утворилася в лютому 1907 р. Її осередки були створені і нелегально діяли у Харкові, Рівному, Глухові, Радомишлі, Коростишеві. Українські есери всю свою увагу зосередили на вирішенні земельного питання. Їхніми зусиллями в деяких повітах були утворені селянські спілки. Вони прагнули скликання Селянського з’їзду. Лідерами українських есерів на цьому етапі були М. Ковалевський, М. Залізняк та інші

До другого, ліберально-демократичного напрямку українського політикуму, належала Українська демократична партія і Українська радикальна партія Вони були близькі за своїми програмними цілями і в грудні 1905 р. об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Її лідерами були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Є. Чикаленко, Ф. Матушевський. Основним політичним гаслом партії було встановлення в Росії конституційної монархії, яка мала би надати автономію національним меншинам. В автономній Україні мала діяти Українська народна рада – виборчий орган (сейм). Як і інші демократичні партії того часу, УДРП виступала проти всякої експлуатації, за надання громадянам демократичних прав і свобод, відокремлення церкви від держави і держави від церкви. Щодо земельного питання, то партія була проти конфіскації землі у поміщиків, а виступала за її викуп крайовими адміністраціями і наступним переданням землі селянам. Партійною газетою була «Рада». УДРП за своєю програмою була близькою до російської партії кадетів, однак розходилася з нею в питанні щодо надання Україні автономії.

З ініціативи діячів УДРП в І Думі була організована українська думська фракція, в основу політичної діяльності якої було покладено програмні вимоги радикальних демократів. Завдяки партії в ІІ Державній думі було створено українську думську громаду чисельністю 47 осіб.

До третього напрямку українського політикуму – націоналістичного – належала Українська народна партія. Її лідером був М. Міхновський. Вона стояла на націонал-радикальних позиціях, чітко заявила про необхідність боротися в революції за самостійну Україну, в якій влада належала б українцям. УНП не відкидала набуття Україною автономії, але розглядала цей стан лише як невеликий проміжок часу до самостійності. Вимогами партії були також встановлення 8-годинного робочого дня, відміна надурочних робіт, встановлення мінімуму зарплати для робітників, надання населенню безкоштовного медичного обслуговування та ін.

Щодо земельного питання, то УНП вважала за необхідне провести націоналізацію землі (передати її українцям). При цьому передбачалась заборона найманої праці у сільському господарстві. Селянам, на думку М. Міхновського, варто було дати землі стільки, скільки кожен двір самостійно міг її обробити.

УНП вважала, що всі політичні і громадські організації в Україні повинні будуватись тільки за національною ознакою. Вона була проти поділу українського народу на класи. Власність у майбутній самостійній державі мала належати усім громадянам. УНП схвалила вихід Маніфесту 17 жовтня 1905 р., розглядала його як крок до автономії і самостійності України. Тактика УНП в революції передбачала усі можливі форми боротьби, в т. ч. страйки, індивідуальний терор і збройне повстання.

УНП в своїх програмних документах зайняла дуже радикальну позицію, однак не враховувала реального економічного, соціального стану українського суспільства. Її діяльність після 1907 р. практично припинилась.

Революція 1905-1907 рр. змусила українські політичні партії визначатися з програмами, союзниками і методами боротьби. Не всім українським партіям вдалось оптимально вирішити ці дуже складні проблеми. Це було зумовлено тим, що вони були молодими, в їхніх рядах бракувало теоретиків, вони були змушені або протистояти, або йти на певні угоди з загальноросійськими партіями, які діяли в Україні. Ускладнювало становище усіх українських партій і те, що їхній електорат і електорат загальноросійських партій був практично один і той же. Незначна частка українських робітників, інтелігенції, буржуазії ще більше ускладнювала становище українських партій під час революції. Вони повинні були вирішити для себе основну проблему, якому питанню надати в революції перевагу – національному чи соціальному? Українські партії обрали провідним у своїй боротьбі національне питання.

Таким чином, в роки першої російської революції національно-визвольний рух в Україні охопив всі верстви населення і хоча боротьба різних соціальних верств української людності проти великодержавницької політики була різною за формами і методами, але переважну більшість українців об’єднувало прагнення політичних свобод і автономії України у складі демократичної Росії. Незважаючи на поразку, революція 1905 – 1907 рр. мала важливе значення в історії України. Вона сприяла піднесенню національної свідомості українського народу, розвитку національно-визвольного руху.