4. Відступ революції. Тактика основних суспільно-політичних сил у період (1906 р. – 3 червня 1907 р.)

З поразкою збройних повстань робітників у грудні 1905 р. почався завершальний етап революції, що тривав до 3 червня 1907 р. Цей період в деяких історичних виданнях прийнято називати відступом революції. Тоді в країні лютували каральні експедиції, діяли військово-польові суди, безчинствували чорні сотні. Якою ж була тактика властей на цьому етапі? Влада посилила свій наступ на революцію та її учасників. Передусім оголошено воєнний стан, який охопив 2/3 території імперії. Направлення каральних експедицій в окремі регіони стало нормою тогочасного життя. З 19 серпня 1906 р. запроваджені військово-польові суди (їх в народі називали «скоророзстрільні»). За вироком цих судів до квітня 1907 р. страчено 683 особи. При спробах робітників порушити питання щодо покращення умов праці і підвищення зарплати, підприємці влаштовували локаути (закривали підприємства і масово звільняли працівників).

За словами С. Єфремова, ще ніколи Росія не бачила таких прикрих часів загального терору, як за цієї «демократичної доби». Скрізь людей арештовували, тюрми були переповнені. За таких умов страйкова боротьба робітників пішла на спад. Якщо в 1905 р. в Україні страйкувало 500 тис. осіб, то в 1906 р. – лише 100 тис. У цей період у військах зафіксовано лише виступи в Єлецькому та Севському полках на Полтавщині. Пішла на спад і боротьба селян. У 1906 р. було 2194 селянських виступів, у 1907 р. – 641.

За таких умов проходила виборча кампанія до І Державної думи. Військовий стан у державі обмежував вільну агітацію політичних сил. Це були «сліпі» вибори.

Закон про вибори був недемократичним. Згідно з ним від виборів усувалися жінки, військові, 2 млн. робітників. Все населення Російської імперії було поділено на 4 курії. Одного депутата міська курія обирала від 7000 громадян, поміщицька – від 144, селянська – від 18558. Право брати участь у виборах депутатів Державної думи отримали чоловіки з 25 років.

Ліберальна буржуазія зайняла активну позицію щодо виборів депутатів. Меншовики, які представляли пролетарсько-селянський блок, також підтримали виборчу компанію до парламенту. Більшовики закликали робітників і селян бойкотувати вибори в думу. На їхній заклик відгукнулися в Одесі, Луганську, Херсоні, Вінниці. УСДРП і «Спілка» своїх кандидатів до І Державної думи не висунули.

У І Державну думу було обрано 497 депутатів, з них від 8 губерній на території України – 95 депутатів (63 українці, 22 росіяни, 5 поляків, 4 євреї, 1 німець). Соціальний склад депутатів від України був таким: 42 селянина, 26 представників інтелігенції і 24 поміщики. УДРП брала активну участь у виборчій кампанії і провела за списками кадетів 6 депутатів, з них І. Шрага, П. Чижевського й ін.

44 депутати від України створили парламентську фракцію, головою якої обрали І. Шрага (депутата від Чернігова). М. Грушевський допомагав їм у роботі, видавав у Петербурзі «Український вісник».

І Державна дума розпочала свою роботу 27 квітня і працювала до 8 липня 1906 р. – всього 72 дні. Незважаючи на те, що вона була певною мірою «грою» у парламентаризм, все-таки давала можливість вести легальну політичну діяльність. Українці в ній вперше на загальнодержавному рівні отримали змогу заявити про свої потреби: автономію для України, використання рідної мови, розвиток національної культури.

Результативність роботи думи була мінімальною. Причиною цього було те, що вона працювала дуже короткий термін, а також те, що депутати не мали досвіду парламентської діяльності. Коли ж 8 липня 1906 р. група депутатів поставила на розгляд думи питання про розподіл землі, цар розпустив І Державну думу. Того ж дня він призначив П. Столипіна головою уряду. Одночасно з 1 січня 1907 р. скасовувались викупні платежі за надільну землю, проти яких активно протестували селяни.

Вибори до ІІ Державної думи відбулися за новим, ще більш консервативним виборчим законом. Вона працювала від 20 лютого до 3 червня 1907 р. Українські політичні партії лівого спрямування взяли активну участь у виборах в думу. Із 102 депутатських місць, виділених українським губерніям, «Спілка» провела 14 депутатів, трудовики – 40. 1 депутат був від більшовиків Донбасу, 1 – від УСДРП. Українська фракція (в ній було 47 осіб) видавала газету «Рідна справа – вісті з Думи». На її шпальтах і в стінах думи депутати відстоювали ідею автономії, рівності прав і свобод.

У травні 1907 р. частина депутатів поставила питання про конфіскацію поміщицьких земель і передання їх селянам. Прем’єр-міністр П. Столипін доповів цареві, що в Державній думі існує нібито змова, метою якої є зміна в країні політичної системи. 3 червня 1907 р. Микола ІІ, порушивши виданий 17 жовтня 1905 р. «Маніфест» і «Основні закони Російської імперії», розпустив ІІ Державну думу і підписав новий виборчий закон.

Перша революція у Росії закінчилась. Її наслідками було те, що політична і національна свідомість українського народу в роки революції 1905-1907 рр. зросла. Вдалося чимало досягти у вирішенні національного питання в Україні. 24 липня 1905 р. вийшов закон, який дозволив друкування українською мовою. В Україні були створені різні культурно-освітні установи. У Лубнах 12 грудня 1905 р. вийшла перша газета українською мовою «Хлібороб», у Києві виходила «Рада», в Одесі – «Вісті». Загалом упродовж 1905-1907 рр. українською мовою видавалось 25 газет і журналів, з них в Україні – 21. Тоді ж українською мовою видано «Євангеліє» (накладом майже 200 тис. примірників). У Петербурзі в 1906 р. О. Єфименко опублікувала російською мовою «Історію українського народу». В 1907 р. вперше в Росії вийшов повний «Кобзар» Т. Шевченка. Тоді ж Б. Грінченко почав видавати 4-томний «Словник української мови» (останній том вийшов у 1910 р.), А. Кримський – «Українську граматику».

«Просвіта« перетворилася в осередок культурно-освітньої роботи в Україні. Її філії діяли в Києві, Одесі, Чернігові, Житомирі, Мелітополі, Ніжині й інших містах. Активісти товариства створювали бібліотеки, поширювали книги українською мовою, організовували музично-драматичні вечори тощо. До роботи в «Просвіті» долучились такі видатні постаті української культури, як Леся Українка, Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Дмитро Яворницький й ін. Вони чимало зробили аби запобігти русифікації українського народу і поширити серед нього рідне слово.

У культурно-освітній діяльності інтелігенції було чимало труднощів. Насамперед бракувало кадрів, меценатів (за винятком Є. Чикаленка, П. Симиринка), масового читача (75 % населення було неписемним).