3. Події в Україні восени і взимку 1905 р.

Восени 1905 р. політичну ініціативу в свої руки перехопили радикально налаштовані політичні сили. Соціал-демократи та есери бойкотували вибори до І Державної думи Росії. 7 жовтня у Санкт-Петербурзі і Москві вони зініціювали початок політичного страйку, який невдовзі переріс у всеросійський. Він поширився і в Україні. Головною метою загальноросійського політичного страйку було встановити в країні демократичні права і свободи, ліквідувати самодержавство, провести вибори до Установчих зборів. Реалізація цих вимог означала би перемогу революції, а їхнє невиконання, навпаки, загрожувало їй поразкою.

В Україні ситуація ускладнювалась тим, що, як говорилося вище, в демократичному середовищі відбувся розкол: певна його частина виступала передусім за економічні і політичні інтереси робітників, селян, інтелігенції, а інша – за інтереси нації загалом.

9 жовтня 1905 р. у Харкові розпочали страйк залізничники, який відразу переріс у загальний страйк робітників міста. Наступного дня відбувся 15-тисячний антиурядовий мітинг, на багатьох будинках підняті червоні прапори. 11 жовтня створено коаліційний комітет, до якого увійшли більшовики, есери і меншовики. Його центром став паровозобудівний завод. Влада оголосила у місті воєнний стан, кинула проти страйкарів війська. Похорони вбитих робітників переросли у масову політичну демонстрацію.

7 жовтня розпочався, а 13 жовтня став загальним страйк робітників у Катеринославі. У місті були збудовані барикади, практично щоденно відбувалися мітинги. 11 жовтня влада застосувала проти страйкарів зброю, 31 особу було вбито. Похорони в місті вбитих також перетворились у грандіозну політичну маніфестацію.

У першій половині жовтня 1905 р. страйкували також робітники Одеси, Києва, Донбасу, Миколаєва, Олександрівська та інших міст. Усього в страйках в Україні взяло участь понад 120 тис. робітників. В міста були введені додаткові військові частини, закрито університети й інші навчальні закладі, жандарми відкрито наглядали за робітниками, студентами, інтелігенцією.

За умов революційного піднесення і необхідності координації дій під час Жовтневого страйку самочинно виникли ради робітничих депутатів і професійні спілки робітників. Разом з тим їх виникнення було результатом незрілої парламентської діяльності і зумовлювалося потребою консолідації опозиційних до влади сил. За своїм політичним складом ці організації були багатопартійними.

Восени 1905 р. в Україні утворилося 8 рад: у Катеринославі, Києві, Єнакієвому, Одесі, Миколаєві, Кременчуці, Юзівці та Маріуполі. В Катеринославі, наприклад, один депутат до ради обирався від 100 робітників. Ради обирали своїх голів, здійснювали контроль за виробництвом і розподілом, їх озброєні дружини підтримували громадський порядок у містах, друкували листівки, газети з однотипною російськомовною назвою «Известия Советов Рабочих Депутатов».

Робітничі профспілки в Україні під час революції були малочисельними, утворювались переважно у металургійній, гірничій, друкарській і поштовій галузях. Всього було створено 280 профспілок, зокрема в Одесі – 27, у Харкові – 13, у Києві – 18, у Катеринославі – 11, у Миколаєві – 8. Деякі партії, передусім соціал-демократичні почали вести роботу з метою розгортання профспілками політичної діяльності.

Упродовж жовтня-грудня 1905 р. в Україні розпочалась практично селянська війна. Відбулось 1800 селянських виступів, якими було охоплено більше 2100 сіл із населенням понад 2 млн. осіб. Селяни вдавалися до рішучих дій проти поміщиків, виборюючи своє право на володіння землею. Найбільшим було селянське повстання у Сорочинцях Миргородського повіту на Полтавщині. Повсталі створили ревком, загін самооборони, вигнали пристава. Радикальна позиція українського селянства була зумовлена значною мірою роз’яснювальною і організаторською роботою есерів. Царські війська жорстоко придушили повстання. Ця подія описана В. Короленком у циклі статей «Сорочинська трагедія» (1907 р.). Відбувалися також сутички між заможними і бідними селянами, наприклад в с. Вихвостів Чернігівської губернії, де було вбито 15 осіб. М. Коцюбинський відтворив цю трагедію в повісті «Fata мorgana».

Спроби царизму придушити збройною силою виступи робітників, селян, студентів, солдатів і матросів не давали бажаного результату. Правлячий режим змушений був змінити тактику в боротьбі проти революції. 17 жовтня 1905 р. вийшов маніфест від імені царя, в якому «дарувались народу демократичні права і свободи». Земельне питання згідно Маніфесту мало вирішуватись Установчими зборами.

Жовтневий маніфест був по-різному сприйнятий в українському суспільстві. Ліберальна буржуазія вважала його своєчасним і корисним. На її думку, цей документ започатковуючи епоху конституційної демократії, закладав основи майбутнього падіння самодержавства.

Поміщики і дворяни були впевнені, що царя змусили видати маніфест, тому вони готові були від нього відмовитися за першої ж нагоди.

Меншовики сприйняти «Маніфест 17 жовтня» як перемогу над царем. Вони схвалювали перспективу роботи в майбутній Державній думі і були проти підготовки робітників і солдатів до збройного повстання.

Більшовики ж вважали, що «Маніфест 17 жовтня» є першою перемогою революції. Це була ознака рівноваги сил, не капітуляція, а лише маневр царя. Тактика РСДРП (б) залишалась незмінною: посилено готувати збройне повстання проти влади.

Маніфест мав важливе значення і для України. Скасовано Валуєвський циркуляр та Емський указ, дано дозвіл на створення і діяльність «Просвіти» й інших культурно-просвітницьких організацій, видання українською мовою книг, газет і журналів тощо.

Якою ж була позиція влади після опублікування маніфесту? Вона готувалася до вирішальної битви з тими, хто намагався знищити самодержавство. Були створені «чорні сотні», які переслідували усіх, хто брав участь в акціях непокори. Уже 18 жовтня у Києві була розстріляна демонстрація робітників. Небаченого масштабу в цей час набули єврейські погроми. В Києві вони тривали упродовж 19-21 жовтня. Всього у містах, містечках України було здійснено 292 погроми євреїв.

Якими ж були наслідки «Маніфесту 17 жовтня» в політичній сфері? По-перше, розпочалось утворення нових політичних партій, рад робітничих депутатів. Певні зрушення відбулися в профспілковому русі, адже профспілки отримали право на легальну діяльність, мали місце нові антиурядові виступи в армії.

1 листопада 1905 р. почався антиурядовий виступ матросів 13 кораблів і солдатів Брестського піхотного полку у Севастополі. Загальна кількість бунтівників сягала 6 тис. осіб. Вони обрали раду матроських, солдатських і робітничих депутатів. Керівництво повсталими кораблями очолив П. Шмідт – лейтенант крейсера «Очаків». Цього разу повсталі висунули чіткі вимоги до властей: скликати Всеросійські Установчі збори, встановити 8-годинний робочий день, скасувати смертну кару, зняти військовий стан у державі й ін.

16 листопада 1905 р. повстання було придушене вірними царизму військовими частинами, понад 300 його учасників засуджено до різних термінів ув’язнення, а П. Шмідт, О. Гладков, М. Антоненко, І. Часник 6 березня 1906 р. були розстріляні на острові Березань, що знаходиться неподалік Очакова.

18 листопада 1905 р. відбулось повстання саперів у Києві, підтримане робітниками. Його очолив підпоручик Б. Жаданівський. Приводом до виступу став арешт військових зв’язківців, які відмовилися замінити працівників телеграфу, котрі страйкували. В місті відбулася збройна сутичка, в результаті якої були вбиті і поранені. Б Жаданівського і ще двох керівників повстання засудили до страти, яку з часом замінили довічною каторгою. Це повстання, як і страйк робітників «Арсеналу» придушив Миргородський піхотний полк. Останньою спробою заворушень в російській армії стала 15 тисячна демонстрація 23 листопада 1905 р. в Харкові, в якій взяли участь солдати і робітники.

7 грудня 1905 р. за рішенням Московської ради робітничих депутатів у місті почався загальний політичний страйк, який через два дні переріс у збройне повстання. Його готували більшовики та есери. В Україні московський страйк 8 грудня підтримали у Катеринославі, 10 грудня – в Одесі, 12 грудня – у Києві та Харкові. У кожному місті створювались ревкоми, бойові дружини, які роззброювали жандармів, забезпечували порядок, роздавали робітникам харчові припаси тощо. Всього в грудні 1907 р. в Україні відбулося 70 страйків, у яких взяли участь майже 100 тис. робітників.

У робітничих районах Одеси (Пересип), Києва (Шулявка), Катеринослава (Чечелівка), Миколаєва (Слобідка) було встановлено владу робітників. Однак їхні спроби пробратися в центр міст і взяти їх під свій контроль зазнали невдачі, оскільки війська надійно охороняли міські органи влади.

В грудні 1917 р. надзвичайно напружену боротьбу вели робітники Олександрівська (нині Запоріжжя). Під час повстання вони оволоділи вокзалами, збудували барикади. У Горлівці під час повстання утворена перша в Донбаському краї рада робітничих депутатів, три дні місто було в її руках. Тільки 17 грудня в боях з урядовими силами у Горлівці загинули 250 повсталих. Великих втрат зазнали робітники Києва, Катеринослава та інших міст. Усі робітничі повстання у грудні 1905 р. зазнали поразки. В повстанців було обмаль зброї, діяли вони загалом розрізнено, дотримувались оборонної тактики боротьби, а найголовніше проти робітників воювала професійна армія.

Таким чином, восени і взимку 1905 р. революція досягла свого апогею. Сили робітників, селян, солдатів і матросів, інтелігенції були значно слабшими, ніж сили властей. Армія залишилась надійною опорою царизму.