41

Розділ іі. Культура педагогічної взаємодії

Лекція 6.

Теоретичні та технологічні основи педагогічного спілкування

План

1. Педагогічне спілкування, його сутність та специфіка.

2. Стилі та рівні педагогічного спілкування. Типові рольові позиції.

3. Структура процесу педагогічного спілкування, характеристика його етапів.

4. Бар’єри педагогічного спілкування.

5. Педагогічний конфлікт та шляхи його усунення.

6. Етичний захист учителя у вирішенні конфлікту. Педагогічний такт.

7. Комунікативна культура вчителя, її сутність та рівні.

1. Педагогічне спілкування, його сутність та специфіка

Педагогічне спілкування як специфічна форма спілкування має свої особливості і в той же час підпорядковується загальним соціально-психологічним закономірностям, що притаманні спілкуванню як формі взаємодії людини з іншими людьми.

ПС в широкому розуміння тлумачиться як сукупність засобів та методів, що забезпечують реалізацію задач і цілей виховання та навчання, що визначають характер взаємодії педагога та учнів.

Сутність і значення ПС у працях Ю.П.Азарова, О.О.Бодальова, Н.В.Кузьміної, А.О.Лобанова, О.О.Леонтьєва, І.В.Добровича, А.В.Петровського та ін.

Зокрема, І.А.Зязюн визначає педагогічне спілкування як комунікативну взаємодію педагога з учнем, батьками, колегами, що спрямована на встановлення сприятливого психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності і стосунків.

Педагогічне спілкування (за Н.В.Кузьміною) – це професійне спілкування викладачів з учнями на уроці та поза ним (в процесі навчання та виховання), що має визначення педагогічної функції і спрямоване на створення сприятливого психологічного клімату також на іншого роду оптимізацію навчальної діяльності і відносин між педагогом і учнями всередині учнівського колективу.

Однією з важливих специфічних характеристик педагогічного спілкування є його функціональний склад. ПС виконує практично всі основні функції, які можна розглядати на різних рівнях:

• оцінювання спілкування як важливого фактора розвитку психіки,

• на рівні життєдіяльності кожної людини,

• на рівні вирішення конкретної ситуації спілкування.

Педагогічне спілкування – поліфункціональне, воно охоплює різні сторони взаємин: стимулює пізнавальну активність учня, мотивацію пізнання предмету, сприяє встановленню оптимальних статусно-рольових відносин. Б.Ф.Ломов виділяє такі функції спілкування:

- інформаційно-комунікативну,

- регуляційно-комунікативну,

- афектно-комунікативну.

- інтерактивна

- перцептивна

• конструктивно-педагогічну

• організаційну

• комунікативно-стимулюючу

• інформаційно-навчаючу

• емоційно-коригувальну

• контрольно-оцінювальну

- виховну,

- пізнання особистостями один одного,

У творчому комунікативному педагогічному процесі виокремлюються дві підсистеми: перша, що пов’язана з процесом підготовки педагога до творчості, а друга – це безпосередня творчість у процесі взаємодії вчителя з учнями.

Творчість у спілкуванні виявляється в мистецтві впливу на партнера за спілкуванням, в умінні взаємодіяти з ним, оскільки найчастіше настрій учителя передається класу, тому треба навчитися керувати власними психічними станами, долати найрізноманітніші психологічні бар’єри, викликати в собі стан творчості, бути життєрадісним та оптимістичним.

Специфіка ПС зумовлена різним статусом вчителя й учня – учитель організовує взаємодію, а учень сприймає її та активно залучається до цього процесу. Вона полягає в єдності функціонально-рольової та особистісно-орієнтованої поведінки вчителя.

Функціонально-рольове педагогічне спілкування вчителя – це все, що пов’язане з самим процесом спілкування: як, завдяки чому, за допомогою яких засобів досягається контакт учителя з учнями.

Особистісно-орієнтоване педагогічне спілкування – таке, що співвідноситься з особистістю вчителя. У спілкуванні вчителя з учнями (особливо на початковому етапі спілкування) все особистісне: зовнішність, одяг, досвід, знання, емоції – дає можливість вчителю належним чином спілкуватися з учнями. Зовнішні дані впливають на спілкування – відштовхують або, навпаки, приваблюють іншу людину, але зовнішність ми сприймаємо в комплексі і цілісності всіх ознак і, перш за все, з характером людини.

Спілкування вчителя в межах його рольової професійної позиції завжди має цілеспрямований характер. Сам вчитель, на думку В.А.Семиченко, знаходиться начебто одночасно у декількох “площинах”: безпосередньої взаємодії з учнями, спостереження над собою і своїми діями з позицій “професійної відповідності”, утримання під контролем свідомості досягнення визначеної мети і в той же час оцінює доцільність її збереження чи зміни на нову (раціональний аспект спілкування).

ПС слугує інструментом впливу на особистість учня. Мета ПС полягає у передачі вчителем учню громадського і професійного досвіду (знань, умінь, навичок), наповненого особистісним змістом, який пов’язаний з життям у цілому, формуванням ціннісних орієнтацій дітей.

“т и п и” та “в и д и” ПС - це певні його різновиди. Єдиної точки зору, що вважати типом, а що видом педагогічного спілкування не існує.

Б.Г.Паригін під типами спілкування розуміє характер спілкування, його відмінності за специфікою психологічного стану і настрою учасників комунікативного акту, він підкреслює парний і водночас альтернативний його характер:

а) ділове й ігрове спілкування;

б) безособово-рольове і міжрольове;

в) духовне й утилітарне;

г) традиційне й інноваційне.

О.О.Леонтьєв при класифікації спілкування виходить з того, що правомірно приймати за найпростішу “клітинку” аналізу “чисте” міжособистісне спілкування в “діаді”, бо людина – сукупність (ансамбль) суспільних відносин. “Спілкування – це процеси, що здійснюються в середині певної соціальної спільноти – групи, колективу, суспільства – значить за суттю вони не міжособистісні, а соціальні. Він визначає види педагогічного спілкування, соціально-орієнтоване завдання якого – безпосередньо реалізувати суспільні відносини, організувати соціально-педагогічну взаємодію, формами якої виступають лекція, доповідь, організаторська промова, виступ на телебаченні, де лектор ідентифікується з представником певної соціальної групи.

Групове міжособистісне предметно-орієнтоване спілкування безпосередньо включається у колективну працю і забезпечує вирішення поставлених завдань. Предмет та мета цього виду спілкування – організація колективної взаємодії у процесі спілкування.

Залежно від тривалості, розрізняють короткочасне та довготривале ПС.

У спілкуванні також можна виділити зовнішню (ту, що можна побачити) і внутрішню (приховану) сторони: зовнішня – це система мовних і немовних дій, а внутрішня сторона спілкування – це біологічні потреби, мотиви, інтереси, почуття і інші збудники взаємодії людей. Людина у спілкуванні з конкретним партнером завжди відчуває, але не завжди виявляє зовні радість, страх, злість, роздратованість, хвилювання.

Цікавий підхід до класифікації видів спілкування пропонує М.С.Каган, виходячи з того, що спілкування є взаємодією суб’єктів, а у ролі суб’єктів можуть виступати як окремі особистості й соціальні групи, так і певний соціум. М.С.Каган виокремлює спілкування з реальним партнером, що може мати декілька різновидів: міжособистісне спілкування окремих суб’єктів (вчитель О.С. Петренко – учень О.Коломієць), групове, коли в ролі суб’єктів виступають реальні групи людей (команди КВК), представницьке спілкування – взаємодія індивідів, що виступають не як вільні суверенні особистості, а як представники тих чи інших соціальних груп чи інститутів (наприклад, переговори делегацій, країн чи партій).

М.С.Каган виділяє у процесі спілкування реальних суб’єктів такий його прояв як діалог культур. Перед учителем постійно постають завдання:

а) познайомити учнів з надбанням різних культур і “залучити” їх до скарбів світової культури;

б) занурити учнів саме у діалог різних культур і сприяти формуванню їх комунікативної культури.

Розрізняються ще й такі види педагогічного спілкування:

По-перше, спілкування реального суб’єкту з ілюзорним партнером, яке здійснюється тоді, коли людина наділяє людськими якостями і здібностями тих, хто ними не володіє – тварин, речі, природу.