48. Політи́чна культу́ра

48. Політи́чна культу́ра — сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою. Політична культура охоплює рівень знань та уявлень прополітику, емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.

Політична культура – сукупність цінностей, знань, ставлень, орієнтації того чи іншого соціального суб’єкту, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності і поведінки.

Поняття політичної культури. Політологія вивчає насамперед політичну культуру, що характеризує розвиток теоретичних, ціннісних, нормативних, реальних і підсвідомих уявлень та ставлень громадян. Вони допомагають нам усвідомити й розвинути всебічні зв’язки з інститутами влади і між собою. Від політичної культури людей значною мірою залежать політичні процеси в суспільстві, стабільність і демократизм політичної системи тощо. Цей термін в політологію ввів Г. Алмонд (США). Існує багато уявлень щодо визначення політичної культури. Одні дослідники вважають, що політична культура це якісний бік системи політичних уявлень і політичної поведінки мас, це їх рівень політичних знань, міра включеності у політичний процес, компетентність і професіоналізм. Інші схильні вважати, що політична культура це не якість і не стан політики, а конкретні політичні феномени, які самі формують механізми політичного життя. Г. Алмонд гадав, що за допомогою цього поняття можливо провести зрівняльний аналіз різних політичних систем, бо воно охоплює такі явища як політичні теорії і цінності, ідеології, відмінності національного характеру, культурне середовище, рівень загальної освіти та інше. Це був інструмент, за допомогою якого можно було провести якісний аналіз характеру і рівня розвитку політичної системи.

49.Політичні ідеї мислителів античної Греції!

У працях мислителів Давньої Греції аналізується антична соціально-політична практика. Державність цього періоду втілилася у формі полісів — невеликих міст-держав і навколишніх поселень. Центром давньогрецької цивілізації став афінський поліс періоду розквіту Демократії (УІ-У ст. до н. е.). Демократичні процедури передбачали участь вільного чоловічого населення в роботі народних зборів і прийнятті рішень, рівність громадян перед законом, право на заміщення виборної суспільної посади. Практикою свого функціонування демократія спричинила вплив на уявлення древніх мислителів. Багато з них зробили свій вибір не на її користь. Серед тих, хто поділяв аристократичні погляди на правління, були Піфагор, Геракліт, Сократ. Правити, на їхню думку, має не весь народ, а тільки кращі люди, доброчесністю яких є мудрість.

Найвищим досягнення грецької політичної думки стала політична філософія Платона і політична наука Аристотеля. Платон (427-347 рр. до н. е.) — один із визнаних мислителів не тільки античності, але й усієї історії філософії і політичних вчень. Погляди Платона змінювались протягом його довгого творчого шляху. Вперше його політичні ідеї були викладені в окремих політичних трактатах, написаних у формі діалогів: «Держава», «Політика», «Закони». Найважливішою і безпосередньою формою існування суспільства Платон вважав державу. Філософ намагався намалювати картину ідеальної держави, яку на його думку можна обґрунтувати, уподібнивши до тіла або душі.

Трьом частинам душі людини — розумній, завзятій і бажаючій — мають відповідати три стани: • правителі, достоїнством яких є мудрість; • воїни, яких від інших відрізняє хоробрість; • виробники (ремісники, купці, землероби, актори), для яких властиво наситити свій шлунок і емоції.

Подібне втілення станів визначається необхідністю поділу праці, тому що кожен вид діяльності вимагає певних знань і навичок. Ідеальна держава Платона — ієрархічна. Вищим станом є правителі, тому що вони, володіючи мудрістю, здатні забезпечити спільне благо. Нижче становище займають виробники. Для закріплення соціальної ієрархії філософ використовує міф про домішування Богом до кожного стану певного металу: правителям — золота, воїнам — срібла, виробникам — міді й заліза.

Друга риса ідеальної держави — аристократичне правління, при якому правлять тільки розумні люди. Здатність засвоїти мудрість притаманна філософам. Держава залишається ідеальною доти, доки кожен стан займається своєю справою. Однак псування характеру правителів та підлеглих, необґрунтовані претензії інших станів на владу призводять до розпаду ідеальної держави і до поступової її заміни нижчими державними формами. Ідеальна держава, реалізована у формі аристократії (правління філософів), вироджується в тимократію (владу воїнів), потім — в олігархію (владу небагатьох, яку Платон розуміє як плутократію — панування багатих). Надмірна майнова нерівність викликає невдоволення народу, що призводить до утвердження демократії, яка потім замінюється найгіршою формою держави — тиранією. Колообіг державних форм завершується поверненням в ідеальний стан, тобто до правлінця аристократії.

Подальший розвиток і поглиблення античної політичної думки після Платона пов’язують з Арістотелем (384-322 рр. дон. е.). На політичну тематику ним були написані твори «Політика», «Афінська політика», «Риторика», «Етика». Держава, за Арістотелем, виникла природним шляхом для задоволення життєвих потреб громадян, але мета її існування — досягнення блага людей. Він першим назвав людину «істотою політичною», тобто такою, що може жити лише в державі.

Арістотель розрізняв правильні та неправильні форми держави: правильні— монархія, аристократія, політія; неправильні— тиранія, олігархія, демократія. Найправильнішою формою держави він називав політію, під якою розумів правління більшості в інтересах загального блага.

Арістотель розробив питання про громадянство. Громадянином, на його думку, був той, хто «володів сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в управлінні, суді». Мислитель виправдовував рабство як «річ натуральну». У цілому Арістотель пов’язував політику з моральністю (доброчесністю) та етикою, що є вступом до політики.