19.Тоталітари́зм

• 19.Тоталітари́зм (італ. totalità і прикметник італ. totalitario, від лат. totalitos цілісний — той, що охоплює усе загалом) — система державно-політичної влади, яка регламентує усі суспільні та приватні сфери життя і не визнає автономії від держави таких недержавних сфер людської діяльності як економіка і господарство, культура, виховання, релігія^[1][2].

• Тоталітаризмом вважається політичне панування, яке вимагає необмеженого керування підлеглими і їхнє повне підкорення поставленим згори політичним цілям. Примусова уніфікація і невпинна жорстокість тоталітарної влади зазвичай обґрунтовується внутрішніми або зовнішніми загрозами існуванню держави.

• Тоталітаризм зазвичай передбачає наявність фігури вождя (фюрера), диктатуру і терор^[3], регулярну мобілізацію населення в масові організації, ізоляцію або вбивство фактично або потенційно незгодних^[4].

• Тоталітарний політичний режим є протилежністю демократичної правової держави.

• В політології поняття «тоталітаризму» найперше було використано для характеристики фашистського режиму Муссоліні в Італії, але згодом воно поширилось на позначення нацистського режиму Третього Рейху та радянського сталінізму.

Ознаки тоталітарних режимів

• Диктатура однієї партії

• Зрощення партій і держави

• Панування партійної та державної еліти

• Непомірне звеличення (культ) особи вождя

• Контроль партії і держави над економікою

• Політичний контроль

• Втручання в приватне життя громадян

• Репресії і переслідування

20.Політична еліта

20.Політична еліта - внутрішньо єдина соціальна сукупність осіб, яка складає меншість, але виступає суб'єктом підготовки та прийняття важливих стратегічних рішень у сфері політики.

Типи політичних еліт:

Політичні еліти поділяються багатьома способами.

1. За способом формування: відкрита (вибори), закрита.

2. Авторитарна, тоталітарна, демократична, ліберальна

3. За видами політичної діяльності: державна, муніципальна, еліта громадських організацій.

4. Правляча еліта, опозиційна еліта, та контреліти.

Типологія політичних еліт. У науковій літературі є чимало типологій політичних еліт, в основі яких є найрізноманітніші .ознаки та дослідницькі підходи. За способом формування еліт виділяються "відкриті" та "закриті" еліти. "Відкриті" еліти допускають спонтанний прихід нових членів; пріоритетною цінністю є найвищий професіоналізм у певній сфері діяльності. "Відкрита" еліта є публічною, її члени дбають про свою репутацію. Натомість "закриті" еліти регулюютьмобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів; поповнення нових членів відбувається повільно, критеріями добору найчастіше є відданість системі чи вождю.

Н. Мак'явеллі, а вслід за ним й В. Парето, поділяли еліту залежно від фор­ми здійснення влади - на прихильників відкритого насильства і тих, хто віддає перевагу гнучким методам. О. Копт вважав, що зі зміною типу суспільства, змінюється й тип еліти: еліта священиків, чаклунів, учених.

За способом приходу до влади еліти поділяються на легітимні та нелегітимні. Легітимними є еліти, які отримали владу при добровільній підтримці мас, а нелегітимними - ті, що панують над більшістю за допомогою примусу, насильства.

За ідеологічними цінностями еліти бувають авторитарні, тоталі­тарні, демократичні, ліберальні. За видами політичної діяльності еліти поділяються на державну (адміністративну, депутатську), муніципальну, партійну та еліту громадських організацій. За основними сферами життє­діяльності суспільства виділяються політична, економічна, соціальна, культурна, релігійна еліти.

Системи формування і зміни політичних еліт. У світовій політичній практиці є дві основні системи формування політичних еліт: антрепренерська (підприємницька) і система гільдій (корпоративна).

21

21.Ефективність (результативність) влади визначається результатами реалізації усіх задумів, платформ, програм, її здатністю ефективно управляти усіма сферами суспільного життя, досягати політичної мети оптимальними засобами. Проте одразу ж виникає проблема встановлення універсального критерія, за яким можна об’єктивно визначити ефективність політичної влади. При винайденні формули ефективності політичної влади необхідно врахувати такі фактори:

1. відображення в діяльності влади інтересів тих суспільних груп, які вона представляє;

2. оптимальність організаційної структури різних гілок влади;

3. високий професійний рівень політичних кадрів;

4. оптимальність прийняття та впровадження політичних рішень;

5. легітимність влади.

1. 22

22. Комуні́зм (від лат. communis — спільний, загальний) — політична ідеологія, заснована на ідеї спільної власності, суспільства загальної рівності та свободи, безгрошового забезпечення товарами та послугами.

Комунізм як суспільна ідея набув популярності по-перше у країнах Західної Європи (особливо у Франції) в середині 19 століття у колах інтелігенції та декласованної міської бідноти під час так званих «буржуазних революцій». Ідея комунізму як політичного руху була сформульована К.Марксом і Ф.Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії» в 1848 році та в пізніших працях. У прогнозній складовій «Теорії комунізму» під комунізмом розуміють такий ідеальний стан «суспільства майбутнього», коли всі люди, члени суспільства будуть ставити суспільні інтереси вище за власні, розуміючи вирішальну роль суспільства у їхньому житті.

• Безкласовий стан суспільства (див. первісний комунізм, докласовий або достановий суспільний лад)

• Лад соціальної організації суспільства, в якому суспільство є власником усього майна. В реальності — держава є власником усього майна. Держава також планує і контролює економіку під структурою однопартійного політичного уряду. (Наприклад політика «військового комунізму» під час Громадянської війни 1918–1921)

• Теоретична концепція майбутнього безкласового суспільства, бездержавної суспільної організації (див. марксизм,«науковий комунізм»), що ґрунтується на спільному володінні засобами виробництва й може розглядатися як відгалуження соціалізму. Він виходить з принципу: «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами».

• Політичне утопічне вчення та програма політичних партій і рухів, що безпосередньо походить з цієї концепції.

У країнах, де при владі були комуністи, використовувався метод терору. УРадянській Росії 1918 року було прийнято «Декрет про червоний терор», в якому шлях терору оголошувався «прямою необхідністю».^[5] Червоний терор поширився також і на інші радянські республіки. Продовженням червоного терору в СРСР стали Сталінські репресії, а також ряд штучно створенихголодоморів, що забрали життя мільйонів людей^[6].

До методів терору вдавалися і комуністичні влади інших країн. Зокрема до терору вдавалися комуністи Угорщини (у березні-липні 1919), комуністична військова хунта Ефіопії (1977–1979), неодноразово придушенням антикомуністичних повстань займалася червона армія (зокрема у 1956 — в Угорщині, у 1968 — в Чехословаччині).

За приблизними оцінками спеціального Доповідача Ради Європи Герана Ліндблада^[7], найбільша кількість жертв комуністичної влади припадає на Китай (65 млн.) та СРСР (20 млн.)

Починаючи з енцикліки Папи римського Бенедикта XV в 1920 році Bonum Sana^[8] і низкою наступних офіційних документів, що видавалися головами католицької церкви, комунізм засуджувався Папами за атеїзм, прагнення до руйнування соціального порядку в суспільстві і підрив основ Християнської цивілізації^{[9][10][11][12][13]}.

Комунізм можна віднести до політично орієнтованих культів. Також і марксизм-ленінізм, як хитра суміш псевдонаукової філософії із окультними методами зомбування мас. Основні течіїкомунізму в СРСР — троцькізм і сталінізм. У них прославлення вождів носило добровільно — примусовий характер. Після розгрому троцькістів оформилась «свята трійця жерців —пророків» — Маркс, Ленін, Сталін, а після реваншу троцькістів (переворот 1953 р.) і смерті Сталіна, його замінили на Енгельса. Однією з причин такої «реформації» вважається те, що практично його правління було направлено на ліквідацію організаторів революції, а після досягнення певного авторитету він почав критику Маркса, натякаючи на те, що в нових умовах його політекономія не має застосування і варто керуватись практичним досвідом сучасного вождя.

очинаючи з енцикліки Папи римського Бенедикта XV в 1920 році Bonum Sana^[8] і низкою наступних офіційних документів, що видавалися головами католицької церкви, комунізм засуджувався Папами за атеїзм, прагнення до руйнування соціального порядку в суспільстві і підрив основ Християнської цивілізації^{[9][10][11][12][13]}.

Комунізм можна віднести до політично орієнтованих культів. Також і марксизм-ленінізм, як хитра суміш псевдонаукової філософії із окультними методами зомбування мас. Основні течіїкомунізму в СРСР — троцькізм і сталінізм. У них прославлення вождів носило добровільно — примусовий характер. Після розгрому троцькістів оформилась «свята трійця жерців —пророків» — Маркс, Ленін, Сталін, а після реваншу троцькістів (переворот 1953 р.) і смерті Сталіна, його замінили на Енгельса. Однією з причин такої «реформації» вважається те, що практично його правління було направлено на ліквідацію організаторів революції, а після досягнення певного авторитету він почав критику Маркса, натякаючи на те, що в нових умовах його політекономія не має застосування і варто керуватись практичним досвідом сучасного вождя.

23.

23. Відповідно зі своєю методологією Вебер дає аналіз легітимних типів панування. Розрізняє три чистих типи панування:

1. Легальне. Тут у якості "мотиву поступливості" має місце розуміння інтересу, тобто цілераціональна дія. До такого типу, на його думку, відносяться сучасні йому європейські держави: Англія, Франція та ін., а також США. У такій державі підкоряються не особистості, а встановленим законам, яким підкоряються не тільки керовані, але й керуючі. Правовий початок — це принцип, що лежить в основі легального панування.

Найчистішим типом легального панування Вебер вважає бюрократію. Правда, він відразу підкреслює, що ніяке панування не може бути тільки бюрократичним, оскільки на вершині сходів знаходяться або спадкоємні монархи, або обрані народом президенти, або лідери, обрані парламентською аристократією. Але повсякденна, безупинна робота при цьому ведеться силами фахівців-чиновників, тобто "машиною управління".

2. Традиційне, Цей тип обумовлений "вдачами", звичкою до певної поведінки. У цьому розумінні традиційне панування засноване на вірі не тільки в законність, але навіть у святість здавна існуючих порядків і влад.

Найчистішим типом такого панування є, за Вебером, патріархальне панування. Це суспільства, що передували сучасному буржуазному суспільству. Тип традиційного панування за своєю структурою подібний, за Вебером, зі структурою сім'ї.

Штаб управління тут складається з особисто залежних від хазяїна домашніх чиновників, родичів, особистих друзів чи особисто вірних йому васалів. На відміну від розглянутого вище типу панування саме особиста вірність служить тут підставою для призначення на посаду, а також для просування по ієрархічній градації. Для традиційного панування характерна відсутність формального права і відповідно відсутність вимоги діяти "незважаючи на особи"; характер відносин у будь-якій сфері сугубо особистий.

3. Харизматичне. Поняття харизми (греч. charisma — божий дарунок) відіграє у веберівській політичній соціології важливу роль. Харизма, відповідно до етимологічного значення цього слова, є певна екстраординарна здібність, певна риса індивіда, що виділяє його серед інших. Ця риса дарована людині від природи Богом, долею. До харизматичних якостей Вебер відносить магічні здібності, пророчий дар, видатну силу духу і слова. Харизмою, за Вебером, наділені герої, полководці, маги, пророки і провидці, видатні політики, засновники світових релігій та ін. типи (наприклад: Будда, Христос, Магомет, Соломон, Лікург, Цезар і т. д.).

Харизматичний тип легітимного панування є прямою протилежністю традиційному. Якщо традиційний тип панування прихильний до звичайного, раз і назавжди заведеного, то харизматичний, навпаки, спирається на щось незвичайне, таке, що ніколи раніше не визнавалося. Основною базою харизматичного панування є афективний тип соціальної дії. Вебер розглядає харизму як велику революційну силу в традиційному типі суспільства, здатну внести зміни в позбавлену динамізму структуру цих суспільств. Однак слід зазначити, що при всьому розходженні і навіть протилежності традиційного і харизматичного типів панування між ними є і щось загальне, а саме: обидва спираються на особисті відносини між хазяїном і підлеглим. У цьому відношенні обидва типи протистоять формально-раціональному пануванню як безособовому.

Джерелом особистої відданості харизматичному правителю є не традиція і не визнання його формального права, а насамперед емоційно забарвлена віра в його харизму і відданість цій харизмі. Тому, як підкреслював Вебер, харизматичний лідер повинний піклуватися про збереження своєї харизми і постійно доводити її присутність. Штаб управління при такому типі панування формується на основі особистої відданості лідеру.

24.

24. еоконсерватизме – идеологическом течении, сформировавшем­ся в качестве своеобразного ответа на экономический кризис 1973—1974 гг., массовые молодежные движения протеста в За­падной Европе и расширение влияния кейнсианских идей.

В целом неоконсерватизм весьма удачно приспособил тради­ционные ценности консервативного толка к реалиям позднеиндустриального (постиндустриального) этапа развития общества. Многообразие стилей жизни и усиление всесторонней зависи­мости человека от технической среды, ускоренный темп жизни и нарушение духовного и экологического равновесия – все это породило серьезный ориентационный кризис в общественном мнении западных стран, поставило под сомнение многие пер­вичные ценности европейской цивилизации. В этих условиях неоконсерватизм предложил обществу духовные приоритеты семьи и религии, социальной стабильности, базирующейся на моральной взаимоответственности гражданина и государства и их взаимопомощи, уважении права и недоверии к чрезмерной демократизации, крепком государственном порядке и стабиль­ности. Сохраняя внешнюю приверженность рыночному хозяйст­вованию, привилегированности отдельных страт и слоев, эти ори­ентиры были четко направлены на сохранение в обществе и граж­данином чисто человеческих качеств, универсальных нравствен­ных законов, без которых никакое экономическое и техническое развитие общества не заполнит образовавшегося в людских ду­шах духовного вакуума.

Предлагаемые неоконсерватизмом программы эко­номического роста и сохранения политической стабильности, предполагавшие разрешение проблем, вызванных ростом благо­состояния, новое понимание роли планирования, регулирования уровня занятости и т.д., не могли решить многие вопросы общест­венного развития государств, втягивавшихся в постиндустриаль­ный период эволюции, таких как инфляция, обнищание населе­ния и т.п. Однако по сравнению с его способностью дать человеку от­носительно целостную картину мира, отвечающую его основным нуждам и запросам, все эти частности отходили на второй план. Главное, что неоконсерватизм, согласовав рациональное отно­шение к действительности с моральными принципами, дал лю­дям ясную формулу взаимоотношений между социально ответст­венным индивидом и политически стабильным государством.

Неоконсерватизм вобрал в себя те черты консервативной идеоло­гии и образа мысли, которые сегодня оказались способными за­щитить человека на новом технологическом витке индустриаль­ной системы, определить приоритеты индивидуальной и общест­венной программ жизнедеятельности, очертить облик политики, способной вывести общество из кризиса. Более того, на такой идейной основе неоконсерватизм синтезировал многие гуманис­тические представления не только либерализма, но и социализ­ма, а также ряда других учений. И хотя неоконсервативной идео­логии придерживаются только некоторые крупные политические партии в западных странах (республиканская в США, либераль­но-консервативная в Японии, консервативная в Англии), круг приверженцев этой идейной ориентации все больше расширяет­ся во всем мире.