Висновки

Отже, підводячи підсумок, можна зробити наступні висновки.

З точки зору політичної організації легше встановити, якою не була Київська Русь, ніж те, якою вона була. Київська Русь не була державою в сучасному розумінні слова. Розглядати її як таку - значило б приписувати їй вищий рівень політичної організації, ніж це було насправді. Вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Єдиний зв'язок між володарями й підвладними, насамперед неміським населенням, існував у формі збору данини. У політиці князі керувалися особистими чи династичними інтересами, нерідко ігноруючи потреби держави і суспільства. Політичні стосунки були млявими, мінливими й невиразними, а політичні проблеми часто розв'язувалися за допомогою сили. І все ж зростав рівень політичної, соціальної та економічної організації Київської Русі, розвивалася її культура; багато запозичувалось з Візантії.

Важливою особливістю в дипломатичному житті слов'янської держави в Подніпров'ї був ще один фактор - розташування на межі між осілим землеробським і кочовим населенням, що заселяло в основному азіатську частину євроазійського материка. Це й ставило державність слов'янського світу Подніпров'я під загрозу кочових навал, які постійно вивергали азіатські глибини. Гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці, а пізніше монголо- татарські орди завдавали постійного нищення продуктивним силам східнослов'янського світу. Зникали, нищились гради, ремесла, торгівля, розорані поля. І це в той час, коли країни західноєвропейського регіону були зайняті лише своїми власними справами - за спиною у східного слов'янства, що мусило постійно шукати засобів для свого виживання.

Через те державно-політичні традиції східнослов'янського регіону вироблялись у двох напрямках, передусім - це напрямок на зв'язки з високоцивілізованими державами, і, найперше, із Східно-Римською імперією - Візантією. Можна з певністю сказати, що така ситуація збагачувала історію східнослов'янського світу, виробляла різноманітніші і гнучкіші форми управління й співіснування народів і держав, які мимоволі являли собою більшою чи меншою мірою симбіоз європеїзму та «азіатчини» і в економічному, і в політичному, і в культурному плані.

Говорячи про зовнішні впливи, інколи намагаються довести цей вплив до абсурду. Загальним є те, що Русь ніколи не цуралась культурних досягнень Сходу та Заходу і їхній вплив тут присутній. Проте жоден з них не мав доленосного значення в принциповій суті її політичності. «Необхідність боротися з експлуататорами із Ітіля, - підкреслює автор «Історії хозар», - стимулювала об'єднання гузів і слов'ян навколо золотого столу Київського, а це об'єднання, в свою чергу, створило умови та перспективу для бурхливого зростання давньоруської культури. Ця культура завжди була самобутньою і ніколи не перебувала в залежності від Візантії. Власне, так само, як і політика чи дипломатія. Непродуктивні заяви і тих, хто вважає, що нібито Русь була точною копією Візантії.

На наш погляд, необхідно виходити з того, що «візантійська позолота лягала досить тонким шаром на товщу руської культури». Це повною мірою можна віднести і до політичної культури. У своїх основах ідея спадкової влади однієї родини й заснована на ній система колективного правління всього князівського дому були принципово відмінними від візантійських концепцій автократичної імперської влади. В основу правління князівського дому була покладена досить самобутня власна політична традиція мислення, що на багато років випереджала політичні ідеї сучасності. Хоча варто не забувати істину: «З ким поведешся, від того й наберешся».

Ми ще мало знаємо про цей досить цікавий період у нашій політичній історії, про досягнення та втрати руської дипломатії, про відносини та їхній тип між Київською Руссю та Візантією. Загадки про особливості розвитку цієї сфери Руської держави лежать за відомими нам межами її виникнення. Мало хто цю межу спробував переступити. Вона в багатьох випадках виникла штучно. Її виорали догматики та теоретики від науки, аби надійно приховати славний період славного народу в ім'я власних геополітичних інтересів. Ліквідація цього обмеження не тільки повертає українцям власну історію. Вона надає можливість відродити історичну логіку її різних періодів, встановити певні закономірності політичного життя в Україні.

Візантія і Київська Русь... Дві назви, які історичною долею завжди походили одна від одної і одна від одної залежали. У різні часи вони були і історичними партнерами, і політичними суперниками. Якщо за перших князів Русь ще тільки знайомилася зі Східною Римською імперією, то Ольга та частково Святослав намагалися будь-що поставити русичів на одне з передових місць у так званому «візантійському клубові». І їм це вдавалося. Дипломатичні договори засвідчували поступове зростання авторитету Києва, а імператори почали рахуватися з цією тепер небезпечною силою. У кінці IX - в середині X ст. було закладено своєрідний фундамент зовнішньополітичних відносин двох найбільших держав тогочасної Європи, який згодом було розвинено до небувалих меж, як власне, було покладено внутрішню їх взаємодію, оскільки остаточна загибель Константинополя та його захоплення хрестоносцями боляче вдарила по Русі.