2.2. Візантійська літературна традиція на Русі

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. її виникнення та розвиток пов'язані з соціально-економічними та культурними успіхами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії.

В XI-XII ст. у Києві існувало три літературні осередки: в Софіївському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. Тут перекладалися і переписувалися книги, писалися нові оригінальні твори, творилося літописання.

З прийняттям християнства з'являється красне письменство, у якому взаємодіють церковно-слов'янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Література Київської Русі зазнала впливу візантійської культури, значною мірою розвивалась на принципах канонічності, що спричинило появу особливих жанрів сакральної літератури.

Відчуваючи політичний тиск з боку Візантії, Київ намагався відстояти своє право бути рівним серед рівних у тогочасному світі. І література мала довести певну християнську чинність Русі, її «святість», а отже й самодостатність як оплоту релігії в цьому регіоні, показати, що, незважаючи на відносно коротку власну християнську історію, вона може надати чимало прикладів страждань і мучеництва за віру всьому іншому християнському світу, від чого на той час залежав міжнародно-політичний авторитет держави.

Ось чому велика увага в давньоруській літературі приділяється агіографії - описам житій давніх отців церкви та особливо нових, «власних» святих і мучеників: Бориса та Гліба, Феодосія Печерського, Олександра Невського тощо.

Першим широким зібранням житійних творів на місцевому давньоруському матеріалі стає «Києво-Печерський патерик», що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного чернечого життя, різноманітні аскетичні подвиги і численні чудеса, які відбулися в житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври [46, c.56].

Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників займає «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, яке є полемічним і панегіричним (похвальним) твором, що прославляє князя Володимира Великого, хрестителя Русі. Іларіон, який був першим у нашій історії митрополитом руського походження, спрямував пафос свого твору проти гегемонії Візантійської церкви і її спроб встановити панування в духовно-релігійному житті Київської Русі. Спираючись на традиції християнської філософської думки, він доводить, посилаючись на Біблію, що той Закон, який дав Мойсей лише одному, «старшому» народу, завдяки Благодаті та Істині, які приніс усьому людству Ісус Христос, робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володимир, не потребує ніякої духовної опіки від «старших».

Іларіон виголосив своє «Слово», як вважають, між 1037 і 1050 роками у Софійському соборі в присутності князя Ярослава та його родини. Можливо, саме тому багато уваги у творі приділяється київським князям, особливо Володимиру, який був батьком Ярослава Мудрого. «Слово» Іларіона на довгі часи лишалося взірцем проповідницької літератури. Майстерно побудоване за класичними правилами риторики, воно виділяється яскравим добором мовних засобів, художніх прийомів та образів.

Говорячи про жанр житійної літератури доби Київської Русі слід зазначити, що тогочасні агіографи створили, окрім зазначеного, ряд канонів і молитов місцевим святим, наслідуючи при цьому візантійську гімнографію. Такими є канон Борису і Глібу митрополита Іоанна І, канони і молитви інока Григорія, Кирила Туровського та ін.

Оригінали творів перекладної літератури з’являлися на Русі з Болгарії, Сербії, Візантії, Риму, з інших країн Заходу та Сходу. Це церковні пісне співи-канони, стихирі, кондаки, ікоси патріарха Со-фронія, Іоанна Дамаскіна, Григорія Нізіанзина, твори Афанасія Александрійського, Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна та ін. Вони складали похвальні пісні Богові, Богородиці, святим, прославляли християнські свята .

Поширеними були такі види християнської гімнографії у перекладах давньоруською мовою, як канон, що прославляв святих і розповідав про євангельські події; кондак, який складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди; ікоси, що розповідали про всі обставини християнського свята або життя святого. У поєднанні з кондаками вони утворювали складне ціле - акафісти, які вміщували переклади церковної лірики у збірках "Міней" та "Тріодей".

Найпопулярнішою перекладною старозавітною книгою на Русі був Псалтир. Він використовувався як книга богослужебна, навчальна, для домашнього душе спасенного читання і як магічна книга для ворожіння.

Досить поширеними були переклади Нового Завіту, особливо "Четвероєвангелія" та "Апостола". Найдавніші з відомих нам перекладів - це Архангельське, Галицьке, Мстиславове Євангелія. Біблійна література Київської Русі була представлена й іншими жанрами.

Житійна література (опис життя святих отців) - це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги християнських святих, описувалось їхнє життя і ті чудеса, які вони творили. Християнство дало поштовх розвитку житійної літератури. Переклади творів цієї літератури на Русі з'явилися відразу ж після її охрещення. Так, відомими були переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлікійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.

Патерики (від лат. pater - отець) - це оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії, або ченців якоїсь певної общини, наприклад Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Синайського, Скіфського Римського та ін. патериків. Найпопулярнішими з них на Русі в XI ст. були Єгипетський та Синайський патерики [23, c.142].

Апокрифи (від грецького - таємничий, прихований) - це неканонізовані перекази на біблійні теми, близькі до житійної літератури. Вони виникли у народному середовищі і нерідко відбивали ідеї релігійних єресей. У апокрифах присутній художній вимисел, що сприяло розвитку словесної творчості. Апокрифи поділяються на старозавітні (про створення світу і перших людей, про мудрого царя Соломона), і новозавітні (апокрифічні євангелія, які розповідають про життя Ісуса Христа, і за жанром наближаються до повісті чи роману. Есхатологічні апокрифи становлять окрему групу оповідей про "кінець світу". Поширеними були такі апокрифи як, "Хожденіє Богородиці по муках", "Похвала пророку Іллі", апокрифи про Андрія Первозванного та інші. Апокрифи є творами християнського фольклору і письменства.

До перекладних літературних пам'яток Русі належать перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту. Це - анонімний "Фізіолог", "Шестиднев" Іоанна Екзарха та "Християнська топографія" Козьми Індикоплова. Переклади природничо-наукової літератури на Русі мали науково-просвітницьке, пізнавальне а також естетичне значення. Переклади цієї літератури з'явились на Русі в кінці XII - початку XIII ст.

Інтерес українців до подій світової історії задовольнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хронік. У Київській Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малали ("малао" – по-сирійському "проповідник"), Георгія Амартоли ("амартос" – по-грецькому "грішник") та Георгія Синкела ("синкел" – по-грецькому "секретар"). Твори цих авторів становили собою компілятивні збірники, були не стільки науковими трактатами, скільки читанками, хрестоматіями повчальних та цікавих оповідань на історичні теми.

Повісті як жанр перекладної літератури на Русі користувався чи не найбільшою популярністю, був найпоширенішим і найулюбленішим серед читачів. Порівняно з іншими перекладними творами писемності, він представлений найповніше, найбільшою кількістю книжок. Особливо це стосується повісті "Александрія", що оповідає про життя і подвиги знаменитого героя античності Александра Македонського. Неабияку популярність на Русі мали переклади повісті про Варлаама і Йосафа, поступаючись у цьому хіба що Біблії. Перекладено цю повість з оригіналу, тобто з грецької, десь в XI ст.

У середині XI ст., мабуть ще за часів Ярослава Мудрого, було перекладено з грецької й повість про Іудейську війну (або "О полонении" чи "О разорении Иерусалима") Йосифа Флавія. До нас твір дійшов у списку XV ст. "Іудейська війна" – це великий твір, у якому опис численних подій зроблено так образно і майстерно, що він справедливо вважається видатним літературним явищем стародавнього світу. Повість про "Девгенієве діяння" перекладена на Русі в XII–XIII ст. Відомо на сьогодні три списки перекладів цього твору. Найхарактернішою рисою його є билинно-богатирський дух, що виявляється і в образах повісті, і в зображенні битв, і в стилістично-художній структурі.

Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х ст. “Повість временних літ” є літописним зведенням. Вона була створена на початку ХII ст. ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів Х-ХI ст. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи “за літами” в єдиний, загальноруський літопис [45, c.26].

Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети “Повісті временних літ”, присвячені заснуванню Києва, походу Олега на Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещенню Русі Володимиром. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому “Повість временних літ” була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її автора увійшли в нашу мову (наприклад: “Книги - ріки, які наповнюють Всесвіт”, “Книги – джерела мудрості”).

З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII ст.). Галицько-Волинский літопис - головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в кій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для історії, так і для літератури.

У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало “Слово про закон і благодать” ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками і присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному в формі урочистої проповіді, Ілларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської “благодаті”) над Старим Заповітом (біблійним “законом”); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, ка зайняла рівноправне становище серед християнських народів. В орнаментальному обрамленні богословської схоластики Ілларіон проводив думку, що князь Володимир рівний за своїми діяннями Константину. Останнього, як відомо, церква проголосила рівноапостольним. Виходило, що Володимир, прийнявши християнство і похрестивши Русь “за божественним навіюванням”, ставав рівним не тільки св. Константину, але і першоапостолам Петру і Павлу, що вже ніяк не могло сподобатися Константинополю. Дійсно, Володимир I був офіційно канонізований православною церквою тільки в XVI сторіччі. Цікаво, що християнин Ілларіон, всупереч церковним догматам, прославив мужність і славу предків Володимира та Ярослава - князів-язичників Ігоря і Святослава, всю тоді ще язичницьку Руську землю. “Слово” Ілларіона стало своєрідним маніфестом самосвідомості народу, який живе у великій державі зі славною історією.

Блискучим пам'ятником давньоруської публіцистики є “Благання” Данила Заточника. Заточений ворогами у в'язницю (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила Заточника увійшли в прислів'я і приказки [26, c.58].

В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий "Ізборник", присвячений проблемі, "яко подобає людині бути". Перу князя Володимира Мономаха належить “Повчання", адресоване дітям. Головна його ідея - турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.

Вершиною художньої творчості, в якій об'єдналися складні і досить суперечливі світоглядні уявлення, стала героїчна поема "Слово о полку Ігоревім". В ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулюються основні моральні вимоги, які висувалися до борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність захисників держави. На прикладі невдалого походу князя Ігоря Святославича автор показує, якими можуть стати наслідки роздробленості. Зі всією художньою переконливістю проведена думка про необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. “Слово о полку Ігоревім” - яскраве свідчення того, що і після політичного роздроблення країни в літературі продовжувався і поглиблювався розвиток традицій і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.