25

Зміст

Вступ…………………………………………………………………..2

1. Причини запровадження політики українізації в Україні…..3

2. Головні провідники політики українізації…………………...10

3. Значення українізації для України……………………………12

Висновок………………………………………………………………15

Список використаної літератури та джерел………………………...17

Додатки………………………………………………………………..18

Вступ

Актуальність теми.

Завдяки старанням українських комуністів та інтелігенції українізація вийшла за межі формально-адміністративної політики "коренізації". Якби цей курс був повністю здійсненим, то досягнення України в економіці, науці, мистецтві були б просто вражаючими. Тим не менше українська мова тоді вперше за попередні 400 років історії на більш-менш тривалий час посіла провідне місце в Україні. Попри суворий ідеологічний нагляд зберігався певний світоглядний і естетичний плюралізм у сфері літератури та мистецтва, і вони переживали бурхливе піднесення, що дає підстави називати цей час добою культурного відродження України.

Саме українізації ми повинні завдячувати тим, що наша мова і культура знайшли в собі сили пережити нову хвилю русифікації, котра за своїми масштабами набагато перевершувала всі попередні.

Мета дослідження.

1)Поглибити знання з теми «Українізація».

2)Визначити роль політики українізації для України.

3)Ознайомитися з діяльністю м. Хвильового,м.Скрипника,о.Шумського

Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація^[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядомУСРР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.

Причини

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваноїАнтантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.

Робітництво

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваноїАнтантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.

Держ.апарат

Показники українізації державного апарату були досить строкаті: На 1934 у ВУЦВК було 50,3% українців, 25,4% росіян і 14,7% євреїв, приблизно те саме співвідношення було й по областях; у районових виконавчих комітетах відповідно — 68,8%, 13,6% і 10%; у міських радах — 56,1%, 23,2%, 15,2%; у сільських радах — 86,1%, 5,7%, 2,2%. Службовці центральних апаратів народних комісаріатів були українізовані на 70—95%; обласний апарат — на 50%, районний — на 64%; народні суди — на 62%; міліція — на 58%; кооперація — на 70%. Найповільніше відбувалася українізація в самій КП(б)У, яка за перших років радянської влади була у великій більшості чужонаціональною.Ще повільніше українізувався ЦК КП(б)У; 1924 українців було в ньому лише 16%, 1925 — 25%, 1930 — 43%. Значно успішніше українізувався комсомол, що пояснюється масовістю цієї організації, яка зростала значною мірою коштом селянства: 1925 у ньому було 58,7% українців, 1932 — 72%, але на 1929 тільки 33% у ЦК ЛКСМУ.

Мета проведення політики українізації.

Політика "коренізації" ініціювалася з Москви і спочатку нагадувала просто кампанію укорінення радянських владних структур. Почалися масові набори до партії місцевих кадрів. З 1922 по 1937 pp. загальна кількість українців-членів КП(б)У зросла у 5,4 рази. ² У нагоді стала внутрішньопартійна боротьба за владу, яка розгорнулася ще за життя Леніна між Сталіним і Троцьким разом із Бухаріним, Риковим, Зинов'євим… У цій боротьбі Сталін потребував підтримки найбільшої "обласної організації" РКП(б) – КП(б)У. Апаратна і суспільна підтримка з боку України посилювала позиції Сталіна в "колективному керівництві" ВКП(б) і СРСР. Тому він навіть стимулював українізацію, розраховуючи на нові національні партійні кадри в боротьбі з кадрами старими. Проте завдяки старанням українських комуністів та інтелігенції вона перетворилася на широку політичну концепцію під назвою "українізація", яка включала в себе:

1) виховання трудящих України в революційно-класовому дусі, з відчуттям власної національної свідомості і гідності та інтернаціональним ставленням до інших народів; 2) виховання російського населення в Україні в дусі поваги й уважного ставлення до українського національного життя; 3) українізація партійного, радянського, господарського, всього суспільного життя; 4) українізація великих міст і промислових центрів; 5) опанування пролетаріатом української мови та культури; 6) українізація культурно-освітньої справи; 7) наповнення української радянської державності в складі СРСР реальним змістом; 8) забезпечення національно-культурних потреб українців в інших республіках СРСР.

Перші реальні кроки в напряму майбутньої українізації було зроблено у 1923 p., коли з'явилися декрети Раднаркому і ВУЦВК "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" і "Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". Однак реально проблема мови у партії постала після масових наборів до неї місцевих кадрів, котрі почалися в 1924 р.

Партія повинна була дбати про видання української преси і книг, якщо хотіла спілкуватися з трудящими їхньою мовою. Передумови цього визріли у 1925 p., коли, по-перше, витворився український елемент в партії, а по-друге, з'явилася нова українська інтелігенція в містах. Як наголошує відомий культуролог Ю.Шерех (Шевельов) у праці "Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941)", саме з цього моменту і починається низка наполегливих та послідовних заходів по українізації життя в УРСР. Підтверджує цю тезу думка секретаря ЦК КП(б)У з ідеології М.Попова, який свого часу зазначав, що "широка робота партії в галузі українізації розгорнулася… десь за літа 1925 року".

Фундаментом політики українізації став декрет ВУЦВК і Раднаркому України від 30 квітня 1925 р. "Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату". Нагадаємо, що більшість чиновників складали росіяни та євреї, і їх опір впровадженню української мови влада ламала адміністративними заходами. Від урядовців у наказовому порядку вимагали цілковитого переведення діловодства на українську мову не пізніше 1 січня 1926 р. У деяких регіонах цей процес проводився навіть раніше і у більш жорсткі терміни (дивися додаток №5). Кожен службовець мав скласти іспит з української мови й культури, а для тих, хто не знав мови, організовували спеціальні курси. Спочатку їх проводили після роботи безплатно, але після 1927р. особи, які не спромоглися вивчити мову, мусили платити за таке навчання. Щоб попередити прихований опір українізації з боку урядовців, постановою ВУЦВК та РНК УРСР від 6 липня 1927 р. "Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури" вводилися конкретні санкції до порушників: "За ламання правил цього положення винні підлягають кримінальній відповідальності. Співробітників, що не вживали належних заходів щодо вивчення української мови або мови відповідної місцевої національної більшості, а також тих з них, що виявляють негативне відношення до українізації, керівники відповідних установ й організацій адміністративно звільняють, не надаючи вихідної допомоги й без попереджень"

Головні провідники політики українізації.

Постаттю,яка зробила значний внесок у розвиток української національності за часи українізації був Скрипник Степан Іванович - визначний український церковний діяч, патріарх УАПЦ.Він служив старшиною для особливих доручень Головного отамана Симона Петлюри, його рідного дядька. У 1930 р., коли був обраний послом до польського сейму, захищав права українців у Польщі.Був  ініціатором і головою товариства «Українська школа» у Рівному. Очолював у 1941 р. організацію допомоги та милосердя — Український допомоговий комітет. Збудував церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруку, який вміщав Консисторію, друкарню, бібліотеку, музей, Духовну семінарію св. Софії, церкву-пам’ятникмученикам за свободу України та редакцію журналу «Українське Православне Слово». М.Скрипник чимало зробив для розвитку національної культури, здійснення політики “українізації”. Водночас він брав активну участь у боротьбі проти так званого “шумськізму” та інших течій, яким несправедливо було приклеєно ярлик “націонал-ухильництва”.

Другою,не менш відомою людиною був Микола Хвильовий - письменник, публіцист, літературний критик.Він був представником українського ренесансу ХХ ст. ,організатор однієї з найпотужніших літературних організацій ВАПЛІТЕ, лідером формації «двадцятників» українського національного відродження.Написав книгу «Україна чи Малоросія»,в якій пропагував лозунг «Геть від Москви!Дайош Європу!». Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.

Ще одним провідником політики українізації був Шумський Олександр Якович - громадський, політичний і державний діяч.Був членом робітничого гуртка Українськоїсоціал-демократичної спілки.  З 1914 р. — член московського гуртка українськихсоціалістів-революціонерів; у 1915—1916 рр. проводив революційну агітацію в армії (зокрема на фронті). обраний до Центрального Комітету Української партії соціалістів-революціонерів (УПCР); у липні-серпні 1919 р. — народний комісар освіти УCРР; 1925 р. під час зустрічі з Й. Cталіним поставив питання про усунення Л. Кагановича з посади генерального секретаря ЦК КП (б) У, що стало однією з причин звинувачень О. Шумського в «національному ухилі» (т. зв. «шумськізм»). У 1931—1933 рр. — голова ЦК профспілки працівників освіти. У 1933 р. заарештований у справі «Української військової організації» і засуджений до десятирічного ув’язнення. працював над науково-публіцистичною монографією «Малороси» (у 1946 р. рукопис знищений автором).

Значення політики українізації для України.

На відміну від адміністративної "коренізації" в інших республіках українізація призвела до великого культурного піднесення і розширення сфери вживання української мови в Україні. Вона базувалася на ухвалених червневим 1926 року пленумом ЦК КП(б)У "Тезах про підсумки українізації", котрі протягом п'яти років будуть політичними директивами в Україні. На їх виконання українізація, зокрема, преси у травні 1930 р. становила 89%.¹ Досить сказати, що тоді в УРСР лише три газети виходили російською мовою: в Одесі, Сталіно (тобто Донецьку – авт.) і Маріуполі. Центральний орган ЦК КП(б)У – газета "Комуніст" – почала виходити українською з 16 червня 1926 р. її тираж 1930 року сягнув 122 тис. примірників. А газета для селян "Радянське село" виходила 600-тисячним тиражем. Серед книжкової продукції у 1932 р. українськими були 65% назв книг і 77% загального тиражу.

У 1927 р. за енергійної участі М.Скрипника у Харкові працювала конференція щодо впорядкування українського правопису. Щоправда, до її роботи втручалося Політбюро ЦК КП(б)У, котре спромоглося визнати "політично недоцільним введення в український правопис нових термінів "дж", "дз", а також недоцільним уникнення апострофа", начебто в політбюро сиділи більші лінгвісти, ніж на конференції мовознавців. Проте 4 вересня 1928 р. новий правопис української мови, названий "скрипниківським", було затверджено постановою РНК УРСР, і він проіснував до 1933 p., коли М.Скрипник застрелився.

Найбільшого успіху українізація досягла в освіті. Якщо 1922 року українських початкових шкіл було 6105, то 1925 року -10774,1930 – 14430. Українських семирічних шкіл тоді було 1732 (російських 267), а загалом 77% школярів навчалися українською мовою.² Нагадаємо, що українці становили тоді 80,1% населення УРСР, тому українізація середньої освіти вперше за всю історію нашого народу майже відповідала існуючій потребі. На майбутнє школи планувалося українізувати на 95%, проте вища освіта залишалася українізованою тільки на 30% – в основному це були педагогічні та сільськогосподарські вузи.

За царських часів існування українських театральних труп заборонялося. У кращому випадку їм доводилося грати російські переклади українських п'єс на "пристосованих сценах". 1931 року в Україні працювало 66 українських, 12 єврейських і 9 російських стаціонарних театрів. При цьому грали українською мовою як твори українських авторів, так і світову класику.

Провідна роль в процесі українізації належала наркомату освіти, котрий очолював О.Шумський, а з 1927 р. М.Скрипник. Завдяки старанням останнього вдалося створити близько 500 українських шкіл та два вузи на території Російської Федерації -з тих часів поки що недосяжне явище.

Через нечисленність нової української інтелігенції, пов'язаної з партією, підтримка українізації могла прийти лише з боку інтелігенції старої, котра повернулася в Україну з еміграції. Українським комуністам вдалося залучити до процесу українізації, зокрема, М.Грушевського, М.Вороного, В.Самійленка… Щоб полегшити процес українізації Скрипник ставив питання про прийняття до партії професора Лозинського, Леся Курбаса та інших згодом репресованих діячів. Також він намагався добитися у Політбюро дозволу на в'їзд із Західної України 1500 вчителів, оскільки наркомат освіти відчував нестачу кадрів.

Варто зазначити, що при цьому національні права інших народів в Україні 20-х – поч. 30-х pp. не зазнавали утисків. З 1924 року діяв Центральний комітет національних меншостей при ВУЦВК та Рада національних меншостей при Наркоматі освіти. У1929 р. при Етнографічній комісії Академії наук УРСР створили кабінет національних меншин. На території України діяли німецькі, єврейські, болгарські та інші національні сільради. Ще 1935 року існували 627 німецьких шкіл, 468 єврейських, 238 польських, 186 молдавських, 54 болгарських, 23 грецьких, 10 чеських, 6 татарських (це поза Кримом, котрий перебував тоді в складі РРСФР), 6 вірменських, а також білоруські, латиські, киргизькі, туркменські, узбецькі й ассирійські. Багатьма з цих мов

видавалася література, діяли педагогічні училища, наприклад, у Маріуполі для греків Донеччини.

Політика українізації сприяла і змінам в етнічній структурі міського населення. Протягом століть однією з найбільших проблем української історії було протистояння між українським селом і неукраїнським містом. XV з'їзд партії проголосив курс на індустріалізацію країни, і це призвело до значного напливу селян у промислові центри. Якщо за Столипіна важке становище на селі спонукало селян їхати з України на Схід, а до українських промислових міст масово прибували російські робітники, то кампанія індустріалізації викликала нестачу робочої сили в межах всього СРСР. Тисячі російських робітників більше не йшли на Південь у пошуках праці, відтак новозбудовані підприємства України спиралися на місцеву робочу силу. Якщо у 1926 р. лише 6% українців належали до робітників, то в 1939 р. уже майже 30%.

Протягом 1926-1930 pp. завдяки напливу українських селян чисельність міських мешканців Радянської України подвоїлася. У 1920 р. українці складали 32% міських жителів і здебільшого в невеликих містах. У 1939 р. вже понад 58% міського населення були українцями:

Традиційне панування російської культури в промислових центрах Донбасу й Лівобережжя з їхніми великими російськими і єврейськими общинами серйозно похитнулося. Однак згортання українізації призупинить цей процес.