Завдання 1. Прочитайте чотири тексти під загальною назвою „Про проблеми руху” та визначте, в яких текстах розглянуті питання, пов’язані з поглядами на рух тіл.

П Р О П Р О Б Л Е М И Р У Х У

ТЕКСТ № 1. Пізанська вежа

1. Якщо вірити Діогену Лаертському, Арістотель “шепеляв..., мав худі руки, маленькі оченята і вирізнявся своїм убранням, каблучкою та зачіскою”. Він народився у Стагирі 384 р. до н.е.; коли йому було 17, переїхав до Афін, де прожив 20 років, навчаючись у Платона разом з іншими його учнями. Після смерті Платона Арістотель покинув Афіни. Цілком дозрілий до серйозної діяльності, у 42 роки він погодився очолити школу в Пелле, створену для 13-літнього Пилипа Македонського. Коли через 6 років Пилип несподівано помер, школу закрили: новому царю Олександру більше не були потрібні вчителі.

2. 335 р. до н.е. Арістотель повернувся до Афін і заснував поблизу міста перший “університет” – Лікей. Кажуть, Олександр подарував йому 800 талантів, що становило велику суму, і наказав рибалкам та мисливцям повідомляти Арістотеля про все, що могло б його зацікавити. Створивши прообраз сучасного коледжу, вчений запровадив у ньому правила поводження, влаштував спільне харчування для всіх студентів і, мабуть, заснував музей. Крім того, він щомісяця проводив симпозіуми, чим випередив створення так званих сучасних спеціальних шкіл та у широких масштабах організував дослідження.

3. Після смерті Олександра (323 р. до н.е.) мінлива політична ситуація в Афінах стала для Арістотеля, колишнього визнаного фаворита Олександра, несприятливою. Коли його звинуватили за традицією у безбожності, Арістотель покинув місто і тим врятував Афіни від ганьби і неслави другого вбивства філософа (доля Сократа ще була свіжа в памяті). Через рік він помер.

4. Своєму синові Нікомаху Арістотель радив в усьому вибирати золоту середину. Поети, казав він, мусять не копіювати життя, а прагнути його впорядкувати. Він запровадив логічну систему, якою користуються й донині, та спробував розмежувати різні галузі науки й зробити неможливим, щоб теореми будь-якої науки доводжувалися за допомогою іншої науки, через те що кожна наука – арифметика, геометрія тощо, – має користуватися своїми власними постулатами. Властивості, що виявлялися в усьому, Арістотель назвав аксіомами, маючи на увазі загальноприйняті висловлювання. Він написав багато докладних праць з природничої історії і був не тільки філософом, але й наставником-моралістом, ученим-політиком, літературним критиком, фізиком, біологом, практиком-природознавцем, логіком, учителем. Учений розробляв методи, придумував слова, спостерігав, збирав зразки, обєднував, брав під сумнів й осмислював майже все, що було зроблено до нього. Здається, він прагнув висловити свої погляди на всі питання, які тоді виникали.

5. Після смерті Арістотеля його праці, що збереглися протягом деякого часу в печері поблизу його дому, продали Олександрійській бібліотеці, яка стала після занепаду грецьких міст-держав центром наукової думки. У другому столітті нашої ери було створено на Заході декілька оригінальних праць. Це були енциклопедії та коментарі до минулих подій, проте на час арабського нападу (VII ст. н.е.) наукова діяльність здебільшого завмерла. Протягом наступних століть, тобто часу, що ми називаємо тепер темним Середньовіччям, навіть те, що було раніше досліджено, забулось. Тільки в деяких монастирях з покоління в покоління переписували давні документи. При цьому тексти губилися та їхній зміст спотворювався. З праць Евкліда зберігся лише неповний латинський переклад, який зробив ще у шостому столітті Боецій, з праць Птоломея – практично нічого; з праць Арістотеля – тільки декілька трактатів з логіки.

6. Протягом Х–ХII століть, за період загального піднесення культури, було знайдено написані арабською мовою різні давні тексти, перекладені латиною. Університети Європи виростали там, де проводилися неофіційні диспути, на яких обговорювалися знайдені тексти, були наново досліджені праці Арістотеля, інтерпретовані по-латині. Під час перекладання творів великих учених писці часто припускалися помилок, які потім ставали причиною неймовірної плутанини, що призвело до появи учених нової професії, а саме людей, які хотіли докопатися до істинного змісту античних документів. Ці люди, здивовані багатством спадщини минулого, докладали велетенських зусиль, аби зрозуміти її, цілком присвячуючи себе такій діяльності.

7. Протягом тривалого часу позиція церкви – провідної політичної і культурної сили Західної Європи – різко змінилася стосовно давніх текстів. Спочатку вона ставилася до них з підозрою. Наприклад, у Парижі було заборонено викладання фізики Арістотеля, бо зміст давніх текстів не зовсім відповідав церковній доктрині. Проте завдяки зусиллям християнських учених, найвидатнішим з яких був Святий Фома Аквінський (1225–1274), ідеї Арістотеля було узгоджено з догмами християнської релігії, після чого його вчення про будову Всесвіту – його власні дослідження, запис чужих здогадів та ідей – перетворилися в один з актів християнської драми рятування. З того часу нападки на вчення Арістотеля розцінювалися як нападки на саму церкву.

Текст № 2. Погляди Арістотеля на рух тіл

1. За Арістотелем, Земля є центром Всесвіту та його фізики. Важкі речі мають падати на землю, а легкі – підніматися догори. Арістотель писав: ”Я називаю легким те, що завжди летить догори, а важким те, що завжди рухається вниз без будь-якого втручання”. Далі: “... Природний рух Землі, також як і рух окремих її частин, напрямлений до центра Всесвіту: ось чому Земля зараз перебуває в центрі... Легкі тіла, подібні до вогню, рух яких протилежний руху важких тіл, прямують до границі ділянки, що оточує центр”.

2. Всесвіт Арістотеля був замкнений, обмежений зовні небесною сферою і наповнений повітрям, землею, вогнем, водою та небесною субстанцією. Між граничною небесною сферою та Землею, що розташована в центрі, перебувають сфери всіх планет, Сонця й Місяця. Кожна з цих сфер обертається навколо Землі, а весь простір між ними був заповнений “пленою” (plenea – аналогія, подоба ефіру, субстанція, прозора, як повітря ).

3. Поряд з тілами, природний рух яких був напрямлений або догори, або вниз, Арістотель впровадив поняття небесної речовини, тобто речовини, з якої складалися зорі та планети, а природний рух небесної речовини, як він вважав, є обертанням навколо центра Всесвіту. Отже, всі види руху поділялися ним на два класи: природний рух, тобто рух, який зумовлений природою тіла та не зазнає ніякої зовнішньої сили, та силовий рух (примусовий), що не залежить від природи тіла і зумовлений дією зовнішніх сил.

4. Арістотель будував свій Всесвіт з елементів, що розрізняються між собою здебільшого не матеріальним змістом, а характером їхніх природних рухів та здатністю розташовуватися в різних місцях простору. Якщо тіло не перебуває у стані свого природного руху, тоді, за Арістотелем, на нього діє зовнішня сила. Наприклад, візок, що рухається по дорозі, не здійснює природного руху до центра через дію сили, яка прикладена до нього з боку коня. Зорі та Місяць не потребують для свого руху навколо Землі ніякої сили, бо вони складаються з небесної речовини і перебувають у природному русі. Отже, місце, в якому перебуває тіло, має абсолютне значення. Центр Всесвіту відрізняється від його периферії, що вказує на фундаментальний звязок між геометрією простору та характером руху тіл.

5. Фізичні теорії Арістотеля були систематизацією поглядів того часу; вони відповідали фактам настільки, наскільки Арістотель їх розумів.

6. Явища, на які посилався вчений, були прості: кінь безперервно напружувався, щоб тягнути візок по рівній дорозі, чи камінь падав на дно озера. З подібних явищ можна було безпосередньо робити висновки, що для штовхання візка потрібна сила, а важкі предмети падають швидше, ніж легкі. “...Падіння шматка золота або свинцю, чи будь-якого іншого тіла, що має вагу, здійснюється тим швидше, чим більше його вага...,” – писав Арістотель.

7. Здавалося, що єдині пересування, які не потребують зовнішньої сили, є падіння тіл (якщо вони важкі), піднімання їх догори (якщо вони легкі) та обертання навколо Землі (якщо тіла складаються з небесної речовини). На предмет, що рухається з постійною швидкістю, наприклад, на візок, має діяти сила. Таким чином, Арістотель ніколи не розглядував те, що ми нині називаємо силою тертя або опору як силу, відмінну від руху. Коли це відокремлення було остаточно проведено, виникло поняття інерції та склалися всі сучасні погляди на рух тіл. Але слід сказати, що й до того часу деякі вчені спростовували Арістотелеві ідеї щодо руху тіл.

8. Так, Іоанн Філопон писав (553 р. н.е.): “Існують речі абсолютно неправильні і речі, які краще перевіряти через факти дослідів, ніж через будь-які логічні висновки. Якщо взяти дві маси, що принципово різні за вагою, і пустити з якоїсь висоти, то легко помітити, що відношення їхнього часу падіння не тільки не дорівнює відношенню їхньої ваги, але й різниця в часі надзвичайно мала; отже, якщо маси відрізняються не дуже сильно, скажімо, одне тіло важче за інше вдвічі, різниці в часі або зовсім не буде, або вона непомітна”.

9. Пізніше Симон Стевін (1548 –1620 рр.) – нідерландський математик та інженер, що ввів десяткові дроби в Європі та відємні корені рівнянь, а також довів закон рівноваги тіла на похилій площині, стосовно руху тіл зробив аналогічні висновки: “Візьми дві свинцеві кулі (як робив славетний Жан Гроті – запопадливий дослідник природи, у своїх перших дослідах), одна з яких у 10 разів важча за другу, та пусти їх з висоти 30 футів на деревяну дошку чи будь-яке інше тверде тіло, що дає чіткий звук, і ти одразу виявиш, що легша куля упаде на дошку не в 10 разів пізніше (і летітиме вона не в 10 разів повільніше), але настільки одночасно з іншою, що звуки падіння обох куль зіллються в один. Так само відбудеться і з тілами однаковими за розмірами, але різними за вагою, як 10 та 1. Отже, пропорція, що приписується Арістотелю, далека від істини”.

10. Чому помилився Арістотель? На це питання не можна дати точної відповіді, але існує здогад, що грекам не часто випадала нагода переміщуватися настільки плавно (подібно до руху в літаку або в океанському лайнері), щоб неможливо було зясувати, рухаються вони чи ні. У таких ситуаціях одразу легко відчути те, що пізніше дістане назви закону інерції: щоб рухатися рівномірно, не потрібно додаткової тяги чи штовхання. Такі відчуття греки могли б, мабуть, виявити лише у середині корабля, який би рухався по дуже спокійному морі. Однак відомо, що Егейське море не було спокійним.

ТЕКСТ № 3. Критика ідей Арістотеля

1. Коли в Європі стала відомою фізика Арістотеля, вона стала обєктом критики з боку багатьох учених-схоластів. У ХIV ст. член Паризької школи Нікола Орест заперечував думку Арістотеля про винятковість Землі. Він висловив ідею, що рух зірок неможливо встановити через їхні видимі з Землі переміщення, через те що рух Землі і зірок відносні: зорі можуть бути нерухомі, а Земля рухатися, і навпаки – у будь-якому разі ефект буде той самий. “Так само як, – говорив він, – людині, що перебуває у човні, який рухається, здається, що дерева переміщуються повз нього”.

2. Теорія руху снарядів, яку запропонував Арістотель, постійно зазнавала критики, тому що було дуже складно зрозуміти, чому снаряд рухається догори і тоді, коли на нього не діє сила. Критики Арістотеля висунули теорію, за якою тіло під впливом сили дістає деякий поштовх, impetus (який би ми зараз назвали імпульсом), що підтримує дальший його рух.

3. Постійна ревізія поглядів Арістотеля призвела до конфлікту між критиками та більшістю вчених, які оцінювали його роботи як останнє і єдине слово науки. Незважаючи на те що невідповідності фізики Арістотеля були відомі протягом кількох століть і деякі вчені, наприклад Пєр Раме, взагалі вважали його фізику ненауковою, для схоластів твердження Арістотеля залишались вершиною людських знань. Оволодіння цими знаннями означало для них вивчення праць Арістотеля та коментарів, що їх інтерпретують. Що незрозуміліший був уривок, то, очевидно, було більше коментарів. Відповідь на будь-яке питання, що навіть стосувалося досліду, можна було відшукати в працях Арістотеля. Це був вельми зручний світ, без несподіваних відкриттів та будь-яких дилем. Вивчаючи Арістотеля, роботи якого були припасовані до християнського віровчення, можна було не побоюватися за свою душу. Якщо навіть виникали проблеми, що їх не висвітлив грецький учений, то ці проблеми, найімовірніше, були не варті того, аби ними цікавитися.

4. Ми не знаємо, схвалив би Арістотель таких учених, але нам відомо, що сам він ніколи не ставився до своїх попередників з такою пошаною. Гадають, що вислів: “…Amicus Plato, sed magis amica veritas” (“Платон мій друг, але істина дорожча”) належить Арістотелю. Він піддавав безсторонній критиці погляди своїх учителів і всіх попередників. Ми поінформовані про багатьох ранніх письменників Греції через Арістотеля, який виклав їхні погляди для того, щоб спростувати. У сфері інтелекту він був схожий на східного принца, який міг почуватися у небезпеці, лише коли бив своїх братів. Платон говорив про свого кращого, найвидатнішого учня, що той поводить себе, як молоде лоша, яке брикає свою матір.

5. Проте для тих, хто також добросумлінно, як сам Арістотель, прагнув збагнути та пояснити світ, було ясно, що Арістотель, як і будь-який смертний, робив багато помилок, підтримував неправильні погляди, писав надто докладно і непереконливо та, що найважливіше, просто не зачіпляв численних, вартих уваги проблем. Важко сказати, чи були вони мудрішими, чи менш терплячими, ніж послідовники Арістотеля. Може, вони не могли читати й розуміти Арістотеля так, як їхні учені-сучасники, але в будь-якому разі їм доводилося долати силу традицій та віру, аби бути побаченими та почутими.

6. Намагаючись пояснити неможливість “порожнечі” (“порожнеча” – це місце, де нікому не доводилося бути”), Арістотель висунув своє сумнозвісне міркування про падіння тіл: “Ми бачимо, що тіла, які мають великі імпульси ваги або легкості і які схожі в інших відношеннях, швидше проходять однакові відстані, які пропорційні величинам імпульсу. Тому відношення тіл має зберігатися і під час руху в порожнечі. Але це неможливо: чому, власне, одне тіло має рухатися швидше, ніж інше? Під час руху крізь плівку це можливо, оскільки тіло з великим імпульсом розтинає її з великою силою, тому що рухоме тіло розтинає середовище або своєю формою, або імпульсом, який тіло дістає під час метання або штовхання. Отже, всі тіла матимуть однакову швидкість. Але це неможливо”.

7. Арістотель стверджував, що швидкість тіла під час падіння меншає через опір середовища. Але звідси випливало б, що в порожнечі, яка не містить речовини, тобто не чинить опір, всі тіла падатимуть з однаковою швидкістю (не виключено, що і нескінченно великою). Але це Арістотель заперечував, бо він намагався звязати різні природні рухи з певними елементами Всесвіту – легким вогнем, важкою землею. Отже, підсумовував він, порожнеча неможлива. Доведення цього у зміненій формі було викладено Лукрецієм: “Всі тіла, що падають у воді й розрідженому повітрі, мають обовязково пришвидшувати своє падіння (casus celerare) пропорційно своїм вагам (pro ponderibus ) через те, що вода з великою густиною та розріджене повітря не можуть однаково затримувати тіло, а можуть лише для важчих тіл швидше звільняти простір. Але, з іншого боку, порожнеча не може підтримувати будь-що, через це всі тіла, які мають різні ваги, обовязково рухатимуться у ній з однаковими (рівними) швидкостями”.

8. Важко сказати, що саме здавалося Арістотелю неможливим: існування порожнечі через те, що тіла мають, на його погляд, падати зі швидкостями, пропорційними їхнім вагам, або падіння всіх тіл у порожнечі з однаковою швидкістю. Він ніде більше не підтверджує свою думку ніякою аргументацією під час тлумачення руху в наступних книгах з фізики. Проте ці міркування, якщо подати їх у невигідному тлумаченні, виявились найслабшою ланкою у тому величезному ланцюзі Арістотелевої фізики, яку створив він та його коментатори. І саме на цю ланку обрушився нещадний вогонь критичних нападків. З часом критика ставала все дошкульнішою, наприклад, як у випадку з Галілеєм, який передав це твердження так: “Залізна куля вагою 100 фунтів, що падає з висоти 100 ліктів, досягне Землі раніше, ніж куля в один фунт пролетить один лікоть”. Така дошкульність була просто необхідна для пробудження від летаргії, яка впродовж століть скувала тлумачів Арістотеля.

9. Власне, Галілей і Симон Стевін викривали не стільки Арістотеля, скільки своїх учених, сучасників та попередників, які протягом пятисот років ґрунтували свої міркування, спостереження та знання тільки на тому, що написав Арістотель.

ТЕКСТ № 4. Перегляд фізичних понять

1. Проте врешті-решт стримувана інтелектуальна активність і підкорення великому авторитетові створили такий непереборний тиск, що окови середньовічного антропоморфічного світу магії (антропоморфізм – наділення людськими властивостями явищ природи, тварин, предметів, а також уявлення богів у людському образі) та анімізму (анімізм – система фантастичних уявлень про наявність у людей, тварин, рослин, предметів незалежного начала – душі; анімізм є характерна риса первісних релігій та обовязковий елемент усіх сучасних вірувань) розбилися вщент.

2. Нападки на Арістотелеву фізику вилились у перегляд проблеми руху, а це підготувало ґрунт для нової і набагато пліднішої атаки. У той час, коли старий світ руйнувався, прийшли люди, які почали створювати той раціональний науковий світ, що відтоді панував з-поміж учених.

3. Змінився самий Всесвіт. Н. Копернік розташував Сонце в центрі, відводячи Землі скромнішу роль однієї з планет. Джордано Бруно розділив небесну сферу. Як поборник нескінченного простору, спалений за таку єресь на вогнищі, він уважав Всесвіт нескінченним. Земля і Сонце виявилися загубленими серед численної кількості інших планет і сонць. Розглядаючи небо у свій телескоп, Галілей відкрив, що небесній речовині притаманні ці самі недосконалості, як і земній. Рух став відносним і не був повязаний з простором, оскільки простір неоднорідний та жодній точці не можна віддати перевагу над іншою. Нікола Орест писав: “Я гадаю, що локальний рух можна виявити тільки у тому разі, коли одне тіло змінює своє положення відносно іншого.” Всесвіт, що більше не має центра у будь-якій фіксованій точці, припинив тепер бути чимось заповненим та обовязково кінцевим. Тіла в ньому рухались рівномірно від точки до точки, позаяк властивості простору скрізь однакові”.

4. Спочатку про Пєра Гасенді (1592–1655 ). Це був французький філософ-матеріаліст, математик і астроном. Пропагував атомістику й етику Епікура, проте вважав божественним створення атомів. З позицій сенсуалізму (сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання чуття) виступав проти вчення про природжені ідеї. Мольєр та Сірано де Бержерак були його студентами. Мабуть, у Мольєрівській пєсі “Шлюб мимоволі” відтворено особисте ставлення Гасенді до схоластів-філософів, а у фантастичному образі Сірано “Подорожі до Сонця й Місяця” – його механіцизм (механіцизм – філософське вчення, яке зводить усі складні закономірності розвитку до законів механіки; у ХVII–XVIII ст. механіцизм, борючись з ідеалізмом, відігравав позитивну роль у розвитку науки та філософії). Погляди Гасенді були не менш єретичними за погляди Джордано Бруно, проте людиною він був значно несперечливою, лагідною. Дюран припускає, що нікому не могло спасти на думку спалити Гасенді на вогнищі, оскільки замолоду в нього було багато друзів, він був скромним, регулярно відвідував церкву.

5. Отже, повернувшись до атомізму, що походить від Демокріта і Лукреція, Гасенді припустив, що світ складається з атомів та їхніх комбінацій, які перебувають у порожнечі. Ані каміння, ані небесна речовина, ані вогонь “не бажали” посісти своє “природне” положення в просторі. Припинив існувати світ живих і неживих предметів, що мали свідомість і волю. Імовірно, Господь був першоджерелом усіх речей, проте після першого поштовху все почало рухатися, подібно до гігантської машини, підкорюючись строгим законам.

6. День 10 листопада 1616 року був у Баварії холодним. Рятуючись від негоди, Рене Декарт зачинився у нетопленій кімнаті. Там, за його словами, йому примрілися три видива, він бачив спалахи світла та чув гуркіт грому. Коли він вийшов з кімнати, в його голові вже народилися думки, як створити аналітичну геометрію і використати аналітичні методи у філософії. Декарт вирішив з чистим сумлінням почати нове життя: все брати під сумнів, заперечувати всі доктрини і догми, будь-які авторитети, особливо Арістотеля... “Я був примушений... відкинути як безумовно хибне все, де міг відшукати найменший привід для сумніву...” З чого тоді починати, якщо все варто брати під сумнів? Чи можна відшукати будь-що, будь-яку істину, яка “так тверда і правильна, що найбільш навіжені здогади скептиків не могли б її похитнути...?” Це “будь-що”, тобто провідну засаду своєї філософії, Декарт висловив такими словами: ”Je pence, donc je suis” або латиною “Соgito ergo sum” (“Я мислю, отже, я існую”). Цей принцип не є силогізмом (силогізм – умовивід, що складається з двох міркувань, з яких випливає третє міркування-висновок; наприклад, всі чотирикутники мають чотири сторони, квадрат – чотирикутник, отже, квадрат має чотири сторони), а випливає безпосередньо та неспростовно з досвіду, як одна з найясніших і найвизначніших ідей, яку будь-коли висловила людина. Правильність інших тверджень слід оцінювати, за Декартом, залежно від провідного принципу, який вимагав ясності та визначеності. Новий філософський метод Декарта полягав у діленні понять на їхні складники, поки ці складники не зведуться до простих, ясних, виразних ідей. Декарт вірив не тому, що було написано в книгах та чому його вчили, а лише деяким речам, безпосередньо та інтуїтивно очевидним, явним.

7. “Я зробив висновок, що узагальнювальним можна вважати таке правило: все, що ми уявляємо собі цілком ясно і виразно, – все істинно...” На підставі цього положення, близького йому як геометру, Декарт спробував побудувати свій погляд на світ. Він розглядував увесь Всесвіт, за винятком, може, Бога і людської душі, як механізм. Бог створив матерію і наділив її рухом; після цього світ став розвиватися відповідно до законів механіки і без стороннього втручання. З цього світу, що збудований подібно до машини, складається з матеріальних частинок і підкорюється механічним законам, Декарт вирішив відтворити цілий Всесвіт Коперніка таким, яким ми його тепер уявляємо і спостерігаємо: “Потім я показав, як завдяки цим законам природи більша частина матерії хаосу мала бути розташована так, що утворила б дещо, подібне до наших небес… – землю, планети, комети; як гори, моря, джерела і річки могли б утворитися природним шляхом..., метали – виникнути..., рослини – зрости...”

8. Видіння його було всеосяжним, як і масштаби задуманого, – пояснити всі явища, що спостерігаються, і застосувати закони механіки щодо рухомих частинок. Однак застосування, не таке викінчене, як видіння, викликало низку заперечень. Зокрема, Гоббс звичайно стверджував, що “коли б Декарт цілком присвятив своє життя геометрії, то став би найвидатнішим геометром у світі, але філософ він абиякий”.

9. Гоббсу вторував Бернар Ле Бовє де Фонтенель (1657–1757) – французький письменник, учений-популяризатор, який у “бесідах про множинність світів” (1686 р.) виклав учення Коперніка, а в “Історії оракулів” (1687 р.) піддав критиці марновірство та фанатизм.

10. Фонтенель писав: “Саме Декарт... дав нам свій метод набагато привабливіший, ніж сама його філософія, більша частина якої або неправильна, або вельми сумнівна порівняно з тими правилами, яких він нас навчав”.

11. Встановити звязок між поведінкою частинок та явищами, відомими з дослідів, у Декарта було, радше, бажанням. Проте, навіть визнавши існування такого звязку, слід було виявити, як поводять себе самі частинки?

12. Заперечивши всі, як йому здавалося, не варті уваги дії, Декарт припустив, що частинки матерії взаємодіють між собою лише тоді, коли безпосередньо стикаються. Якщо це так, то як поводить себе окрема частинка, коли на неї нічого не діє? Що буде з рухомою частинкою у просторі, де немає центра і точки якого не розрізняються між собою? Хоча Декарт не припускав думки про існування порожнечі, гадаючи, наприклад, що “вакуум існує лише в голові Паскаля”, він вважав, що така частинка рухатиметься зі сталою швидкістю по прямій. Це і є природним рухом у новій фізиці, що описує тепер закон інерції, або перший закон руху Ньютона.

13. Таким чином, наприкінці XVI століття погляди Арістотеля на світ було суттєво переглянуто. Із замкненого Всесвіт перетворився у відкритий, із заповненого – у пустий. Простір припинив мати виділену точку, його властивості стали однаковими в усіх напрямах, і він виявився заселеним частинками, які “не бажають” летіти догори чи падати, а рухаються від зіткнення до зіткнення зі сталою швидкістю. Ось у який світ нових понять, уявлень прийшов Галілей. Навіть коли б Галілей ніколи не піднімався по сходинках Пізанської вежі, все одно йому судилося б кардинально змінити наші уявлення про рух тіл. (Купер Л. Фізика для всіх. У 2-х т. / Л. Купер. – , Переклад з англійської мови С.Н. Бруса. – М.: Мир, 1973. – Т 1. – Класична фізика – С. 11–21).

Завдання 2. Прочитавши тексти „Про проблему руху” та визначивши, в яких із них йдеться про питання, пов’язані з рухом тіл, перегляньте план майбутнього реферату „Перегляд вченими деяких положень Арістотелевої фізики” та запишіть (в зошиті) номери абзаців і текстів, які розкривають відповідні пункти плану.

План

реферату “Перегляд вченими деяких положень Аристотелевої фізики”

Вступ

Головна частина

Арістотелева фізика та її критика.

1. Арістотелева теорія руху та перші критичні зауваження учених стосовно її істинності.

   1. Думки вченого щодо пересування тіл, яке не потребує зовнішньої сили (Т_? № ?).

   2. Погляди на рух тіл Іоанна Філопона і Симона Стевіна (Т_? № ?).

   3. Міркування Аристотеля і Н. Ореста на винятковість Землі (Т_? № ?).

   4. Арістотелева теорія руху снарядів та її критика (Т_? № ?).

2. Міркування Арістотеля про падіння тіл.

   1. Залежність швидкості від опору (Т_? № ?).

   2. Означення порожнечі та пояснення причин неможливості її існування (Т_? № ?).

3. Перегляд ученими пізніших часів Аристотелевої фізики.

   1. Відкриття Н. Коперніка, Дж. Бруно та Г. Галілея (Т_? № ?).

   2. Атомізм П. Гасенді і погляди його на рух тіл (Т_? № ?).

   3. Р. Декарт та його вчення:

      1. Суть нового філософського методу Р. Декарта (Т_? № ?).

      2. Думки вченого про світ (Всесвіт) (Т_? № ?).

      3. Декартові пояснення руху частинок (частинки) (Т_? № ?).

Висновки

Література