Розділ ііі право спільної сумісної власності

3.1 Поняття і здійснення права спільної сумісної власності

Учасники спільної сумісної власності, так само, як учасники часткової власності, спільно володіють, користуються і розпоряджаються спільним майном. Але, як ви пам'ятаєте, там їх володіння і користування цілком залежить від того, який розмір їх частки в цій власності, ніж велика частка, тим на більшу користування в спільному майні вправі претендувати. У той час як коло суб'єктів спільної часткової власності широкий, участь у спільній сумісній власності імперативно обмежене законом. Загальна спільна власність виникає лише у випадках, прямо передбачених законом. За чинним ЦК суб'єктами спільної власності є подружжя і члени селянського господарства, які нерідко бувають одночасно і членами однієї сім'ї, що здійснює господарську діяльність на певній земельній ділянці (ст. 377 ЦК). Крім того, існує ще одна категорія осіб, які мають спільну сумісну власність (приватизовані квартири і кімнати), - люди, пов'язані родинними, але не подружніми узами. Справа в тому, що згадуваний Закон «Про приватизацію житлового фонду» надав громадянам право набувати безоплатно житлові приміщення, в яких вони проживають, у спільну власність, часткову або спільну, за їх вибором.

Право спільної сумісної власності відрізняється тим, що воно не розмежовано на частки. Відносини співвласників при здійсненні правомочностей володіння, користування і розпорядження передбачаються цілком довірчими, а дії - узгодженими.

Отже, кожен з них може не тільки повною мірою володіти і користуватися, а й розпоряджатися річчю в цілому: подарувати, обміняти, заповідати, продати. Відомо, що взаємини людей, у тому числі співвласників, іноді порушуються, тому можливі випадки несумлінного розпорядження спільним майном. Наприклад, здійснення угоди одним із подружжя потай або всупереч бажанням іншого. Це особливо небезпечно, коли предметом угоди є загальний будинок або квартира[11, ст. 291].

3.2 Загальна спільна власність подружжя

При спільної сумісної власності часткою немає. Тому вони спільно володіють, користуються і розпоряджаються майном, незалежно від того, хто який внесок вніс у створення цього загального майна. Скажімо, дружина все життя не працювала, чоловік заробляв масу грошей, все майно придбане на його гроші, тим не менш, вони спільно володіють, користуються і розпоряджаються спільним майном, незалежно ні від чого, і їхні голоси у вирішенні цього питання абсолютно однакові. І тоді, коли буде ділитися це спільне майно, суд буде виходити з принципу рівності: половину дружині, половину чоловікові. У цьому сенс спільної сумісної власності.

Розпорядження спільною сумісною власністю здійснюється за згодою всіх учасників спільної сумісної власності. У цьому спільне з спільною частковою власністю, там теж потрібна згода всіх. Але для того, щоб розпоряджатися загальним пайовою майном, необхідно попередню згоду всіх учасників спільної часткової власності. Скажімо, продається якесь спільне майно, де письмова згода всіх? Поки не буде письмової згоди, ніхто з ним угоду здійснювати не буде, а якщо вона буде здійснена, то буде визнана недійсною. А у спільній сумісній власності діє інше правило, що передбачається згода всіх учасників спільної власності і можна мати справу з одним з них. Це означає, що якщо чоловік продає спільне майно, то передбачається, що дружина згодна. І навпаки, якщо дружина продає спільне майно, передбачається, що чоловік згоден. Те ж саме і в селянському господарстві. Якщо один член селянського господарства здійснює операцію щодо розпорядження спільним майном, то передбачається, що інші учасники дали згоду. Це припущення може бути спростовано, і угоду можна визнати недійсною, але тут необхідно довести, що інший учасник, який набував це майно, знав або повинен був знати, що інші згоди не дадуть. А довести це надзвичайно складно. Правда, для деяких видів спільної власності передбачено виключення з цього загального правила, коли потрібно отримати попередню згоду іншого учасника спільної власності.

Законодавець передбачив, що вчинення операції з нерухомістю, що знаходиться у спільній власності, одним з подружжя, допустимо тільки при наявності нотаріально засвідченої згоди на неї іншого чоловіка. У всіх інших випадках неузгодженого розпорядження спільним майном зацікавленим особам надається право в позовному порядку оскаржити дійсність угоди. Для визнання її недійсною в цивільному процесі буде потрібно довести, що контрагент співвласника, що діяв недобросовісно, знав або свідомо повинен був знати про це (ст. 368 ЦК). Правовий режим спільної власності подружжя володіє великою специфікою, їх майнові відносини регулюються і цивільним, і сімейним законодавством. Йдеться про спільну власність подружжя, а не сім'ї. Тому ніякі інші члени сім'ї, у тому числі діти, не можуть бути учасниками спільної сумісної власності, що належить батькам[22, ст. 177].

У побуті чоловіком і дружиною іноді вважають осіб, які проживають однією сім'єю. Як відомо, законодавець визнає подружжям тільки суб'єктів, які перебували у зареєстрованому шлюбі. У всіх інших випадках спільне майно, нажите такою родиною, належатиме суб'єктам на праві часткової власності.

У житті трапляється інший «варіант»: шлюб зареєстрований, а сім'ї фактично немає. Подружжя проживають нарізно. У таких випадках суд, ґрунтуючись на переконливих доказах, може визнати за кожним із суб'єктів право роздільної власності на майно, нажите після того, як сім'я розпалася.

Отже, традиційно за українським законом спільним вважається майно, нажите подружжям в період, коли вони складалися в зареєстрованому шлюбі. Поряд з цим в нашому законодавстві існує новела: надана подружжю можливість узгоджено врегулювати свої майнові відносини по-іншому і на час подружнього життя, і на випадок розірвання шлюбу. Законодавець надає подружжю право шляхом укладення шлюбного договору встановити щодо всього майна або певної його частини режим часткової або роздільної власності. Шлюбний договір може містити також умови з приводу майна, який існує лише в перспективі. Названий договір шлюбним, він діє тільки в період існування шлюбу і в разі його розірвання в процесі розподілу майна. У той же час цей договір носить суто майновий характер і є цивільно-правовим.

Укласти шлюбний договір можна і напередодні шлюбу, і в будь-який день перебування в подружніх стосунках, тоді ж можна припинити і змінити його, зокрема, шляхом складання іншого договору. При цьому обов'язковою умовою є нотаріальне посвідчення відбувся угоди подружжя. Якщо одна зі сторін шлюбного договору вважає, що її інтереси ущемлені, а інша так не вважає , спір може бути перенесений до суду.

Так, в українському законодавстві включенні норми, що регулюють майнові відносини чоловіка і дружини, до Цивільного кодексу України. Колишнє шлюбно-сімейне законодавство імперативно регулювало ці відносини. Нині діючі норми носять переважно диспозитивний характер. Однак, як і завжди в таких випадках, якщо подружжя не дійдуть згоди з приводу майна або не вважатимуть за потрібне встановити для нього режим на власний розсуд, будуть діяти норми, сформульовані законодавцем. Які ж вони? Як вже зазначалося, збережено порядок, при якому нажите в період шлюбу майно належить подружжю в якості спільної сумісної власності. При цьому мається на увазі, що правомочності чоловіка і дружини щодо цього майна рівні, незважаючи на те, що реальні вкладення кожного не можуть бути абсолютно однаковими. Більше того, дружина, наприклад, може займатися вихованням дітей і, у зв'язку з цим, мало працювати або взагалі не заробляти, проте вона забезпечує сімейне благополуччя і створює умови для більш продуктивної діяльності батька сімейства. У той же час, у разі спору та судового розгляду з приводу визначення часток кожного з подружжя мають бути враховані причини, за якими той чи інший чоловік не брав участь або недостатньо брав участь в отриманні доходів та придбанні спільного майна. Якщо названі причини ухилення виявляться неповажними або чоловік взагалі не працював, наприклад, через пияцтво, суд може зменшити його частку і навіть визнати, що частка його до моменту судового розгляду відсутня.

Слід відрізняти загальне спільне майно подружжя, яке використовується ними і, можливо, іншими членами сім'ї, від всього іншого, що не входить в цю категорію. Це може бути і часткова власність, в якій беруть участь обоє з подружжя, і, безумовно, роздільна власність кожного з них. До роздільної власності законодавець відносить речі особистого користування (портфель, окуляри, одяг тощо), коли б вони не були придбані. Виняток становлять предмети розкоші і коштовності, що знаходяться в особистому користуванні одного з подружжя і придбані на їх спільні кошти[23, ст. 182].

Роздільною власністю залишаються речі, що належали людині до вступу в шлюб і отримані в період перебування в шлюбі у спадщину чи за договором дарування, деякі виплати, що мають суто особистий характер, наприклад, компенсація заподіяної шкоди. У цьому відношенні цікавий спір, який розглядався муніципальним судом за позовом громадянина К. до колишнього чоловіка його дочки. При вступі дочки в шлюб К. подарував автомашину, оформлену на ім'я майбутнього зятя, маючи на увазі, що подружжя будуть разом користуватися нею. Незабаром сім'я розпалася. Враховуючи, що зять поводився негідно, зокрема, погрожував його дочці розправою, позивач просив скасувати дарування. У свою чергу, відповідач стверджував, що машина невипадково оформлена на його ім'я, оскільки була подарована тільки йому. У зв'язку з цим він використовував її на свій розсуд і так само має намір використовувати в подальшому; достатніх підстав для скасування дарування у позивача немає, тому він просить залишити предмет спору в його власності. Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що автомашина була весільним подарунком подружжю і, отже, набула статусу спільної сумісної власності. За позовною заявою одного з подружжя, зокрема, у зв'язку з розірванням шлюбу, частки можуть бути визначені і проведений їх розділ або виділ в судовому порядку. Крім того, що подружжя в будь-який час можуть своєю договором, оформленим належним чином, змінити правовий статус будь-якої речі (квартири, автомашини, гаража і т.д.), існує ще один легальний спосіб при якому майно одного з подружжя може бути визнане спільною спільною власністю. Це випадки, коли встановлено, що в період шлюбу за рахунок особистого майна одного з подружжя або навіть за рахунок їх спільного майна були здійснені такі вкладення, які значно збільшили вартість предмета, що раніше належав тільки одному чоловікові на праві роздільної власності (п. 2 ст. 256 ЦК).

Прикладом може служить рішення, винесене судом за цивільно-правовому спору про розірвання шлюбу та поділ майна. Суд визнав картину пензля старого майстра , отриману позивачкою у спадок, спільною сумісною власністю, оскільки її чоловік - відповідач здійснив дорогу реставрацію цієї картини за рахунок коштів, накопичених їм ще до вступу в шлюб.

Як вже зазначалося, з прийняттям Закону України «Про приватизацію житлового фонду» у спільній власності багатьох подружжя з'явився ще один різновид спільного майна: приватизована квартира. Особливості її режиму полягають у тому, що в квартирі можуть проживати не тільки співвласники, але й інші члени родини, зокрема, їх батьки. Вони є користувачами даній житловій площі, і їх не можна позбавити правомочності користування. Так, згідно ЦК, перехід права власності на житловий будинок або квартиру до іншої особи не є підставою для припинення права користування житловим приміщенням членами сім'ї колишнього власника. Крім того, з метою охорони інтересів неповнолітніх суб'єктів, що мають право користування, ніякі угоди з приватизованим житлом не допускаються без попереднього дозволу органів опіки та піклування[21, ст. 241].