3. Науково-пізнавальне та практичне значення районування

Економічне районування має науково-пізнавальне та практичне значення. Науково-пізнавальне значення суспільно-географічного районування забезпечують глибоке вивчення процесів суспільно-географічного районоутворення, виявлення законів та закономірностей їх протікання, оптимізація географічного поділу праці, встановлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків районів, вдосконаленні існуючих сіток районування, глибокому та всебічному суспільно-географічному пізнанні держави тощо. Науково-пізнавальне значення полягає в аналізі умов, факторів, закономірностей районоутворення, оптимізації географічного поділу праці, встановленні внутрішніх і зовнішніх зв'язків районів.

Практичне значення суспільно-географічного районування полягає у виявленні територіальних диспропорцій, територіальних тенденцій розвитку районів, підвищенні ефективності їх спеціалізації, раціоналізації комплексного використання території, вдосконаленні адміністративно-територіального поділу території, забезпеченні територіального прогнозування, територіального планування, районного планування, територіального проектування та регіонального управління, що дає змогу тісніше пов'язати регіональні інтереси із загальнодержавними. Практичне значення районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної політики, а також використовується в практиці територіального управління, при розробці рекомендацій для органів державної влади і місцевого самоврядування стосовно удосконалення адміністративно-територіального поділу, підвищення ефективності спеціалізації, забезпечення прогнозування, програмування та планування розвитку окремих регіонів.

До основних властивостей районування слід віднести: вичерпність, тобто районування охоплює всю досліджувану територію повністю; неповторюваність, тобто жоден з районів не повинен включатися до процесу районування двічі; одномасштабність кожної окремої сітісщ2айсшу-вання; гнучкість районування, тобто можливість зміни за зміни структури або зв'язків у районі в часі чи просторі.

4. Таксономічні рівні та способи районування

Будь-яке районування може бути проведено на різних таксономічних рівнях, тобто територію можна поділити на частини різних масштабів. При цьому кожна сітка районування має бути одномасштабною.

У сучасній суспільно-географічній літературі виділяються такі таксономічні (ієрархічні) рівні районування:

• мікрорайонування

• мезорайонування

• мікрорайонуванпя.

Такої думки дотримується більшість науковців.

За М. Пістуном, найбільшої уваги в науковому, прикладному і навчально-пізнавальному відношеннях заслуговує макрорайонування, яке включає основні (великі) суспільно-географічні райони, їх групи, мегаполіси з прилеглою урбанізованою територією. Макрорайони в межах України звичайно охоплюють групи суміжних адміністративних областей.

Як зазначає М.. Пістун, макрорайонування має бути науковим інструментом довгострокового прогнозування, планування розміщення продуктивних сил і управління ними на державному рівні. У межах великих суспільно-географічних районів створюються міжрайонні господарські бази, забезпечується раціональна спеціалізація,' комбінування і особливо кооперування виробництва, встановлюються господарські пропорції, проводяться балансові розрахунки. У межах основного суспільно-географічного району відбувається найповніше узгодження природно-ресурсної, виробничої, розселенської, інфраструктурної і адміністративно-політичної підсистем і задаються стратегія і загальний темп їх розвитку. Ці райони є основою глибокого суспільно-геоґрафічного вивчення нашої держави [5]. На думку В. Поповкіна, проведення макрорайонування передусім є необхідним для потреб вироблення довгострокової регіональної стратегії регулювання найважливіших територіальних пропорцій [6].

В цілому суспільно-географічне районування дозволяє в процесі комплексного планування діяльності людини на окремій території тісніше пов'язати регіональні інтереси із загальнодержавними. Господарські райони є основою гармонійного поєднання галузевого, територіального і програмно-цільового аспектів функціонування; вони є своєрідною формою географічного управління народним господарством. Соціально-економічний ефект від застосування цього методу полягає в досягненні вищого рівня взаємопов'язаності виробничо-технологічних і соціальних процесів, раціоналізації внутрішньорайонних і міжрайонних зв'язків, в ефективнішому використанні трудових ресурсів, багатоплановому використанні природної сировини, удосконаленні процесу природокористування.

Крупні (інтегральні) економічні райони (макрорайони) — це найбільші територіальні формування, які об'єднують декілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою.

Часто в межах макрорівня виділяють 2 підрівні: виділення великих макрорайонів (які характеризуються обов’язковою наявністю ядра – великої господарської агломерації), та малих макрорайонів, які не обов’язково мають ядро (воно може знаходитись у стадії формування або й взагалі бути відсутнім), проте мають виражну спеціалізацію господарства та цілісність зв’язків у межах промислових комплексів та інших форм просторової організації виробництва.

Макрорайонування повинно бути науковим інструментом довгострокового прогнозування, планування розміщення продуктивних сил і управління ними на державному рівні. Воно завжди здійснюється відповідно до певних цілей розвитку держави, тобто є цільовим або проблемно орієнтов-ним. Одним із завдань районування є забезпечення керованості розвитку держави. Підґрунтям такого поділу об’єктивно є територіальний поділ праці, який склався історично. В межах великих суспільно-географічних районів створюються міжрайонні господарські бази, забезпечується раціональна спеціалізація, комбінування і особливо кооперування виробництва, встановлюються господарські пропорції, проводяться балансові розрахунки. В межах основного суспільно-географічного району відбувається найповніше узгодження природно-ресурсної, виробничої, розселенської, інфраструктурної і адміністративно-політичної підсистем і задаються стратегія і загальний темп їх розвитку. Ці райони є основою глибокого суспільно-географічного вивчення нашої держави, базовими територіальними одиницями для складання довгострокових прогнозів розвитку і розміщення продуктивних сил, програм соціально-економічного розвитку районів.

Середні (інтегральні) економічні райони є підрайонами крупних економічних районів й окреслюються межами адміністративної області або автономної республіки. На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. Мезорайони є господарсько-адміністративною цілісністю, яка включає промислові центри і міста різної величини, місцеву промисловість, агропромислову діяльність, роботи з районного планування. Одночасно тут є можливості для маневрування робочою силою, транспортними засобами і матеріальними ресурсами завдяки організуючій ролі місцевих органів влади. Отже, мезорайонування є методом середньострокового комплексного планування і координації діяльності людини. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю, на обласному рівні сформована система регіональних органів управління та місцевого самоврядування.

Малі райони (мікрорайони) пов'язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія відповідає території декількох адміністративних районів, окреслених в межах області. Територія малого району може охоплювати велике місто (наприклад, Київ, Одесу, Харків). Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). Використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Мікрорайонування використовується для середньострокового і особливо термінового планування, оперативного управління життям людей, а також територіального проектування.

В межах мікрорайонів головними галузями є переважно сільське господарство, місцева промисловість, підсобні підприємства, сфера обслуговування. Мікрорайони є надійною основою для встановлення границь СГР вищого таксономічного рівня. Елементарні мікрорайони є альтернативними одиницями місцевого самоврядування, базою для організації регіонального госпрозрахунку. Найбільша їх кількість складає вузлові утворення, менша — промислові і агропромислові, ще менша їх чисельність виділяється єдністю суспільно-географічного положення, тяжінням до транспортних магістралей, морського узбережжя тощо.

Іноді виокремлюють низові адміністративно-господарські райони, що охоплюють території адміністративних районів. Невелике місто може розглядатися як низовий адміністративно-господарський район, а в межах великих міст  може виділятися певна кількість таких районів.

Існують два способи районування - дедуктивний ("згори") та індуктивний ("знизу"). Як зазначає З.Дзеніс, у результаті застосування дедуктивного способу можна скласти загальне уявлення про весь можливий діапазон типів сукупності. Далі шляхом теоретичних міркувань висувається гіпотеза членування території за певними нечисленними, але гіпотетично значущими критеріями. Дедуктивні моделі поділу території не дають точних результатів, оскільки не враховують усі різноманітності факторів та умов районоутворення, але вони є дуже плідними, активізують мислення і допомагають краще оцінювати райони, виділені емпіричним шляхом.

Районування індуктивним способом проводиться шляхом статистичного аналізу даних емпіричних досліджень. Неабияку роль відіграє при цьому синтез первинних територіальних виробничих і соціальних комплексів, якщо враховувати їх різномасштабний вплив на формування районів.

Методика районування передбачає обов'язкове врахування виявлених закономірностей процесу районоутворення та застосування загальноприйнятих принципів його реалізації відповідно до визначених критеріїв та за допомогою системи обраних показників. Як зазначав Е. Алаєв, вибір методів районування залежить передусім від цілей, обсягу та якості інформації.

У названій праці сформульовані принципи, які випливають, на думку авторів, із закономірностей районоутворення і водночас є основою методів членування території:

1. Змістовність, а не формально-кількісний характер соціально-економічного районування. Соціально-економічний район - не статистично однорідна територія за якоюсь ознакою, а соціально-економічна єдність, цілісність, спільність життєдіяльності.

2. Перспективний характер районування. Він визначає часову властивість мереж районування і спрямовує кожну з них у майбутнє (за допомогою районування треба розв'язати і прогнозні соціально-економічні завдання), висуває вимоги до показників, параметрів районування, які повинні мати часову стійкість, відбивати довготривалі процеси. При цьому визначена мережа районування повинна зберегти значення у майбутньому.

3. Проблемність районування - націленість його на визначення соціально-економічних проблем у різних регіонах України. Цей принцип передбачає цільову спрямованість розробок стосовно соціально-економічного районування. Суть його полягає в тому, що разом із районуванням мають бути визначені й регіональні соціально-економічні проблеми, тобто соціально-економічне районування виступає засобом територіального впорядкування і типології, а отже, й систематизації відповідних проблем.

4. Об'єктивною ознакою соціально-економічного районування є диференціація соціально-економічних умов життєдіяльності населення на території.

5. Принцип відповідності соціально-економічного районування й адміністративно-територіального устрою України. Це означає, що межі соціально-економічних районів повинні збігатися з межами одиниць сучасного адміністративно-територіального устрою держави. Одиницею інтегрального соціально-економічного районування має бути область.

З-поміж інших принципів соціально-економічного районування автори називають такі:

- зміцнення територіальної єдності держави й удосконалення ЇЇ територіальної організації;

- врахування історико-географічних особливостей українських земель, національного й етнічного складу населення;

- посилення територіальної спеціалізації виробництва та можливості для комплексного економічного і соціального розвитку територій;

- збереження єдності локальних систем розселення;

- вибір найбільших центрів, які стануть ядрами районів.

Зазначимо, що ознаки соціально-економічних районів, сформульовані О. Шаблієм, можуть розглядатися як принципи соціально-економічного районування.

Безумовно, соціально-економічне районування є засобом відображення особливостей територіальної диференціації природних, соціально-економічних умов і політичних, економічних, соціальних та екологічних процесів країни. Воно, як наголошують провідні вчені, необхідне для поліпшення державного управління суспільством і повинно стати основою вдосконалення адміністративно-територіального поділу України. Результати районування у вигляді схеми не лише матимуть практичне застосування, а й відкриють можливість нових прикладних досліджень. Найважливішими напрямами прикладних досліджень на основі районування можуть стати раціоналізація територіально-господарських зв'язків - внутрішньодержавних і зовнішніх, обґрунтування вільних економічних зон.