Тема 2. Суспільно-географічне районування як метод наукового дослідження

1. Територіальний поділ праці

2. Поняття процесів суспільно-географічного районоутворення і суспільно-географічного районування

3. Науково-пізнавальне та практичне значення районування

4. Таксономічні рівні та способи районування

5. Етапи суспільно-географічного районування

1. Територіальний поділ праці

Територіальний поділ праці (ТПП) – це процес виробничої спеціалізації території, який зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами.

ТПП передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва, між виробництвом та споживанням. В основі ТПП лежить відмінність в природних умовах і наявності ресурсів. У результаті чого виготовлення того самого продукту на одній території вимагає менших витрат чим на іншій.

Виділяються наступні різновиди ТПП:

а) генеральний – між країнами та окремими районами;

б) внутрішньорайонний – між промисловими вузлами і містами;

в) біля економічного центру (міста і т.д.);

г) постадійний, коли стадії виробничого процесу територіально роз’єднані;

д) фазовий – один і той же вид продукції надходить з різних місць;

е) епізодичний – непостійний обмін товарами між країнами та регіонами.

Територіальний поділ праці є однією з форм суспільного поділу праці, яка нерозривно пов’язана з галузевою її формою. Поділ праці диференціює процес виробництва, визначає спеціалізацію, галузеву структуру.

У міжнародному ТПП виділяють:

- загальне (у сфері виробництва (видобувна, обробна промисловість, с/г);

- часткове (на рівні галузей);

- одиничне (спеціалізоване на виготовленні окремих виробів, вузлів, агрегатів).

Сучасному поділу праці властива спеціалізація розвинених країн на експорті промислових товарів, а країн, що розвиваються, - на експорті сировини. Останнім часом у міжнародному ТПП явно проявляються такі тенденції, як поглиблення спеціалізації, посилення міжнародної кооперації, поглиблення інтеграційних процесів, посилення впливу міжнародних корпорацій, перенесення деяких галузей з розвинених країн у країни, що розвиваються.

2. Поняття процесів суспільно-географічного районоутворення і суспільно-географічного районування

У науковій літературі розрізняють поняття процесів суспільно-географічного районоутворення і суспільно-географічного районування та наукових дисциплін - суспільно-географічної районології та суспільно-географічного районознавства (рис. 1).

Суспільно-географічне районоутворення — це об'єктивний процес формування і розвитку суспільно-географічних районів. При цьому суспільно-географічний район розуміється як ділянка території, що характеризується якісно визначеною суспільно-географічною цілісністю та зовнішньою відмінністю.

Суспільно-географічна районологія — вчення про процеси суспільно-географічного районоутворення та методи виділення відповідних районів, тобто теорія суспільно-географічного районування.

Суспільно-географічне районознавство - наука, що займається вивченням виділених на конкретній території суспільно-географічних районів.

Суспільно-географічне районування - вид таксономізації, процес поділу території на окремі таксони - райони, що відповідають ознакам специфіки й цілісності, та результат цього процесу. Інакше кажучи, це метод виділення суспільно-географічних районів. До цього слід додати слушне зауваження Ю.Саушкіна, що районування - це не тільки поділ країни на частини за поєднанням їх природних, трудових, матеріально-технічних ресурсів, характером і спеціалізацією виробництва, але й виявлення взаємних зв'язків цих частин.

Економічне районування як метод наукового дослідження та регулювання територіальної організації господарства являє собою поділ території країни на окремі таксони - райони, що відповідають ознакам специфіки і цілісності. Воно проводиться, виходячи з об'єктивних закономірностей територіального поділу праці, формування територіальних соціально-економічних комплексів різних масштабів і структури, необхідності збереження екологічної рівноваги та гармонійного розвитку економіки і культури району. Економічне районування сприяє економії матеріальних цінностей у сфері обігу, створює умови для скорочення апарату управління, прискорює розв'язання соціально-економічних завдань.

У сучасній літературі економічний район розглядається не в тому самому значенні, що у 60-х роках XX ст. (П.М.Алампієв, 1959 р.), коли у визначенні зазначалась виробнича спеціалізація району та наявність тісних внутрішніх економічних зв'язків. За визначенням Е.Б. Алаєва, економічний район – територіально цілісна частина народного господарства країни, що відрізняється:спеціалізацією; комплексністю (взаємозв'язаною елементів економічної і територіальної структур); керованістю (організаційне вічко територіального управління народним господарством).

Швидкий розвиток сфери послуг (інформаційна сфера, рекреація, наука та ін.) та зміна пріоритетів у регіональному розвитку з економічних на соціальні і екологічні наповнили широковживаний в економічній науці термін суспільним змістом. З огляду на це, вдалим є визначення району у сучасному звучанні О. Шаблія: «соціально-економічний район — географічно цілісна, просторово відмежована частина країни, в якій елементи господарського та соціального життя утворюють органічну єдність».

Від об'єктивного процесу районоутворення методичний процес районування відрізняється, окрім всього іншого, постановкою мети і пов'язаної з цим певною суб'єктивністю. Цілей районування може бути багато, кожній з них відповідає свій підхід і своя мережа районів. Отже, передусім:

1) при районуванні визначається мета, виходячи з якої розробляються принципи та встановлюються критерії районування. Лише після цього

2) обирається певна система показників, на базі якої здійснюється безпосередня ідентифікація районів.

До цього варто додати, що будь-яка мета вносить певний суб'єктивізм у визначення районів. Так, С.Іщук підкреслює, що будь-яка сітка економічних районів не відображає всієї складності територіальних відношень виробництва в їх розвитку. Тому повної відповідності сітки районів і об'єктивно існуючої системи господарських зв'язків практично немає в жодному з районів. Адже кожен район виділяється у вигляді лінійних границь, які визнаються з певною умовністю, оскільки в реальному житті не спостерігається різких розривів господарських зв'язків між окремими районами. До того ж усі райони розвиваються в просторі й часі, як динамічні системи. Тому визначення контурів на певний період неодмінно призводить до умовності, бо райони безпосередньо розвиваються, , й з розвитком змінюється їх внутрішній зміст і зовнішні функції [3].

Визнаючи об'єктивну основу районування, вітчизняна суспільна географія довела, що виявити контури районів можна лише на основі пізнання всіх закономірностей районоутворення, що є практично неможливим. Отже, на сьогодні існуючі сітки суспільно-географічних районів лише орієнтовно відображають складний процес районоутворення, що вибувається під дією об'єктивних законів та закономірностей.

Як зазначає М. Пістун, поняття районування має міжпредметне значення, хоча воно найповніше осмислено географічною наукою. Взагалі районування є могутнім методом наукового аналізу і синтезу складних явищ і об'єктів, їх прогнозування, планування і управління. На його думку, районування - це складний процес просторового впорядкування інформації, що дозволяє глибше зрозуміти особливості розміщення досліджуваних явищ і об'єктів та їх територіальної організації в цілому [5]. Те, що суспільно-географічне районування не є другорядним методом дослідження складних об'єктів і явищ, підтверджує і думка М. Баранського про те, що районування в географії є таким же важливим, як і періодизація в історії.

Зазвичай виділяють два види суспільно-географічного районування – інтегральне (комплексне, загальноекономічне) та галузеве (спеціальне). Інтегральне районування охоплює господарство в цілому тобто всі галузі виробничої та невиробничої сфер у їх єдності, галузеве - різні окремі галузі господарства. Деякі вчені, передусім М. Пістун, О. Шаблій, пропонують виділяти ще один вид районування - міжгалузеве. На думку Шаблія, міжгалузеве господарське районування делімітує міжгалузеві комплекси як єдність декількох галузей (видів діяльності) на різних рівнях територіальної спільності. Відмінністю міжгалузевих комплекси від Інтегральних є менша кількість галузей (компонентів) і вужче коло зв'язків між ними.

Таким чином, на разі можна виділяти три основних види економічного (суспільно-географічного) районування: загальне (або інтегральне), міжгалузеве та галузеве.

Інтегральне районування відображає просторову взаємодію всіх компонентів суспільно-географічних комплексів на певній території. Це районування передбачає розчленування території як цілісного природничо-соціо-економічного явища. Загальне районування охоплює природу й усе народне господарство певної країни з усіма його галузями та зв’язками. Інтегральне економічне районування розглядає всю сукупність продуктивних сил території як регіональний виробничий комплекс, в основі якого знаходяться наявні у даному регіоні територіально-виробничі комплекси різних рівнів та ступенів сформованності.

Міжгалузеве господарське районування делімітує міжгалузеві комплекси як єдність декількох галузей (видів діяльності) на різних рівнях територіальної спільності (О. І. Шаблій). Відмінністю міжгалузевих комплексів від інтегральних є менше число галузей (компонентів) і вужча повнота зв'язків між ними. Прикладом таких утворень є агропромислові, лісопромислові, еколого-економічні, виробничо-торгові, транспортно-економічні та інші райони. Необхідність вирішення питань техніко-економічної політики, керівництва виробництвом вимагає також вузькогалузевого господарського районування (промислового, транспортного, сільськогосподарського тощо).

При проведенні міжгалузевого районування враховується розміщення галузей, що входять до складу окремих міжгалузевих комплексів: агропромислового, транспортного, паливно-енергетичного, лісопромислового та ін. Міжгалузевий район – це єдність декількох галузей на різних рівнях територіальної організації. Їх відмінності від інтегральних в меншій кількості галузей і недостатньо тісними зв'язками між ними.

Для міжгалузевих комплексів характерно:

1) багатогалузевий склад;

2) взаємопов'язаність галузей комплексу зв'язками з постачання сировини, підготовки кадрів, науково-технічного забезпечення;

3) територіальність;

4) цільова спрямованість всього комплексу на вирішення певних суспільних потреб

Галузеве районування поряд з міжгалузевим є обов'язковою аналітичною передумовою встановлення границь інтегральних суспільно-географічних районів. Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил та галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне, промислове, агропромислове, демографічне районування). Галузеві економічні, соціально-економічні та інші райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Галузевий суспільно-географічний район — це територія з підвищеною концентрацією виробництва продукції чи послуг відповідної галузі, що характеризується специфічними місцевими умовами і структурою, проблемами і перспективами розвитку, його територіальною організацією і положенням в системі міжгалузевого господарського комплексу. Це може бути промислове, водогосподарське районування та ін. Галузеві райони в чистому вигляді не існують, але теоретично використовуються при поглибленому вивченні галузевого районування. Галузеві райони можуть бути загальногалузевими і внутрішньогалузевими (райони машинобудування, зернового господарства, культурно-побутового обслуговування тощо). Крім наведених ознак, суспільно-географічні райони можуть бути типізовані також за характером і рівнем спеціалізації діяльності людини (індустріальні, агропромислові, транспортні, рекреаційні, науково-освітні та ін.).

Галузеве економічне районування розмежовує території, виходячи з якоїсь однієї ознаки, тобто районується одна галузь або декілька взаємопов'язаних галузей. Галузевий район – це територія з підвищеною концентрацією виробництва продукції або послуг відповідної галузі, що характеризується специфічними місцевими умовами і структурою, проблемами і перспективами розвитку, його територіальною організацією і положенням в системі міжгалузевого господарського комплексу. При їх виділенні використовують один або декілька ознак, що характеризують територіальне розташування галузі або виробництва.Наприклад, в Україні виділяють машинобудівні райони – Київський, Харківський, Одеський, Львівський; металургійні – Придніпровський, Донецький, Приазовський; бурякоцукровий – лісостеп.

Прийнято виділяти наступні групи галузевого районування.

1. Районування природних ресурсів і умов для розвитку економіки.

2. Районування демографічних умов економічного розвитку (поділ території країни на райони за рівнем природного приросту населення на основі врахування коефіцієнтів народжуваності і смертності).

3. Районування галузей виробничої сфери — промисловості, сільського господарства, будівництва (загально галузеві види), а також окремих вузькоспеціалізованих галузей (металургії, машинобудування, хімії, легкої промисловості).

4. Районування галузей невиробничої сфери, яке передбачає виявлення територіальних комплексів галузей охорони здоров'я, освіти, культури тощо.

Свого часу детально розроблене промислове районування А.Хрущовим, С.Іщуком, сільськогосподарське - І.Мукомелем, О.Челінцевим, М.Пістуном, транспортне - І. Нікольським. Серед нових видів галузевого районування можна назвати районування галузей невиробничої сфери: освіти, науки, туристичної діяльності

У залежності від переслідуваних цілей розрізняють також пізнавальний і перетворювальний напрямки районування. Пізнавальний рівень переслідує вивчення природного, демографічного і економічного потенціалу країни шляхом виділення однорідних територій. Він дозволяє накопичувати статистичний матеріал, створюючи тим самим базу для переходу на перетворювальний рівень. Перетворювальний рівень районування пов'язаний з розробкою і реалізацією перспектив раціонального використання природного, демографічного і економічного потенціалу та відповідним виділенням регіонів з метою максимально ефективного використання їхніх ресурсів.