Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
GP_vse_otvety.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
1.08 Mб
Скачать

Етапи емісії цінних паперів

Стандартна емісія цінних паперів припускає такі етапи:

  • ухвалення рішення про розміщення емісійних цінних паперів;

  • затвердження рішення про випуск емісійних цінних паперів;

  • державну реєстрацію випуску емісійних цінних паперів;

  • розміщення емісійних цінних паперів (тобто передачу цінних паперів первинним власникам);

  • державну реєстрацію звіту про підсумки випуску емісійних цінних паперів або представлення в реєструючий орган повідомлення про підсумки випуску емісійних цінних паперів.

У низці випадків процедура емісії цінних паперів може відрізнятися від стандартної. Так, наприклад, при установі акціонерного товариства або реорганізації юридичних осіб, здійснюваної у формі злиття, розділення, виділення і перетворення, процедура емісії цінних паперів виглядає таким чином:

  • ухвалення рішення про розміщення емісійних цінних паперів;

  • затвердження рішення про випуск емісійних цінних паперів;

  • розміщення емісійних цінних паперів (тобто передача цінних паперів первинним власникам);

  • одночасна державна реєстрація випуску і звіту про підсумки випуску емісійних цінних паперів.

Мета емісії цінних паперів

Емісія цінних паперів здійснюється емітентами з однією з таких цілей:

  • Формування первинного статутного капіталу при заснуванні акціонерного товариства;

  • Зміна величини статутного капіталу акціонерного товариства;

  • Консолідація або дроблення раніше випущених цінних паперів;

  • Реорганізація акціонерного товариства або інших форм юридичних осіб (при перетворенні в акціонерне товариство);

  • Зміна обсягу прав, що надаються раніше випущеними цінними паперами господарського товариства;

  • Поповнення власного капіталу (залучення непозикових інвестицій);

  • Залучення позикових інвестицій.

Публічне (відкрите) розміщення цінних паперів - їх відчуження на підставі опублікування в засобах масової інформації або оголошення будь-яким іншим способом повідомлення про продаж цінних паперів, зверненого до заздалегідь не визначеної кількості осіб.

У разі публічного розміщення цінних паперів емісія здійснюється за такими етапами:

1. Прийняття рішення про публічне розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення. В акціонерному товаристві це рішення приймається зборами засновників (у разі створення нового товариства) або загальними зборами акціонерів при збільшенні статутного капіталу.

2. Подання заяви і всіх необхідних документів для реєстрації випуску цінних паперів та проспекту їх емісії.

3. Реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку випуску цінних паперів та проспекту їх емісії.

4. Прийняття у разі потреби рішення про залучення андеррайтера до розміщення цінних паперів.

5. Присвоєння цінним паперам міжнародного ідентифікаційного номера.

6. Укладення з депозитарієм договору про обслуговування емісії цінних паперів або з реєстратором - про ведення реєстру власників іменних цінних паперів, крім випадків, коли облік прав за цінними паперами веде емітент відповідно до законодавства або цінні папери розміщуються на пред'явника.

7. Виготовлення сертифікатів цінних паперів у разі розміщення цінних паперів у документарній формі.

8. Розкриття інформації, що міститься в проспекті емісії цінних паперів. Зареєстрована інформація публікується у повному обсязі в органах преси Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України або офіційному виданні фондової біржі не менш як за 10 днів до початку розміщення цінних паперів.

9. Відкрите (публічне) розміщення цінних паперів. Емітент повинен закінчити публічне розміщення цінних паперів у строк, не пізніше ніж протягом одного року з дня початку розміщення. Кількість публічно розміщених цінних паперів не повинна перевищувати кількості цінних паперів, визначеної у проспекті емісії цінних паперів. Фактично розміщених цінних паперів може бути менше, ніж кількість цінних паперів, визначена у проспекті їх емісії.

10. Затвердження звіту про результати розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення. У звіті зазначається кількість фактично розміщених цінних паперів, отримані кошти та інші відомості.

11. Затвердження змін до статуту, пов'язаних із збільшенням статутного капіталу акціонерного товариства з урахуванням результатів розміщення акцій.

12. Реєстрація змін до статуту в органах державної реєстрації.

13. Подання звіту про результати публічного розміщення цінних паперів.

14. Реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати публічного розміщення цінних паперів.

15. Отримання свідоцтва про реєстрацію випуску цінних паперів.

16. Розкриття інформації, що міститься у звіті про результати публічного розміщення цінних паперів.

Андеррайтинг - розміщення (підписка, продаж) цінних паперів торговцем цінними паперами за дорученням, від імені та за рахунок емітента.

Проспект емісії цінних паперів - документ, який містить інформацію про відкрите (публічне) розміщення цінних паперів

Приватне (закрите) розміщення цінних паперів - розміщення цінних паперів шляхом їх безпосередньої пропозиції заздалегідь визначеному колу осіб, кількість яких не перевищує 100.

Приватне (закрите) розміщення акцій публічного акціонерного товариства - розміщення акцій шляхом їх безпосередньої пропозиції акціонерам такого товариства та заздалегідь визначеному колу осіб, кількість яких не перевищує 100.

Слід зауважити, що перше розміщення акцій публічного акціонерного товариства є виключно закритим (приватним) серед засновників.

У разі приватного розміщення цінних паперів емісія здійснюється за наступними етапами:

1. Прийняття рішення про закрите (приватне) розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення (зборами засновників або загальними зборами акціонерів).

2. У разі відмови власника акцій від використання свого переважного права на придбання акцій, якщо це передбачено умовами приватного розміщення цінних паперів, - отримання від нього письмового підтвердження про відмову.

3. Подання заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію випуску цінних паперів.

4. Реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку випуску цінних паперів.

5. Присвоєння цінним паперам міжнародного ідентифікаційного номера.

6. Укладення з депозитарієм договору про обслуговування емісії цінних паперів або з реєстратором - про ведення реєстру власників іменних цінних паперів, крім випадків, коли облік прав за цінними паперами веде емітент відповідно до законодавства або цінні папери розміщуються на пред'явника.

7. Виготовлення сертифікатів цінних паперів у разі розміщення цінних паперів у документарній формі.

8. Закрите (приватне) розміщення цінних паперів. Емітент повинен закінчити приватне розміщення цінних паперів у строк, не пізніше ніж протягом двох місяців з дня початку розміщення.

9. Затвердження звіту про результати розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення. У звіті зазначається фактична кількість розміщених цінних паперів, отримані кошти та інші відомості.

10. Затвердження змін до статуту, пов'язаних із збільшенням статутного капіталу акціонерного товариства з урахуванням результатів розміщення акцій.

11. Реєстрація змін до статуту в органах державної реєстрації.

12. Подання Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати приватного розміщення цінних паперів.

13. Реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати приватного розміщення цінних паперів.

14. Отримання свідоцтва про реєстрацію випуску цінних паперів. Особливості приватного (закритого) розміщення акцій передбачаються

законом, який регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств, і законодавством про інститути спільного інвестування.

  1. Поняття господарських зобов'язань та підстави їх виникнення.

Зв'язок між суб'єктами та іншими учасниками господарських відносин здійснюється у формі господарських зобов'язань, яким присвячений цілий розділ (IV) Господарського кодексу з відповідною назвою - "Господарські зобов'язання".

Відповідно до ч. 1 ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) повинен вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Отже, сторонами зобов'язальних відносин є: зобов'язана сторона й управлена сторона. Змістом господарського зобов'язання є дії господарського чи управлінсько-господарського характеру, які на вимогу управленої сторони має виконати чи від вчинення яких має утриматись зобов'язана сторона. При цьому сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

Господарський характер дій зобов'язаної сторони полягає у виконанні робіт/ послуг, переданні майна, сплати грошей, наданні інформації тощо чи утриманні таких дій. Управлінсько-господарський характер дій може проявлятися, зокрема, у прийнятті рішення про створення суб'єкта господарювання, поданні визначеного законом комплекту документів для реєстрації такого суб'єкта господарювання, отримання ліцензій та інших дозволів, затвердження інвестиційного проекту будівництва, укладенні договору, його пролонгації та ін.

Підстави виникнення господарських зобов'язань передбачені ст. 174 ГК України та ст. 11 ЦК України. Господарські зобов'язання можуть виникати:

безпосередньо з акта законодавства (ГК, ЦК, закону, підзаконних нормативно-правових актів), що регулює господарську діяльність:

з акта управління господарською діяльністю (в тому числі прийняття рішення про створення суб'єкта господарювання, Його реєстрації чи відмові в ній, виданні чи анулюванні ліцензій та ін.);

з господарських договорів;

інших договорів, передбачених законом, а також з договорів, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

інших правочинів, що не суперечать законові;

внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання;

придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів;

внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання (надзвичайний або військовий стан);

на підставі рішення суду чи спеціально уповноваженого органу (Антимонопольного комітет), Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та ін.) щодо накладення у передбачених законом випадках санкцій на порушників (якщо, наприклад, суд або уповноважений орган зобов'язує порушника вчинити певні дії, спрямовані на відновлення становища сторін зобов'язання, яке мало місце до порушення зобов'язаною стороною свого обов'язку).

  1. Види господарських зобов'язань.

Основними видами господарських зобов’язань вважаються майново-господарські зобов’язання та організаційно-гос­подарські зобов’язання (ч. 2 ст. 173 ГК). Крім того, у ГК сформульовано поняття соціально-комунальних зобов’язань (ст. 177 ГК), публічних зобов’язань (ст. 178 ГК), а також господарсько-дого­вірних зобов’язань (ст. 179 ГК).

Відповідно до ст. 175 ГК майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин під час здійснення господарської діяльності, на підставі яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Отже, і цивільно-правові зобов’язання, і майново-господарські зобов’язання регулюються ЦК. Разом з тим, положення ЦК поширюються на майново-господарські зобов’язання з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Суб’єктами майново-господарських зобов’язань можуть бути:

1) суб’єкти господарювання—господарські організації—юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності;

2) негосподарюючі суб’єкти — юридичні особи;

3) органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.

Різновидом майново-господарських зобов’язань є господарсько-договірні зобов’язання. Неодмінною ознакою господарсько-договірних зобов’язань є чітко визначена підстава виникнення таких зобов’язань — господарський договір. Відповідно до ст. 179 ГК майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами—юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов’язаннями. Проте варто наголосити, що ГК жодним чином не визначає поняття господарського договору, що пояснюється, на наш погляд, установленням надто широкого кола суб’єктів майново-господарських зобов’язань і, зокрема, господарсько-договір­них зобов’язань.

На відміну від майново-господарських зобов’язань (що певною мірою є подібними до цивільно-правових зобов’язань), організаційно-господарські зобов’язання є новим явищем у сучасному українському законодавстві.

Згідно зі ст. 176 ГК організаційно-господарськими визнаються господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, на підставі яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Треба мати на увазі, що в організаційно-господарському зобов’язанні сторонами будуть не боржник і кредитор, як у цивільно-правовому і майново-господарському зобов’язанні, а зобов’язана сторона і управнена сторона. Предметом організаційно-господарського зобов’язання буде не господарська дія, а управлінсько-господарська (організаційна) дія.

Організаційно-господарські зобов’язання можуть виникати:

1) між суб’єктом господарювання та власником, який є заснов­ником даного суб’єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб’єкта;

2) між суб’єктами господарювання, які разом організовують об’єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об’єднань чи товариств;

3) між суб’єктами господарювання в разі, якщо один з них є щодо другого дочірнім підприємством.

Одним з видів організаційно-господарських зобов’язань є соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарювання. Згід­но зі ст. 177 ГК суб’єкти господарювання зобов’язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

За публічним зобов’язанням (ст. 178 ГК) суб’єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов’язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних під­ставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності в нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. Принагідно зауважимо, що практично такі самі положення містяться й у ст. 633 ЦК «Публічний договір».

  1. Виконання господарських зобов'язань.

Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських від­носин повинні виконувати господарські зобов'язання у відповід­ний спосіб відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язан­ня — відповідно до вимог, що висуваються в певних умовах (ст. 193 ГКУ).

До виконання господарських договорів застосовуються відпо­відні положення Цивільного кодексу України з урахуванням осо­бливостей, передбачених ГКУ.

Кожна сторона повинна вжити всіх заходів для належного виконання нею зобов'язання з урахуванням інтересів другої сто­рони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санк­цій, передбачених ГКУ, законами України або договором.

Застосування господарських санкцій до суб'єкта, який пору­шив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку ви­конати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше перед­бачено законом чи договором або якщо управнена сторона відмо­вилася від прийняття виконання зобов'язання.

Управнена сторона має право не приймати виконання зобо­в'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, інши­ми нормативно-правовими актами або договором, або не випли­ває зі змісту зобов'язання.

Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроко­во, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-право­вим актом чи договором або не випливає зі змісту зобов'язання.

Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання в разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.

Забороняються одностороння відмова від виконання зобов'я­зань, крім випадків, передбачених законом, і відмова від вико­нання або відстрочення виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано на відповід­ному рівні.

Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини.

У ст. 194 ГКУ визначається, що виконання господарського зобов'язання може бути покладено загалом або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторо­на зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою осо­бою — безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарсько­го договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

Неналежне виконання зобов'язання третьою особою не звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім ви­падків, коли інше передбачено законом чи договором або уп-равнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'я­зань.

Відповідно до ст. 195 ГКУ (передання (делегування) прав у господарських зобов'язаннях) управнений суб'єкт господарського зобов'язання, якщо інше не передбачено законом, може передати другій стороні за її згодою належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Передання (делегування) таких прав може бути зумовлено певним строком. Акт передання прав вважається чинним з дня одержан­ня повідомлення про це зобов'язаною стороною, а акт делегуван­ня господарсько-управлінських повноважень іншому суб'єкту — з дня офіційного опублікування цього акта. Передання (делегу­вання) прав зумовлює обов'язок суб'єкта, який одержав у результа­ті такого передання (делегування) додаткові повноваження, вирі­шувати відповідне до цих повноважень коло господарських пи­тань і відповідати за наслідки рішень, які приймає.

Якщо в господарському зобов'язанні беруть участь кілька управнених або кілька зобов'язаних суб'єктів, то кожний з управ-нених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням. Якщо це передбачено законодавством або договором, зобов'язання повин­но виконуватися солідарно. При солідарному виконанні господар­ських зобов'язань застосовуються відповідні положення якщо інше не передбачено законом (ст. 196 ГКУ).

 Місце виконання господарського зобов'язання

Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, що визначається законом і господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.

Якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зобов'я­зання повинно бути виконано:

• за зобов'язаннями, змістом яких є передання прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна — за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухо­мого майна;

•    за грошовими зобов'язаннями — за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобов'язання або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторо­на своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

•    за іншими зобов'язаннями — за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

У разі відсутності управненої сторони, ухиляння її від прий­няття виконання або іншого прострочення нею виконання зобо­в'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управ-нену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту но­таріальної контори вважається виконанням зобов'язання (ст. 197 ГКУ).

 Виконання грошових зобов'язань

Відповідно до ст. 198 ГКУ платежі за грошовими зобов'язан­нями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються в безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

Грошові зобов'язання учасників господарських відносин по­винні бути виражені й підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть виражатись в іноземній валюті лише тоді, коли суб'єкти господарювання мають право здійснювати розра­хунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодав­ства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господар­ських відносин застосовуються у випадках, розмірах та поряд­ку, визначених законом або договором.

Змістом грошового зобов'язання є обов'язок боржника пере­нести на кредитора право власності на грошові знаки у визна­ченій сумі, якщо розмір зобов'язання точно зафіксований у мо­мент його виникнення (наприклад, 100 дол.), чи у визначеній сумі, якщо в момент виникнення зобов'язання його розмір ще арифметично точно не визначено, але зазначений спосіб його обчислення (наприклад, за ринковими цінами на день постачан­ня).

Законодавством і судовою практикою це питання вирішено однозначно. Зміни цінності грошів ігноруються правом, і до спір­них правовідносин застосовується принцип номіналізму. Вперше він був встановлений у праві Англії в 1604 р. у справі Gilbert vBrett. Відповідно до цього принципу боржник, незважаючи на зміну золотого змісту грошової одиниці, зобов'язаний заплати­ти, а кредитор зобов'язаний прийняти у платіж грошові знаки, що є законним платіжним засобом до моменту платежу в кіль­кості, що становить номінальну суму боргу. У зазначеній справі суд визнав, що з позицій права фунт завжди є фунтом, якою б не була його цінність.

У США принцип номіналізму також був встановлений судо­вою практикою у справах, пов'язаних з інфляцією епохи грома­дянської війни 1861—1865 pp. Пізніше, у 1933 р. принцип номі­налізму був сформульований у федеральному законі (спільної резо­люції обох палат конгресу), в одній зі статей якого зазначалось, що будь-яке грошове зобов'язання повинно погашатися доларом за долар незалежно від його знецінення. Актом від 28 жовтня 1977 р. спільна резолюція була анульована, однак це не озна­чає, що США відмовилися від номіналістичної концепції грошо­вих зобов'язань, оскільки продовжують діяти правила, встанов­лені в раніше винесених судових рішеннях.

У Франції принцип номіналізму спочатку був встановлений у ст. 1895 ФГК стосовно договору грошової позики, однак судова практика поширила це правило і на інші угоди, додавши зазна­ченій нормі універсального характеру.

У Німеччині та Швейцарії ГГУ і ШОЗ не містять вказівок щодо принципу номіналізму грошових зобов'язань, виражених у національних валютах цих країн, що й стало підставою для відмовлення в його застосуванні німецькими судами в 20-ті роки XX ст.

Якщо розмір грошового зобов'язання обчислений в іноземній валюті, то боржник має право сплатити у валюті країни, де здійснюється платіж (§ 244 ГГУ; ст. 84 ШОЗ; судова практика Англії і США), обчисливши розмір зобов'язання за курсом на день платежу (§ 244 ГГУ; ст. 84 ШОЗ; ст. 41 Вексельного зако­ну; ст. 36 Однакового чекового закону; ст. 72 закону Англії про векселі 1882 p.; ст. 3—107 ЕТК), якщо законодавчо не встанов­лено інше.

Свого часу великого поширення дістало так зване золоте за­стереження, стабілізуюча дія якого полягає в тому, що розмір грошового зобов'язання визначався або в золотих монетах ви­значеної ваги і проби, або в паперових грошах, але в сумах, за цінністю еквівалентних вартості, обумовленій кількості золота.

Поряд із золотими застереженнями в цивільному і торговельно­му обороті було вироблено такий вид застережень, як валютні.Валютне застереження — це умова договору, що вказує на те, яка валюта є валютою боргу, у якій валюті повинен бути зробле­ний платіж і яким повинно бути курсове співвідношення між зазначеними валютами на момент платежу. Періодично в умовах валютно-фінансових криз, коли жодна з валют не може бути гарантом стабільності ціннісного змісту грошових зобов'язань, застосування тільки валютних застережень не дає бажаного ре­зультату.

У Франції, Німеччині та Швейцарії норми, що встановлюють принцип номіналізму, застосовуються судовою практикою якдиспозитивні. В Англії і США судовою практикою визнається, що принцип номіналізму, який передбачається умовою договору в разі відсутності захисних застережень в умовах відносної стабіль­ності валют, завжди застосовується до спірних правовідносин.

 

  1. Забезпечення виконання господарських зобов'язань.

  Належне і реальне виконання господарських зобов'язань потребує відповідного забезпечення.    Виконання господарських зобов'язань забезпечується: (а) заходами захисту прав (що передбачені законом або такі, що йому не суперечать) та (б) заходами відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами.    За погодженням сторін можуть застосовуватися види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігові і умови та порядок застосування яких визначається Цивільним кодексом України.    Зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.    Господарський кодекс регулює відносини, пов'язані із застосуванням господарсько-правової відповідальності (розділ V) та такими способами забезпечення виконання господарських зобов'язань, як банківська гарантія (ст. 200 ГК) та публічні (загальногосподарські) гарантії (ст. 201 ГК).     Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони. При цьому гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов'язана сторона не має права висунути гаранту заперечення, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень.    Згідно із ч. 2 ст. 183 ГК держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників.    До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій ГК, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (статті 560-569).    Актами спеціального законодавства можуть бути передбачені й інші способи забезпечення виконання зобов'язань, зокрема організаційно-господарських. Так, Закон України від 21 грудня 2000 р. “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” передбачає податкову заставу як спосіб забезпечення податкового зобов'язання платника податків, не погашеного у строк. У силу податкової застави орган стягнення (уповноважений державний орган) має право в разі невиконання забезпеченого податковою заставою податкового зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами у порядку, встановленому законом.    Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань застосовуються з метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів. Законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави. Так, Закон України від 20 вересня 2001 р. “Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб” визначив засади формування та функціонування такого Фонду, а також порядок відшкодування за рахунок коштів Фонду вкладів вкладникам банків - учасників Фонду у разі настання недоступності вкладів.

Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання гос­подарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (га­рантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страхо­вою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони в розмірі повної грошової суми, зазначеної в письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сто­рона) не виконає вказане в ньому певне зобов'язання, або наста­нуть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні (ст. 200 ГКУ).

Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.

Гарант має право висунути управненій стороні лише ті претен­зії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов'язана сторона не має права висунути гаранту заперечення, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень.

До відносин банківської гарантії застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

У ст. 201 ГКУ визначаються загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань: "З метою нейтралізації несприят­ливих наслідків від економічних злочинів законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціо­нерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залу­чають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, пере­давати частину своїх коштів для формування єдиного страхово­го фонду публічної застави".

  1. Припинення господарських зобов'язань.

Дії зобов'язання вичерпуються, як тільки права і обов'язки, що його становлять, будуть повністю і належним чином виконані, — тоді воно припиняється. Але воно може бути припинено і з інших причин та підстав — із закінченням позовної давності, яка погашає санкцію, в тому числі і зобов'язання, розірвання договору при наявності до того не­обхідних підстав тощо.

Таким чином, припинення зобов'язань є не що інше, як відпадіння первісне установленого зобов'язання як конкретного виду зобов'язаль­них зв'язків.

Припиненню зобов'язань присвячені статті 202—206 ГК України. Серед перелічених в указаних вище статтях підстав поставлено виконан­ня. І це зрозуміло. Виконання являє собою нормальний спосіб припи­нення зобов'язань, яке збігається з тією метою, для досягнення якої воно установлюється.

Але припинення зобов'язання може бути обумовлено не будь-яким чином, а лише належним, ним охоплюється і реальне виконання, а саме: за суб'єктним складом, предметом, місцем, часом і способом. Якщо учас­ники зобов'язання порушують хоч би одну із умов його належного вико­нання, зобов'язання не припиняється, а трансформується, змінюється, оскільки в цьому разі до основного зобов'язання недобросовісного кон­трагента приєднуються нові, додаткові зобов'язання: у сплаті штрафів, відшкодуванні збитків і т. ін. Отже, неналежним чином виконане або не­виконане зобов'язання породжує нове, ще одне зобов'язання. І лише після того як сторони здійснять всі дії, які виникають із зобов'язання, воно визнається припиненим (п. 1 ст. 203 ГК України).

Господарські зобов'язання припиняються шляхом зарахування зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазна­чений чи визначений моментом витребування. При припиненні зо­бов'язань за цими підставами необхідно враховувати такі умови:

по-перше, зобов'язання повинні мати зустрічний характер вимог, які пред'являють одні і ті самі особи одна одній, кожна із яких в одно­му зобов'язанні є кредитором, а в іншому — боржником;

по-друге, зобов'язання, які пред'являються до зарахування, повинні бути однорідними, тобто такими, предметом яких є майно, визначене родовими ознаками, в тому числі гроші;

по-третє, необхідною є така умова, як настання строку виконання одного і другого зобов'язань. Зарахування вимог не допускається, якщо за заявою другої сторони повинен бути застосований строк позовної давності і строк цей минув (пункти 3, 5 ст. 203 ГК України).

Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов'язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов'язання (п. 4 ст. 203 ГК України).

Зобов'язання може бути припинене і за згодою сторін. Така згода може полягати у звільненні кредитором боржника від виконання зо­бов'язання, тобто прощення боргу (відмові від4стягнення суми, яку ви­нен боржник). Різновидом цього способу припинення зобов'язання є мирова угода сторін. Вона може бути як судовою (затвердженою судом загальної юрисдикції або ж господарським судом), так і не судовою (затвердженою нотаріально).

Господарські зобов'язання припиняються в разі поєднання управ-неної та зобов'язаної сторін (кредитора і боржника) в одній особі. Частіше всього це буває на підставі правонаступництва. Наприклад, при злитті юридичних осіб чи приєднанні однієї юридичної особи до дру­гої, якщо в зобов'язанні одна із юридичних осіб — кредитор, а друга — боржник (п. 2 ст. 204 ГК України).

Однією із підстав припинення зобов'язання є неможливість його ви­конання. Господарське зобов'язання припиняється в разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не перед­бачено законом.

При припиненні господарського зобов'язання в разі неможливості його виконання необхідно врахувати таке:

наявність обставин, які не дають можливості сторонам його виконати;

відсутність винної поведінки сторін, за яку могли б сторони відпо­відати. Наприклад, стихійне лихо, військові дії на території України, в зоні яких перебувають кредитор і боржник і т. ін.

Згідно з ч. 2 ст. 205 ГК України, в разі неможливості виконання зо­бов'язання повністю або частково зобов'язана сторона з метою за­побігання невигідних для сторін майнових та інших наслідків повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити не­обхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідом­лення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невико­нання зобов'язання відповідно до вимог закону.

Ліквідація суб'єкта господарювання, в тому числі і оголошеного бан­ крутом, також є підставою припинення господарського зобов'язання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням (ч. 3,4 ст. 205 ГК України).                       ^ "

У разі прийняття нового, а також зміни чи скасування державно­го замовлення, акта органу державної влади чи органу державного уп­равління, які роблять неможливим виконання зобов'язання і спону­кують сторони з цих чи інших причин розірвати господарський договір (контракт), можуть бути підставою для припинення зобов'язання з мо­менту, коли про це стало відомо сторонам зобов'язання (ст. 188, п. 2 ст. 206 ГК України).

Отже, умовами припинення зобов'язань з цих підстав є:

прийняття нового чи зміни акта органу державної влади або органу Управління, на підставі яких був укладений договір (контракт);

зміна або скасування цими актами державного замовлення, яким передбачено припинення договору (контракту);

факти зміни чи скасування державного замовлення, на основі якого укладений договір (контракт) стали відомі сторонам;

сторони відповідно до вимог ст. 188 ГК України розірвали договір (контракт).

Спеціальним видом припинення господарського зобов'язання є заміна одного зобов'язання між даними суб'єктами другим — новація.

Важливим у цій правовій ситуації є те, що первісне зобов'язання повністю припиняється, а не перетворюється на нове. Тому, зокрема, одночасно припиняються всі зобов'язання, які забезпечують його ви­конання, — акцесорні зобов'язання. Новація відрізняється від заміни виконання (наприклад, за згодою одержувача (покупця) за договором поставки замість одних товарів відвантажуються інші товари того ж асортименту). В цьому разі первісне зобов'язання не припиняється, а продовжує існувати і підлягає виконанню. В господарській практиці ви­користовується поняття пролонгації (продовження) договірних відно­син учасників на новий строк, це також не є новацією.

Вище викладений перелік підстав припинення зобов'язань не є ви­черпним. •

Від припинення зобов'язань слід відрізняти їх недійсність (ст. 207 ГК України).

Якщо зобов'язання не відповідає вимогам закону або вчинене з метою, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства, воно є недійсним.

Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарсько­го зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зо­бов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Це, зокрема, належить до умов типових договорів та договорів приєднання, умови яких:

передбачають ціну за продукцію непомірне високу порівняно з їх справжньою ціною і таким чином ставлять сторону у важке економічне становище (кабальні умови);

виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сто­рону певних обов'язків (нема відповідальності);

допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконав­ця або односторонню зміну виконавцем його умов, що суперечить ст. 188 ГК України, якою розірвання або зміна господарських договорів в од­носторонньому порядку не допускається;

вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встанов­люють аналогічної санкції для виконавця.

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійс­ним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду чинності як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі, якщо зобов'язання може бути при­пинене лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Наслідки визнання господарських зобов'язань недійсними досить повно викладені в ст. 208 ГК України.

  1. Поняття та ознаки господарського договору.

Однією з підстав виникнення господарських зобов'язань (і найбільш поширеною у сфері економіки) є господарські договори, за допомогою яких опосередковуються зв'язки між суб'єктами господарювання, а також між ними та іншими учасниками господарських відносин. Термін «господарський договір» широко використовується в законодавстві, юридичній літературі та в господарській практиці. Однак чинне законодавство не містить визначення господарського договору, хоча в Господарському кодексі України йому присвячена ціла глава - 20 «Господарські договори» (статті 179-188). У правознавстві категорія господарського договору є спірною. В радянській юридичній (як правило, цивілістичній) літературі поширеною була точка зору про господарський договір як організаційно-економічне явище, що відображає лише окремі засади та умови укладення та виконання відмінних за своєю правовою природою договорів у сфері економіки, що іменувалися господарськими. Проте прибічники такої точки зору відзначали й інші особливості цієї категорії договорів щодо: порядку укладення, зміни та розірвання договорів; вимог до форми і змісту таких договорів; способів забезпечення виконання договірних зобов'язань; • порядку захисту прав та законних інтересів сторін у разі порушення договірних зобов'язань. Зазначені особливості господарських договорів мають юридичний характер, віддзеркалюючи юридичну спільність таких договорів і в сучасних економічних умовах. Хоча деякі науковці (зокрема, автори російського підручника «Предпринимательское (хозяйственное) право», що був виданий у Москві в 2001 р. за ред. О. М. Олейник: Т. 1, с 413-^114) вважають категорію господарського договору застарілою, що застосовувалася за планово-розподільчої економіки і втратила актуальність в ринкових умовах господарювання, адекватними яким є підприємницькі (комерційні) договори. Проте поняття останніх є вужчим і співвідноситься з категорією господарських договорів як поняття господарської діяльності і комерційної (підприємницької") діяльності, тобто комерційний договір є різновидом господарського договору, що опосередковує переважно майнові відносини у сфері підприємництва і забезпечує досягнення комерційного результату (отримання прибутку).

Термін «господарський договір» використовується в таких значеннях: а) як угода (правочин), що породжує права та обов'язки учас ників господарських відносин; б) як зобов'язання сторін (учасників господарських відносин), що ґрунтуються на укладеній ними угоді; в) як правовий документ, в якому фіксується факт угоди та зміст зобов'язання сторін. Основним є друге значення господарського договору, а перше і третє — відіграють допоміжну (обслуговуючу) роль. Поняття господарського договору визначається за допомогою його ознак, що дозволяють відокремити його від інших видів договорів (у т. ч. цивільних). Такими ознаками є: Особливий суб'єктний склад (зазвичай господарські договори укладаються за участю суб'єктів (суб'єкта) господарювання. Найчастіше сторонами в господарському договорі є суб'єкти господарювання, проте такі договори можуть укладатися і за участю інших учасників господарських відносин - органів/організацій господарського керівництва (при укладенні державних контрактів, зокрема), негосподарських організацій (для задоволення їх господарських потреб в продукції, роботах, послугах суб'єктів господарювання), громадян (для забезпечення здійснення ними спільної діяльності щодо заснування суб'єктів господарювання) як засновників господарських організацій корпоративного типу). Спрямованість на забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин - матеріально-технічного забезпечення їх діяльності, реалізації виробленої ними продукції (робіт, послуг), спільній діяльності щодо створення нового суб'єкта господарювання (господарської організації"), спільного інвестування, координації господарської діяльності та ін. Тісний зв 'язок з плановим процесом, насамперед, внутрішньофір-мовим плануванням учасників господарських відносин, а також державним (щодо суб'єктів, які функціонують на державній формі власності, підприємств-монополістів), комунальним (щодо підприємств та організацій комунальної форми власності). Ця риса господарських договорів пов'язана з попередньою і віддзеркалює специфіку господарської діяльності - її систематичність, що потребує планування як обов'язкового елемента організації такої діяльності.

Поєднання в господарському договорі майнових (виготовлення/передача, продукції, її оплата тощо) та організаційних елементів (визначення порядку виконання, приймання виконання, підстав дострокового розірвання договору, порядку розгляду спорів між сторонами договору тощо). Обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів (вимоги щодо якості та безпеки товарів, робіт, послуг) та загальногосподарських інтересів (типові договори, заборона застосування методів недобросовісної конкуренції, обов'язковість укладення державних контрактів для окремих категорій суб'єктів господарювання, ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій тощо). Можливість відступлення від принципу рівності сторін (державні контракти, договори приєднання, договори, що укладаються в межах рамочних контрактів). Узагальнивши вищеназвані ознаки, можна дати таке визначення: Господарський договір - це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди майново-організаційні зобов 'язання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб) з врахуванням загальногосподарських (публічних) інтересів.

  1. Функції господарського договору.

Господарський договір, як і будь-який інший, виконує в економіці ряд функцій. Функції господарського договору - це передбачені або санкціоновані законом регулятивні властивості його як юридичного акта, завдяки яким врегульовуються відповідні господарські відносини. Господарському договору властиві загальні договірні і специфічні, тобто господарсько-договірні, функції. Загальними функціями договору є: - ініціативна (договір як акт вияву ініціативи і узгодженої волі сторін врегулювати певні відносини); - програмно-координаційна (договір як програма поведінки сторін щодо здійснення господарських відносин і засіб узгодження, координації їхніх дій відповідно до економічних інтересів і намірів); - інформаційна (договір завдяки формальній визначеності його умов включає в себе інформацію про правове становище сторін у договорі, яка необхідна сторонам, у відповідних випадках - юрисдикційним органам, третім особам); - гарантійна (лише завдяки договору включаються в дію такі правові гарантії виконання договірних зобов'язань, як неустойка, завдаток, застава тощо); - правозахисна (договір є правовою формою відносин, тобто формою, в межах якої забезпечується примусове виконання зобов'язань сторін шляхом використання майнових санкцій, засобів оперативного впливу). Специфічними, властивими господарському договору, є такі функції: - правового забезпечення економічних потреб стосовно тих споживачів, потреби яких централізовано враховуються державою і фінансуються за рахунок державного бюджету. Цю функцію виконує такий особливий господарський договір, як державний контракт; - правового засобу реалізації державних замовлень. Державні замовлення - це обов'язкові для виконавців юридичні акти централізованого планування виробництва. У формі держзамовлень плануються: виробництво дефіцитної продукції; заходи щодо розвитку пріоритетних галузей народного господарства; виконання міждержавних економічних угод; експортно-імпортна діяльність; розв'язання соціальних проблем тощо. Державне замовлення реалізується шляхом укладання господарських договорів (державних контрактів) між його виконавцями і споживачами продукції, послуг, замовниками робіт. Інакше кажучи, господарський договір у цьому разі є функціональним правовим засобом реалізації державного замовлення; - правового інструмента (засобу) децентралізованого планування господарської діяльності. Детально ця функція врегульована ст. 20 Закону України "Про підприємства в Україні". Вона полягає в тому, що: а) юридичними актами планування діяльності підприємств є їхні плани виробничого і соціального розвитку (затверджуються як локальні правові акти). Плани на перспективу розробляють підприємства, виходячи з попиту на продукцію, роботи, послуги; б) попит визначається двома правовими формами: державним замовленням та господарськими договорами, які підприємства укладають із споживачами та постачальниками матеріально-технічних ресурсів. Таким чином, істотні умови господарських договорів є обов'язковою економічною інформацією для складання планів підприємств.

  1. Класифікація господарських договорів.

 У сфері господарювання використовується велике розмаїття господарських договорів, що зумовлює доцільність їх класифікації з навчальною метою та з практичних міркувань — з метою виявлення тенденцій в регулюванні певного виду договірних відносин та застосуванні їх в законотворчій та правозастосовній діяльності. Поділ господарських договорів на певні види можна здійснити за різними критеріями:    I. За ознакою підстав виникнення договірних зобов'язань розрізняють:    - плановані договори - укладаються на підставі прийнятого державного замовлення у випадках, коли таке прийняття є обов'язковим для певних суб'єктів: державних підприємств, підприємств-монополістів та підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності;    - регульовані договори - укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин.    II. За ознакою взаємного становища сторін у договірних відносинах господарські договори поділяють на:    - вертикальні - укладаються між нерівноправними суб'єктами - органом господарського керівництва та підпорядкованим йому підприємством (наприклад, державний контракт); певні умови договору є обов'язковими для підпорядкованої сторони і не можуть корегуватися навіть із застосуванням судової процедури (переддоговірного спору);    - горизонтальні - укладаються між рівноправними суб'єктами; при цьому всі умови договору сторони погоджують між собою, а в разі виникнення спору, можуть звернутися до суду.    III. За строками дії розрізняють:    - довгострокові договори - укладаються на строк понад 5 років (наприклад, концесійні договори, договір оренди цілісного майнового комплексу підприємства); в таких договорах організаційні елементи переважають майнові;    - середньострокові договори - строком дії від одного до 5 років (наприклад, договори підряду на капітальне будівництво); організаційні елементи в подібних договорах урівноважені з майновими);    - короткострокові договори - строком дії до одного року; в цих договорах переважають майнові елементи);    - разові договори - укладаються на одну господарську операцію, містять зазвичай лише майнові елементи.    IV. За сукупністю критеріїв (економічним змістом та юридичними ознаками) господарські договори можна поділити на такі групи:     - договори на реалізацію майна (купівлі-продажу, поставки, міни/бартеру, контрактації сільськогосподарської продукції, забезпечення електроенергією, газом, водою тощо);    - договори на передачу майна в користування (безоплатне користування майном, оренда, лізинг);    - підрядні договори (підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання проектно-вишукувальних, дослідно-конструкторських та інших робіт);    - транспортні договори (перевезення вантажів, буксирування, тайм-чартеру, подачі та забирання вагонів, експлуатації залізничної під'їзної колії та ін.);    - договори на надання банківських послуг (договори на розрахунково-касове обслуговування, банківського кредитування, факторингу та ін.);    - договори на надання інших послуг (щодо охорони об'єктів, зберігання майна та ін.);    - договори про спільну діяльність - договори про кооперацію, про спільну інвестиційну діяльність, про заснування господарської організації корпоративного типу, що діє на підставі статуту (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, статутне господарське об'єднання), та ін.;    - засновницькі договори (договори, що відіграють роль установчого документа господарської організації корпоративного типу - повного товариства, командитного товариства, договірних господарських об'єднань - асоціації, корпорації).    V. За тривалістю застосування у сфері господарювання (підприємництва) можна виділити:     Традиційні договори - застосовуються протягом багатьох століть (договори купівлі-продажу, підряду, про спільну діяльність, перевезення);    Новітні договори - поява яких протягом останнього століття викликана ускладненням господарського життя (договір лізингу, договір факторингу, агентські договори та ін.).    VI. За ступенем складності розрізняють:    - прості договори - містять ознаки договору одного виду (відповідно до класифікації IV); до них належить більшість традиційних договорів, у т. ч. купівлі-продажу, перевезення, підряду, майнового найму;    комплексні (складні) договори - передбачають наявність ознак кількох вищезгаданих договорів (договір факторингу, договір консигнації, договір лізингу, концесійний договір та ін.).    VII. Залежно від ролі у встановленні господарських зв'язків розрізняють:    - генеральні договори (рамочні контракти) - визначають основних учасників договірних відносин та параметри їх наступних договірних зв'язків (генпідрядні договори, договір комерційної концесії");    - субдоговори - укладаються на підставі генеральних договорів (договори субпідряду) або рамочних контрактів (наприклад, договір комерційної субконцесії).    VIII. За ознакою можливості чи неможливості корегування договірних умов господарські договори можна поділити на:     - некореговані договори — одна чи дві сторони договірних відносин позбавлені можливості корегування заздалегідь визначених умов договору; до них належать типові договори (затверджуються Кабінетом Міністрів України чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади) та договори приєднання (зміст договору визначається однією із сторін без права іншої наполягати на його зміні; наприклад, договори купівлі-продажу акцій у процесі проведення відкритої підписки на акції);    - кореговані договори - умови договору шляхом вільного волевиявлення (сторони мають право на власний розсуд погодити будь-які умови договору, якщо це не суперечить законодавству), в т. ч. з використанням примірних договорів, що мають рекомендаційний характер.    IX. У разі використання при встановленні господарського зв'язку попередніх переговорів договірні відносини між їх учасниками оформляються за допомогою двох категорій договорів:     - попереднього договору, в якому фіксуються: намір сторін укласти в майбутньому (не пізніше року з моменту укладення попереднього договору - ч. 1 ст. 182 ГК) основний договір певних параметрів (предмет та інші умови договору), зобов'язання сторін щодо проведення підготовчих дій, спрямованих на забезпечення укладення та виконання основного договору (страхування ризиків, підготовка відповідної документації, отримання ліцензій, інших дозволів тощо), а також відповідальність сторін за ухилення від укладення основного договору;    - основний договір укладається на умовах та у термін, визначені попереднім договором (проте зобов'язання сторін укласти основний договір припиняється, якщо до закінчення встановленого терміну жодна з них не надішле іншій проект основного договору -ч. 4 ст. 182ГК).    X. Залежно від домінування в господарському договорі майнових чи організаційних елементів розрізняють:     - майнові договори: до них належать договори, в яких домінують майнові елементи (за можливої наявності організаційних елементів, проте без переваги останніх). Переважно майновими є більшість господарських договорів, у т. ч. поставки, міни/бартеру, підрядні, банківського обслуговування, значна частина транспортних та ін.;    - організаційні договори (ст. 186 ГК) спрямовані на забезпечення організації господарської діяльності двох і більше учасників господарських відносин (суб'єктів господарювання), хоча і можуть містити майнові елементи (без переваги останніх над організаційними). До таких договорів належать засновницькі договори, договори про кооперацію, про спільну інвестиційну діяльність та ін.

  1. Порядок укладення, зміни та розірвання господарських договорів.

Єдиного порядку укладення господарського договору не існує. Це пов'язано зі складністю господарського життя, а саме:

багатоманітністю господарських договорів;

різноманітністю підстав їх укладення (вільне волевиявлення сторін чи обов'язковість укладення договору - відповідно до державного замовлення, державного завдання, завдання власника майна підприємства або попередніх зобов'язань сторін, зафіксованих в їх установчих документах, рамочних контрактах);

складність визначення оптимального виконавця чи покупця;

вимоги застосування певних процедур укладення договору, передбачених законом (наприклад, щодо: договорів концесії; договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації; договорів, виконання робіт за якими фінансується за рахунок державних коштів) або міжнародними договорами України (в тому числі на отримання кредитів від міжнародних установ та організацій) та ін.

Проте аналіз чинного господарського законодавства дозволяє визначати основні засади укладання господарських договорів, включаючи й процедури, що застосовуються при цьому.

Розрізняють конкурентні та неконкурентні способи укладення господарських договорів.

Конкурентними способами укладення господарських договорів є:

торги (аукціони, тендери); застосування таких процедур передбачається: ГК України (ст. 185), законами "Про приватизацію державного майна" (ч. 2 ст. 2, ч. І ст. 15, ст. 16), "Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (статті З, 13, 16), "Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти" (статті 13, 18-29) та ін.;

конкурси: застосовуються відповідно до законів: "Про приватизацію державного майна" (ч.2ст. 2,ч. 1ст. 15, ст. 16), "Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" - статті 17-21, "Про архітектурну діяльність" (ст. 6), "Про концесії" (статті 6-8) та ін.;

двоступеневі торги (конкурентні переговори); застосування таких процедур передбачається Законом "Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти" (статті 30-31);

процедура запиту цінових пропозицій (котирувань) - ст. 32 Закону "Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти".

Торги (аукціони, тендери) можуть бути кількох видів.

Так, розрізняють торги на реалізацію майна, робіт, послуг (договір укладається з тим із учасників торгів/претендентів, який запропонував найвищу ціну за майно, що продається, або роботи, послуги, що пропонуються) і торги на придбання майна, визначення виконавця робіт або послуг (договір укладається з тим із учасників торгів, який запропонував найнижчу ціну за майно, яке необхідно придбати, або за виконання необхідних для замовника робіт).

При застосуванні конкурсу договір укладається з тим із виконавців, який запропонував найкращий (найефективніший) спосіб виконання. Своєю чергою конкурси можуть бути комерційними (при визначенні переможця враховується запропонована ним ціна виконання за рівних фіксованих умов виконання) і некомерційними (переможцем конкурсу визнається претендент, який запропонував найкращі умови виконання).

За критерієм кола осіб розрізняють торги і конкурси таких видів: відкриті (до участі в торгах чи конкурсі запрошуються всі виконавці, що відповідають встановленим вимогам), закриті або з обмеженою участю (лише спеціально запрошені претенденти можуть брати участь у торгах чи конкурсі), з попередньою атестацією виконавців (подавати тендерні чи конкурсні пропозиції для визначення переможця можуть лише претенденти, що пройшли попередню кваліфікацію).

Ознаки конкурентних способів мають також конкурентні переговори або двоступеневі торги, до участі в яких запрошуються кілька виконавців; переможець визначається шляхом проведення спеціальної процедури, що складається з двох етапів (на першому виконавці подаються свої тендерні пропозиції без зазначення ціни; після оцінки попередніх пропозицій замовник проводить переговори з будь-ким з виконавців щодо уточнення вимог до виконання; на другому етапі виконавці, пропозиції яких не було відхилено на першому етапі, подають остаточні тендерні пропозиції з урахуванням уточнених вимог до виконання та із зазначенням ціни; на підставі оцінки та співставлення поданих пропозицій замовник визначає переможця).

Порядок застосування процедури запиту цінових пропозицій (котирувань) застосовується щодо закупівель товарів, робіт і послуг, для яких існує постійно діючий ринок, та за умови, що вартість предмета закупівлі не перевищує 50 тисяч гривень (у разі закупівлі товарів і послуг) та 200 тисяч гривень (у разі закупівлі робіт). Для отримання цінових пропозиції"! замовник публікує оголошення щодо залиту цінових пропозиції/ (котирувань) відповідно до встановлених вимог та одночасно надсилає запит щодо цінових пропозицій (котирувань) не менше ніж трьом учасникам та розміщує його в інформаційних системах у мережі Інтернет. Кожен учасник має право подати тільки одну цінову пропозицію, проте замовник надає можливість присутнім представникам учасників зменшити запропоновану ціну пропозиції і укладає договір з учасником, який подав найнижчу кінцеву ціну.

Серед неконкурентних способів укладення господарських договорів розрізняють два основні види:

Способи укладення господарських договорів

  1. Конкурентні способи (передбачають конкуренцію покупців, продавців, виконавців)

  2. Торги (аукціони, тендери)

  3. Конкурси

  4. Конкурентні переговори (двоступеневі торги)

  5. Процедура запиту цінових пропозицій (котирувань)

1. Неконкурентні способи А (договір укладається з певним продавцем, покупцем, виконавцем

2. Загальний порядок укладання господарських договорів: процедура укладення госпо­дарського договору цим спо­собом (передбачена ст. 181 ГК України)

3. шляхом проведення прямих переговорів

загальний порядок укладання господарських договорів: процедура укладення господарського договору цим способом (передбачена ст. 181 ГК України) складається з кількох стадій (при цьому кожна наступна настає лише втому випадку, якщо на попередній стадії договір не було укладено); 1 стадія - розробка проекту договору та його надсилання потенційному контрагенту; 2 - стадія розгляду одержаного проекту договору та його підписання, а якщо у потенційного контрагента виникли розбіжності з проектом договору - то й одночасне складання протоколу розбіжностей та відправлення разом з підписаним договором автору проекту (протягом 20 днів з моменту отримання проекту договору); 3 - стадія розгляду й узгодження розбіжностей, якщо останні мали місце, і передачі переддоговірного спору на розгляд господарського суду (як правило, протягом 20 днів з моменту отримання підписаного договору з протоколом розбіжностей), якщо узгодження розбіжностей не відбулося; 4 - стадія судового рішення, якщо розбіжності не були врегульовані й одна зі сторін передала спір на розгляд господарського суду). Наслідки непередання переддоговірного спору на розгляд господарського суду залежать від підстав укладення договору: а) якщо договір ґрунтується на державному замовленні або державному завданні (тобто укладення його є обов'язковим), то він вважається укладеним у редакції

протоколу розбіжностей; б) у разі укладення договору за волевиявленням сторін неузгодження розбіжностей свідчить про відсутність згоди сторін на його укладення у відповідній редакції;

• шляхом проведення прямих переговорів повноважними представниками сторін, що може завершитися: а) підписанням попереднього договору (протоколу про наміри або передконтрактної угоди) афіксацією у ньому обов'язків сторін щодо укладення основного договору в майбутньому після виконання сторонами підготовчих дій або (б) підписанням основного договору, якщо його укладення не потребує попередньої підготовки і сторони дійшли зголи щодо всіх умов договору (такий спосіб зазвичай застосовується при укладенні договорів на ярмарках); різновидом процедури укладення господарського договору шляхом переговорів є передбачена ст. 33 Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг для державних потреб" процедура закупівлі у одного виконавця.

Господарський Кодекс України визначає особливості укладення господарських договорів залежно від підстав (державне замовлення, рішення суду), застосування певної модифікації письмової форми договору (типовий договір, примірників договір, договір приєднання).

Особливості укладання господарських договорів за державним замовленням (ст. 183 ГК) полягає в тому, що:

договір, що укладається на підставі державного замовлення, іменується державним контрактом;

укладення договорів на підставі державного замовлення для певних суб'єктів господарювання (державних підприємств, підприємств-монополістів та підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності) є обов'язковим, а для решти - добровільним;

договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти);

укладення державного контракту за державним замовленням з підприємствами, для яких він є обов'язковим, здійснюється в загальному порядку, передбаченому статтею 181 ГК з урахуванням особливостей, передбачених законодавством; у решті випадків - як правило, із застосуванням конкурентних способів визначення виконавців, передбачених Законом "Про закупівлю товарів, робіт і послуг для державних потреб";

зміст державного контракту становлять господарські зобов'язання сторін щодо виконання державного замовлення;

форма державного контракту - повна письмова (єдиний правовий документ, що підписується обома сторонами);

держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників;

ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою негативні наслідки (в тому числі заходи відповідальності) для виконавця, який без належних підстав ухиляється від укладення договору; переддоговірні спори, пов'язані з укладенням договору за державнім замовленням, вирішуються господарським судом;

виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.

Основні засади зміни та розірвання господарських договорів

1. Зміна та розірвання господарського договору здійснюється зазвичай за зго­дою сторін (якщо інше не передбачено законом та договором)

1. У разі відсутності згоди - в судовому порядку за позовом заінтересованої сторони за умови дотримання досудового порядку, передбаченого ст. 188 ГК України_

2. Надсилання ініціатором зміни чи розі­рвання договору відповідної пропозиції іншій стороні

3. Розгляд такої пропозиції адресатом та відповідь на неї протягом 20-денного строку з моменту отримання пропозиції

4. Переданим спору на розгляд суду протя­гом 20-денного строку з моменту отри­мання відмови прийняти пропозиції щодо зміни чи розірвання договору чи завершення терміну отримання відпо­віді (у разі залишення пропозиції без відповіді)

5. Винесення судом відповідного рішення: а) про задоволення позову про зміну чи розірвання господарського договору за наявності для цього підстав, передба­чених законом та/або договором; б) про відмову в позові про зміну чи розірван­ня господарського договору (у разі не­обґрунтованості чи незаконності позо­вних вимоги); в) про залишення позову без розгляду (у разі наявності для цього підстав, передбачених ГПК України)

Особливості укладення господарських договорів на біржах, ярмарках і публічних торгах відповідно до ст. 185 ГК полягає в тому, що в цих випадках застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків і публічних торгів.

Специфіка укладання господарських договорів на основі вільного волевиявлення сторін, примірних і типових договорів відповідно до положень ст. 184 ГК полягає в можливості застосування різних модифікацій письмової форми договору (щодо регульованих договорів) чи певної її модифікації (шляхом підписання сторонами єдиного правового документа) - щодо договорів, які укладаються та основі типових чи примірних договорів.

Зміна та розірвання договору здійснюється зазвичай за згодою сторін (якщо інше не передбачено законом та договором), а у разі відсутності згоди - в судовому порядку за позовом заінтересованої сторони за умови дотримання порядку, передбаченого ст. 188 ГК України (включає: надсилання ініціатором зміни чи розірвання договору відповідної пропозиції іншій стороні; розгляд такої пропозиції адресатом і відповідь на неї протягом 20-денного строку з моменту отримання; передання спору та розгляд суду протягом 20-денного строку з моменту отримання відмови прийняти пропозиції щодо зміни чи розірвання договору або завершення терміну отримання відповіді (у разі залишення пропозиції без відповіді).

  1. Зміст господарського договору.

 Однією з характерних рис господарського договору є його особливий зміст, спрямований на забезпечення господарських потреб його сторін.    Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну та/або припинення господарських зобов'язань (ч. 1 ст. 180 ГК України). Умови господарського договору можуть належати до різних типів (видів). За критерієм обов'язковості (необов'язковості) розрізняють обов'язкові (мають включатися до договору відповідно до вимог законодавства) та необов'язкові (включаються до договору за погодженням сторін). За ознакою впливу на юридичну силу договору та відповідності умов певному виду договору виділяють: істотні умови, звичайні умови та випадкові умови.    Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін має бути досягнута згода. Відповідно до ч. З ст. 180 ГК України істотними (тобто такими, які сторони зобов'язані погодити у будь-якому разі та включити у договір) є предмет, ціна та строк дії договору.    Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів (державних стандартів, норм та правил, технічних умов та інших, зазначених у ст. 15 ГК), а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.    Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГК України. Відповідно до статей 189-191 ГК в господарських зобов'язаннях можуть застосовуватися такі види цін:    - вільні ціни (встановлюються за погодженням сторін і віддзеркалюють закріплений в ст. 627 ЦК України принцип свободи договору); встановлення вільних цін є загальним правилом ціноутворення в господарських зобов'язаннях, за винятком випадків обов'язкового застосування інших (насамперед, державних цін); сторони також, як правило, є вільними й у визначенні (за їх згодою) у господарському договорі доплат до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч. 5 ст. 180 ГК України);    - державні ціни, в т. ч. фіксовані (встановлені в твердій сумі) та регульовані (із встановленням граничного рівня цін або граничного відхилення від державних фіксованих цін) ч. З ст. 189 ГК;    - комунальні ціни, в т. ч. фіксовані (встановлені в твердій сумі) та регульовані (із встановленням граничного рівня цін або граничного відхилення від державних фіксованих цін); застосовуються, зокрема, у відносинах між комунальними підприємствами (частини 4-6 ст. 191 ГК України).    Умови договору щодо ціни мають відповідати вимогам конкурентно-антимонопольного законодавства. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує такі вимоги, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни (ч. 6 ст. 180 ГК України).     Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору (на зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше). Крім строку дії договору (як загального строку) розрізняють проміжні договірні строки (строки виконання окремих етапів робіт, поставки продукції тощо).    Звичайними є такі умови господарського договору, які є характерними для певного його виду, але відсутність яких у договорі не впливає на його юридичну силу (наприклад, умови договору поставки щодо асортименту, номенклатури товарів, що включаються в договір зазвичай за згодою сторін - ч. 2 ст. 266 ГК України).    До випадкових слід віднести ті умови господарського договору, що віддзеркалюють специфіку договірного зв'язку між його сторонами, але не впливають на юридичну силу договору і навіть не є характерними для того виду договору, до складу якого вони включені (наприклад, умови про забезпечення працівників підрядника харчуванням та помешканням на час виконання робіт за договором підряду на капітальне будівництво).    Хоча закон вимагає, щоб у господарському договорі мали бути зафіксовані істотні умови договору, а також умови, що визнаються обов'язковими нормами спеціального законодавства (антимонопольно-конкурентного, спрямованого на захист інтересів споживачів та/або національних товаровиробників), проте в сучасних умовах господарювання сторонам при укладенні будь-якого договору доцільно також керуватися найбільш поширеними моделями договорів певного виду з врахуванням своїх інтересів.     Універсальна модель господарського договору, що забезпечує належний захист інтересів його сторін, передбачає необхідність включення до нього умов щодо:    - предмета договору, його кількісних та якісних характеристик;    - строку дії договору та строків його виконання;    - суми договору та ціни одиниці виміру (тонни, літра, метра, штуки тощо);    - порядку виконання та порядку передачі-приймання виконання;    - порядку та форм платежів;    - відповідальності за невиконання (неналежне виконання) сторонами договірних зобов'язань;    - обставин, що виключають відповідальність сторін за невиконання (неналежне виконання) сторонами договірних зобов'язань (форс-мажор);    - способів забезпечення належного виконання договірних зобов'язань (застава, гарантія тощо);    - порядку розгляду спорів, що випливають з господарського договору, в т. ч. визначення юрисдикційного органу, а щодо зовнішньо економічних контрактів - країни, законодавство якої застосовуватиметься під час розгляду спору.    Універсальні моделі господарського договору певного виду можуть передбачатися актами рекомендаційного характеру. Так, наприклад, модель договору підряду на капітальне будівництво міститься в Положенні про підрядні контракти в будівництві України, що було затверджене науково-технічною радою Мінбудархітектури України 15 грудня 1993 р. (протокол № 9). Різні моделі договорів на реалізацію товарів (договору поставки) передбачені правилами ІНКОТЕРМС, порядок застосування яких в Україні закріплений Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів (ІНКОТЕРМС)” та ст. 265 ГК.

  1. Форма господарського договору.

  Господарський договір укладається, як правило, в письмовій формі (ч. 1 ст. 181 ГК України, ст. 208 ЦК України), що зумовлено низкою чинників і, насамперед, необхідністю ведення бухгалтерського обліку та звітності суб'єктами господарських правовідносин, захистом інтересів сторін договору.    Усна форма застосовується як виняток щодо договорів (двосторонніх та багатосторонніх правочинів), що повністю виконуються під час їх укладання (ч. 1 ст. 206 ЦК України), крім правочинів, що підлягають державній реєстрації та/або нотаріальному посвідченню, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Проте у такому випадку організації-юридичній особі, яка сплатила товари чи послуги, обов'язково іншою стороною має бути виданий документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів (ч. 2 ст. 206 ЦК України).     Розрізняють кілька модифікацій письмової форми, що застосовуються при укладанні господарських договорів:    - повна письмова форма господарського договору — єдиний документ, підписаний сторонами (ч. 1 ст. 181 ГК, ч. 2 ст. 207 ЦК), до якого додаються супроводжуючі процес його укладання документи: підписаний сторонами текст договору з усіма додатками, протокол розбіжностей (якщо він мав місце), протокол узгодження розбіжностей (якщо розбіжності узгоджувалися і між сторонами було досягнуто компромісу щодо спірних умов договору), судове рішення (якщо спір передавався на розгляд судовим органам);    - скорочена письмова форма - як комплект листів, телеграм, факсограм та інших документів, якими сторони обмінювалися в процесі встановлення договірного зв'язку (ч. 1 ст. 181 ГК, ч. 1 ст. 207 ЦК), якщо зміст цих документів свідчить про наміри сторін встановити договірний зв'язок та істотні умови договору; застосування такої форми забороняється при укладанні організаційно-господарських договорів (ст. 186 ГК).    - типова форма - сторони договору не можуть відступати від типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України чи іншим уповноваженим органом держави, але мають право конкретизувати його умови (абз. 4 ч. 4 ст. 179 ГК України, ст. 630 ЦК України);    - стандартний договір, що являє собою бланк, зміст і порядок заповнення якого визначені правилами, встановленими актами законодавства чи на їх підставі суб'єктом господарських відносин; застосовується у договорах приєднання (абз. 5 ч. 4 ст. 179 ГК, ст. 634 ЦК), якщо умови договору є заздалегідь визначеними і не підлягають коригуванню (наприклад, договори перевезення вантажу, придбання акцій новостворюваного або діючого акціонерного товариства шляхом підписки);    - нотаріальна форма: застосовується у передбачених законом випадках (наприклад, у разі продажу в процесі приватизації цілісних майнових комплексів підприємств або їх структурних підрозділів ч. 4 ст. 27 Закону “Про приватизацію державного майна”) або за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК України).    Використання сучасних технологій (мереж електрозв'язку, в т. ч. Інтернету) при встановленні договірних відносин зумовило появу господарських договорів у формі електронного документа, особливості використання яких регулюються двома законами, прийнятими 22.05.2003 р.- “Про електронні документи та електронний документообіг” та “Про електронний цифровий підпис”. Відсутність між сторонами домовленості про використання електронних документів та відповідного виду електронного підпису при укладенні договору через мережу електронного зв'язку може призвести до визнання такого договору неукладеним.    Для деяких видів господарських договорів запроваджена державна реєстрація, з якою пов'язується або момент дійсності договору (договори концесії, наприклад, - ст. 14 Закону “Про концесії”), або набуття особливого (зазвичай пільгового) режиму для його сторін чи однієї з них (договори про спільну підприємницьку діяльність за участю іноземного інвестора - ст. 24 Закону “Про режим іноземного інвестування”).

  1. Забезпечення належного виконання господарських договорів.

Господарський договір є обов'язковим до виконання його сторонами (ст. 193 ГК України, ст. 629 ЦК України).     Сторони господарського договору повинні виконувати свої зобов'язання:    - належним чином (відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться) - ч. 1 ст. 193 ГК України;    - реально (в натурі): заміна реального (в натуральній формі) виконання грошовим, як правило, заборонена, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання (ч. З ст. 193 ГК України);    - з дотриманням інтересів іншої сторони та загальногосподарського інтересу (кожна сторона зобов'язана вживати заходів, необхідних для належного виконання нею договірних зобов'язань, а у разі порушення контрагентом своїх обов'язків - вжити заходів до зменшення негативних наслідків від цього.    На забезпечення виконання договірних зобов'язань відповідно до згаданих засад спрямовані спеціальні правові механізми. До них належать:    - порядок укладення договору (а отже - вибір найбільш оптимального способу вибору найкращого для ініціатора встановлення договірного зв'язку виконавця чи покупця);    - зміст господарського договору (і відповідно - той ступінь ґрунтовності регулювання договірного зв'язку, що відповідає інтересам сторін);    - форма господарського договору (обирається з врахуванням вимог закону, важливості договірного зв'язку для сторін, предмета договору, договірної ціни, терміновості виконання тощо - сукупності факторів, що визначають найбільш оптимальний спосіб фіксації договірного зв'язку між сторонами);     - а також способи забезпечення належного виконання господарських договорів, доцільність (а в певних випадках - необхідність), застосування яких пов'язане зі складністю договірних відносин.    Наявність господарського договору, укладеного в передбаченій законом формі та з дотриманням вимог щодо змісту, не гарантує дотримання сторонами умов договору. Реальному та належному виконанню господарських договорів сприяють різноманітні способи забезпечення виконання договірних зобов'язань. Розрізняють два основних їх різновиди: (1) цивільно-правові (порука - статті 553-559 ЦК України, гарантія - статті 560-569 ЦК України і ст. 200 ГК України, завдаток - статті 570-571 ЦК України, застава - статті 572-593 ЦК України, притримання - статті 594-597 ЦК України) та (2) господарсько-правові, до яких належать:     - правова (в т. ч. договірна і претензійно-позовна) робота, від організації якої залежить якість укладеного господарського договору (в тому числі щодо повноти закріплення за контрагентами договірних зобов'язань, відповідальності за порушення цих зобов'язань) і виконання договором притаманних йому функцій;    - позитивне стимулювання, тобто надання стороні, яка належним або поліпшеним способом виконала покладені на неї договірні зобов'язання, певних пільг чи додаткових матеріальних благ (наприклад, залишення у виконавця устаткування, що було передано йому замовником для виконання обумовлених договором робіт);    - негативне стимулювання, тобто заходи відповідальності, що застосовуються до порушника договірних зобов'язань згідно із законом або договором (відшкодування збитків, сплата неустойки, оперативно-господарські санкції).

  1. Договір купівлі-продажу у сфері господарювання.

Договори на реалізацію майна є чи найчисленнішою групою договорів у сфері господарювання. Найдавнішим з цієї групи договорів є договір купівлі-продажу, від якого походять інші договори цієї групи - договір поставки, договір контрактації сільськогосподарської продукції, договір постачання енергетичними та іншими ресурсами, договір міни та його різновид - договір бартеру. Правове регулювання відносин, пов'язаних з договорами на реалізацію майна, здійснюється Господарським кодексом України (щодо поставки — статті 264—271, контрактації сільськогосподарської продукції - статті 212-21 А, енергопостачання - статті 275-277), 236 Цивільним кодексом (щодо купівлі-продажу - статті 655-697, поставки - ст. 712, контрактації сільськогосподарської продукції — ст. 713, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу - ст. 714, міни - статті 715-716), спеціальними законами (від 15.05. 1996 р. «Про трубопровідний транспорт», від 16.10.1997 р. «Про електроенергетику», від 23.12.1998 р. «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності», від 12.07.2001 р. «Про нафту і газ» та ін.), підзаконними нормативно-правовими актами (Указ Президента України від 4.10.1994 р. «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів ІНКОТЕРМС», Постанова Національної комісії регулювання електроенергетики України від 04.01.2000 р. № 1 «Про затвердження Типового договору про надання послуг газопостачання» та ін.). Договором купівлі-продажу є договір, відповідно до якого одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність, господарське відання або оперативне управління іншій стороні (покупцеві), а покупець зобов'язується прийняти майно (товар) і оплатити за нього певну грошову суму. Загальні вимоги щодо укладення, змісту та форми договору купівлі-продажу визначаються Цивільним кодексом України (глава 54). Договір купівлі-продажу є більш універсальним, ніж інші різновиди договорів на реалізацію майна, оскільки:

предметом договору можуть бути різні види майна, не ви ключеного з обороту (товар - ч. 1 ст. 656 ЦК України; майнові права - ч. 2 ст. 656 ЦК; право вимоги, якщо вимога не має особис того характеру - ч. З ст. 656 ЦК; нерухомість - ст. 657 ЦК); сторонами договору можуть бути будь-які юридичні та фізич ні особи за наявності у них відповідного обсягу правосуб'єктності; сфера застосування - будь-яка, не заборонена законом (госпо дарювання, культура, наука, охорона здоров'я, благодійництво, задо волення особистих потреб громадян, духовне/релігійне життя та ін.); порядок укладення - зазвичай з дотриманням вимог ч. З ст. 638 ЦК України, відповідно до якої договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною; проте це не виключає за стосування різноманітних процедур укладення договору, в т. ч. конкурентних; - форма договору - будь-яка (ст. 205 ЦК України), якщо закон та/або одна з сторін не вимагає застосування певної форми (повної письмової, нотаріальної чи ін.). 237 Обов'язки продавця: попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (ст. 659 ЦК України); вступити у справу на стороні покупця у разі пред'явлення по зову третьої особи до покупця про витребування товару на підста вах, що виникли до його продажу, про що продавець був повідом лений покупцем (ч. 1 ст. 660 ЦК України); передати покупцеві обумовлений договором товар (у визна чених кількості, асортименті, з дотриманням вимог щодо якості та комплектності, пакування - статті 669, 671, 673, 682-685 ЦК Укра їни) та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом з товаром від повідно до договору та актів законодавства (ст. 662 ЦК України), з отриманням визначеного договором строку, а за відсутності в договорі відповідних положень щодо строку передання товару (ст. 663 ЦК України) - відповідно до положень ст. 530 ЦК України щодо строку виконання зобов'язань;

зберігати проданий товар, якщо право власності переходить до покупця раніше від передання товару (ст. 667 ЦК України); забрати (вивезти) товар, не прийнятий покупцем (одержувачем), або розпорядитися ним у розумний строк (ч. 2 ст. 690 ЦК України); нести ризик негативних наслідків передання товару неналеж ної якості, комплектності, в т. ч. у разі встановлення законом та/або договором гарантій якості (гарантійних строків). Обов'язки покупця: прийняти товар (ст. 689 ЦК України); зберігати товар, від прийняття якого він відмовився (ст. 689 ЦК України); оплатити товар за встановленою ціною, а також вчинити за свій рахунок необхідні для платежу дії (статті 691, 692 ЦК України); повідомити продавця про подання позову про витребування товару третьою особою на підставах, що виникли до продажу то вару, та подати клопотання про залучення продавця до справи (ч. 1 ст. 660 ЦК України); повідомити продавця про порушення умов договору купівлі- продажу щодо кількості, асортименту, якості, комплектності, тари та/або упаковки товару у строк, визначений актами законодавства або договору, а якщо строк не визначений - в розумний термін після встановлення факту порушення умов договору відповідно до характеру та призначення товару (ч. 1 ст. 688 ЦК України); та ін. 238 Сторони договору купівлі-продажу несуть відповідальність за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов'язань у формі відшкодування збитків (універсальна форма відповідальності), сплати неустойки (у випадках, передбачених актами законодавства та/або договором), оперативно-господарських санкцій (відмова покупця від прийняття та оплати товару у разі порушення продавцем умов договору щодо якості, комплектності, асортименту товару, його кількості та ін.).

  1. Договір поставки.

Договір поставки - це угода, за якою одна сторона (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб. Часто на практиці сторони укладають договір постачання, замість договору поставки , така практика є не правильною, тому що договір постачання укладається лише на постачання енергетичних та інших ресурсурсів через приєднану мережу (наприклад "газ", "світло").  Тому скачуйте в нас бланк договору поставки, доповнюйте його додатком 1 переліком продукції, яка поставляється. Бланк договору поставки є простим з невеликою кількістю пунктів.

  1. Договір контрактації сільськогосподарської продукції.

Сільське господарство як вид господарської діяльності посідає чільне місце у правовій базі. Безпосередньо договору контрактації сільськогосподарської продукції присвячений § 4 гл. 54 ЦК України та § 2 гл. 30 ГК України; крім того, у ч. 2 ст. 713 ЦК України прямо зазначено, що до договору контрактації застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено договором або законом. Проте опосередковано процес укладення відповідних договорів регулюється досить великою кількістю законодавчих та підзаконних нормативних актів, про що йдеться далі. Поняття договору контрактації сільськогосподарської продукції Згідно зі ст. 272 ГК України за договором контрактації виробник сільськогосподарської продукції (виробник) зобов'язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її. Подібне визначення містить ст. 713 ЦК України. Вона прямо підкреслює, що за відповідним договором виробник повинен насамперед виробити продукцію та передати її заготівельнику (контрактанту). У цьому разі договір контрактації буде поєднувати в собі ознаки договорів підряду, купівлі-продажу та поставки. Якщо продукція вже вироблена, договір контрактації укладається за правилами щодо договорів купівлі-продажу та поставки. Характеристика договору контрактації сільськогосподарської продукції 1. Предметом договору контрактації сільськогосподарської продукції є вироблення та наступна передача сільськогосподарської продукції або передача вже виробленої продукції. Поняття сільськогосподарської продукції міститься у Законі України від 24 червня 2004 р. № 1877-ІУ "Про державну підтримку сільського господарства України", згідно з п. 2.15 ст. 2 якого нею вважаються товари, які підпадають під визначення 1-24 груп УКТ ЗЕД. За Законом України від 5 квітня 2001 р. № 2371-Ш "Про Митний тариф України" до цих груп товарів належать живі тварини; продукти тваринного походження; продукти рослинного походження; жири та олії тваринного або рослинного походження; продукти їх розщеплення; готові харчові жири; воски тваринного або рослинного походження, а також готові харчові продукти; алкогольні та безалкогольні напої і оцет; тютюн та його замінники. 2. Сторонами договору контрактації сільськогосподарської продукції є виробник і контрактант. Згідно зі ст. 1 Закону України від 18 січня 2001 р. № 2238-III "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" сільськогосподарським товаровиробником може бути фізична або юридична особа, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції, переробкою власновиробленої сільськогосподарської продукції та її реалізацією. Наявність статусу суб'єкта підприємницької діяльності в цьому разі не є обов'язковою. За визначенням договору контрактації сільськогосподарської продукції, що наводиться у ГК України, вбачається, що контрактантом може бути підприємство чи організація, тобто юридична особа, що згідно зі своїми установчими документами здійснює закупівлю сільськогосподарської продукції. В окремих випадках особа, що має статус контрактанта, визначається нормативним шляхом. Наприклад, згідно із Законом України від 4 липня 2002 р. № 37-ІУ "Про зерно та ринок зерна в Україні" заставні закупки зерна, тобто гарантовані державою закупки зерна у сільськогосподарських товаровиробників на певний термін за заставними цінами при зберіганні за ними, на встановлений у договорі заставних закупок зерна строк, права витребувати це зерно, здійснює Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна. Ним може бути державне підприємство або господарське товариство, частка держави в статутному фонді якого становить не менше 75%, яке визначене на конкурсних засадах Кабінетом Міністрів України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 червня 2003 р. № 374-р "Про визначення Державного агента із забезпечення заставних закупок зерна" ним була визначена Державна акціонерна компанія "Хліб України". 3. Контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві продукції за договором контрактації сільськогосподарської продукції. В Україні сільське господарство визнане пріоритетною галуззю господарства. Тому впродовж років незалежності приймалося чимало нормативних актів різного рівня, що встановлювали відповідні пільги для сільськогосподарських виробників. До базових законодавчих актів, що були прийняті останнім часом, належать, зокрема, зазначені вище закони України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001- 2004 років", "Про державну підтримку сільського господарства України", Закон України від 17 грудня 1998 р. № 320-ХІУ "Про фіксований сільськогосподарський податок", Указ Президента України від 7 серпня 2001 р. № 601/2001 "Про заходи щодо розвитку продовольчого ринку та сприяння експорту сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів" та інші. 4. Контрактант зобов'язується прийняти продукцію виробника. Згідно зі ст. 273 ГК України виробник повинен не пізніш як за 15 днів до початку заготівлі продукції повідомити контрактанта про кількість і строки здачі сільськогосподарської продукції, що пропонується до продажу, та погодити календарний графік її здачі. Контрактант зобов'язаний прийняти від виробника всю пред'явлену ним продукцію на умовах, передбачених у договорі. Нестандартну продукцію, яка швидко псується, придатну для використання у свіжому або переробленому вигляді, та стандартну продукцію, яка швидко псується, що здається понад обсяги, передбачені договором, контрактант приймає за цінами і на умовах, що погоджені сторонами. У договорі контрактації можуть передбачатися обсяги сільськогосподарської продукції, приймання якої контрактант здійснює безпосередньо у виробника, та продукції, яка доставляється безпосередньо виробником торговельним підприємствам. Решта продукції приймається контрактантом на визначених договором приймальних пунктах, розташованих у межах адміністративного району за місцезнаходженням виробника. 5. Контрактант зобов'язується оплатити продукцію. Як і стосовно договорів купівлі-продажу і поставки, до договору контрактації застосовуються положення щодо вільних та державних цін і тарифів. Останні, зокрема, діють на ринку зерна. Так, згідно із ч. З ст. 47 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" при заставних закупках зерна сільськогосподарські товаровиробники на підставі укладених договорів заставних закупок зерна передають зерно зерновим складам, які приймають це зерно на зберігання згідно з укладеними договорами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення заставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів перераховують сільськогосподарським товаровиробникам плату за нього в повному обсязі за заставною ціною. Заставною ціною, в свою чергу, відповідно до п. 8 ст. 1 Закону є гарантована державою ціна зерна, яка відшкодовує середньогалузеві нормативні витрати та забезпечує мінімальний прибуток, достатній для відтворення виробництва.

  1. Договір міни (бартеру).Загальні положення щодо міни (бартеру) містяться у ст. 293 ГК України та § 6 гл. 54 ЦК України. Операції, що мають ознаки бартерних, додатково регулюються законами України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), від 23 грудня 1998 р. № 351-ХР/ "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності", а також прийнятою на виконання останнього постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1999 р. № 756 "Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності". Крім того, Вищий господарський суд України в своїх інформаційних листах неодноразово звертався до проблем, пов'язаних зі здійсненням бартерних операцій (див., зокрема, листи Вищого арбітражного суду України від 10 травня 2000 р. № 01-8/204 "Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства", від 22 вересня 2000 р. № 01-8/ 516 "Про практику вирішення окремих категорій спорів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)", оглядовий лист від 11 грудня 2000 р. № 01-8/738 "Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)"; див. також Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 29 серпня 2001 р. № 01-8/935 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів". Поняття договору міни (бартеру) Згідно зі ст. 293 ГК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар. Подібне визначення містить і ст. 715 ЦК України. Загальне визначення бартеру міститься і в п. 1.19 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", відповідно до якого бартером (товарним обміном) є господарська операція, яка передбачає проведення розрахунків за товари (роботи, послуги) у будь-якій формі, іншій, ніж грошова, включаючи будь-які види заліку та погашення взаємної заборгованості, в результаті яких не передбачається зарахування коштів на рахунки продавця для компенсації вартості таких товарів (робіт, послуг). Договір бартеру є різновидом договору міни, і на сьогодні ці правові інститути ототожнюються. Договори міни залишаються одним з найпопулярніших видів господарських договорів, щоправда, зважаючи на те, що товарообмінні операції створюють реальну можливість для товаровиробника заощаджувати на податкових платежах, зменшуючи тим самим надходження коштів до бюджету1, держава активно вживає заходів щодо скорочення товарообмінних (бартерних) операцій у господарському обороті. Зокрема, "з метою подолання кризових явищ в економіці, скорочення товарообмінних (бартерних) операцій, поліпшення фінансового становища підприємств та оздоровлення фінансів держави" Кабінет Міністрів України 17 березня 1998 р. прийняв постанову № 333, якою затвердив заходи щодо скорочення товарообмінних (бартерних) операцій у господарському обороті України. Статтею 1 Указу Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва" (в редакції Указу від 28 червня 1999 р. № 746/99) встановлено заборону суб'єктам підприємницької діяльності - юридичним особам, які перейшли на спрощену систему оподаткування за єдиним податком, застосовувати інший спосіб розрахунків за відвантажену продукцію, крім готівкового та безготівкового розрахунків коштами. В протоколі № 3 засідання Кабінету Міністрів України від 19 січня 2001 р. щодо товарообмінних бартерних операцій у п. 4 розділу V доручено керівникам центральних органів виконавчої влади, Голові Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головам обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій вжити вичерпних заходів для максимального зменшення товарообмінних бартерних операцій. Нарешті, ст. 71 Закону України від 27 листопада 2003 р. № 1344-ІУ "Про Державний бюджет України на 2004 рік" містить положення про заборону здійснення розрахунків з бюджетом у негрошовій формі, в тому числі шляхом бартерних операцій. Характеристика договорів міни (бартеру) 1. Предметом договору міни (бартеру) є товар, тобто матеріальні та нематеріальні активи, а також цінні папери та деривативи. Крім того, згідно із ч. 5 ст. 715 ЦК України договором міни може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги). Базовим законодавчим застереженням щодо можливості того чи іншого майна бути предметом операцій міни (бартеру) є положення ч. 4 ст. 293 ГК України, відповідно до якої не може бути об'єктом міни (бартеру) майно, віднесене законодавством до основних фондів, яке належить до державної або комунальної власності, у разі якщо друга сторона договору міни (бартеру) не є відповідно державним чи комунальним підприємством. Стосовно бартеру в зовнішньоекономічній діяльності постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1999 р. № 756 "Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності" затверджені переліки товарів (робіт, послуг), з використанням яких здійснення товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності забороняється. 2. Міна (бартер) може здійснюватися як суто господарська операція (див. визначення Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств") із притаманними їй обмеженнями, зокрема щодо її суб'єктів, або як цивільно-правова, за якої таких обмежень немає. Поняття господарської операції визначене в ст. 1 Закону України від 16 липня 1999 р. № 996-ХІУ "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", за якою господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства (вживається термін "підприємство", оскільки дія цього Закону не поширюється на фізичних осіб - Авт.). Господарські операції здійснюються в межах господарської (в тому числі підприємницької) діяльності. Підтвердження цього можна знайти в листі Міністерства юстиції України від 8 липня 1999 р. № 17-9-1413 "Стосовно операцій по проведенню взаємозаліків", положення якого фактично ототожнюють господарські операції та господарську діяльність. Господарською діяльністю, в свою чергу, вважається будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою (п. 1.32 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"). У цьому разі учасниками бартерної операції можуть бути тільки суб'єкти господарювання, тобто зареєстровані в установленому законодавством порядку юридичні особи, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності (див. ст. 1 Закону України від 1 червня 2000 р. № 1775-ЇІІ "Про ліцензування певних видів господарської діяльності"). У разі, якщо міна (бартер) здійснюється у загальному цивільно-правовому порядку, її сторонами можуть бути юридичні та/або фізичні особи незалежно від наявності у них статусу суб'єктів підприємницької діяльності. 3. Згідно з ч. 2 ст. 293 ГК України (ч. 2 ст. 715 ЦК України) сторона договору міни вважається продавцем того товару, який вона передає в обмін, і покупцем товару, який вона одержує взамін. Тому до договору міни (бартеру) застосовуються правила, що регулюють договори купівлі-продажу, поставки, контрактації, елементи яких містяться в договорі міни (бартеру), якщо це не суперечить законодавству і відповідає суті відносин сторін (ч. 5 ст. 293 ГК України). 4. Товар передається сторонами у власність, повне господарське відання чи оперативне управління. Як і у випадку з договорами купівлі-продажу, поставки, контрактації, правила щодо яких застосовуються до договорів міни, конкретний правовий режим майна, що передається та, відповідно, набувається, залежить від правового статусу сторін договору міни. 5. Обмін товарами, роботами, послугами за договорами міни (бартеру) не опосередковується рухом грошових коштів, що є головною відмінністю цих договорів від договору купівлі-продажу. На це вказується і у визначенні бартеру, що міститься в п. 1.19 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" - бартер "передбачає проведення розрахунків за товари (роботи, послуги) у будь-якій формі, іншій, ніж грошова, включаючи будь-які види заліку та погашення взаємної заборгованості, в результаті яких не передбачається зарахування коштів на рахунки продавця для компенсації вартості таких товарів (робіт, послуг)". 6. Обмін товарів (робіт, послуг), зазвичай, відбувається на основі еквівалентності їх вартості, що, в свою чергу, нерозривно пов'язане із визначенням ціни товарів (робіт, послуг), що обмінюються. Сторони договорів міни і бартеру мають право самостійно визначати їх вартість без обмежень. Проте за договорами бартеру податок на додану вартість і податок на прибуток визначаються, виходячи із звичайних цін на такі товари (роботи, послуги). Визначення звичайної ціни міститься в п. 1.20 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", згідно із яким звичайною вважається ціна продажу товарів (робіт, послуг) продавцем, включаючи суму нарахованих (сплачених) процентів, вартість іноземної валюти, яка може бути отримана у разі їх продажу особам, які не пов'язані з продавцем при звичайних умовах ведення господарської діяльності. У разі коли ціни підлягають державному регулюванню згідно із законодавством, звичайною вважається ціна, встановлена згідно з принципами такого регулювання. Трохи інше визначення міститься в Указі Президента України від 23 липня 1998 р. № 817/98 "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності", відповідно до ст. 13 якого звичайні ціни на товари (роботи, послуги) для застосування їх у податкових або митних цілях установлюються на підставі статистичної оцінки рівня цін реалізації таких товарів (робіт, послуг) на внутрішньому ринку України. Згідно з ч. З ст. 293 ГК України за погодженням сторін можлива грошова доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості, якщо це не суперечить законодавству. Таке саме положення міститься у ч. З ст. 715 ЦК України. 7. Строки договорів міни та бартеру в межах України законодавством не встановлені, тому у цьому питанні можливе застосування положень щодо договорів купівлі-продажу, поставки, контрактації. Що ж до строків таких операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності, Законом України "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності" встановлені певні обмеження.

  1. Договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу.

Договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу (договору енергопостачання) присвячено § 5 гл. 54 ЦК, § 3 гл. 30 ГК, закони України від 16 жовтня 1997 р. "Про електроенергетику", від 12 липня 2001 р. "Про нафту і газ", від 10 січня 2002 р. "Про питну воду та питне водопостачання", від 24 червня 2004 р. "Про житлово-комунальні послуги", від 2 червня 2005 р. "Про теплопостачання", численні підзаконні нормативні акти. Зокрема, до постанов Кабінету Міністрів України з цього питання належать Порядок постачання електричної енергії споживачам, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 24 березня 1999 р. № 441, Правила надання населенню послуг з газопостачання, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 1999 р. № 2246 (в редакції постанови від 14 квітня 2004 р. № 476), Правила надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. № 630, та ін.; до актів Національної комісії регулювання електроенергетики України - Правила користування електричною енергією, затв. постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 31 липня 1996 р. № 28 (в редакції постанови від 17 жовтня 2005 р. № 910), тощо. Згідно з ч. 2 ст. 714 ЦК до договору енергопостачання застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.

Поняття договору енергопостачання.

Згідно зі ст. 714 ЦК за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.

Характеристика договору енергопостачання.

1. Предметом договору енергопостачання є енергетичні та інші ресурси, що поставляються через приєднану мережу. Поняття "енергетичні ресурси" охоплюється іншим поняттям, що вживається частіше - "енергоносії", до яких традиційно належать електроенергія, нафта сира, нафтопродукти, газ природний, а також продукти їх переробки. До "інших ресурсів" належать, зокрема, теплоносії - рідка або газоподібна речовина, що циркулює у трубах або каналах і передає теплову енергію в системах теплопостачання, опалення, вентиляції та технологічних установках; питна вода та інші ресурси.

Енергетичні та інші ресурси поставляються через приєднану мережу, точніше, через мережу, до якої безпосередньо приєднаний споживач - наприклад, питна вода подається за допомогою водопроводу - системи трубопроводів, відповідних споруд та устаткування для розподілу і подачі питної воли споживачам; газ, нафта, відповідно, через систему газо-, нафтопроводу тощо. Якщо енергетичний ресурс постачається не через приєднану мережу (газ - у балонах), відповідні відносини опосередковуються не договором постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу, а договорами купівлі-продажу, поставки.

2. Сторонами договору енергопостачання є енергопостачальник і споживач.

ГК закріплює, що енергопостачальником може бути лише юридична особа. ЦК, натомість, такого обмеження не містить. За Законом "Про житлово-комунальні послуги" - актом спеціальним, порівняно з ГК, і прийнятим пізніше - суміжне поняття "виробник житлово-комунальних послуг" визначається як суб'єкт господарювання, який виробляє або створює житлово-комунальні послуги, спрямовані на задоволення потреб фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством. Тобто, Закон не обмежує коло виробників лише юридичними особами. Тому, на нашу думку, цей термін слід тлумачити ширше і, за аналогією із Законом "Про електроенергетику", розуміти суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від їх відомчої належності та форм власності, що займаються виробництвом, передачею, постачанням енергії. Відповідно, споживачами енергії, за тим же Законом, є суб'єкти господарської діяльності та фізичні особи, що використовують енергію для власних потреб на підставі договору про її продаж та купівлю.

3. Споживач зобов'язаний оплатити прийняту енергію. Згідно із ч. 6 ст. 276 ГК розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до вимог закону. Ціни на енергію можуть встановлюватися вільно, на розсуд сторін (див., зокрема, Умови та правила здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії за нерегульованим тарифом, затв. постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 12 серпня 1996 р. № 36), а також державою (див., зокрема, Порядок формування роздрібного тарифу на електроенергію для споживачів (крім населення і населених пунктів) ліцензіатами з постачання електроенергії за регульованим тарифом, затв. постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 22 січня 2001 р. № 47) залежно від категорії споживачів енергії.

Оплата енергії, що відпускається, здійснюється, як правило, у формі попередньої оплати. За погодженням сторін можуть застосовуватися планові платежі з наступним перерахунком або оплата, що провадиться за фактично відпущену енергію.

4. Споживач зобов'язаний дотримуватися передбаченого договором режиму використання енергії, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання.

Згідно зі ст. 277 ГК абоненти користуються енергією з додержанням правил користування енергією відповідного виду, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

5. Договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу є консенсуальним, двостороннім, оплатним договором і вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди за всіма його істотними умовами.

  1. Договір підряду на капітальне будівництво.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]