1. Поняття та ознаки господарської діяльності.

Господарське право– це система норм, що регулює госпо-дарські відносини, тобто відносини, що виникають у процесі орга-нізації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учас-никами відносин у сфері господарювання.

Під господарською діяльністю у ГК України розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробни-цтва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, вико-нання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність(ч. 1 ст. 3).

Ознаками господарської діяльності є такі: сфера здійснення - суспільне виробництво (господарська сфера); зміст - виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб - споживачів у широкому розмінні (громадян як кінцевих споживачів, суб'єктів господарювання та різноманітних організацій, що використовують зазначені блага для задоволення своїх господарських чи інших потреб); передача зазначених благ іншим особам на платній основі, тобто функціонування у формі товару; професійні засади господарської діяльності; спеціальний суб'єкт, який повинен зазвичай мати статус суб'єкта господарювання; поєднання приватних інтересів виробника (в одержанні прибутку чи інших вигод/переваг від господарської діяльності) та публічних інтересів (суспільства в особі широкого кола споживачів - в отриманні певних благ; держави - в отриманні прибутків та інших обов'язкових платежів від суб'єктів господарської діяльності; територіальної громади: а) у забезпеченні зайнятості членів громади; б) в задоволенні потреб громади в певній продукції, роботах, послугах; в) участь суб'єктів господарської діяльності у вирішенні завдань територіальної громади в благоустрої; г) у сплаті місцевих податків та зборів).

Отже, господарська діяльність розглядається як суспільнокорисна діяльність членів суспільства, їх спілок(об’єднань) щодовиготовлення продукції, надання послуг, виконання робіт. Господарська діяльність(господарювання) здійснюється на

загальних принципах, перелік яких встановлено в ст. 6 ГК Украї-ни. До них належить:

1) забезпечення економічної багатоманітності та рівний за-хист державою усіх суб’єктів господарювання;

2) свобода підприємницької діяльності у межах, визначенихзаконом;

3) вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

4) обмеження державного регулювання економічних проце-сів у зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологіч-ного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспі-льства і держави;

5) захист національного товаровиробника;

6) заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господар-ські відносини.

Залежно від мети і способу організації та здійснення госпо-дарської діяльності виділяють два її види – господарську комерцій-ну діяльність і некомерційну господарську діяльність.

2. Підприємництво як основний спосіб здійснення господарської діяльності в сучасних умовах.

Домiнуюче мiсце серед суб’єктiв господарювання належить

пiдприємствам. Це зумовлено особливими економiчними i соцi

альними функцiями пiдприємства в економiчнiй системi, а саме

функцiями товаровиробника, який задовольняє суспiльнi потре

би у продукцiї, роботах, послугах. Тому законодавчий iнститут

пiдприємства як суб’єкта господарювання є центральною час

тиною системи господарського права України, його правовою

основою.

Господарська комерційна діяльність(підприємництво) здійснюється суб’єктом господарювання(підприємцем) як самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одер-жання прибутку(ст. 42 ГК України).

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибу-тку, є підприємництвом, а суб’єкти такої діяльності(підприємниц-тва) є підприємцями. Підприємництво є основним видом господар-ської діяльності. Основні положення щодо здійснення підприємни-цтва встановлені нормами глави4 ГК України(ст.ст. 42–51).

3. Фіктивна діяльність суб'єкта господарювання.

Ст. 55-1 ГКУ від 16.01.2003 № 436-IV  1. Ознаки фіктивності, що дають підстави для звернення до суду про припинення юридичної особи або припинення діяльності фізичною особою - підприємцем, в тому числі визнання реєстраційних документів недійсними:  зареєстровано (перереєстровано) на недійсні (втрачені, загублені) та підроблені документи;  незареєстровано у державних органах, якщо обов'язок реєстрації передбачено законодавством;  зареєстровано (перереєстровано) у органах державної реєстрації фізичними особами з подальшою передачею (оформленням) у володіння чи управління підставним (неіснуючим), померлим, безвісти зниклим особам або таким особам, що не мали наміру провадити фінансово-господарську діяльність або реалізовувати повноваження;  зареєстровано (перереєстровано) та проваджено фінансово-господарську діяльність без відома та згоди його засновників та призначених у законному порядку керівників

4. Об’єктивні підстави державного регулювання господарської діяльності.

Регулювання підприємницької діяльності розглядається як форма державного впливу на господарську діяльність господарюючих суб’єктів. Воно виражається у державній регуляторній політиці держави, спрямованій на забезпечення умов збалансованості її втручання у розвиток підприємництва. Здійснення державного регулювання господарської діяльності у тому числі підприємництва, встановлені Законом Укра­їни «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 01.09.2003 р. (далі — Закон).

У ньому державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності визначена як напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Принципами державної регуляторної політики є:

• доцільність — обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми;

• а декватність — відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятних альтернатив;

• ефективність — забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб'єктів господарювання, громадян та держави;

• збалансованість — забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб'єктів господарювання, громадян та держави;

• передбачуваність — послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;

• прозорість та врахування громадської думки — відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

Підставою державного регулювання підприємництва є ст. 42 ГК, у якій передбачена необхідність забезпечення реалізації та охорони публічних (державних та суспільних) інтересів.

Таке регулювання діяльності суб'єктів підприємництва має бути збалансованим і спрямованим для досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку підприємцем. Співвідношення публічних та приватних інтересів при здійсненні державного регулювання підприємницької діяльності має виявлятися у такому державному впливі, яке надає можливість суб'єктам підприємництва ефективно розвиватися, і при цьому забезпечує необхідні публічні потреби та інтереси.

Здійснення державної регуляторної політики відповідними регуляторними органами інтерпретується як порядок планування діяльності з підготовки регуляторних актів, розгляду проектів цих актів, забезпечення принципу прозорості та врахування громадської думки у реалізації цієї політики, а також порядок відстеження результативності та перегляду прийнятих регуляторних актів. При цьому проводиться системний аналіз впливу факторів, які суттєво впливають на якість регуляторних актів. Вони розділяються на нематеріальні (духовні) та матеріальні (інституціональні), які в свою чергу ще структуруються. До інституціональних чинників відносять : відповідні державні органи, державні силові структури, бізнесові й політичні кола, політичні партії, деякі громадські організації, засоби масової інформації, підприємницьку еліту, а також кримінально-мафіозні угрупування, церкву та ін. До нематеріальних факторів впливу на регуляторні акти відносить звичаї, в тому числі і ділові, культурні традиції тощо, основою яких є духовні засади. Йдеться, зокрема, про добро (зло), справедливість (несправедливість), добросовісність (недобросовісність), моральність взагалі тощо. Згідно з Програмою діяльності Кабінету Міністрів «Назустріч людям», затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 04.02.2005 р. № 115 на сучасному етапі завданням Уряду є встановлення простих, чітких, зрозумілих для всіх «правил гри», забезпечення їх загального дотримання, створення умов для вільного доступу до всіх елементів ринку за єдиними правилами, гарантування всім суб’єктам підприємницької діяльності захисту їх законних прав та інтересів у відносинах з іншими суб’єктами та органами влади. Можливостей самоорганізації кожного громадянина тощо.

Сам процес правового регулювання господарської діяльності складається кількох стадій:

1. Правова регламентація підприємницької діяльності. На цій стадії передбачається розробка правових норм як загальнообов'язкових правил поведінки при здійсненні підприємницької діяльності.

2. Виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків — перехід від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних господарюючих суб'єктів.

3. Реалізація (фактичне застосування) суб'єктивних справ і юридичних обов'язків.

Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

5. Правові форми та методи державного регулювання господарської діяльності в Україні.

Відповідно до ст. 12 ГК основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання і підприємницької діяльності є: державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Першим з перелічених засобів є державне замовлення. Державне замовлення відповідно до ст. 13 ГК є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності. Поставки продукції для пріоритетних державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування. Поставки товарів, робіт та послуг для виконання регіональних програм забезпечується за рахунок коштів республіканського бюджету Автономної республіки Крим і місцевих бюджетів.

Загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт надання послуг для задоволення державних потреб визначається законом. Таким нормативно - правовим актом, який визначає правові та економічні засади у цій сфері у зв’язку з тим, що Верховною Радою України на 20 березня 2008 р. прийнято Закон «Про визнання таким, що втратив чинність Закон України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» є постанова Кабінету Міністрів України від 28.03.2008 p. № 274. Згідно з цією постановою затверджено розроблене Міністерством економіки Тимчасове положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, яким встановлено механізм здійснення державних закупівель. Відповідно до п. 2 цієї постанови на Міністерство економіки покладено функції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань координації закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти. Мінекономіки, як уповноваженим органом, проведено низку організаційних заходів, які мають забезпечити діяльність сфери державних закупівель. Зокрема:

• створено окремий структурний підрозділ міністерства —департамент державних закупівель;

• поновлено функціонування інформаційного бюлетеня «Вісник державних закупівель», на якому розміщуються оголошення про закупівлі на безоплатній основі;

• створено Консультативно-методологічну раду з питань державних закупівель та затверджено її склад;

• на офіційному веб - сайті Мінекономіки відкрито окремий розділ «Державні закупівлі», на якому розміщуються нормативно-правові акти у сфері державних закупівель, а також роз'яснення Мінекономіки щодо порядку застосування законодавства у сфері закупівель;

• введено в дію стартову версію веб - порталу «Державні закупівлі» в мережі Інтернет http://www.tender.me.gov.ua, наповнення якого здійснює редакція інформаційного бюле - теню «Вісник державних закупівель».

Особливості регулювання відносин щодо державного замовлення для потреб армії визначає Закон України від 03.03.1999 р. «Про організацію оборонне замовлення» і відповідними підзаконними актами.

Окремими засобами державного регулювання у сфері господарювання є ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування що спрямовані на забезпечення єдиної державної політики в цій сфері і захист економічних та соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються ст. 14 ГК, виходячи з конституційного права кожного на здійснення незабороненої законом підприємницької діяльності.

У разі потреби держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

До засобів регулювального впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання належать також стандартизація і сертифікація. У сфері господарювання згідно зі ст. 15 ГК застосовуються державні стандарти України; кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови; міжнародні, регіональні та національні стандарти інших країн (відповідно до чинних міжнародних договорів України).

Обов'язкові норми застосування стандартів чи окремих їх положень для таких категорій осіб: суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах; учасників угоди (контракту) щодо розробки, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти; виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні; виробника чи постачальника, якщо його продукція сертифікована за вимогами стандартів.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлені нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування положень цієї угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування територією України.

Сертифікація (підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів) здійснюється з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян довкілля, сприяння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

З боку держави використовуються також інші засоби впливу на процес підприємницької, комерційної діяльності господарюючих суб’єктів. Серед яких слід виділити преференції та квоти. Ці засоби найчастіше використовуються у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Важливу роль в механізмі державного регулювання господарської діяльності відіграють податки. Як передбачено ст. 17 ГК система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України, а сама система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян. З метою вирішення соціальних і економічних завдань держави закони, якими регулюються оподаткування суб'єктів господарювання, з метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань повинні передбачати: оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування; стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування; усунення подвійного оподаткування; узгодженість з податковими системами інших країн.

Система оподаткування визначена у проекті Податкового кодексу передбачає граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись з суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

Ще одним засобом регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є регулювання цін і тарифів (ст. 189 – 192 ГК). Політика ціноутворення є складовою частиною загальної економічної і соціальної політики України і поширюється на всі підприємства й організації незалежно від форм власності, підпорядкованості і методів організації праці та виробництва, що буде розглянуто окремо.

Засобом регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів підприємницької діяльності є дозвільна система, яка визначає правові та організаційні засади функціонування дозвільної системи у сфері господарської діяльності і встановлює порядок діяльності дозвільних органів, уповноважених видавати документи дозвільного характеру. Дія такої системи поширюється на дозвільні органи, адміністраторів, уповноважений орган та суб'єктів господарювання, які мають намір провадити або провадять господарську діяльність, і не поширюється на відносини у сфері ліцензування господарської діяльності, захисту економічної конкуренції, а також на дозвільну систему, яка поширюється на операції зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими матеріалами і речовинами, сильнодіючими отруйними речовинами, дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії. Одним з основних принципів державної політики з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності є зменшення рівня державного регулювання господарської діяльності.

З метою у встановлені єдиних критеріїв і до об’єктів, на експлуатацію яких потрібно отримувати різноманітні дозволи, погодження висновки та інші дозвільні документи, і безпосередньо до процедур їх отримання, Верховна Рада прийняла 06.09.05 р. розроблений Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва (далі – Держкомпідприємництво) законопроект «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» (далі – Закон), який ще називають дозвільним. Законом, який набрав чинності в січні 2006 року визначалися організаційні та правові засади державної політики у цій сфері, встановлювалися вимоги до згаданої системи, окреслювалися нові підходи до процедури видачі дозволів. Ним також було визначено послідовне запровадження європейських принципів започаткування бізнесу.

Вказаним документом вперше було затверджено норму щодо встановлення виключно законам необхідності отримання того чи іншого дозволу, а також окремі вимоги до порядку їх отримання (що змусило як центральні органи виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування переглянути дозвільні документи, запровадженні підзаконними актами та рішення місцевих рад, з метою їх скасування). Запроваджено декларативний принцип започаткування бізнесу, принцип організаційної єдності отримання документів. Ст. 5 Закону уведено посаду адміністратора, який організовує видачу без участі суб’єктів господарювання ( це значно спрощує процедуру та зменшує витрати підприємців для їх отримання). Адміністратор, відповідно до п. 1 Типового положення про адміністратора та порядок його взаємодії з місцевими дозвільними органами, суб’єктами господарювання та територіальним органом спеціально уповноваженого органу з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності, затвердженого наказом Держкомпідприємництва від 05.12.2005 р. №116, є посадовою особою міської ради, районної та районної у містах Києві і Севастополі державних адміністрацій, яка організовує видачу суб’єкту господарювання документів дозвільного характеру та забезпечує взаємодію місцевих дозвільних органів щодо видачі документів дозвільного характеру.

Прикінцевим положенням Закону (ст. 11) встановлено адміністративну відповідальність посадових осіб дозвільних органів за порушення процедур видачі документів відповідно до ст. 166¹⁰ Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП)

Найефективніше Закон впроваджується на місцевому рівні, де запроваджено дію принципу організаційної єдності, тобто налагоджена робота дозвільних центрів, які формуються з представників дозвільних органів та адміністратора і працюють у форматі єдиного офісу. За статистикою в кожному районі та місті обласного значення прийнято рішення про створення відповідних центрів (загалом їх 677). Однак, на жаль, менше половини з них працює відповідно до визначених завдань. Багато з них забезпечують надання консультацій, не обтяжуючи себе видачею дозволів.

6. Поняття та ознаки господарських правовідносин.

Сфера господарювання є надзвичайно складною з огляду на різноманітність відносин, що складаються між її суб'єктами та іншими учасниками господарського життя. Відносини, що виникають при цьому, попри свою багатоманітність, є господарськими, оскільки їм притаманні спільні специфічні ознаки:

• сфера виникнення - господарські системи будь-якого рівня (державного - економіка країни, територіального - економіка певного регіону, локального - суб'єкти господарювання/господарські організації);

• урегульованість цих відносин за допомогою господарсько-правових норм (містяться в актах господарського законодавства - в широкому розумінні, втому числі установчих документах), у певних випадках - ще й за допомогою господарських договорів (як правового документа), що забезпечують індивідуальне "підрегулювання" з урахуванням специфіки господарського зв'язку;

• особливий суб'єктний склад (обов'язковим учасником цих відносин є суб'єкти господарювання - індивідуальні підприємці та/або господарські організації, в певних випадках суб'єкти організаційно/управлінсько-господарських повноважень (органи державної влади: господарські та функціональні міністерства/відомства; органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією; господарські об'єднання; холдингові компанії, засновники та власники майна суб'єктів господарювання); крім того, участь у цих відносинах також беруть (можуть брати) споживачі, громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (ч. і ст. 2 ГК України);

• об'єктом господарських правовідносин є майно у формі речей і безтілесного манна/нематеріальних активів (у тому числі об'єктів права інтелектуальної та права промислової власності), необхідне для організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності;

• зміст - суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів господарювання й суб'єктів організаційно-господарських повноважень та інших учасників господарського життя, визначені нормативно-правовими актами (господарським законодавством) та іншими правовими документами (договорами, зокрема), а також реальні дії зазначених осіб щодо реалізації цих прав та обов'язків, спрямовані на безпосереднє здійснення господарської діяльності (виготовлення продукції, виконання робіт, падання послуг) та/або організація/ управління такою діяльністю;

• поєднання майнових та організаційних елементів; так, створення господарської організації вимагає:

1) сукупності організаційних дій засновників у формі укладення засновницького договору (якщо засновників двоє і більше), скликання та проведення установчих зборів (у передбачених законом випадках), здійснення державної реєстрації новостворюваної організації, отримання необхідних ліцензій та інших дозволів;

2) наділення новостворюваної організації необхідним для започаткування та здійснення нею відповідної (визначеної установчими документами з урахуванням вимог закону) господарської діяльності майновою базою з визначенням правового титулу майна (право власності, право господарського відання, право оперативного управління;

• віддзеркалення в господарських правовідносинах публічних інтересів (держави, суспільства, значних прошарків суспільства, зокрема, споживачів) та приватних інтересів (носіями яких є конкретні суб'єкти господарювання, за винятком державних і комунальних), необхідність їх збалансованого врахування в процесі їх державного (в тому числі нормативно-правового) регулювання;

• підстави виникнення, зміни та припинення: юридичні факти, що можуть бути різних видів: часто-густо це і(1) дії чи бездіяльність (як правомірні, так і неправомірні) суб'єктів правовідносин) чи (2) події (стихійне лихо, внаслідок якого було пошкоджено майно підприємця; смерть власника контрольного пакета акцій, який контролював акціонерне товариство, і спадкування таких акцій кількома особами з різними/протилежними інтересами щодо управління набутими в результаті цього корпоративними правами);

ГЛ. Знаменський виділяє ще такі риси господарських правовідносин, як їх складність і багатоланковість (права та обов'язки одного суб'єкта кореспондують права та обов'язки іншим/кільком суб'єктам) та їх довготривалість: господарські зв'язки зазвичай є тривалими, хоча і з певними перервами (Хозяйственное право: Учебник / Под ред. В.К.Мамутова. - К.: Юрпнком Интер,2002.-С72);

значний ступінь державного регулювання (з боку держави із застосуванням відповідних правових форм і методів) у поєднанні з локальним регулюванням (самими суб'єктами господарювання, власниками їхнього майна), що зумовлено, з одного боку, суспільним значенням сфери господарювання, складністю господарських зв'язків, а з іншого, - необхідністю забезпечення суб'єктам господарювання необхідного для функціонування в умовах динамічних ринкових відносин свободи вибору варіанта оптимальної поведінки, що віддзеркалюється в локальних актах (установчих і внутрішніх документах) і господарських договорах.

Врахувати всі вищезгадані ознаки господарських відносин в одному короткому визначенні важко, тому доцільно взяти до уваги найбільш характерні.

Господарські правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі виникають у сфері господарювання щодо організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності, характеризуються особливим суб'єктним складом, поєднанням організаційних і майнових елементів, значним ступенем регулювання як з боку держави, так і суб'єктів цих відносин.

У Господарському кодексі України знаходимо більш лаконічне визначення, оскільки йдеться про предмет правового регулювання цього кодексу. Згідно з ч. 1 ст. 1 ГК. господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Різноманітність господарських відносин зумовлює необхідність їх класифікації (поділу на види за різними критеріями) з різних міркувань: нормотворчості (врахування в процесі правового регулювання специфіки певних видів господарських відносин), з навчальною метою (вивчення характерних ознак певних видів господарських відносин і пов'язаних з цим особливостей їх правового регулювання), для наукових цілей (дослідження певних видів господарських відносин, винайдення найбільш оптимальних шляхів їх правового регулювання та надання відповідних рекомендацій законодавцеві та практичним працівникам).

Розрізняють доктринальну та легальну класифікації, що здійснюються за різними ознаками. Так, відповідно до ч. 4 ст. З ГК, господарські відносини можуть бути господарсько-виробничими, організаційно-господарськими та внутрішньогосподарськими. Проте законодавець не зазначає критеріїв такої класифікації, що зумовлює звернення до доктринальних положень господарського права.

Поділ господарських відносин на господарсько-виробничі та організаційно-виробничі здійснюється за критерієм характеру правовідносин. При цьому господарсько-виробничі відносини ч. 5 ст. З ГК визначаються як майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання в процесі безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництво та реалізація товарів, робіт, послуг), а організаційно-господарськими - відносини" що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. б ст. З ГК), в тому числі щодо державної реєстрації суб'єктів господарювання, ліцензування їхньої діяльності, контролю за дотриманням такими суб'єктами правил у сфері господарювання тощо.

Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарських відносин (ч. 7 ст. З ГК) здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії - всередині господарської організації (між її структурними підрозділами, між організацією в особі органів управління/їх посадових осіб та її учасниками, між організацією та її структурними підрозділами). Наука господарського права за цією ознакою розрізняє ще один вид господарських відносин - міжгосподарські або зовнішньо-господарські (виникають між юридично самостійними суб'єктами господарювання).

За взаємним становищем сторін розрізняють такі види господарських відносин;

• горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні); зазвичай такі відносини виникають при укладенні господарських договорів; вертикальні (відносини виникають між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, що має відповідні важелі та підстави щодо управління та контролю за суб'єктом господарювання); подібні відносини виникають не лише за участю органів держави, що опікуються

певною сферою господарського життя (спеціально уповноважені органи -ДКЦ11ФР, наприклад, щодо емітентів цінних паперів, у тому числі інститутів спільного інвестування), а її власників майна щодо створених ними підприємство-невласників, господарських об'єднань щодо підприємств-учасників у межах делегованих об'єднанню повноважень, холдингової компанії щодо своїх корпоративних/дочірніх підприємств); За галузями економіки та сферами управління, в яких виникають господарські відносини, виділяють такі відносини в промисловості, в агропромисловому комплексі, в галузі транспорту, в капітальному будівництві, на ринку цінних паперів, у сфері економічної конкуренції та антимонопольного регулювання тощо.

За критерієм сфери економіки, в якій виникають господарські правовідносини

(1) державна; 2) комунальна; 3) приватна-колективна), також можна виділити окремі види господарських відносин, що складаються в кожному з цих секторів економіки; в державному та комунальному секторах економіки складаються специфічні відносини щодо приватизації державного та комунального майна.

Залежно від спеціальних правових режимів, що встановлюються для регулювання господарських відносин, розрізняють такі їх види;

• господарські відносини в процесі організації та здійснення зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі іноземного інвестування;

• щодо концесійної діяльності;

• щодо капітального будівництва;

• щодо інноваційної діяльності;

• щодо професійної фінансової діяльності;

• щодо лізингової діяльності;

• господарські відносний, що складаються в спеціальних (вільних) економічних зонах чи на територіях пріоритетного розвитку між суб'єктами цих зон/територій та органами управління С(В)ЕЗ;

господарські відносини, що виникають та інших територіях зі специфічним правовим режимом (спеціальної/вільної економічної зони; державного кордону України; Чорнобильської зони та ін.);

господарські відносини, виникнення яких обтяжено надзвичайними обставинами - воєнного стану, стихійного лиха, іншого надзвичайного стану.

Практичне значення наведених класифікацій незаперечне: законодавець враховує особливості згаданих видів господарських відносин у процесі їх правового регулювання, поточного управління та контролю.

7. Види господарських правовідносин.

Визначення господарських правовідносин закріплено у ст. 1 ГК, оскільки йдеться про те, що вони складають предмет правового регулювання цього кодексу. Тобто ця стаття передбачає, що саме регулюють норми господарського права у процесі організації та здійснення господарської діяльності. виходячи з приведеного, господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Відповідно до ч. 4 ст. З ГК сферу господарських відносини становлять господарсько-виробничі, організаційно – господарські та внутрішньогосподарські.

Поділ господарських відносин на господарсько - виробничі та організаційно - виробничі здійснюється за критерієм характеру правовідносин. Зокрема, господарсько – виробничі відносини складаються при здійсненні господарської діяльності. Організаційно – господарські у сфері державного регулювання господарської діяльності.

Так, згідно з ч. 5 ст. 3 ГК господарсько - виробничими відносинами є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання в процесі безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництво та реалізація товарів, виконання робіт і надання послуг). Частіше за все вони виникають на основі господарського інтересу і опосередковуються господарськими договорами.

Організаційно - господарськими є відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (п. 6 ст. 3 ГК). вони ґрунтуються на актах державних органів, власників майна, в т. ч. щодо державної реєстрації суб'єктів господарювання, ліцензування, патентування, контролю за дотриманням такими суб'єктами правил у сфері господарювання і т. п.

Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарські відносини (п. 7 ст. 3 ГК) здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії — всередині господарської організації (між її структурними підрозділами, органами, між організацією в особі органів управління та їх посадових осіб та її учасниками, між організацією та її структурними підрозділами).

За взаємним становищем сторін відносини є:

• горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні);

• вертикальні (одним із учасників правовідносин виступає орган господарського керівництва, в т. ч. власник майна іншого учасника).

За галузями народного господарства і сферами управління, в яких вони виникають і функціонують, виділяють такі правовідносини:

• у галузі промисловості;

• у галузі сільського господарства;

• у галузі транспорту;

• у галузі капітального виробництва;

• у сфері приватизації;

• у сфері економічної конкуренції та антимонопольного регулювання;

• у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо.

За інтегрованим критерієм, що має ключове значення в механізмі господарсько-правового регулювання і відображає всю сукупність зазначених правовідносин у їх єдності і багатоманітності вони поділяються на такі види:

1. Абсолютні речові господарські правовідносини виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності суб'єктом власником засобів виробництва на основі використання цих засобів. Особливість саме цього типу господарських правовідносин обумовлена правом суб'єкта вільно, незалежно від інших осіб в межах закону володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном з господарською метою. Суб'єкт-власник, будь то приватний підприємець або приватне чи кооперативне підприємство, господарське товариство, держава або територіальна громада тощо, реалізуючи це право повноважний приймати будь-які рішення (в межах закону) щодо використання його майна і розпорядження ним. Контрагентами суб'єкта-власника у таких правовідносинах можуть виступати усі і кожний, тобто необмежене коло осіб, які зобов'язані не порушувати право власності цього суб'єкта, не чинити йому перешкод у реалізації ним свого права.

2. Абсолютно-відносні речові господарські правовідносини, їх наявність обумовлена тим, що господарську діяльність здійснюють не тільки власники засобів виробництва, а й суб'єкти, які володіють, користуються і розпоряджаються відповідним майном, закріпленим за ними чи переданим ним власниками, на праві господарського відання, оперативного управління, оперативного використання, оренди чи іншому речовому праві відповідно до законодавства (Гл. 14 ГК). Господарські правовідносини за участю цих суб'єктів є абсолютно-відносними, оскільки контрагентами зазначених суб'єктів виступають як невизначене коло осіб, щодо яких державою забезпечується рівний захист майнових прав вказаних суб'єктів аналогічно захисту права власності, так і водночас власники, з якими ці суб'єкти знаходяться у право­відносинах відносного характеру.

3. Абсолютні господарські правовідносини з ведення власної господарської діяльності. Вони виникають у зв'язку з веденням суб'єктом власної господарської діяльності, яка виступає об'єктом цих правовідносин. Зміст останніх обумовлений правами і обов'язками абсолютного характеру суб'єкта у сфері господарювання. Усі і кожний (невизначене коло осіб) зобов'язані утримуватися від дій, що перешкоджають здійсненню суб'єктом своїх прав (самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність не заборонену законом, самостійно формувати програму діяльності, вибирати постачальників і споживачів, залучати необхідні ресурси, встановлювати ціни на продукцію та послуги відповідно до закону, вільно розпоряджатися чистим прибутком тощо).

4. Відносні зобов'язальні господарські правовідносини або господарські зобов'язання. Цей вид господарських правовідносин має особливе значення в економіці. Адже саме у юридичних формах господарських зобов'язань і тільки у цих формах реалізується господарський обіг - процес переміщення товарів (результатів виконаних робіт, наданих послуг) із сфери виробництва у сферу обігу, і через неї у сферу споживання. У юридичних формах господарських зобов'язань здійснюються також певні організаційно-господарські (управлінсько-господарські) дії.

Немайнові абсолютні господарські правовідносини. Вони виникають з приводу немайнових благ, що використовуються суб'єктами господарювання в процесі здійснення госпо­дарської діяльності (фірмові найменування, торгівельні марки, комп'ютерні програми, комерційна таємниця тощо). Але ж треба підкреслити, що зазначені правовідносини є такими лише у процесі нормальної реалізації відповідних прав. У разі порушення останніх виникає охоронне відносне правовідношення майнового характеру (наприклад, відшкодування збитків, застосування адміністративно – господарських санкцій відповідно до Закону України від 07. 06. 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції». Тобто господарські правовідносини немайнового характеру містять у собі майновий потенціал і захищаються засобами майнового характеру.

Елементи господарських відносин мають місце (або можуть мати місце) в діяльності особистих селянських господарств. Суміжними з господарюванням є народні промисли, якими також притаманні риси цієї діяльності.

Критерії правового регулювання господарських відносин закріплені в ст. 258 ГК. Такими критеріями є:

• сфера суспільного виробництва (матеріального або нематеріального), в якій складаються ці відносини;

• особливості галузі господарювання (будівництво, енергопостачання, фінансова, господарсько – торгівельна діяльність, тощо);

• вид господарської діяльності (підприємницька чи непідприємницька);

• економічна форма результату господарської діяльності (виготовлення продукції, виконання робіт, надання послуг та їх оборотоздатність);

• простір, на якому вони складають (внутрішньому чи зовнішньому ринку).

Правовою підставою виникнення господарських правовідносин, є також державні замовлення та державні завдання (ст. 13 ГК), господарський договір (ст. 184 ГК), організаційно – господарський договір (ст.186 ГК), спільне виробництво та реалізація суб’єктами господарювання продукції, виконання робіт, надання послуг тощо.

Проте, об’єктивно у сфері регулювання економіки виникають й інші відносини, що не є господарськими і відповідно не регулюються ГК. Такими, відповідно, до ст. 4 ГК є:

• майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України (далі — ЦК). Так, відповідно до ст. 1 ЦК, відносини, що регулюються цивільним законодавством - це особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. У ст. 9 ЦК встановлено, що положення цього Кодексу застосовуються для врегулювання відносин, що виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Законом можуть передбачатись тільки особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання;

• земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання и охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря (регулювання таких відносин здійснюється відповідними кодексами та законами: Земельним кодексом , Кодексом «Про надра», Лісовим кодексом ,Водним кодексом, законами: «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про природно-заповідний фонд України», «Про охорону атмосферного повітря»);

• трудові відносини - Кодексом законів про працю та іншими актами трудового законодавства;

• фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів (їх регулювання здійснюється Бюджетним кодексом та іншими законами і підзаконними нормативно-правовими актами);

• адміністративні та інші відносини управління за участю суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання (регулювання таких відносин здійснюється Кодексом законів про адміністративні правопорушення, низкою законів: «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про міліцію» та ін.)

8. Методи господарського права.

Методи господарського права – це сукупність, передбачених законодавством способів регулюючого впливу норм господарського права на господарську діяльність господарюючих суб’єктів з метою задоволення суспільних потреб.

Методи господарського права характеризуються такими ознаками:

• стосуються тільки господарсько – правових норм;

• забезпечують єдність правового регулювання господарських відносин;

• гарантується у передбачених випадках засобами державного примусу;

• є критерієм визначення господарського права як галузі права.

Концептуально методи господарського права базуються на двох принципах: загальнодозвільному («дозволено все, що передбачено законом»), за якими діють підприємства і громадяни - підприємці, та зобов'язуючому («суб'єкти господарського права зобов'язані і мають вчиняти те, що на них покладено законом»). Зазначимо, що другий принцип в основному стосується таких суб'єктів, як органи державного управління і власників майна щодо підпорядкованих суб’єктів господарювання.

Природа господарських відносин є подвійною (поєднання в них організаційних та майнових елементів), що обумовлює наявність кількох методів правового регулювання, що є особливістю господарського права.

Розрізняють ключовий і чотири основних методів правового регулювання господарських відносин, а саме:

Ключовий метод господарського права - метод підпорядкування суб'єктів господарювання суспільному господарському порядку, тобто встановленому у суспільстві укладу матеріального виробництва, заснованому на положеннях Конституції, нормах права, моральних принципах, ділових правилах та звичаях, що схвалені законодавчою владою у стратегічних економічних рішеннях, які забезпечують гармонізацію приватних та публічних інтересів та створюють партнерські та доброзичливі взаємовідносини у господарюванні.

До основних методів належать:

1. Метод приписів – передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського керівництва (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб'єкта (рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію; видача ліцензії; розміщення державного замовлення на підприємствах, що функціонують на базі державного майна, і підприємствах-монополістах). Згідно з цим діяльність (поведінка) суб'єктів підпорядковується обов'язковим моделям правовідносин, визначеним законодавством. Він заснований на виконанні вимог закону при моделюванні поведінки суб’єктів господарювання при їх взаємовідносинах з державними органами.

2. Метод автономних рішень ґрунтується на можливості суб'єктів господарювання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення і передбачає обов'язок усіх інших суб'єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень, які не суперечать законодавству України. Це означає, що суб'єкти господарських відносин самостійно: планують свою господарську діяльність; в межах законодавства вільно обирають контрагентів і предмети господарських договорів і визначають зобов'язання в них та всі необхідні умови господарських взаємовідносин.

3. Метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна із яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається шляхом компромісу при укладення господарських договорів.

4. Метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих суб'єктам господарювання пропозицій (рекомендацій) щодо певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) в сфері господарювання. Тобто, держава регулює поведінку суб'єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин. Це примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій в т.ч. відкритих акціонерних товариств. Наприклад, зразкові форми договорів щодо окремих видів відносин, методичні рекомендації відносно окремих видів діяльності у сфері господарювання - це приклади застосування державою зазначеного методу.

Залежно від конкретних господарських ситуацій, інтересу держави стосовно тих або інших господарських відносин та інших факторів для регулювання господарського життя можуть використовуватися будь-які із зазначених методів, виходячи з того, який з них буде найефективнішим.

Таким чином, своєрідність предмета і методу правового регулювання визначає господарське право як комплексну галузь права, в якій наявні правові норми конституційного, адміністративного цивільного права та інших галузей права стосовно одного предмета правового регулювання – господарської діяльності.

9. Господарське право як галузь українського права.

Господарське право (як галузь права) - це система правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності або управління нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового регулювання.

У вітчизняній юридичній науці щодо питання про господарське право як галузь права (що є дискусійним) сформувалися три основні позиції.

Перша з них негативна. її прихильники (С.М. Братусь, P.O. Халфіна, ГК. Матвеев, Я.М. Шевченко, А.С. Довгерт та ін.) вважають господарське право не самостійною галуззю права, а простим поєднанням цивільно-правових та адміністративно-правових норм, що діють у сфері господарювання. Однак господарські правовідносини не можна розкласти на цивільно-правові й адміністративно-правові, хоча історичне коріння господарського права лежить у сфері і публічного, і приватного права. Крім того, господарське право має значний за обсягом власний нормативний матеріал, що не належить ні до цивільного, ні до адміністративного права. Одним з таких інститутів, що зумовили виділення господарського (торгового, комерційного) права в окрему галузь права, є інститут банкрутства.

Друга позиція щодо господарського права - позитивна (хоча й дещо категорична), вона полягає у визнанні господарського права самостійною галуззю права, яка не має нічого спільного з іншими галузями (В.В. Лаптев, В.К. Мамутов, І,Г. Побірченко та ін.). Однак господарське право, хоча і є специфічним явищем, але пов'язане з іншими галузями права, наприклад:

ку України, Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення, інших державних органів, центральних органів виконавчої влади. Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування;

з цивільним, оскільки, за усталеною думкою, підпорядковується, наприклад, загальним засадам зобов'язального права;

з адміністративним, використовуючи, зокрема, такі методи правового регулювання, як метод владних приписів, та правові форми управління економікою: управління поточними справами (шляхом видачі дозволів, ліцензій, патентів тощо; контроль за дотриманням вимог господарського законодавства.

Згідно з третьою точкою зору, що найбільше відповідає життєвим реаліям (її прихильниками є Ю.К. Толстой, OA Пушкін, С.С. Алексеев), господарське право є комплексною галуззю права, в якій зібрані правові норми основних галузей права, приурочені до одного предмета правового регулювання - господарської діяльності. Проте слід мати на увазі, що господарське право, крім запозиченого з інших галузей, має досить об'ємний власний (оригінальний) нормативний матеріал (інститут внутрішньогосподарських, у тому числі корпоративних відносин, інститут банкрутства, інститут антимонопольного регулювання господарської діяльності, інститут державного замовлення тощо).

Становлення господарського права як окремої галузі права та теренах комерційного (торгового) права, частково - муніципального прана було зумовлено збільшенням ролі держави у сфері економіки в Німеччині кінця XIX - початку XX століття, а згодом - у Радянському Союзі. Саме зосередження в результаті Націоналізації, що здійснювалася на теренах колишньої Російської імперії після Жовтневих подій 1917 р. в державній власності великого масиву манна (включаючи немайнові комплекси підприємств) посилило прагнення держави контролювати економіку країни в цілому з метою забезпечення реалізації насамперед суспільних і державних інтересів, їх солідаризації з індивідуальними та колективними інтересами трудящих. Спочатку господарське право розглядали як сукупність нормативних актів, що регулюють сферу господарювання, а в середині 30-х років XX століття сформувалося кілька точок зору щодо предмета господарського права. Одні науковці вважали, що господарське право має своїм регулюванням охоплювати в цілому народне господарство, інші ~ лише сферу соціалістичного виробництва. Саме перша концепція господарського права була покладена в основу Господарського кодексу України, який визначає основні засади господарювання щодо всіх суб'єктів господарювання, хоча й передбачає окремі особливості управління державним і комунальним секторами економіки та визначає специфічні риси суб'єктів господарювання, які функціонують та базі державного та комунального майна.

10. Наука господарського права. Господарське право як навчальна дисципліна.

Господарське право як наука вивчає історію встановлення та розвитку системи правового регулювання господарських відносин в Україні та за кордоном, виявляє закономірності, тенденції, прогалини правового регулювання господарських відносин та напрацьовує рекомендації щодо вдосконалення як правового регулювання, так і правозастосовчої практики. Завданнями науки господарського права є:

• забезпечення обґрунтованості та ефективності нормотворчого процесу;

• визначення критеріїв оцінки відповідності господарського права (як галузі права) закономірностям і принципам правового регулювання;

• розробка найбільш оптимальних механізмів реалізації норм господарського права;

• створення єдиного понятійного апарату господарського права;

• пояснення правотворчих та право застосовних рішень та прогнозування наслідків порушення закономірностей правового регулювання.

Предметом науки господарського права є:

історія розвитку господарського законодавства і науки господарського права (у дорадянський, радянський та після радянський час);

• правове регулювання господарської діяльності і, зокрема, формування господарського законодавства та його правового застосування;

• закордонні системи господарського права (західної Європи, США, Японії і т. д.);

• методи вивчення чинного господарського права;

• організація реалізації господарського права у народному господарстві тощо.

Наука господарського права виконує такі суспільно – необхідні функції:

• економіко – політична, що виражається в тому, що господарське законодавство розглядається як важливий засіб економічної політики держави;

• константаційна, що полягає у реальній норм господарського права;

• інтерпретаційна, яка полягає у поясненні норм господарського законодавства та інших господарсько – правових явищ;

• систематизації знань про господарське законодавство і право у зв’язку з необхідністю об’єднання знань про господарське право в єдину систему, підпорядкування їх єдиним науковим цілям, завданням і принципам;

• інструментальна, яка полягає в тому, що наука господарського права створює інструменти для практичного вивчення дієвості та корисності господарського законодавства і права;

• практична організаторська, яка полягає в розробці конкретних методів і засобів перетворення господарських відносин для забезпечення економічних реформ і адаптації українського законодавства до законодавства Європейського союзу, а також до міжнародних правових стандартів;

• прогностична, що спрямована на підготовку прогнозу розвитку господарського законодавства на перспективу.

Правові проблеми науки господарського законодавства є об’єктом досліджень юридичних науково – дослідних установ, і насамперед, академічного рівня: Національна академія наук України, Інститут держави і права імені В.І.Корецького, Інститут економіко – правових досліджень НАН України, Інститут приватного права і підприємництва АПрН України, Академія правових наук України та галузеві академії. Широкий спектр господарсько – правових досліджень проводиться у вищих юридичних навчальних закладах та юридичних факультетах, у яких є відповідні кафедри.

Навчальна дисципліна господарське право юридично визначена і конкретніше представлена у навчальних планах вищих навчальних закладів і юридичних факультетів спеціальності «правознавство», а також в економічних. управлінських та інших. Хоча назва дисципліни цієї не однакова («господарське законодавство», «підприємницьке право»), але її зміст визначають конституційні засади, ГК і господарське законодавство, хоч у різних обсягах навчального матеріалу, залежно від рівня акредитації вузу і профілю підготовки майбутніх спеціалістів.

11. Система господарського права.

Як і інші галузі права та навчальні дисципліни, господарське право являє собою певну систему. В науковій та навчальній літературі під си­стемою розуміють комплекс чи сукупність компонентів, що так чи інак­ше взаємодіють і тому створюють певну цілісність. Зв'язок між компо­нентами (елементами) системи теж повинен бути вельми певним. Це обумовлено тим, що для об'єднання компонентів у єдине ціле (систе­му) береться єдина класифікаційна ознака.

Як правило, галузь права, а також навчальний курс поділяють на загальну та особливу частини, хоча це певною мірою є умовним поділом.

До загальної частини віднесено: поняття господарського права, його форми, суб'єкти, їх майнові права, правове регулювання господарських вщносин, народногосподарські програми, індикативне планування, їх правова регламентація, планування господарської діяльності підприєм­ствами, правовий режим підприємницької діяльності, законодавство про оподаткування, стимулювання державою розвитку виробництва та господарського обігу, правові засоби розвитку конкуренції суб'єктів господарської діяльності, правова регламентація господарських ризиків, банкрутства, інформації та звітності в господарській діяльності, правові основи господарських зобов'язань, господарських договорів, відпові­дальності за їх порушення, зовнішньоекономічної діяльності, захисту прав суб'єктів господарювання.

До особливої частини входить правове регулювання відносин, які складаються при здійсненні окремих видів господарської діяльності. Зокрема, це правова регламентація реалізації продукції, купівлі-прода-жу засобів виробництва, поставок товарів, постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу, інвестиційної діяльності та капітального будівництва, виконання проектних та розвідувальних робіт, інноваційної діяльності та діяльності з виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, діяльності, пов'язаної з наданням послуг (перевезенням вантажів та інше).

12. Поняття та ознаки господарського законодавства.

Господарське законодавство - це система нормативно-правових актів, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та керівництва такою діяльністю органами державної влади або місцевого самоврядування.

Розглянувши це питання насамперед зазначимо, що нормативне регулювання господарських відносин ґрунтується на встановлених Конституцією України основних засадах правопорядку у сфері господарювання, закріплених в ст. 3, 8, 13, 14, 15, 41, 42, 50, 55, 56, 57, пункти 7, 8, 9, ч. 1; п. 1, 3, 8, ч. 2 ст. 92. В ст. 5 ГК цьому питанню приділяється спеціальна увага. Зокрема, ця стаття закріплює положення, відповідно до якого правопорядок у сфері господарювання формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання і державного регулювання макроекономічних процесів та ґрунтується на відповідних положеннях Конституції України щодо:

• забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України (ст. 13);

• права власності українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені українського народу органами державної влади та органами самоврядування в межах, визначених Конституцією України (ст. 13);

• права кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності українського народу відповідно до закону (ст. 14);

• забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, недопущення використання власності на шкоду людині й суспільству (ст. 14)

• права кожного громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

• визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності ( ст. 14 і 41);

• економічної багатоманітності, права кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва (ст. 15 і 42);

• забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом (ст. 41 і 91);

• забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України (ст. 50);

• належних, безпечних і здорових умов праці, захисту прав споживачів (ст. 43);

• взаємовигідного співробітництва з іншими країнами (ст. 8 і 43);

• визнання і дії в Україні принципу верховенства права (ст. 8).

Господарське законодавство України характеризується такими ознаками:

• значна розгалуженість і наявність великої кількості нормативних актів;(за різними підрахунками понад 1600 законів і підзаконних актів), що обумовлено різноманіттям господарського життя та врегулюванням господарської діяльності;

• переваг комплексних нормативних актів, що містять норми різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які стосуються одного предмета правового регулювання страхування. Наприклад, закон України від 04. 10. 2001 р.«Про страхування»;

• кодифікованість, що визначається прийняттям 16 січня 2003 р. ГК, який набув чинності з 01.01.2004 р. одночасно з новим ЦК. Складаються з дев’яти розділів, сорок однією глави і 418 статей, які визначають основи господарювання, різноманітність суб'єктів господарювання на основі різних форм власності, функціональні і галузеві форми господарської діяльності та керівництво нею;

• наявність значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії - відомчих, регіональних, локальних.

наявність нормативних актів вже неіснуючої держави - СРСР Наприклад. Положення про поставки продукції науково-технічного призначення, Положення про поставки товарів народного споживання, затверджені Постановою Ради Міністрів СРСР №888 від 25.07.1988р. тощо. Застосовуються за умов, визначених Постановою Верховної Ради України від 12.09.1991р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР». З набуттям чинності Цивільним та Господарським кодексами України більшість таких актів або їх положень втратила свою чинність. Норми господарського права як загальні правила поведінки суб’єктів господарських відносин функціонують завдяки своїй нормативній формі (у формі нормативно – правових актів), які в сукупності складають господарське законодавство.

13. Господарсько-правові норми та їх особливості.

Господарсько-правові норми - це встановлені формально обов’язкові правила господарської діяльності та керівництва нею, які встановлюються державою і мають загальнообов’язкове значення.

Різноманітність господарсько-правових норм як визначила О.М. Вінник зумовлює доцільність їх класифікації, зокрема, за критерієм структури норми на:

• норми з традиційною структурою (гіпотеза, диспозиція, санкція);

• норми з неповною структурою.

Останні (серед господарсько-правових норм вони становлять більшість), у свою чергу, поділяються на:

• норми-заборони (напр., заборона здійснення підприємницької діяльності органам державної влади та органам місцевого самоврядування (ч.4 ст.43 ГК), а також посадовим особам цих органів (ч.2 ст. 64 Конституції України; ч.4 ст.43 ГК);

• норми-принципи, що є принципами господарювання (ст.6 ГК); принципами свободи підприємницької діяльності (ст.44 ГК); принципами діяльності виробничого кооперативу (ст. 96); принципами зовнішньоекономічної діяльності - ст. 2 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991р.; принципами приватизації державного майна - ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992р.) тощо;

• норми-визначення (більшість прийнятих протягом останніх 4-х років законів має спеціальну статтю «Визначення термінів», в якій розкривається зміст основних термінів, що застосовуються у відповідному законі, - ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992р. (в ред. Закону від 30.06.1999р.); ст. 3 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001р.; ст.2 Закону України «Про кооперації» від 10.07.2003р.);

• компетенційні норми, що визначають компетенцію суб’єктів господарювання напр., про управління підприємством (ст. 65 ГК), господарським товариством (ст. 89 ГК), управлінні об’єднанням підприємств (ст. 122 ГК). Закон України від 07.03.1996р. (в ред. 04.10.2001р.) «Про страхування» тощо);

• техніко-економічні норми, що визначають порядок здійснення певних технологічних процесів, параметри і вихідні величини господарської діяльності: норми амортизаційних відрахувань, державні стандарти, державні будівельні норми та правила, технічні умови і т. п.;

• норми-рекомендації, які є юридично обов'язковими для суб'єктів господарювання, орієнтують їх на бажану для суспільства (держави) поведінку у сфері господарювання (примірні статути, примірні договори тощо)¹.

14. Система господарського законодавства України.

Система господарського законодавства — це розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв'язків і властивостей.    Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями: а) за юридичною силою актів, в яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна систематизація); б) за предметом правового регулювання: за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами народного господарства (економіки) тощо.    Критерій юридичної сили застосував законодавець у ст. 7 ГК -“Нормативно-правове регулювання господарської діяльності”. За юридичною силою нормативних актів система господарсько-правових актів складається з:    - положень Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України (ст. 13), права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42), та приватну власність (ст. 41), щодо основних засад державного регулювання суспільних відносин у сфері вітчизняної економіки (ч. 4 ст. 13, статті 42, 92 та ін.);     - законів України, що регулюють господарські відносини, провідне місце серед яких посідають кодифіковані акти: Господарський кодекс України (визначає основні засади господарювання, правовий статус її суб'єктів, правовий режим майна суб'єктів господарювання, основні засади зобов'язальних відносин та відповідальності за правопорушення у сфері господарювання, а також ви значає особливості правового регулювання в окремих галузях та сферах господарювання), положень Цивільного кодексу, що мають застосовуватися на субсидіарних засадах (якщо Господарським кодексом не регулюється певна категорія відносин у сфері господарювання; наприклад, щодо договору факторингу), Кодекс торговельного мореплавства та ін.; закони: “Про промислово-фінансові групи в Україні” від 21.11.1995 p.; “Про концесії” від 16.07.1999 p.; “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.06.2000 р.; “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” від 15.03.2001 р.; “Про кооперацію” від 10.07.2003 р. та ін.;    - постанов Верховної Ради України, таких, як, наприклад, Постанова від 01.11.1990 р. “Про Концепцію переходу Української РСР до ринкової економіки”; Постанова від 12.09.1991 р. “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР”;    - указів Президента України: від 11.05.1994 р. “Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації”, від 12.03.1996 р. “Про Загальне Положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади” та ін.;    - актів Уряду України, що поділяються на такі види: Декрети Кабінету Міністрів України, що видавалися протягом 6 місяців - з грудня 1992 р. по травень 1993 р. в силу делегування Верховною Радою повноважень Уряду щодо видання нормативних актів, за юридичною силою рівнозначних законам (декрети: від 15.12.1992 р. “Про управління майном, що є у загальнодержавній власності”, від 17.03.1993 р. “Про довірчі товариства” та ін.);    Постанови Кабінету Міністрів України (в т. ч. Постанова KM від 28.12.1992 р. № 731 “Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади”).     - відомчих нормативних актів, що видаються компетентними міністерствами та відомствами щодо регулювання діяльності певної галузі народного господарства, певної категорії суб'єктів або певної сфери економіки (наприклад, Положення про порядок державної реєстрації торгово-промислових палат, затверджене наказом Міністерства юстиції від 08.06.1998 р. № 35/5; Положення про порядок відчуження основних фондів, що є у державній власності, затверджене наказом Фонду державного майна України від 30.07.1999 р. № 1477; накази Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87 та від 29.11.1999 р. № 290 “Про затвердження положень (стандартів) бухгалтерського обліку”);    - регіональних нормативних актів, що приймаються органами місцевого самоврядування відповідно до делегованих державою повноважень та встановленого порядку (регіональні правила забудови населених пунктів та територій області, затвердження яких входить до компетенції обласної ради народних депутатів відповідно ст. 11 Закону України від 16.11.1992 р. “Про основи містобудування”; регіональні будівельні норми та правила; порядок приймання в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів капітального будівництва (крім державного замовлення);    - локальних нормативних актів, що приймаються (укладаються) безпосередньо суб'єктами господарювання або їх засновниками (установчі та внутрішні правові документи суб'єктів господарювання).    Джерелом господарського права можуть бути і міжнародні договори України (універсальні, міжнародних організацій, двосторонні), ратифіковані Верховною Радою України або укладені за її згодою.    Своєрідним джерелом права є звичаї ділового обігу, в т. ч. міжнародні торговельні звичаї (згідно зі ст. 2 Закону України “Про режим іноземного інвестування”, оцінка окремих видів іноземних інвестицій може здійснюватися за міжнародними звичаями; ст. 7 Цивільного кодексу України закріплює принцип застосування звичаїв ділового обороту, що стосується сфери підприємництва, тобто комерційної господарської діяльності).    Господарський кодекс України в ст. 38 визначає основні засади застосування правил професійної етики у конкуренції, що можуть використовуватися при укладенні договорів, розробці установчих та інших документів суб'єктів господарювання.    Отже, регулювання відносин у сфері господарювання може змінюватися і за допомогою правил професійної етики у сфері конкуренції, що приймаються саморегулівними заінтересованими організаціями за погодженням з Антимонопольним комітетом України (ч. 1 ст. 38 ГК України). Проте такі правила належать до узвичаєнь, оскільки застосовуються за умови посилання на них у договорі, установчих та інших документах суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 38 ГК України).    Відповідно до систематизації нормативних актів за предметним критерієм розрізняють:    - компетенційні нормативні акти, тобто такі нормативно-правові акти різної юридичної сили, що визначають правове становище суб'єктів господарського права (розділ II “Суб'єкти господарювання” Господарського кодексу України; закони “Про господарські товариства”, “Про промислово-фінансові групи в Україні”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”, “Про кооперацію”, Декрет Кабінету Міністрів “Про довірчі товариства”, укази Президента України “Про корпоратизацію підприємств”, “Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації” та ін.);     - договірне право як інститут господарського законодавства, що регулює зобов'язальні відносини у сфері господарювання. До цього інституту належать норми Господарського кодексу України (глава 20 “Господарські договори”, глави 30-36); Цивільного кодексу (глави 52-54, 56, 58, 60-77), закони “Про інвестиційну діяльність”, “Про поставки для державних потреб”, “Про інноваційну діяльність”, “Про концесії”, “Про угоди про розподіл продукції”; постанова Кабінету Міністрів від 18.01.2000 р. № 72 “Про реєстр концесійних договорів”; Примірний договір фінансового лізингу, затв. наказом Міністерства у справах науки та техніки від 03.03.1998 р. № 59; Положення про форму зовнішньоекономічного договору (контракту), затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 06.09.2000 р. № 201 та ін.    До окремих інститутів господарського законодавства належать нормативні акти, що регулюють ринок капіталів, страхування, інвестиційну діяльність, зовнішньоекономічну діяльність, порядок розгляду господарських спорів тощо.

15. Поняття та види суб’єктів господарського права.

Поняття суб'єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин.

Згідно зі ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є:

а) суб'єкти господарювання;

б) споживачі;

в) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією;

г) громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Таким чином, усіх вищезазначених суб'єктів можна розглядати як суб'єктів господарського права.

Найбільшу і найважливішу для господарської діяльності групу суб'єктів господарського права складають суб'єкти господарювання. Тому саме їх правовому статусу приділяється головна увага у цій темі.

Частина 1 ст. 55 ГК визнає суб'єктами господарювання учасників господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Наведене визначення дає підстави виділити наступні ознаки суб'єкта господарювання:

- по-перше, цей суб'єкт є учасником господарських відносин;

- по-друге, він безпосередньо здійснює господарську діяльність;

- по-третє, він наділений господарською компетенцією (сукупністю господарських прав і обов'язків), яку реалізує при здійсненні господарської діяльності, набуваючи при цьому нових прав і обов'язків. Цю ознаку суб'єкта господарського права в літературі ще називають господарською правосуб'єктністю. Суб'єкт господарського права має засновану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Правосуб'єктність суб'єкта господарювання доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав і обов'язків;

- по-четверте, він має відокремлене від інших суб'єктів (у тому числі і від власника) майно;

- по-п'яте, він несе відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах закріпленого за ним майна.

Суб'єктами господарювання згідно з ч. 2 ст. 55 ГК є:

1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

У теорії господарського права обґрунтована точка зору, що до суб'єктів господарювання відносяться також філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності. Це положення було закріплене в ч. 2 ст. 55 ГК України, проте Законом України від 4 лютого 2005 р. структурні одиниці без належних для того підстав і наукового обгрунтування були виключені з числа суб'єктів господарювання1.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання та права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у ГК та інших законах.

Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та Господарським кодексом.

Вони мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.

16. Правовий статус суб’єктів господарювання.

Власне суб'єктами господарювання, відповідно до ч. 2 ст. 55 ГК є:

• господарські організації— юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

• громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання чи права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.

Вони також мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.

Правовий статус підприємств, заснованих на власності об'єднання громадян, залежить від конкретної організаційно-правової форми таких підприємств, а також від виду об'єднання — засновника. Поряд із ГК(ст. 112), він визначається законами України від 16 червня 1992 р. № 2460-ХІІ «Про об'єднання громадян», від 5 квітня 2001 р. № 2365-ІИ «Про політичні партії в Україні». Судову практику у відповідних спорах щодо таких підприємств узагальнено в листі Вищого арбітражного суду України від 30 грудня 1997 р. № 01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян».

Правовий статус підприємств, заснованих на власності релігійних організацій, визначається ст. 112 ГК, а також спеціальним актом — Законом України від 23 квітня 1991 р. № 987-ХП «Про свободу совісті та релігійні організації». Судова практика з відповідних питань узагальнена в роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р. № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Правовий статус комунальних підприємств визначається ст. 78 ГК, а також законами, що регулюють діяльність місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування – Закон України від 21.05.1997 р «Про місцеве самоврядування в Україні», від 15.01. 1999 p. «Про столицю України — місто-герой Київ», від 09.04. 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» тощо; особливості передачі об'єктів, зокрема, підприємств з державної у комунальну власність і навпаки визначається Законом України від 03.03.1998 р «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності».

Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування і належить до сфери його управління.

17. Поняття підприємства та його основні ознаки.

Правове становище підприємств в українському законодавстві, що почало формуватися після здобуття Україною державної незалежності, вперше було визначено Законом України від 27.03.1991 р. «Про підприємства в Україні», більшість положень якого була врахована при розробці Господарського кодексу України (набув чинності з 01.01.2004 р.). Відповідно до умов Цивільного кодексу «підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності», і як така є сукупністю нерухомих і рухомих речей, майнових та інших прав, а також може бути в цілому чи в частині об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. На відміну від Цивільного кодексу, Господарський кодекс (статті 62-72) визначає підприємство самостійним суб'єктом господарювання, якому притаманні такі риси: -

• належність до основної ланки економіки;

• безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької і комерційної діяльності та іншої господарської діяльності – як комерційної (підприємницької), так і некомерційної;

• можливість функціонування на будь-якій формі власності: державній (державні та казенні підприємства), комунальній (комунальні підприємства), колективній (підприємства у формі виробничих кооперативів, господарських товариств, колективних підприємств), приватній (приватні підприємства);

• установчий документ - зазвичай статут, якщо інше не встановлено законом (так, для підприємств, що діють у формі повного чи командитного товариства, установчим документом буде засновницький договір - ч. 1 ст. ГК 82);

• функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираз у наявності самостійного балансу та рахунку в банку; це майно може бути закріплено за підприємством на праві власності (підприємства у формі господарських товариств і виробничих кооперативів, приватне підприємство, якщо засновник (власник майна) сам (без найманого керівника) управляє цим підприємством), праві господарського відання (державні підприємства, комунальні підприємства, приватні підприємства з найманим керівником, а також підприємства громадських, релігійних, кооперативних організацій, якщо засновник застосував цей правовий титул при закріпленні за підприємством виділеного йому майна), праві оперативного управління (казенні підприємства, а також інші унітарні — зазвичай некомерційні - підприємства, якщо власник для закріплення за останніми майна обирає цей правовий титул), праві користування (може застосовуватися як додатковий правовий титул до одного з вищеназваних, як це має місце, наприклад, в орендному підприємстві);

• наявність господарської правосуб'єктності, в тому числі статусу юридичної особи з одночасною забороною мати у своєму складі інших юридичних осіб; підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо), а також мати філії, представництва, інші відокремлені підрозділи;

• індивідуалізація підприємства як самостійного суб'єкта господарювання забезпечується наявністю у нього власного найменування (фірмової назви), що відображається в його вихідних документах, печатці; як платник податку підприємство повинно мати ідентифікаційний код;

• порядок управління підприємством залежить від типу підприємства - унітарного (управління здійснюється одноособовим керівником, що призначається власником майна підприємства) чи корпоративного типу (управління здійснюється за допомогою створених учасниками органів: збори учасників, виконавчий та контрольний органи);

• ступінь самостійності підприємства (обсяг його прав та обов'язків) залежить від правового режиму майна підприємства:

а) підприємства - власники майна мають максимальний обсяг прав (затверджують свій статут, вирішують усі питання стратегічного плану - щодо реорганізації і ліквідації підприємства, зміни напрямків діяльності, використання майна (у т. ч. розподіл прибутку тощо) та мінімум обов'язків (сплата податків та інших обов'язкових платежів, ведення бухгалтерського обліку та подання статистичної звітності, внесення змін до відомостей державної реєстрації у разі наявності підстав для цього; дотримання вимог екологічного, трудового, містобудівного та іншого законодавства; виконання умов укладених договорів та дотримання прав і законних інтересів інших осіб); б) щодо підприємств – не власників (правовий титул майна такого підприємства - або право повного господарського відання, або право оперативного управління) стратегічні питання створення та діяльності таких підприємств вирішуються власниками їхнього майна (їх представниками), які затверджують статут підприємства, призначають його керівника, визначають правовий титул майна та межі майнової самостійності підприємства, в т. ч. порядок використання його прибутку, вирішують питання реорганізації та ліквідації підприємства тощо. Частина питань погоджується з власником майна (створення філій, представництв підприємства, випуск облігацій підприємства тощо). Лише деякі питання вирішуються підприємством самостійно (формування виробничої програми, прийняття (неприйняття) державного замовлення, встановлення господарських зв’язків, наймання та звільнення працівників, організація виробничого процесу і т. ін.).

18. Види та організаційно-правові форми підприємств.

Організаційно – правова форма – це передбачений законом тип (форма) суб’єкта господарювання, що визначає порядок її створення, умови формування майна, систему органів управління, права засновників та умови їх відповідальності за зобов’язання юридичної особи. Лише ті організації, котрі створенні у передбачений законом формі, мають статус юридичної особи і можуть визнаватися суб’єктами господарських відносин.

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

• приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

• підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності та корпоративне);

• комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

• державне підприємство, що діє на основі державної власності;

• підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

• В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом. Зокрема, якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

• Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

• Унітарним, згідно з ч. 4 ст. 63 ГК, є підприємство, яке створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

• Види унітарних підприємств. Насамперед це приватне підприємство з одним засновником. Базою для створення такої організаційно - правової форми як приватне підприємство є ГК (ст. ст. 63, 113). ЦК, хоча і не містить такої форми, проте дає визначення права приватної власності та її об'єктів (ст. 325).

• Приватним підприємством, відповідно до ст. 113 ГК, визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання — юридичної особи. Зважаючи на те, що у цьому підпункті розглядаються лише унітарні підприємства, до яких, зокрема, належить і приватне підприємство з одним засновником, приватні підприємства з декількома засновниками характеризуються при розгляді корпоративних підприємств.

• Приватне підприємство з одним засновником діє на основі приватної власності фізичної або юридичної особи — суб'єкта господарювання.

• Тому для визначення правового статусу приватного підприємства найважливішим є встановлення правової належності майна, що передається як внесок до його статутного фонду — ним має бути саме майно, що знаходиться у приватній і, відповідно, не знаходиться у комунальній або державній власності.

• Засновником приватного підприємства може бути фізична особа (фізичні особи — при заснуванні приватного підприємства з декількома засновниками) — громадянин України, іноземець або особа без громадянства або одна юридична особа, що має статус суб'єкта господарської діяльності (ст. 55 ГК). Спільного заснування приватного підприємства фізичними і юридичними особами, а також декількома юридичними особами, на відміну від господарського товариства, законодавство не передбачає.

• Приватне підприємство з одним засновником діє як на основі праці його засновника, так і з використанням найманої праці. Законодавство не забороняє (і не примушує) засновнику самостійно займатися видами діяльності, визначених статутом приватного підприємства. У разі залучення до цієї діяльності інших осіб на умовах трудового договору, їх наймання здійснюється на підставах і в порядку, передбаченому законодавством України про працю.

• Інші ознаки приватного підприємства співпадають із загальними ознаками підприємства як організаційно-правової форми господарювання, розглянутими нами раніше.

• Одним із видів приватних підприємств є фермерське господарство. Фермерське господарство – це форма підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявляли бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробною та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках наданих їм для ведення господарської діяльності.

• Фермерське господарство (далі – ФГ) як суб’єкт господарювання найповніше відображає товарно – підприємницькі засади аграрного господарювання на землях сільськогосподарського призначення є юридичною особою, яка здійснює діяльність відповідно до Земельного кодексу України( в частині права власності на землю і землевикористання), відповідно до Закону України від 19 червня 2003 р. «Про фермерське господарство» (далі – Закон) та статуту.

• ФГ базується на сімейно – родинних відносинах. Відповідно до ст. Закону членами такого господарства можуть бути: подружжя, батьки, діти, які досягли 14 – річного віку, інші члени сім’ї та родичі. ФГ є його засновник або інша визначена в статуті особа, яка пройшла конкурсний відбір на право його створення у районній (міській) професійній комісії з питань створення фермерських господарств. Допускається залучення до роботи у ФГ також і найманих працівників, які працюють за трудовим договором (контрактом) і не є членами господарства.

• Землі ФГ, які є основою створення ведення господарства згідно ст. 12 Закону можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Законом не встановлено мінімального розміру земельних ділянок ФГ, а максимальний згідно п. 13 Перехідних положень Земельного кодексу України загальною площею до 100 гектарів на праві власності, хоча ця площа може бути збільшена у разі спадкування земельних ділянок за законом. Розмір земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди не обмежується.

• Державна реєстрація ФГ проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районних адміністраціях за місцезнаходженням земельної ділянки або місцем проживання його голови.

19. Порядок державної реєстрації підприємств.

Порядок державної реєстрації підприємств регулюється Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15 травня 2003 року. Порядок проведення державної реєстрації підприємств включає, зокрема: 

• перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

• перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

• внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру;

• оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Державна реєстрація підприємств здійснюється державними реєстраторами – посадовими особами, які  призначаються на посаду міським головою міста обласного значення або головою районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації за погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації. Для проведення державної реєстрації підприємства засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: 

• заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи;

• копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;

• 2 примірники установчих документів;

• документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації підприємства (за проведення державної реєстрації підприємства реєстраційний збір справляється у розмірі десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – 170 грн).

Залежно від виду підприємства та особливостей створення державному реєстратору додатково подаються:

• копія рішення органів Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб'єктів господарювання – при утворенні підприємства внаслідок реорганізації у формі злиття або приєднання;

• документ, що підтверджує внесення засновниками вкладів до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) підприємства - у разі державної реєстрації підприємства, для якого законом встановлено вимоги щодо формування статутного фонду;

• звіт про проведення підписки на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України - у разі державної реєстрації відкритих акціонерних товариств;

• документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського або судового реєстру - у разі державної реєстрації підприємства, засновником якого є іноземна юридична особа.

Вимоги до оформлення документів, які подаються державному реєстратору:

• повинні бути викладені державною мовою;

• якщо документи надсилаються державному реєстратору рекомендованим листом, підпис заявника на реєстраційній картці повинен бути нотаріально посвідчений.

• установчі документи повинні містити відомості, передбачені законом;

• установчі документи підприємства викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені;

• документ про підтвердження реєстрації іноземної юридичної особи в країні її місцезнаходження повинен бути легалізований у встановленому порядку.

Строк державної реєстрації підприємства не повинен перевищувати 3 робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.

20. Підприємства державної форми власності (державні комерційні та казенні підприємства).

Підприємства державної форми власності були основним суб'єктом господарювання за планово-розподільчої економіки, і в ринкових умовах господарювання (з притаманною ринковим відносинам конкуренцією) їх частка серед суб'єктів господарювання залишається досить значною, незважаючи на приватизаційні проси. Це пов'язано з необхідністю збереження в державній власності об'єктів загальнодержавного значення, які забезпечують:    • виконання державою своїх функцій, обороноздатність та економічну самостійність Української держави (підприємства з лісовідведення, лісорозведення та охорони лісу, сортовипробувальні інші, підприємства, що забезпечують випуск та зберігання грошових знаків та цінних паперів та ін.);    • соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей (об'єкти Національного космічного агентства при Кабінеті Міністрів України; архіви; комплекси установ Національної академії наук України та ін.);    • життєдіяльність держави в цілому (підприємства авіаційної промисловості; підприємства залізничного транспорту; метрополітен; хлібоприймальні та хлібозаготівельні підприємства, що забезпечують розміщення та зберігання мобілізаційних запасів, та ін.);    • контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв (підприємства з виготовлення усіх видів зброї, яка є на озброєнні Збройних сил України, Служби безпеки України; підприємства з випуску наркотичних, біологічних, бактеріологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів (крім аптек), підприємства, що забезпечують діяльність у сфері обігу зброї та радіоактивних речовин, та ін.).    Види діяльності, що є державною монополією та, відповідно, - можуть здійснюватися лише підприємствами державної форми власності, визначаються ст. 4 Законом України від 01.06.2000 р. “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, а перелік підприємств, майно яких має державне значення і не підлягає приватизації, міститься у ч. 2 ст. 5 Закону України від 04.03.1992 р. (в ред. Закону від 19.02.1997 р.) “Про приватизацію державного майна” та Законі України від 07.07.1999 р. “Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації”.     Правове становище підприємств державної форми власності регулюється Господарським кодексом України (статті 73-77 - щодо державних комерційних та казенних підприємств, статті 167-172 - щодо корпоративних прав держави, яких вона набуває при створенні державних/національних акціонерних товариств та участі в так званих змішаних товариствах - за участю суб'єктів різних форм власності).    Підприємства державної форми власності можуть бути як унітарного, так і корпоративного типу. До перших (унітарного типу) належать державне комерційне підприємство і казенне підприємство, до других (корпоративного типу) - державне (національне) акціонерне товариство (корпоратизоване підприємство).    Державне унітарне підприємство - це таке підприємство унітарного типу, яке діє на базі відокремленої частини державної власності без поділу її на частки, створюється в розпорядчому порядку компетентним органом держави і входить до сфери управління зазначеного органу. Ознаки державного унітарного підприємства закріплені в ст. 73 Господарського кодексу України.    Державному унітарному підприємству, крім загальних ознак (характерних для всіх підприємств), притаманні специфічні риси, більшість з яких зафіксована в ст. 73 Господарського кодексу України:    - господарська організація унітарного типу;    - підприємство-невласник, що зумовлює необхідність виконання вказівок власника (відповідно до його компетенції) і погодження з ним основних питань діяльності;    - функціонування на базі державного майна, яке закріплюється за державним унітарним підприємством на праві господарського відання чи оперативного управління;    - функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо державного унітарного підприємства виконує галузеве міністерство (відомство), до сфери діяльності якого входить підприємство, або державне господарське об'єднання, до складу якого включено підприємство;    - управління державним унітарним підприємством здійснюється одноособовим керівником, який призначається на посаду шляхом укладення з ним контракту органом, уповноваженим управляти державним майном;    - обов'язкове включення до найменування державного унітарного підприємства слів “державне підприємство”;    - відсутність у державного унітарного підприємства обов'язку відповідальності за зобов'язаннями власника (держави) і органу влади, до сфери управління якого воно входить.    Порівняно з іншими підприємствами-невласниками державні унітарні підприємства мають додаткові обмеження в своїх повноваженнях:    1) засновницькі (заборонено створювати підприємницькі структури і брати участь у таких структурах);    2) щодо розпорядження закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном; при цьому межі повноважень щодо розпорядження майном залежать від правового титулу майна;    3) щодо розпорядження прибутком (відповідно до вимог закону і положень статуту);    4) щодо укладення договорів (обов'язковість прийняття державного замовлення та укладення державного контракту).    Державні унітарні підприємства залежно від комплексу ознак (виду господарської діяльності - комерційна чи некомерційна, правового титулу майна - право господарського відання чи право оперативного управління, можливості чи неможливості бути суб'єктом банкрутства, порядку створення та ін.) поділяються на державні комерційні підприємства і казенні підприємства (ч. 8 ст. 73 Господарського кодексу України).    Основні ознаки державного комерційного підприємства містяться в ст. 74 Господарського кодексу України:    - наявність статусу суб'єкта підприємницької діяльності, що діє на основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у статті 44 Господарського кодексу;    - основний правовий титул майна - право господарського відання, відповідно до якого державне комерційне підприємство володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним уповноваженим органом з обмеженням правомочності щодо розпорядження майна, зокрема: заборонено передавати на безоплатній основі майно будь-якій особі; відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів; здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить (галузеве міністерство/відомство, державне господарське об'єднання), і, як правило, на конкурентних засадах; одержані від продажу таких об'єктів кошти спрямовуються на інвестування виробничої діяльності підприємства; списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство (ч. 4 ст. 75 ГК);    - обов'язковість формування засновником, функції якого виконує уповноважений орган держави (галузеве міністерство/відомство чи державне господарське об'єднання), статутного фонду з дотриманням вимог закону щодо його мінімального розміру до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання;    - обов'язковість формування з дотриманням встановлених законом нормативів і порядку спеціальних (цільових) фондів: амортизаційного, резервного, фонду розвитку виробництва, фонду споживання (оплати праці), інших фондів, передбачених статутом підприємства;    - необхідність підтримання майново-фінансового стану державного комерційного підприємства не нижче встановленого мінімального розміру статутного фонду;    - наявність обов'язку приймати та виконувати доведені до підприємства в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів;    - обов'язок самостійної відповідальності за наслідки своєї діяльності усім належним на праві господарського відання майном (в т. ч. у разі визнання банкрутом);    - відсутність у держави та уповноваженого органу обов'язку субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями державного комерційного підприємства, крім передбачених законом випадків (зокрема, ч. 6 ст. 73 Господарського кодексу передбачається, що збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду);    - можливість перетворення у передбачених законом випадках і порядку в корпоратизоване підприємство (державне/національне акціонерне товариство) чи казенне підприємство.    Різновидом підприємств державної форми власності є казенні підприємства, які були легалізовані Законом України від 04.02.1998 р. “Про внесення змін до Закону України “Про підприємства в Україні”. Особливості правового становища казенних підприємств визначаються статтями 76-77 Господарського кодексу України, а також низкою постанов Кабінету Міністрів України, зокрема:    - від 16.06.1998 р. № 914 “Про Типовий статут казенного підприємства”;    - від 30.06.1998 р. № 987 “Про перетворення державних підприємств у казенні”;    - від 22.07.1998 р. № 1129 “Про деякі питання управління казенним підприємством”.    Казенне підприємство - це таке державне унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини державної власності, що не підлягає приватизації, без поділу її на частини, створюється за рішенням Кабінету Міністрів України і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном.    Основними рисами казенного підприємства є такі:    - господарська організація унітарного типу;    - створюється за рішенням Кабінету Міністрів України; ст. 37 Закону “Про підприємства в Україні” створення казенних підприємств пов'язувала лише з процесами реорганізації (перетворення) державних унітарних підприємств, майно яких не підлягає приватизації, за наявності однієї з визначених законом умов (якщо державне підприємство здійснює діяльність, що становить монополію держави; якщо воно є природним монополістом або основним споживачем - понад 50% продукції такого підприємства - є держава); ст. 76 Господарського кодексу не пов'язує створення казенного підприємства лише з реорганізаційними процесами, а відтак таке підприємство може створюватися як шляхом заснування, так і шляхом реорганізації за наявності визначених в ч. 1 ст. 76 ГК умов (у разі якщо: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним - понад 50% продукції, робіт, послуг підприємства - є держава; за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; приватизацію майнових комплексів підприємства заборонено законом);    - здійснення некомерційної господарської діяльності (як основної у поєднанні з комерційною чи без такого поєднання);    - функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо казенного підприємства виконує галузеве міністерство (відомство): затверджує статут казенного підприємства, призначає його керівника, здійснює контроль за додержанням положень статуту та ефективністю використання закріпленого за казенним підприємством державного майна; здійснює планування та фінансовий контроль за господарською діяльністю казенного підприємства; затверджує фінансовий план та план розвитку казенного підприємства; укладає з ним державні контракти на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) для державних потреб; визначає порядок використання чистого прибутку казенного підприємства шляхом встановлення обов'язкових нормативів розподілу такого прибутку; затверджує умови та фонд оплати праці з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою;    - діє на підставі статуту, що розробляється відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України Типового статуту казенного підприємства, і має включати, крім загальних, положення про обов'язкову звітність казенного підприємства за встановленою Кабінетом Міністрів формою, а також відповідальність керівника підприємства за результати його господарської діяльності;    - належить до підприємств-невласників. Воно функціонує на базі державного майна, що закріплюється за казенним підприємством на праві оперативного управління, яке передбачає: (1) необхідність цільового (насамперед для виконання державного замовлення) використання майна із значним обмеженням повноважень щодо його розпорядження (відповідно до Закону “Про підприємства в Україні” казенне підприємство вправі було розпоряджатися в установлених статутом підприємства межах та відповідати за своїми зобов'язаннями лише майном, що не належить до основних фондів, а згідно із ч. 7 ст. 77 Господарського кодексу України казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що є в його розпорядженні), та (б) субсидіарну відповідальність держави за зобов'язаннями казенного підприємства (ця обставина виключає можливість визнання казенного підприємства банкрутом).    Державні підприємства можуть бути корпоративного типу. Це стосується так званих корпоратизованих підприємств або державних (національних) акціонерних товариств, легалізація яких пов'язана із прийняттям Президентом України Указу від 15.06.1993 р. “Про корпоратизацію підприємств”. З огляду на форму такого підприємства (акціонерне товариство), особливості його правового статусу доцільно розглядати в наступній темі (“Правове становище господарських товариств”).

21. Підприємства комунальної форми власності.

Закон "Про підприємства в Україні" не містив спеціальних положень щодо комунальних підприємств. У Господарському кодексі України цим підприємствам присвячена ст. 78, яка визначає основи правового становища лише унітарних комунальних підприємств, не приділяючи уваги підприємствам корпоративного типу.

Комунальне унітарне підприємство - це таке унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини комунальної власності, без поділу її на частини, створюється за рішенням органу місцевого самоврядування в розпорядчому порядку і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним комунальним майном.

Комунальним унітарним підприємствам притаманні такі характерні риси:

- господарська організація унітарного типу;

- створюється за рішенням органу місцевого самоврядування (уповноваженим ним органом) у розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності;

- функції власника майна щодо комунального підприємства виконує уповноважений орган, тобто орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство (виконком відповідної місцевої ради, управління/ департамент виконкому);

• функціонує на базі майна, що перебуває у комунальній власності та закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання {комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління {комунальне некомерційне підприємство);

• статутний фонд комунального унітарного підприємства має бути сформованим до його реєстрації як суб'єкта господарювання уповноваженим органом;

мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою;

найменування комунального унітарного підприємства має містити слова "комунальне підприємство" та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить це підприємство;

відсутність у підприємства субендіарної відповідальності за зобов'язаннями органу місцевого самоврядування та уповноваженого ним органу;

управління підприємством очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові;

збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду;

поділ комунальних унітарних підприємств (як і державних унітарних підприємств) на комерційні та некомерційні обумовлює можливість застосування до цих видів підприємств положень Господарського кодексу щодо державних комерційних підприємств і казенних підприємств (з урахуванням відмінностей між ними).

Комунальні підприємства можуть бути корпоративного типу з використанням форми акціонерного товариства (що зазвичай пов'язано з корпоратизацією комунальних підприємств) чи товариства з обмеженою відповідальністю (можливість створення однією особою такого товариства передбачається Цивільним кодексом України (ч. 2 ст. 114; ч. 1 ст. 140) і Господарським кодексом України (ч. 1 ст. 79).

22. Підприємства колективної власності.

Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників).

До підприємств колективної власності належать:

•    виробничі кооперативи;

•    підприємства споживчої кооперації;

•    підприємства громадських та релігійних організацій;

•    інші підприємства, передбачені законом.

Правові питання діяльності виробничого кооперативу регу­люються ст. 94—110 ГКУ та відповідними законами України.

Кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися в різних галузях (виробни­чі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперати­вів регулюється законом.

Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог ГКУ та законодавчих актів України.

З метою здійснення господарської діяльності на засадах під­приємництва громадяни можуть утворювати виробничі коопера­тиви (кооперативні підприємства).

Відповідно до ст. 95 ГКУ виробничим кооперативом визна­ється добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні май­нових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх учас­ті в його діяльності.

Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, пере­робну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну та будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

Виробничий кооператив є юридичною особою і діє на основі статуту.

Найменування виробничого кооперативу повинно містити слова "виробничий кооператив" або "кооперативне підприємство".

Принципи діяльності виробничого кооперативу такі:

•    добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід з нього;

•    особиста трудова участь членів кооперативу в діяльності під­приємства;

•    відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на умо­вах, встановлених статутом кооперативу;

•    демократичний характер управління кооперативом, рівні пра­ва членів кооперативу при прийнятті рішень;

•    розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;

•    контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, ви­значеному статутом.

Загальні умови створення виробничого кооперативу

Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни, іноземці та особи без громадянства. Членів виробни­чого кооперативу не може бути менше, ніж три.

Рішення про створення виробничого кооперативу приймаєть­ся його установчими зборами.

Виробничий кооператив вважається створеним і набирає ста­тусу юридичної особи з дня його державної реєстрації відповідно до вимог ГКУ.

Членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають статут кооперативу та дотримуються його вимог, беруть майнову та трудову участь у діяльності кооперативу.

Громадяни можуть бути одночасно членами виробничих ко­оперативів, а також членами кооперативів інших типів (спожив­чих, житлових тощо).

Вступ до виробничого кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви громадянина. Член кооперативу робить вступ­ний та пайовий внески в порядку, визначеному статутом вироб­ничого кооперативу. Рішення правління (голови) кооперативу про прийняття у члени кооперативу підлягає затвердженню за­гальними зборами. Порядок прийняття такого рішення та його затвердження визначаються статутом кооперативу.

Членство у виробничому кооперативі припиняється в таких випадках:

•    у разі добровільного виходу з кооперативу;

•    у разі припинення трудової участі в діяльності кооперати­ву;

•    у разі виключення з кооперативу у випадках і порядку, ви­значених статутом;

•    у разі незатвердження загальними зборами членів кооперати­ву рішення правління (голови) про прийняття до кооперати­ву;

•    у разі смерті члена кооперативу.

Порядок і майнові наслідки припинення членства у виробни­чому кооперативі визначаються ГКУ та статутом кооперативу.

Виключення з виробничого кооперативу (звільнення члена кооперативу з кооперативного підприємства) може бути оскар­жено до суду.

До основних належать такі права членів виробничого коопе­ративу:

•    участь в управлінні кооперативом, право голосу на загальних зборах членів кооперативу, право обирати і бути обраним в органи управління кооперативом;

•    користування послугами кооперативу;

•    одержання кооперативних виплат та частки доходу на пай;

•    одержання достовірної та повної інформації про фінансово-господарську діяльність кооперативу;

•    одержання паю в разі виходу з кооперативу в порядку і стро­ки, визначені його статутом.

Основні обов'язки членів виробничого кооперативу полягають у дотриманні статуту кооперативу та виконанні рішень його орга­нів управління.

Статутом виробничого кооперативу можуть передбачатися та­кож інші права та обов'язки членів кооперативу.

Майно виробничого кооперативу становить колективну влас­ність кооперативу. Виробничий кооператив є власником буді­вель, споруд, майнових внесків його членів, виготовленої ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльнос­ті, передбаченої статутом кооперативу, іншого майна, придбано­го на підставах, не заборонених законом.

Члени кооперативу можуть передавати як пайовий внесок право користування належною їм земельною ділянкою в поряд­ку, визначеному земельним законодавством. За земельну ділян­ку, передану в користування виробничому кооперативу, з остан­нього може справлятися плата в розмірах, визначених загальни­ми зборами членів кооперативу.

Для здійснення господарської та іншої діяльності виробни­чий кооператив за рахунок власного майна формує відповідні фонди.

Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий і неподільний фонди. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків і майна кооперативу (за винятком землі). Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються. Порядок формування і розміри неподільного фонду встановлюються статутом.

Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в рівних частинах та/або пропорційно очікуваній участі члена ко­оперативу в його господарській діяльності.

Фінансові ресурси виробничого кооперативу формуються за рахунок доходу від реалізації продукції (робіт, послуг), пайових та інших внесків членів кооперативу, кредитів та інших надхо­джень, не заборонених законодавством.

Управління виробничим кооперативом здійснюється на осно­ві самоврядування, гласності, участі його членів у вирішенні питань діяльності кооперативу.

Вищим органом управління виробничого кооперативу є за­гальні збори членів кооперативу. До органів управління коопе­ративу належать правління (голова) кооперативу та ревізійна комісія (ревізор) кооперативу. Статутом виробничого кооперативу може передбачатись спостережна рада кооперативу. Члени реві­зійної комісії (ревізор) кооперативу не можуть бути членами його правління (головою кооперативу) чи спостережної ради.

До компетенції та повноважень загальних зборів членів вироб­ничого кооперативу входить:

•    внесення змін до статуту кооперативу;

•    обрання шляхом прямого таємного голосування голови ко­оперативу, членів правління кооперативу, ревізійної комісії (ревізора), спостережної ради кооперативу;

•    затвердження напрямків розвитку кооперативу;

•    заслуховування звітів органів управління кооперативу про їх діяльність;

•    визначення видів і розмірів фондів кооперативу, порядок їх формування та використання;

•    затвердження правил внутрішнього розпорядку кооперативного підприємства, річного звіту і балансу кооперативу, порядку формування і розподілу доходу кооперативу, рішень правління (голови) кооперативу про прийняття нових членів;

•    вирішення питань про входження кооперативного підприєм­ства до об'єднань підприємств (кооперативів), участь коопе­ративу в заснуванні інших суб'єктів господарювання;

•    прийняття рішення про реорганізацію або ліквідацію коопе­ративу.

Загальні збори мають право приймати будь-які інші рішення, пов'язані зі статутною діяльністю виробничого кооперативу.

Загальні збори членів кооперативу проводяться щорічно піс­ля закінчення фінансового року. Вони можуть скликатися та­кож у будь-який час за рішенням правління (голови) кооперати­ву чи з ініціативи не менше третини членів кооперативу, якщо інше не передбачено статутом.

23. Приватні підприємства.

Різновидом підприємств за ознакою форми власності, на базі якої функціонує підприємство, є приватні підприємства. Особливості правового становища таких підприємств регламентуються законодавством лише схематично.

Так, відповідно до ст. 113 ГК, приватним підприємством є підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їхньої) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи (дочірнє підприємство іншого приватного підприємства). Отже, основною особливістю такого підприємства є лише форма власності, на базі якої воно функціонує.

Відповідно до ч. 2 ст. 113 ГК, порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом (загальні положення щодо підприємств - статті 62-72 ГК) та іншими законами.

Приватні підприємства можуть бути двох типів - унітарного та корпоративного. За підприємством унітарного типу майно може закріплюватися на будь-якому з основних правових титулів - праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління.

Приватне підприємство корпоративного типу має ту особливість, що майно за ним зазвичай закріплюється на праві спільної часткової приватної власності (на відміну від господарського товариства та виробничого кооперативу). Проте слід зазначити, що ГК України не містить положень щодо правового титулу майна такого підприємства, а отже - й не виключає застосування таких правових титулів, як право господарського відання чи право оперативного управління).

Особливості правового статусу ПП проілюстровані нижченаведеною схемою.

24. Поняття та ознаки господарських товариств.

   Господарські товариства - це господарські організації, які створюються фізичними та/або юридичними особами на договірних засадах шляхом об'єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (як загальне правило).    Правове становище господарських товариств регулюється Господарським кодексом України (статті 79-92), Цивільним кодексом України (статті 113-162), Законом України від 19.09.1991 р. “Про господарські товариства”.    Характерні риси (статті 79-92 ГК України; статті 113-118 ЦК України; статті 1-23 Закону “Про господарські товариства”):     - господарські організації корпоративного типу (як правило, наявність двох і більше засновників - фізичних та/або юридичних осіб, а також подільність майна на частки та корпоративна форма управління справами);    - універсальність цієї організаційно-правової форми: можливість її застосування для підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки, що мають на меті отримання прибутку (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів, неприбуткових господарських організацій (фондові біржі тощо), господарських об'єднань (холдингові компанії з мережею дочірніх підприємств);    - наявність статусу юридичної особи;    - основний правовий титул майна товариства - право власності, джерелами формування якого є: вклади засновників та учасників товариства; вироблена продукція; отримані доходи; майно, набуте на підставі договорів та інших правочинів, не заборонених законом;    - корпоративний характер управління - учасниками товариства (в персональних товариствах) або системою органів (об'єднання капіталів);    - подільність майна товариства на частки, розмір яких визначається установчими документами товариства;    - можливість для засновників (залежно від їх інтересів щодо порядку управління товариством, можливості залучення коштів інших осіб до формування майна товариства, ступеня закритості товариства, виду діяльності та ін.) вибору форми товариства, що передбачені законом: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство; наявність в учасників ГТ корпоративних прав: право участі в розподілі прибутку товариства, право участі в його управлінні, право участі в розподілі майна товариства у разі його ліквідації.

25. Повне товариство.

Стаття 119.   Поняття повного товариства

1. Повним є товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними дого­вору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить.

2. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.

3. Учасник повного товариства не має права без згоди інших учасників вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, які становлять предмет діяльності товариства.

У разі порушення цього правила товариство має право за своїм вибором вимагати від такого учасника або відшкодування завданих товариству збитків, або передання товариству усієї вигоди, набутої за такими правочинами.

4. Найменування повного товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова «повне товариство» або містити ім'я (найменування) одного чи кіль­кох учасників з доданням слів «і компанія», а також слова «повне товариство».

 

1. Особливості правової конструкції повного товариства полягають у наступному:

1)         підприємницьку діяльність повне товариство безпосередньо не здійснює;

2)    від імені повного товариства підприємницьку діяльність здійснюють його учас­ники, отже стороною договорів, які укладаються учасниками повних товариств, є такі товариства;

3)    підприємницька діяльність учасників повних товариств від імені таких товариств, пов'язана із вчиненням правочинів, відповідає визначенню представництва (ч. 1 ст. 237 ЦК) і є таким;

4)    учасники повного товариства не можуть вважатись органами юридичної особи: ч. 1 ст. 92 ЦК передбачає здійснення дієздатності юридичної особи її органами, а ч. 2 цієї ж статті передбачає можливість набуття юридичною особою прав та обов'язків через своїх учасників.

2. Організаційно-правова форма повного товариства передбачає відповідальність учасників за зобов'язаннями товариства. Тому вона є невигідною для засновників (учасників). Разом з тим, суб'єкти можуть бути зацікавлені в створенні саме повного товариства. Це може бути обумовлено видом діяльності, який не дозволяється здійс­нювати підприємницьким товариствам інших організаційно-правових форм. В інших випадках повне товариство може бути створене, оскільки стосовно таких товариств не встановлено будь-яких вимог щодо мінімального розміру складеного капіталу.

3. Термін «повне» (товариство) використовується в Цивільному кодексі стосовно господарських товариств, що мають статус юридичної особи. На відміну від цього, просте товариство (ст. 1132 — 1143 ЦК) не передбачає створення юридичної особи.

4. Відповідно до визначення повного товариства, що міститься в ч. 1 ст. 119 ЦК, учасники цього виду господарських товариств здійснюють підприємницьку діяльність, але не від свого імені, а від імені товариства. Тому ч. 7 ст. 80 ГК [42] встановлює, що учасниками повного товариства (як і повними учасниками командитного товариства) можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності. Це не виключає поширення на повні товариства положення про обов'язкову державну реєстрацію повних товариств як юридичних осіб відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192].

5. Про відповідальність учасників повного товариства за зобов'язаннями останнього див. коментар до ст. 124 ЦК.

6. Оскільки участь у повному товаристві передбачає відповідальність за зобов'язаннями повного товариства, в інтересах кредиторів товариства заборонено одній особі (фізич­ній чи юридичній) бути учасником більш ніж одного повного товариства. Стаття 135 ЦК забороняє учасникам повних товариств бути повними учасниками також і командитних товариств.

7. Повне товариство не може бути створене однією фізичною або юридичною осо­бою. Якщо інші учасники повного товариства припинили участь у товаристві, і за­лишився єдиний учасник, повне товариство ліквідується або перетворюється в інше господарське товариство (ч. 1 ст. 132 ЦК). Оскільки ст. 113 ГК допускає створення та існування приватних підприємств, повне товариство в зазначених випадках може бути перетворене в приватне підприємство.

8. З метою уникнення конфлікту між інтересами повного товариства, з одного боку, та інтересами його учасників, з іншого, ч. З ст. 119 ЦК забороняє учасникам повних товариств вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або інтересах третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, що становлять предмет діяльності повного товариства. Проте вчинення таких правочинів є можливим за наявності згоди інших учасників. Такі правочини, вчинені без згоди інших учасників, мають визнаватися недійсними на підставі ч. 1 ст. 215 та ч. 1 ст. 203 ЦК.

9. Якщо учасник повного товариства допустив порушення, зазначене в попередньо­му пункті цього коментаря, повному товариству на його вибір надається можливість на захист свого права пред'явити до учасника одну із двох вимог:

1)          про відшкодування збитків, що завдані цим порушенням;

2)          про передання товариству всієї набутої за такими правочинами вигоди.

10. Повне товариство — це організаційно-правова форма юридичної особи (підпри­ємницького товариства). Частина 1 ст. 88 ЦК вимагає, щоб у назві юридичної особи містилась інформація про організаційно-правову форму юридичної особи. Уже звідси можна зробити висновок про те, що в назві повного товариства повинне міститись зазначення на цю його організаційно-правову форму. Щодо цього в ч. 4 ст. 119 ЦК сформульовано спеціальне правило. Крім того, в назві простого товариства повинні міститись імена (найменування) його учасників. Замість цього можна зазначити імена (найменування) одного або декількох учасників. У такому випадку після імен (на­йменувань) одного або декількох учасників належить зазначити «і компанія».

 

Стаття 120.   Засновницький договір повного товариства

1. Повне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. За­сновницький договір підписується всіма його учасниками.

2. Засновницький договір повного товариства крім відомостей,  передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у скла­деному капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів.

1. Засновниками та учасниками повних товариств можуть бути фізичні та юридичні особи, якщо це не суперечить, законові та установчим документам юридичних осіб — засновників повного товариства. Чинне законодавство не перешкоджає участі в повних товариствах держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад. Інша справа, що для цих суб'єктів звичайно немає сенсу бути учасниками повного товариства з фізичними та юридичними особами, що мають вкрай обмежену здатність відповідати за зобов'язаннями повного товариства в зв'язку з відсутністю майна.

2. Для фізичних осіб, які бажають створити повне товариство, є чинними загальні обмеження на створення підприємницьких товариств (див. коментар до ст. 114 ЦК). Крім того, при цьому діють і інші обмеження. Оскільки участь у повному товаристві передбачає здійснення (хоч і не від свого імені, а від імені повного товариства) під­приємницької діяльності, на учасників повних товариств поширюються всі обмеження на підприємницьку діяльність. У силу ст. 5 Закону «Про боротьбу з корупцією» [91] не мають права бути учасниками повних товариств державні службовці, інші особи, уповноважені на виконання функцій держави (народні депутати, військовослужбовці). Не можуть бути учасниками повних товариств особи, яким за вироком суду заборонено упродовж певного строку здійснювати підприємницьку діяльність.

3. Установчим актом повного товариства є засновницький договір, який підписується учасниками. Відповідно до ст. 88 ЦК у засновницькому договорі повного товариства зазначається обов'язок учасників створити товариство, на порядок спільної діяльності щодо створення товариства, умови передання учасниками майна товариству. Крім того, ст. 120 ЦК передбачає, що до засновницького договору включаються умови про розмір та склад складеного капіталу товариства, про розмір та порядок зміни часток кожного із учасників у цьому капіталі, про розмір, склад і строки внесення вкладів. Але закон не встановлює щодо повних товариств вимог щодо мінімального розміру складеного капіталу та обов'язку учасників внести вклад чи його частину до державної реєстрації товариства.

 

Стаття 121.   Управління повним товариством

1. Управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором товариства можуть бути передбачені ви­падки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників.

2. Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким до­говором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.

3. Кожний учасник повного товариства, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи товариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства. Відмова від цього права чи його обмеження, зокрема за домовленістю учасників товариства, є нікчемною.

1.  Питання управління повним товариством повинні вирішуватись за спільною зго­дою всіх учасників. Але прямо передбачається можливість встановити в засновницькому договорі умову про те, що рішення щодо управління товариством приймаються біль­шістю голосів учасників. У цьому разі ч. 2 ст. 121 ЦК встановлює загальне правило про те, що кожен учасник незалежно від розміру його вкладу до складеного капіталу повного товариства має один голос. Проте засновницьким договором це питання може бути вирішене інакше. Не виключається встановлення правила про те, що кожен із учасників повного товариства має кількість голосів, що пропорційна частці кожного учасника в складеному капіталі товариства. Встановлення правила про прийняття по­вним товариством рішень більшістю голосів не означає, що органом управління повним товариством визнаються збори учасників. Учасники повного товариства, звичайно, можуть зібратися разом, зокрема, для прийняття рішень з питань, на які зазначається в ч. 2 ст. 128, ч. 1, 2 ст. 129 ЦК. Але ж вони не можуть прийняти рішення, не ви­явивши волі з цього приводу хотя б одного із учасників.

2. Учасники повних товариств мають більш широкі права на одержання інформації щодо діяльності товариства, ніж це встановлено загальним правилом п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК. Учасники повних товариств мають право ознайомлювання з усією документацією щодо ведення справ товариства. Правочини, спрямовані на відмову від цього права або на його обмеження, є нікчемними.

26. Командитне товариство.

Командитне товариство - це таке господарське товариство, в якому один або більше учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть по його боргах додаткову відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути поширене стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми внесками (вкладники).

Основні риси:

різновид господарського товариства, що належить до персональних товариств;

спеціальне регулювання: ГК України (частини 7 і 8 ст. 80), ЦК України (статті 133-139), Закон "Про господарські товариства" (статті 75-83);

наявність двох категорій учасників як мінімум по одному учаснику кожної категорії: а) повних учасників і б) вкладників;

установчим документом є засновницький договір, а у разі наявності в товаристві лише одного повного учасника - установчим документом, відповідно до ЦК (ч. З ст. 134), є підписаний такою особою меморандум;

відсутність законодавчих вимог до розміру майна і порядку його формування повними учасниками (ці питання регулюються засновницьким договором/меморандумом);

обмеження сукупної частки вкладників 50% майна товариства;

відсутність органів товариства, оскільки управління справами здійснюється повними учасниками;

порядок управління справами товариства (зокрема, у тих випадках, коли в товаристві двоє і більше повних учасників) визначається засновницьким договором;

правове становище повних учасників аналогічне правовому становищу учасників повного товариства, включаючи й вимогу ч. 8 ст. 80 ГК України щодо наявності статусу зареєстрованого суб'єкта господарювання;

• можливість реорганізації у повне товариство, якщо вибувають усі вкладники.

Наявність у командитному товаристві двох категорій учасників (повні учасники та вкладники) зумовлює необхідність визначення відмінностей в їх правовому становищі.

Повні учасники (учасники, що несуть повну відповідальність) командитного товариства:

зобов'язані брати майнову і персональну участь у командитному товаристві;

управляють справами товариства;

несуть субсидіарну солідарну (якщо їх двоє і більше) майнову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення;

• мають права й обов'язки, аналогічні правам і обов'язкам учасників повного товариства: заборона конкурувати з товариством; вимога про попередження виходу з товариства з 3 міс, а якщо товариство створене на визначений строк, - і за наявності поважних причин;

• якщо повних учасників двоє і більше, то вони можуть здійснювати управління справами спільно або доручати де одному чи кільком повним учасникам.

Вкладники командитного товариства:

• зобов'язані брати лише майнову участь у товаристві (сплачувати як основний, так і додаткові внески).

• на момент державної реєстрації товариства зобов'язані внести не менше 25% свого внеску;

• мають право брати участь у розподілу прибутку товариства відповідно до розміру своїх часток;

• вправі вимагати першочергового повернення вкладу (перед повними учасниками) у разі ліквідації товариства;

• не беруть участі в управлінні справами товариства, але у разі необхідності на підставі й відповідно до виданого доручення можуть діяти від імені товариства;

• зобов'язані не перешкоджати здійсненню повними учасниками управління справами товариства;

• не несуть субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства, якщо повністю сплатили свої частки і не укладали угод від імені та в інтересах товариства без відповідного доручення;

• відповідають нарівні з повними учасниками за укладеною без доручення в інтересах товариства угодою у разі її схвалення товариством;

• самостійно відповідають усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення, якщо без відповідних повноважень уклали угоду від імені та в інтересах товариства й останнє не схвалило цю угоду;

• у разі включення імені вкладника у найменування командитного товариства така особа стає повним учасником цього товариства.

27. Товариство з обмеженою відповідальністю.

Товариство з обмеженою відповідальністю - це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім своїм майном; учасники, які повністю сплатили свої внески, несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості своїх внесків.

Основні риси:

різновид господарського товариства - об'єднання капіталів;

спеціальне регулювання: ГК України (ч. З ст. 80), ЦК України (статті 140-150), Закон "Про господарські товариства" (статті 50-64);

наявність статусу юридичної особи;

установчий документ - статут;

вимоги до майнової бази: а) складу - статутний фонд (капітал) і резервний фонд (щонайменше 25% від статутного фонду) - ст. 87 ГК України, ст. 14 Закону "Про господарські товариства"; б) поділ статутного фонду на частки, розмір яких визначається установчими документами і може бути будь-яким (рівним або різним); в) мінімальний розмір статутного фонду -сума, еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам за ставкою на момент створення товариства (ст. 52 Закону "Про господарські товариства"); на момент державної реєстрації товариства статутний фонд (СФ) має бути сформований щонайменше на 50%; частина СФ, що залишається несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності ТОВ (ч. З ст. 144 ЦК України); г) законодавча вимога підтримувати чисті активи ТОВ на рівні не менше ніж розмір статутного фонду/капіталу (ч. 4 ст. 144 ЦК);

відповідальність товариства за власними зобов'язаннями усім своїм майном;

відсутність в учасників товариства субсидіарної майнової відповідальності за борги товариства, якщо вони повністю сплатили свої частки;

наявність в учасників, які не повністю сплатили свої вклади, додаткової відповідальності за борги товариства у межах вартості несплаченої частини вкладу, у випадках, передбачених статутом товариства;

органи управління та контролю ТОР: 1) обов'язкові: а) вищий орган - збори учасників; б) виконавчий орган - дирекція або одноособовий директор; 2) контрольний орган: ревізійна комісія чи ревізор - необов'язковий орган, якщо закон не вимагає іншого (наприклад, щодо комерційного банку, що має форму ТОВ - як і будь-яку іншу, передбачену законом, органи контролю та внутрішнього аудиту повинні формуватися відповідно до статей 41 і 45 Закону "Про банки і банківську діяльність);

збори учасників товариства: а) виключна компетенція (ч. 4 ст. 145 ЦК): 1) визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання; 2) внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його статутного капіталу; 3) створення та відкликання виконавчого органу товариства; 4) визначення форм контролю за діяльністю товариства, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів; 5) затвердження річних звітів і бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства; 6) вирішення питання про придбання товариством частки учасника; 7) виключення учасника з товариства; 8) прийняття рішення про припинення товариства, призначення ліквідаційної комісії (комісії щодо припинення товариства в процесі реорганізації), затвердження ліквідаційного балансу (передавального акту чи розподільчого балансу); б) збори учасників вважаються повноважними за умови присутності на них учасників, сукупна частка яких у статутному фонді (капіталі) ТОВ перевищує 60%; в) рішення приймаються зазвичай простою більшістю голосів присутніх на зборах учасників (крім питань: (а) визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання; (б) внесення змін до статуту товариства; (в) виключення учасника з товариства, які приймаються за умови, якщо за них проголосували учасники ТОВ, які в сукупності володіють понад 50% голосів; г) періодичність скликання чергових загальних зборів - не рідше двох разів нарік, якщо інше не передбачено статутом ТОВ; позачергових - у випадках, передбачених законом та статутом ТОВ; д) право скликання позачергових зборів мають; виконавчий орган; учасники товариства, що володіють у сукупності понад 20% голосів (мають право вимагати скликання позачергових зборів учасників у будь-який час і з будь-якого приводу, що стосується діяльності товариства; якщо протягом 25 днів виконавчий орган товариства не виконав зазначеної вимоги, вони вправі самі скликати збори учасників);

виконавчий орган ТОВ; а) формується загальними зборами з учасників товариства та/або найманих працівників; б) може бути колегіальним (дирекція на чолі з генеральним директором) або одноособовим (директор); в) компетенція - вирішення усіх питань діяльності товариства, крім віднесених до компетенції загальних зборів; представництво товариства у відносинах з третіми особами (в особі одноособового директора чи генерального директора, який очолює колегіальний орган - дирекцію; ці особи вправі діяти без довіреності);

контроль за діяльністю виконавчого органу: а) органи контролю в ТОВ є необов'язковими і формуються у разі, якщо вони передбачені законом або статутом товариства; б) у разі відсутності органів контролю в товаристві їх функції (в тому числі проведення разових чи періодичних перевірок за фінансовою діяльністю ТОВ) за рішенням зборів учасників або відповідно до статуту ТОВ можуть на договірних засадах покладатися на аудитора (аудиторську організацію);

обов'язковість для учасників .майнової участі в товаристві: сплатити основний і додаткові (якщо останні передбачені статутом ТОВ або рішенням зборів учасників) внески;

незначні вимоги щодо персональної участі в діяльності товариства його учасників, завдяки закріпленим у законі принципам: 1) діяльності зборів товариства (а саме: визначення кількості голосів, що належать кожному учаснику - пропорційно розміру частки учасника у статутному фонді; визначення кворуму зборів учасників: за умови, якщо на них присутні учасники чи їхні представники, які володіють у сукупності понад 60% голосів; прийняття рішень зборами учасників зазвичай простою більшістю голосів присутніх на зборах учасників, а з окремих питань - визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження його планів і звітів про їх виконання; внесення змін до статуту товариства; при вирішенні питання про виключення учасника з товариства, якщо за рішення проголосували учасники, що володіють у сукупності понад 50% загальної кількості голосів; застосування принципу одностайності передбачається лише у випадках: а) прийняття рішень зборами учасників шляхом опитування, при цьому рішення приймається за відсутності заперечень хоча б одного учасника товариства; б) прийняття рішень з питань, не включених до порядку денного: для цього необхідна згода всіх учасників, присутніх на зборах); 2) можливості формування виконавчого органу з найманих працівників, які не є учасниками товариства (що звільняє учасників ТОВ від обов'язку участі в управлінні його поточними справами);

Товариство з обмеженою відповідальністю (TOB) - це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених статутом товариства розмірів, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім своїм майном; учасники, які повністю сплатили свої внески, несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю , товариства, у межах вартості свої внесків

Характерні ознаки

Спеціальне регулювання: ГК України (ч. З ст. 80), ЦК України (статті 140-150), Закон "Про господарські товариства" (статті 50-64)

Різновид господарського товариства, що належить до об'єднань капіталів

Засновники TOB фізичні та юридичні особи з відповідним обсягом загальної право суб'єктності, якщо закон не вимагає спеціальної; можливість обмеження законом (ч. 1 ст. 141 ЦК) та стату­том TOB максимальної кількості учасників TOB_

Можливість створення TOB однією особою, яка, в свою чергу, не може бути товариством однієї особи; відповідно - заборона участі вдвох і більше товариствах однієї особи (ч. 2 ст. 141 ЦК)

Вимоги до майнової бази: а) складу - статутний фонд (капітал) та резервний фонд (щонай­менше 25% від статутного фонду); б) поділ статутного фонду па частки, розмір яких визнача­ється установчими документами і може бути будь-яким (рівним або різним); в) мінімальний розмір статутного фонду - сума, еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам за ставкою на момент створення товариства; на момент держреєстрації товариства СФ має бути сформова­ний щонайменше на 50%; частка СФ, що залишається несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності TOB; г) законодавча вимога підтримувати чисті активи TOB на рівні не менше ніж розмір статутного фонду

Відповідальність TOB та його учасників: а) товариство відповідає за власними зобов'язаннями усім своїм майном;б) відсутність у учасників товариства субсидіарної майнової відповідальності за борги товариства, якщо вони повністю сплатили свої частки, - вони лише несуть ризик збитків межах сплачених вкладів; в) наявність субсидіарної відповідальності в учасників TOB - за умо­ви несплати вкладів (відповідальність - в межах несплаченої частини вкладу); якщо несплата вкладів має місце у двох і більше учасників - вони відповідають солідарно (ч. 2ст. 140 ЦК)

Органи управління та контролю TOB: 1) обов'язкові: а) вищий орган - збори учасників; б) виконавчий орган - дирекція або одноособовий директор; II) ревізійна комісія чи ревізор необов'язковий контрольний орган, якщо закон не вимагає іншого _

Обов'язковість для учасників майнової участі в TOB: сплатити (а) основний і (б) додат­кові (якщо останні передбачені статутом TOB або рішенням зборів учасників) внески; необов'язковість (за окремими винятками) персональної участі

Можливість відступлення учасником своєї частки (її частини) (а) іншому учаснику (учасни­кам) TOB або (б) третім особам (якщо інше не передбачено статутом TOB) - за умови дотримання переважного права інших учасників на придбання частки, що відстунасться)

Обмежений рух учасників: зміна складу учасників відбувається шляхом: а) виключення учасни­ка з TOB; б) відступлення частки іншому учаснику (учасникам) або третій особі за згодою решти учасників, якщо інше не передбачено TOB; в) спадкування частки учасника-фізичної особи або правонаступництва учасника-юридичної скоби з дотриманням передбаченого статутом товариства порядку; г) звернення стягнення на всю частку учасника-боржника на вимогу його кредиторів

Додаткові підстави припинення TOB: перевищення передбаченої законом максимальної кіль­кості учасників

Припинення участі в товаристві відбувається внаслідок: а) смерті учасника-фізичної особи або реорганізації чи ліквідації учасника-юридичної особи; б) відступлення частки іншому учаснику (учасникам) або третій особі; в) виключення учасника з TOB; г) добровільного виходу учасника з TOB з викупом його частки самим товариством; д) виділення частки учасника, якщо для покриття його боргів не вистачає його власного майна; е) ліквідації товариства

можливість відступлення учасником своєї частки (її частини) іншому учаснику (учасникам) за згодою решти учасників або третім особам (якщо інше не передбачено статутом товариства);

обмежений рух учасників; зміна складу учасників відбувається шляхом: а) виключення учасника з товариства; б) відступлення частки іншому учаснику (учасникам) або третій особі; в) спадкування частки учасника - фізичної особи або правонаступництва учасника - юридичної особи (з дотриманням установленого статутом ТОВ порядку, в тому числі згоди його учасників на перехід частки до спадкоємця/правонаступника);

припинення участі в товаристві відбувається внаслідок: а) смерті учасника - фізичної особи або реорганізації чи ліквідації учасника - юридичної особи; б) відступлення частки іншому учаснику (учасникам) або третій особі; в) виключення учасника з товариства; г) добровільного виходу учасника з товариства з викупом його частки самим товариством; д) виділення частки учасника, якщо для покриття його боргів не вистачає його власного майна;

додаткові підстави припинення ТОВ: перевищення передбаченої законом максимальної кількості учасників (поки що не встановлена); при цьому ЦК (ст. 141) передбачає два варіанти: 1) перетворення протягом одного року ТОВ у ВАТ; 2) після спливу цього строку - ліквідація ТОВ у судовому порядку, якщо кількість учасників товариства не зменшиться до встановленої межі.

ТОВ нерідко ототожнюють із ЗАТ, хоча ці господарські товариства мають не лише спільні риси (яких чимало), а її відрізняються одне від одного. Відмінні риси:

у ЗАТ статутний фонд поділяється на акції рівної номінальної вартості, а в ТОВ - на частки, розмір яких визначається статутом ТОВ і може бути будь-яким (тобто рівним або різним);

різний мінімальний розмір статутного фонду;

якщо майнова участь акціонера в ЗАТ обмежується повною оплатою акцій, то статутом або рішенням зборів учасників ТОВ може бути передбачена сплата додаткових внесків;

необов'язковість персональної участі акціонерів в діяльності ЗАТ у той час як учасник ТОВ зобов'язаний брати участь при вирішенні питань, рішення щодо яких приймають шляхом опитування одностайно;

можливість виключення учасника з ТОВ, якщо він грубо та/або систематично порушує свої обов'язки або перешкоджає своїми діями досягненню товариством його цілей; акціонер ЗАТ не може бути примусово виключений з товариства, оскільки його статус є подвійним (учасник ЗАТ і одночасно - власник акцій); втрата акціонером цього статусу пов'язана з відчуженням усіх належних йому акцій ЗАТ (позбавленням права власності на акції можлива лише за рішенням суду, за наявності передбачених законом підстав);

більша складність управління в ЗАТ (може, а в передбачених законом випадках - повинна створюватися спостережна рада); створення спостережної ради в ТОВ законом не передбачається;

вихід із ЗАТ відбувається шляхом відчуження акцій, а з ТОВ - шляхом відступ лен н я частки, викупу частки учасника самим товариством або виділення частки учасника на вимогу його кредиторів;

наявність акцій зумовлює накладення на ЗАТ певних обтяжень: необхідність реєстрації випуску акцій, ведення реєстру акціонерів, складнішу процедуру зміни статутного фонду AT;

вихід учасника з ТОВ без відступлення частки іншому учаснику або третій особі позначається на майновій базі товариства (призводить до її зменшення); вихід акціонера з AT відбувається шляхом відчуження ним своїх акцій іншій особі, що не тягне за собою зміни майнової бази AT (за винятком випадків, коли саме AT викуповує у акціонера акції).

28. Товариство з додатковою відповідальністю.

Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) - це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім власним майном, а у разі його недостатності - також майном учасників у визначеному статутом товариства кратному розмірі до вкладу кожного з них.

Основні риси:

різновид господарського товариства, що належить до об'єднань капіталів;

спеціальне регулювання: ГК України (ч. 4 ст. 80), ЦК України (ст. 151), Закон "Про господарські товариства" (ст. 65), Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. "Про довірчі товариства";

мінімальний розмір статутного фонду - сума, еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам за ставкою, що діє на момент створення товариства (крім довірчих товариств, вимоги до розміру майнової бази яких встановлюється вищезгаданим Декретом);

поділ статутного фонду на частки, розмір яких визначається статутом товариства і може бути будь-яким (рівним або різним);

наявність системи органів управління: збори учасників - вищий орган, дирекція (колегіальний) або директор (одноособовий) - виконавчий орган, ревізійна комісія - контрольний орган;

субсидіарнаобмеженамайновавідповідальністьучасниківзазобов'язаннями товариства, граничний розмір якої встановлюється або законом (щодо довірчих товариств) та/або статутом ТДВ в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до їх вкладів;

характер субсидіарної відповідальності учасників - солідарний;

подібність правового становища ТДВ і його учасників до правового становища товариства з обмеженою відповідальністю та його учасників, за винятком обсягу відповідальності учасників і пов'язаних з цим питань (у тому числі змісту статуту товариства).

29. Акціонерне товариство.

Акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном това­риства. Його акціонери відповідають за зобов'язання товариства тільки в межах належних їм акцій.

У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товари­ства також у межах несплаченої суми.

Типи акціонерних товариств:

1.     Відкриті.

2.     Закриті.

Відкриті - акції можуть розповсюджуватися шляхом від­критої підписки та купівлі-продажу на біржах.

Закриті - акції розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом реєстрації його акцій у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку і внесенням змін до статуту товариства.

Акція - це цінний папір без установленого строку обігу, що за­свідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товари­ства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розпо­ділі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Види акцій:

1)    іменні- обіг яких фіксується у книзі реєстрації акцій, що ведеться товариством. До неї має бути внесено відомості про кожну іменну акцію, включаючи відомості про власника, час придбання акції, а також кількість таких акцій у кожного з акціонерів;

2)    на пред'явника - у книзі реєстрації акцій реєструється лише їх загальна кількість;

3)    привілейовані - що дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у роз­поділі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не перед­бачено його статутом. Привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10 процентів статутного фонду акціонерного товариства. Привілейовані акції можуть випускатися із фіксованим у процентах до їх номінальної вартості щорічно виплачуваним дивідендом. Виплата диві­дендів провадиться у розмірі, зазначеному в акції, незалежно від розміру одержаного товариством прибутку у відповід­ному році. У тому разі коли прибуток відповідного року є недостатнім, виплата дивідендів по привілейованих акціях провадиться за рахунок резервного фонду;

4)    прості - якщо розмір дивідендів, що виплачуються акціонерам, по простих акціях перевищує розмір дивідендів по привілейованих акціях, власникам останніх може прова­дитися доплата до розміру дивідендів, виплачених іншим акціонерам.

Громадяни вправі бути власниками, як правило, іменних акцій.

Акціонерам може видаватися сертифікат на сумарну номіналь­ну вартість акцій.

Порядок здійснення переважного права на одержання дивіден­дів визначається статутом акціонерного товариства.

Статут та установчий договір є установчими документами акціонерного товариства.

Установчі документи повинні містити відомості про:

-     вид товариства;

-     предмет і цілі його діяльності;

-     склад засновників та учасників;

-     найменування та місцезнаходження;

-     розмір та порядок утворення статутного фонду;

-     порядок розподілу прибутків та збитків;

-     склад та компетенцію органів товариства та порядок при­йняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна кваліфікована більшість голосів;

-     порядок внесення змін до установчих документів;

-     порядок ліквідації і реорганізації товариства.

Статут акціонерного товариства, крім зазначених відомос­тей, повинен містити відомості про:

-    види акцій, що випускаються;

-    номінальну вартість випущених акцій;

-    співвідношення акцій різних видів;

-    кількість акцій, що купуються засновниками;

-    наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій;

строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) один раз на рік за підсумками календарного року.

30. Громадянин-підприємець як суб’єкт господарського права.

 Згідно зі ст.128 ГК громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГК.    Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.    Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:    - безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;    - із залученням або без залучення найманої праці;    - самостійно або спільно з іншими особами.    Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов'язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права й обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.    Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у статті 44 ГК.    Громадянин-підприємець зобов'язаний:    - у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;    - повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;    - додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;    - не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;    - вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;    - своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.    Громадянин-підприємець зобов'язаний додержуватися вимог, передбачених ст.ст. 46 і 49 ГК, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.    Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до вимог Господарського кодексу та інших законів.    Обов'язковою вимогою для визнання дієздатного громадянина суб'єктом підприємництва є державна реєстрація — в результаті саме державної реєстрації він набуває статус суб'єкта господарювання (підприємництва). Якщо громадянин не здійснив державну реєстрацію в якості суб'єкта підприємництва, хоча фактично займається підприємницькою діяльністю, то він не набуває статусу суб'єкта господарювання (підприємця). Закон пов'язує виникнення статусу підприємця не з фактичним заняттям підприємництвом, а з державною реєстрацією в якості суб'єкта підприємництва. Якщо фізична особа займається підприємницькою діяльністю без державної реєстрації, то вона порушує чинне законодавство і до неї можливе застосування правових санкцій.    Підприємницька діяльність здійснюється громадянином-підприємцем від свого імені, на свій ризик. Він є рівноправним учасником господарського обігу, має право наймати і звільняти працівників, розпоряджатися на свій розсуд прибутком, що залишається після сплати податків, тощо.    Громадянин-підприємець відповідає всім майном, що належить йому на праві приватної власності, за своїми обов'язками у сфері підприємництва (за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення). Вимоги кредиторів фізичної особи — суб'єкта підприємництва задовольняються за рахунок належного її майна, на яке може бути звернене стягнення. Перелік майна громадян, на яке не може бути звернене стягнення, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. Він стосується і громадян-підприємців. Отже, стягнення за боргами громадянина-підприємця може бути накладено і на належне йому на праві власності майно, що не бере участі у господарському обігу.    Особливості визнання громадян-підприємців банкрутами передбачені в розділі VI Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30.06.99 р.

31. Порядок набуття громадянином статусу підприємця.

Згідно зі ст. 42 Конституції кожна людина має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. При цьому слід мати на увазі, що у Конституції право на зайняття підприємницькою діяльністю закріплене як елемент правоздатності, тобто як загальна абстрактна можливість. Для того щоб його реалізувати, фізична особа повинна мати дієздатність, в т.ч. такий її елемент як бізнесдієздатність. Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ст. 50 ЦК).  Наявності дієздатності як такої для набуття статусу підприємця недостатньо. Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як підприємця в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15 травня 2003 року. Державна реєстрація фізичних осіб - підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи – підприємця (ст. 5 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців»). Для проведення державної реєстрації фізична особа подає такі документи (ст. 5 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців»):

• реєстраційну картку;

• копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів;

• документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації.

Строк державної реєстрації фізичної особи - підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця.  Певні особливості притаманні порядку державної реєстрації іноземців, біженців, іммігрантів та осіб без громадянства підприємцями. Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва  «Про порядок реєстрації іноземців, біженців, іммігрантів та осіб без громадянства підприємцями» від 23.01.2007 р. N 439. Статтею 26 Конституції України встановлено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.  Статтею 129 ГКУ та статтею 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (далі - Закон "Про правовий статус іноземців") також встановлено, що іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки, як і громадяни України, якщо інше не передбачено цим Кодексом, іншими законами. Іноземці та особи без громадянства мають право здійснювати господарську діяльність в Україні як підприємці, тобто зареєструватись як фізичні особи – підприємці, якщо вони отримали візи типів:

• "Б", що оформляється особам, які в'їжджають в Україну як співзасновники спільних підприємств чи представники компаній (фірм, асоціацій) для здійснення контролю за виконанням контрактів або як консультанти від іноземних компаній (фірм, асоціацій), а також персоналу представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні;

• "ІМ-2", що оформляється особам, які в'їжджають в Україну для постійного проживання;

• "ІМ-3", що оформляється особам, які в'їжджають в Україну з метою возз'єднання сім'ї.

Особи, яким надано статус біженця в Україні (відповідно до статті 19 Закону України "Про біженців"), є іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Такі особи користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Іммігрант, відповідно до статті 1 Закону України "Про імміграцію", - це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.