3.3. Джерела покриття бюджетного дефіциту

Відношення дефіциту бюджету до ВВП розглядається як характеристика фінансового стану держави. Якщо значення цього показника не перевищує 3%, то фінансовий стан країни вважається задовільним. Але при цьому важливо встановити джерела фінансування дефіциту – внутрішні (грошова емісія, кредити НБУ, операції з цінними паперами) чи зовнішні, співвідношення між ними.

У ст. 15 Бюджетного кодексу визначені джерела фінансування дефіциту бюджету. Ними є :

1) кошти від державних (місцевих) внутрішніх та зовнішніх запозичень;

2) кошти від приватизації державного майна (включаючи інші надходження, безпосередньо пов'язані з процесом приватизації) - щодо державного бюджету;

3) повернення бюджетних коштів з депозитів, надходження внаслідок продажу/пред'явлення цінних паперів;

4) вільний залишок бюджетних коштів .

Джерелом фінансування бюджету не можуть бути емісійні кошти Національного банку України.

Кабінет Міністрів України може брати позики в межах, передбачених Законом "Про Державний бюджет України". Запозичення не використовуються для забезпечення фінансовими ресурсами поточних видатків держави, за винятком випадків, коли це потрібно для збереження загальної економічної рівноваги.

Витрати на погашення боргових зобов'язань здійснюють відповідно до кредитних угод, а також нормативно-правових актів. Якщо витрати на обслуговування та погашення державного боргу перевищать обсяг коштів, передбачених у Законі "Про Державний бюджет України" на ці цілі, міністр фінансів України в свою чергу негайно інформує про це Кабінет Міністрів України, який повідомляє про очікуване перевищення таких витрат Верховну Раду України та подає у двотижневий термін пропозиції про внесення змін до Закону "Про Державний бюджет України".

Розділ 4 бюджетний устрій і побудова бюджетної системи

4.1. Бюджетний устрій України.

4.2. Побудова бюджетної системи України.

4.1. Бюджетний устрій України

Структура бюджету розглядається у горизонтальному і верти­кальному аспектах. У горизонтальному вона характеризується складом доходів і видатків, а також їх часткою; у верти­кальному – структура бюджету визначається за рівнями державної влади та управління і характеризується взаємопов'я­заними поняттями "бюджетний устрій" і "бюджетна система".

Бюджетний устрій визначає, яким чином здійснюється побудова бюджетної системи.

Бюджетна система відображає сукупність усіх видів бю­джетів, що створюються в певній країні відповідно до її бю­джетного устрою.

Бюджетний устрій – організаційні принципи побудови бюджетної системи, її структура, взаємозв'язок об'єднаних в ній бюджетів.

Основи бюджетного устрою України, структуру бюджетної системи, принципи, правові засади функціонування, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та ін. визначаються Бюджетним кодексом. Ним регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів і розгляду звітів про їхнє виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України і місцевих бюджетів.

Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою й адміністративно-господарського поділу України.

В унітарних (єдиних) державах (такою є Україна) бюджетна система має дві ланки: державний бюджет і місцеві бюджети. У федеративних державах вона складається з трьох ланок: державний бюджет (чи бюджет центрального уряду); бюджети членів федерації (наприклад, штатів у США); місцеві бюджети.

Таким чином, бюджетний устрій – це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв'язок між окремими ланками бюджетної системи.

Розглянемо, на яких засадах ґрунтується бюджетний устрій:

1. Відокремлення видів бюджетів, що створюються в певній країні.

Відповідно до такого підходу в бюджетній системі розрізняють центральні і місцеві бюджети.

До центральних належать централізований бюджет країни (в Україні — Державний бюджет) і центральні бюджети федеративних утворень (наприклад, Республіканський бюджет Автоном­ної Республіки Крим).

Місцеві бюджети розрізняють за рівнями адміністративного поділу на:

• централізовані відповідно до певної адміністративної одини­ці (обласні, районні, міські);

• децентралізовані (міст, сіл, селищ і районів у містах).

2. Встановлення принципів побудови бюджетної системи. Вони характеризують взаємозв'язок і підпорядкованість бюджетів. Можливі два альтер­нативні варіанти: принцип єдності та принцип автономності.

Перший – принцип єдності – означає, що всі бюджети, створені у країні, є одним цілим. Такий прин­цип забезпечується:

1. затвердженням на кожному рівні сукупного (зведеного, консолідованого) бюджету (наприклад, бюджету України, бю­джету області та ін.);

2. єдиною системою доходів і видатків;

3. управлінням бюджетом з єдиного центру – Міністерства фінансів.

Принцип єдності дає можливість здійснювати централізоване управління бюджетом, однак не викликає зацікавленості у міс­цевих органів влади.

Другий – принцип автономності – означає, що кожен бю­джет, створений у країні, є відносно відокремленим і форму­ється незалежно від інших бюджетів. Автономність досягається шляхом:

• затвердження і виконання кожного бюджету окремо;

• чіткого розмежування доходів і видатків між бюджетами;

• необмежених прав місцевих органів влади та управління у затвердженні й виконанні власних бюджетів.

За умов додержання принципу автономності втручання з боку керівних органів неможливе.

В Україні чинний Бюджетний кодекс передбачає принципи єдності та самостійності. Це два взаємовиключні поняття. Водно­час обидва принципи суттєво обмежені: з одного боку, єдності не створюється на жодному рівні; з іншого, - реальної самостійності у місцевих органів влади немає. Більшість країн формують бюджетні системи за принципом ав­тономності.

3. Розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної­ системи. Цей процес починається з розподілу видатків. Оскільки бюджет є фінансовою базою держави, то в основі розмежування видатків лежить визна­чення меж функціональних повноважень між окремими рівнями державної влади й управління. При цьому функціональні повно­важення поділяються на неделеговані державні повноваження, де­леговані та власні повноваження. Розподіл делегованих державних повноважень здійснюється на основі функціональної класифікації видатків бюджету між різними рівнями місцевого самоврядування.

Розрізняють такі види видатків держави на здійснення функ­ціональних повноважень:

• видатки на здійснення неделегованих державних повнова­жень — це видатки на забезпечення конституційного ладу держа­ви, державного суверенітету та інші видатки, які не можна передати на виконання місцевому самоврядуванню. Їх здійснюють за рахунок коштів Державного бюджету України. До видатків на виконання неделегованих державних повноважень належать видатки на державне управління, законодавчу і виконав­чу владу, утримання Адміністрації Президента України, судову владу, міжнародну діяльність, фундаментальні та прикладні до­слідження, національну оборону, правоохоронну діяльність, дер­жавні програми підтримки пріоритетних галузей економіки, за­собів масової інформації, розвитку транспорту та зв'язку, за­гальнодержавні інвестиційні проекти, державні програми ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, створення та попов­нення державних запасів, обслуговування державного боргу, проведення загальнодержавних виборів та референдумів, інші про­грами загальнодержавного значення;

• видатки на здійснення делегованих державних повнова­жень – визначаються функціями держави, їх можна передати на виконання місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найефективнішого їх використання. Такі видатки здійснюють за рахунок коштів місцевих бюджетів і бюджетних трансфертів. Розмежування видів видатків за делегованими державними повноваженнями між місцевими бюджетами відбувається на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуг і наближення їх до безпосереднього споживача;

• видатки на здійснення власних повноважень – це видатки на реалізацію прав, обов'язків та функцій місцевого самоврядування, які мають місцевий характер. Такі видатки виконуються за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Розподіл видатків може ґрунтуватися на двох принципах: ві­домчій підпорядкованості й територіальному розташуванні об'єк­тів фінансування.

Принцип відомчої підпорядкованості означає, що суб'єкт бюджетного фінансування отримує кошти з того бюджету, який відповідає рівневі органу управління цим суб'єктом (наприклад, КНЕУ фінансується з Державного бюджету України, оскільки університет підпорядкований Міністерству освіти і науки України).

Принцип територіального розташування означає, що фінан­сування здійснюється з бюджету тієї адміністративної одиниці, на території якої розміщений суб'єкт фінансування.

Нині основним є принцип відомчої підпорядкованості. Право на здійснення видатків держава передає органам місцевого самоврядування за умови відповідної передачі бюджет­них ресурсів у вигляді закріплених за відповідними бюджетами за­гальнодержавних податків і зборів або їх частки з державного бю­джету, тобто відбувається закріплення джерел доходів за бюдже­тами різних рівнів. Таким чином, розподіл доходів похідний від розподілу видатків і має в своїй основі такі принципи:

• забезпечення надійної фінансової бази для фінансування за-­ кріплених видатків;

• встановлення залежності між зусиллями органів влади й управління та формуванням доходів відповідних бюджетів;

• встановлення зацікавленості місцевих органів влади у пошуку та мобілізації фінансових ресурсів і недопущення адміністративного вилучення доходів для бюджетів вищого рівня.

Розподіл доходів ґрунтується на визначенні загальнодержа­вних податків і платежів та місцевих податків і зборів.

Загальнодержавні податки та обов'язкові платежі поді­ляються на:

• закріплені доходи – доходи, які повністю або частково (за фіксованим нормативом) надходять до бюджету;

• регулюючі доходи – такі доходи, від яких встановлюють відраху­вання до бюджетів нижчих рівнів відповідно до їх потреб, тобто нормативи відрахувань диференціюються залежно від рівня бю­джетів і періодично (як правило, щорічно) змінюються.

В Україні переважають закріплені доходи. Бюджетне ре­гулювання має досить обмежений характер.

Місцеві податки і збори закріплюються за місцевими бю­джетами відповідно до того, який орган їх встановлює. При цьому може також визначатися їх розподіл між окремими лан­ками місцевих бюджетів.

На сьогодні у розподілі видатків виникли такі пропорції:

• з Державного бюджету фінансуються видатки на оборону (практично повністю), економіку (переважна части­на), на утримання органів загальнодержавної влади та управлін­ня, прокуратури, судової влади, митних і податкових органів, окремі видатки на соціальний захист населення і незначна части­на видатків на соціально-культурну сферу;

• з місцевих бюджетів фінансується переважна частина видат­ків на соціально-культурну сферу, утримання місцевої інфраст­руктури, місцевих органів влади та управління.

3. Визначення характеру і форм взаємовідносин між бюджетами. Теоретично можливі три варіанти виокремлення видів бю­джетів:

1) створення єдиного бюджету для всієї країни;

2) формування окремих регіональних бюджетів.

(Як перший, так і другий варіанти мають суттєві недоліки і не знайшли застосування);

3) створення на кожному рівні адміністративного поділу цент­ралізованих і децентралізованих видів бюджетів.

У процесі виконання бю­джетів основними є зовнішні бюджетні потоки – вхідні та вихід­ні. Разом із тим існують і взаємовідносини між окремими ланками бюджетної системи – внутрішніми бюджетними потоками, що відображають перерозподіл доходів і видатків між бюджетами.

Розглянемо форми взаємовідносин.

Бюджетне субсидіювання – передача коштів з бю­джету вищого рівня до бюджету нижчого рівня з метою на­дання фінансової допомоги.

Є три види бюджетного субсидіювання:

• бюджетні субси­дії;

• бюджетні субвенції;

• бюджетні дотації.

Бюджетна субсидія може бути цільовою (на конкретні видатки) і знеособленою. Вона не пов'язується безпосередньо з фінансовим станом бюджету, який її отримує.

Бюджетна субвенція – різновид цільової субси­дії, що передбачає участь у фінансуванні певних заходів і програм бюджету, що її видає, та бюджету, що її отримує.

Бюджетна до­тація – цільова фінансова допомога на покриття дефіциту відпо­відного бюджету. Залежно від можливостей бюджету, що її видає, покриття може бути повним або частковим.

Особливим видом субсидіювання є встановлена Бюджетним ко­дексом України дотація вирівнювання. Вона визначається за спеціальними формулами як різниця між обсягом видатків бюджету, встановленим на основі державних стандартів соціальної забезпеченості, та наявними у цього бюджету доходами.

Вилучення коштів – явища, зворотні дотації, тобто передача коштів бюджетного надлишку з бюджетів нижчого рівня до бюджету вищого рівня.