3.3 Світоглядне оновлення науки у Відродженні

Спадкоємницею зрушень у науковому пізнанні, технології та техніці, досягнутих у пізнє середньовіччя, була епоха, пов'язана з розвитком культури Відродження (Ренесансу). Існує багато підходів до визначення меж цього культурного феномену. Дослідження нових поглядів, підходів, досягнень у науці дає змогу обмежити новий період XV–XVI ст. В італійських містах, у цей час, розвивалася світська культура, яка рішуче відходила від церковно-схоластичної традиції середньовіччя. Історичним завданням нової культури було послідовне відновлення зв'язку з високорозвинутою культурою античності, який був втрачений у часи середньовіччя.

Термін «відродження», як відомо, означає духовне оновлення, підйом культури. Відмітні риси епохи Відродження – гуманізм, світський характер суспільного життя, відродження інтересу до античності та її цінностей, заперечення схоластики, віра в можливості людини, в людський розум. У цей період дуже швидко і плідно розвивалися живопис, архітектура, література.

Образотворче мистецтво епохи Відродження відрізнялося від мистецтва середніх віків класичною завершеністю форми, реалістичним життєлюбством. Навіть полотна релігійного змісту набирають земного життєвого вигляду. В архітектурі більше уваги приділяють світським спорудам.

Родоначальником гуманізму і ренесансної літератури вважається Ф. Петрарка. Поняття гуманізму було одним із головних у його етиці, розробка і обґрунтування якого дали початок розвитку нових тенденцій в культурі Відродження. Послідовник Ф. Петрарки Дж. Боккаччо провадив ідею цінності людини, її індивідуальності, яка визначається не походженням, а моральною досконалістю. Програму розвитку ренесансної культури висунув К. Салютаті. Він вважав, що головну роль у формуванні високоморальної та освіченої людини відіграє комплекс гуманітарних дисциплін, до якого належать філологія, риторика, поетика, історія, педагогіка, етика. У першій половині XV ст. гуманізм перетворюється на соціально-культурний рух. Швидко поширюються рукописи античних авторів з коментарями гуманістів. Гуманісти підійшли до проблеми нового наукового методу і дали творчий імпульс природознавству.

Епоха Відродження відзначена великими зрушеннями в галузі природознавства, безпосередньо орієнтованого в цей період на запити практичного життя (торгівля, мореплавство тощо). Не випадково серед галузей наукового знання, у яких було досягнуто відчутних результатів, поруч з астрономією знаходиться географія. Епоха Відродження поклала початок сучасному дослідженню природи, бо внаслідок зміни соціально-економічних умов суттєво змінився умонастрій суспільства.

Духовне життя, що об'єднувалось раніше церквою, завдяки секуляризації отримує свій власний фундамент. І справа полягала не в тому, що XV–XVI ст. були багатими на обдаровання, а в самій спрямованості суспільної свідомості на культ таланту. Індивід одержує самостійність і намагається всіх обійти, перемогти. Ось чому енциклопедисти Відродження суттєво відрізнялися від енциклопедистів середньовіччя, які й гадки не мали когось обійти. Ідеологія, згідно з якою для людини немає нічого неможливого, пов'язана з ідеологією середньовіччя: людина – володар природи, бере творчі функції від Бога. Проте це був уже новий крок до зняття межі між наукою та практично-технічною, ремісничою діяльністю. Оскільки в епоху Відродження людина сприймає себе як творця, особиста творча діяльність набирає відтінку священного (сакрального): людина творить світ, красоту, саму себе.

Культурно-історичне зрушення в ставленні людини до природи, в трактуванні знання сприяло утворенню нового духу пошуків, інтересу до природознавства. На противагу консервативним цінностям середньовіччя виникає особлива цінність новини, прагнення новини, що доводилась до культу оригінальності.

І ще одна з істотних особливостей культури епохи Відродження – культ діалогу, відродження тієї стилістики розмови, бесіди, яка була характерною для античності. Спілкування визнається справжньою цінністю. Ця особливість також впливала на становлення наукового знання – пошук істини в безпосередньому живому спілкуванні. Відродження не просто запозичує цей тип наукової комунікації, а суттєво його модифікує відповідно до нових культурних цінностей та ідеалів наукової роботи.

Гуманісти переглянули схоластичну картину світу і схоластичні методи пізнання природи і людини: найяскравішою рисою гуманістичного світогляду стало нове осмислення людини, перехід від середньовічного (геоцентричного) до нового (антропоцентричного) бачення світу. Первісна фаза наукової революції, що розгортається в XVI ст., була більше фазою опису та критики. Боротьба нової науки зі старою мала форму боротьби зі схоластичною філософією Аристотеля, яка в ньому персоніфікувалася. Але водночас вперше стають відомими природничо-історичні праці Аристотеля, невідомі в середні віки. Ось чому філософи та ті вчені-новатори, які співробітничали з математиками, негативно ставились до Аристотеля. Між тим натуралісти (передусім, лікарі), які в цей час створювали нове описове природознавство і закладали основи нової ботаніки, зоології, мінералогії, були загалом прибічниками Аристотеля.

Офіційна наука, яку викладали в університетах і яка ґрунтувалася переважно на міркуваннях, себе вичерпала і почала гальмувати прогрес. Вчений епохи Відродження виходить за межі університетських корпорацій, внаслідок чого він не займає певного офіційного положення в ієрархії соціальних ролей. Знання оцінюється як особисте надбання мислителя, що досягається власним пошуком. Схоластична вченість піддається нищівній критиці. Мислителі епохи Відродження не сприймають примусового характеру викладу у середньовічних школах, вони виступають проти зовнішньої та внутрішньої дисципліни в навчанні та дослідженнях.

Інтелектуали нового типу – опозиція університетам і університетській науці – гуртуються навколо нових культурних центрів. Ними стають академії, що створюються в XV ст. У дусі часу такими центрами були й друкарні. Цьому сприяло винайдення Йоганном Гуггенбергом (1400–1468) книгодрукування. До початку XVI ст. у Європі було опубліковано майже 40 тис. назв книг. Книгодрукування охопило на той час багато культурних центрів. Друкування книжок інтенсифікувало духовне спілкування, дозволяло зберегти для майбутнього паростки нового наукового знання, сприяло автономізації інтелектуального життя від традиційних форм його організації. Усе це й зумовило нову суспільну та культурну роль друкарень і їх місце в житті інтелектуальних прошарків населення. Двома видатними перемогами цієї епохи були зрозумілий виклад «системи небес», у центрі якої розміщується Сонце (система М. Коперника), та перша детальна анатомія людського тіла, наведена в працях А. Везалія. Обидві праці були опубліковані 1543 р. У них для тих, хто мав допитливий розум, щоб бачити самому, а не дивитися крізь окуляри античного авторитету, вперше показано, який вигляд має небесна сфера і як побудовано людське тіло.

Значний розвиток астрономічних знань у XVI ст. пов’язаний з іменем Миколи Коперника ( 1473 - 1543 ) , творця геліоцентричної системи світу. 1543 р. водночас є роком публікації його книги «Про обертання небесних сфер» і роком смерті автора. М. Коперник упродовж багатьох років вивчав «Альмагест» Птоломея. Він виконав величезну роботу з приведення у відповідність теорії Птоломея із спостереженнями астрономічних явищ. Микола Коперник, аналізуючи геоцентричну систему Птоломея, дійшов висновку, що вона хибна, і в своєму «Малому коментарі» сформулював поняття про відносність руху, обґрунтував думку щодо обертання Землі навколо своєї осі й обертання Землі та інших планет навколо Сонця як центрального тіла.

Встановивши як рух Землі навколо своєї осі, так і рух її та планет навколо Сонця, М.Коперник подолав протиставлення земного і небесного. Із системи М. Коперника випливало вчення про наявність багатьох світів, про існування життя і мислячих істот також на наших планетах Сонячної системи в нескінченному просторі взагалі.

Становленню анатомії, фізіології, наукової медицини сприяв внесок, зроблений Андреасом Везалієм (1514 - 1564). А. Везалій був одним із великих професорів-анатомів, який розробив топографічну та описову анатомію людини. 1543 р. вийшла друком праця А. Везалія «Про будову людського тіла» у 7 частинах, ілюстрації до якої зроблено кращими художниками школи Тіціана. Людське тіло ніколи не зображене у А. Везалія нерухомо, лежачи, а завжди динамічно, в русі. Малюнки свідчать, що лекції А. Везалія супроводжувалися порівняльними демонстраціями трупів, живих натурників, скелетів, іноді тварин. Учений був новатором не тільки у вивченні, а й у викладі анатомії. У теоретичних поглядах А. Везалій приєднувався до поширеного способу пояснення функціонування частин людського тіла як частин машини. Він характеризував суглоби, кістки та м‘язи як шарніри, блоки і важіль, серце - як насос і т. ін. Праця А. Везалія і до сьогодні залишається класичною.

Дж. Бруно. У своєму творі «Про нескінченність, Всесвіт і світи» він писав, що в нескінченному просторі є нескінченна кількість тіл, подібних до нашої Землі і нашого Сонця, і жодна з них не знаходиться у більшій мірі в центрі Всесвіту, бо він нескінченний, а тому не має ані центра, ані краю, ані верху, ані низу. Їх мають, за поглядами Дж. Бруно, лише скінченні світи, де існують деякі певні центри, якими є сонця і вогні, навколо яких обертаються всі планети, землі, води, подібно до того, як навколо сусіднього нам Сонця існують сім планет. Кожна з цих зірок, або цих світів, обертаючись навколо власного центра, здається їх жителям міцним і стійким світом, навколо якого обертаються всі зірки як навколо центра Всесвіту. Таким чином, немає тільки одного світу, тільки однієї Землі, тільки одного Сонця, але існує стільки світів, скільки ми бачимо навколо нас виблискуючих світил.

Розвиваючи ідеї Коперника, Дж. Бруно пішов набагато далі. Він доводить необхідність прийняття ідеї нескінченності світу вже як філософ. М. Коперник, а потім Дж. Бруно спростували принципи, на яких будувались перипатетична фізика та космологія. Усі поняття античної науки (тіло, рух, форма і матерія як пасивне та активне начало тощо) отримали принципово новий зміст, протилежний старому.

Учення М. Коперника дістало математичне підтвердження в працях німецького астронома, механіка і математика Йогана Кеплера (1571–1640). Маючи в своєму розпорядженні результати спостережень М. Коперника, здійснивши самостійно велику кількість нових спостережень, Й. Кеплер блискуче розвинув учення, яке він сам називав «коперніковою астрономією». Важливими аргументами на користь геліоцентричної системи стали три знаменитих закони Й. Кеплера.

Боротьба за зміцнення системи М. Коперника була важкою не тільки тому, що протилежну, геоцентричну, систему світу Птоломея підтримувала церква, а й тому, що система Коперника встановила кінематику Сонячної системи і не була достатньою мірою обґрунтована фізично (динамічно), не були з'ясовані причини руху планет навколо Сонця, не були ще точно відомі справжні орбіти планет. На тому ступені розвитку геліоцентрична система Коперника являла собою перше наближення до істини.

Ключові слова і терміни: становлення культури раннього середньовіччя; культура європейського середньовіччя; можливості розвитку античного і елліністичного спадку наукових знань у Візантії; фактори розвитку наукового знання в арабомовних країнах; основи освіти середньовіччя; кафедральні школи в міських центрах Європи; вищі школи Болоньї, Палермо, Парижі, Оксфорді, Салерно та інших містах; університетська освіта; первісна фаза наукової революції XVI ст.; інтелектуали нового типу; розвиток астрономічних знань у XVI ст.; становленню анатомії, фізіології, наукової медицини; учення М. Коперніка.

Питання для самоперевірки

1. Становлення культури середньовіччя та формування теологічної картини світу

2. Університетська освіта західноєвропейського середньовіччя

3. Світоглядне оновлення науки у Відродженні

4. Культура європейського середньовіччя

5. Формування теологічної картини світу

6. Кафедральні школи в міських центрах Європи

7. Вищі школи Болоньї, Палермо, Парижі, Оксфорді, Салерно.

8. Університетська система освіти

9. Компіляторсько-коментаторська і класифікаційно-систематизаторська діяльність

10. Інтелектуали нового типу

Тести для самоконтролю

1. Можливості розвитку античного і елліністичного спадку наукових знань у Візантії обмежувалися процесами розвитку

А) християнського віровчення як державної релігії;

Б) античної натурфілософії;

В) поклоніння книжним знанням;

Г) бібліотек.

2. Виникнення нових культурно-освітніх центрів середніх віків із бібліотеками, школами сприяло подальшому розвитку

А) освіти;

Б) культури;

В) науки;

Г) медицини.

3. Для формування уявлень про дисциплінарну будову знань велике значення мала праця «Про шлюб Філології та Меркурія»

А) Марціана Капелли;

Б) Птоломея;

В) Роджера Бекона;

Г) Уїльяма Оккама.

4. Родоначальником гуманізму і ренесансної літератури вважається

А) Ф. Петрарка;

Б) Дж. Боккаччо;

В) К. Салютаті;

Г) правильної відповіді нема.

5. Офіційна наука, яку викладали в університетах і яка ґрунтувалася переважно на

А) міркуваннях;

Б) медицині;

В) математиці;

Г) правильної відповіді нема.

Завдання для самостійної роботи

3.1 Компіляторсько-коментаторська і класифікаційно-систематизаторська діяльність

3.2 Інтелектуали нового типу

Рекомендована література: [4,10,17,26,28,39,43,52,57]